Виховання в контексті соціалізації

Попередні парадигми виховання створювалися в інших умовах, інший час, а їх повне пристосування до сучасної виховної діяльності не вирішує проблеми. Маємо визнати, що педагогічна наука та практика часто в своїх пошуках обмежується організаційно-технологічними формами виховної діяльності, недооцінюючи інші джерела впливу на внутрішній світ, моральну позицію особистості, становлення людської сутності в підростаючій людині.

Водночас зазначимо, що сучасна освітньо-виховна ситуація в соціокультурному вимірі є безпрецедентною. Мабуть вперше, коли характеристики та якості, які намагаються прищепити дитині освітньо-виховні інститути, орієнтуючись на філософію гуманізму, релігійні принципи, стають суспільно непотрібними, оскільки заважають людині діяти ефективно в умовах виживання. Фактично сформулювалось протиріччя між потребою в типі людей, здатних за своєю орієнтацією відповідати епосу та етиці ноосферного розуму, і егоїстичними, кланово-соціальними, "неокультуреними" потребами, що панують у сучасному суспільстві, диктують дітям і дорослим стратегію агресивної або покірливої поведінки.

Коли в суспільстві відбувається різка зміна способу життя та соціальної поведінки, стають неефективними стереотипи, до яких звикли і педагоги, і батьки, і діти. Імітація вихованості в тому розумінні, яка закладалась раніше соціумом, стала непотрібною. Сьогодні оголюється внутрішня сутність людини, виявляються її природні потреби, соціальні устремління, право бути особистістю, тобто самою собою.

Деформації в суспільному розвитку призводять до втрат у громадській свідомості багатьох традицій моральності, духовності, інтелігентності, до забуття. Натомість виникла й розвинулась людина масова, особливості якої відмічають соціологи (Головаха Є. та ін.): авторитаризм, який часто поєднується з комплексом неповноцінності, неглибока історична пам'ять, насторожене ставлення до оточуючих, агресивність, страх перед майбутнім тощо.

Аби вижити в соціальному та духовному сенсі, зростаюча особистість повинна вміти орієнтуватися і діяти у світі, що постійно змінюється, не загубивши при цьому своєї самобутності, моральних засад, поваги до себе й інших людей, здатності до самопізнання й самовдосконалення.

Актуальним у цих умовах, на думку М. Бердяєва, стає розширення та просвітлення свідомості людини, відродження особистості цілісної, самобутньої, вільної, духовної, гуманної, орієнтованої на збереження та відтворення загальнолюдських і національних цінностей, творчої життєдіяльності, здатної до саморозвитку, культурно-моральної саморегуляції власної поведінки.

Отже, складність ситуації переносить основні акценти виховної діяльності в бік докладання зусиль самою людиною. Доречно буде звернутися до тези, сформульованої відомим ученим В. Франклом (цит. мовою оригіналу): "Мы живем в век распространяющегося все шире чувства смыслоутраты. В такой век воспитание должно быть направлено на то, чтобы не только передавать знания, но и оттачивать совесть так, чтобы человеку хватило чуткости расслышать требования, содержащиеся в каждой отдельной ситуации".

У такому розумінні виховання спрямовується на вироблення у зростаючої особистості вміння вирішувати свої проблеми, робити життєвий вибір моральним шляхом, шукати самостійно або за допомогою дорослого засоби побудови по-справжньому людського життя на свідомому грунті, тобто виховання спрямовується на вироблення, за К. Ушинським, такого характеру, який протистоїть натиску всіх складностей реального життя, рятує від їх шкідливого розтлінного впливу та надає можливість видобувати звідусіль лише позитивні результати.

Виховна робота вже не може розглядатись як набір певних засобів, додаткових до навчальної діяльності, або взагалі "винесених за дужки" викладацької діяльності вчителя. Виховання має розумітися не лише як спрямована передача досвіду й оцінювальних суджень від старших молодшим, а як взаємодія та співробітництво дорослих і дітей у сфері їх життєдіяльності.

Сьогодні важливо виявити специфіку виховання особистісної сфери дитини, її прилучення до духовно-моральних цінностей і на цій основі скласти оптимальний варіант цілісної програми особистісного розвитку та виховання дитини в період шкільного навчання з урахуванням сучасних соціальних реалій. Однак педагогічна теорія досі не дає чіткого й однозначного визначення самого терміну "виховання". Новітні підручники з педагогіки, навіть словники, характеризуються науково-термінологічним розмаїттям щодо тлумачення вказаної дефініції. Так, "Український педагогічний словник" визначає виховання як процес цілеспрямованого систематичного формування особистості, зумовленого законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Таке формулювання співпадає із визначенням, яке подано в "Російському педагогічному словнику": "Виховання - це процес систематичного та цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості; процес цілеспрямованого формування особистості в умовах спеціально організованої виховної системи". У багатьох підручниках, як вітчизняних, так і зарубіжних, виховання розглядається як "система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно та гармонійно розвиненої особистості" (Фіцула М.); як "формування розвитку особистості, що включає у себе як цілеспрямований вплив ззовні, так і самовиховання особистості" (Подласий І.). На думку авторів ще одного російського підручника з педагогіки, "виховання є одним із видів діяльності з перетворення людини або групи людей. Це практико-перетворювальна діяльність, спрямована на зміну психічного стану, світогляду та свідомості, знання та засобу діяльності, особистості та ціннісних орієнтацій вихованця" (Бордовська Н., Реан А.).

Відомий підхід до розуміння сутності виховання запропонований Х. Лійметсом: "Виховання - це створення умов для цілеспрямованого управління процесом розвитку особистості".

Погодимося з висновками дослідників, які пишуть, що термін "виховання" неоднозначний, вирізняючи чотири його смисли:

• широкий соціальний, коли мова йде про вплив на людину всієї оточуючої дійсності;
• широкий педагогічний, коли береться до уваги цілеспрямована діяльність, що охоплює весь навчально-виховний процес;
• вузький педагогічний, коли під вихованням розуміється спеціальна виховна робота (позакласна, позаурочна тощо);
• більш вузький, коли ставиться на меті вирішенні певної задачі, пов'язаної, наприклад, із формуванням морально-вольових якостей (моральне виховання), художніх уявлень і смаків (естетичне виховання). У цьому випадку термін окреслює сферу докладання виховних зусиль (Кривов Ю.).

Аналізуючи й узагальнюючи сутність наведених формулювань, доходимо висновку, що процес виховання в його практичному вимірі - це взаємозв'язаний ланцюг виховних ситуацій (виховних справ), що розвиваються та кожна з яких вибудовується з урахуванням результатів попередньої. Таким чином, процес виховання - це система, що саморозвивається і одиниця її виховна ситуація (виховна справа), що постійно розвивається; розвиваються не лише вихованці, виховна діяльність, сам вихователь, його взаємодія між ним і вихованцями, розвивається цілісний об'єкт, який будучи системою, є дещо більшим, аніж сукупністю компонентів.

Отже, на часі переосмислення сутності самого феномену виховання. Спробуємо визначити основні напрями цього процесу. Із сучасних філософських позицій (Арсеньєв О., Арнольдов А., Афанасьєва В., Колесникова І., Трубников М.) - це звернення до людини в її цілісності як до космо-біо-соціокультурної, історично конкретної, духовно активної істоти, що потребує професійної роботи з людською якістю. Буттєвість контексту, в якому з неминучістю розміщуються сучасні ситуації виховання, педагогічна реальність, яка все більш ускладнюється, обумовлюють актуальність вибору людиною життєвих смислів.

Тобто, мова йде не про стандартний набір заданих якостей і характеристик, а про домінанту буття, яка утворюється в людині за допомогою педагогічного впливу, виховної роботи, сутність і зміст якої - забезпечення вибору в ключових позиціях життєдіяльності. Ланцюжок цих виборів і визначає динаміку актуалізації людської якості.

Сучасні трактування сутності процесу виховання дуже різноманітні. Деякі автори обмежують цей процес соціалізацією, визначаючи його як спрямовані дії, за посередництва яких індивіду свідомо намагаються прищепити бажані риси і якості (Кон І.), як соціально-контрольований процес розвитку людини в ході її соціалізації (Мудрик О.). Інші вважають, що виховання - це процес свідомого, цілеспрямованого формування людини або соціальної групи, який призводить до виникнення певних механізмів регуляції поведінки і діяльності (Гінсеціанський В.). Треті зводять виховання до формування потреб особистості і соціально прийнятних засобів їх задоволення (Симонов П., Єршов П.).

Існують також інші, гуманітарні за суттю, підходи. Так, М. Каган вбачає у вихованні "сходження до суб'єктності", Г. Батіщев - "безперервне становлення цілісності, надання людині можливості самовизначитись". В інтерпретації Н. Щуркової сутність процесу виховання полягає в "аналізі хода педагогічних подій через призму існуючих норм життя і відкритих культурою найвищих цінностей". Традиційно виховання може розцінюватись як "механізм утримання" в системі етнічних, родових взаємин, як засіб взаємозв'язку вимог і правил життя із законами Вічності (Коменський Я., Зеньковський В.); як шлях опанування на Землі етикою космічного існування (Андрєєв Д., Рерих М., Рерих С., Ціолковський К.). Особливо цікавими видаються аргументи Вентцеля К., в роботі якого "О космизме в воспитании", мабуть вперше у педагогічній літературі була наведена думка про те, що людину слід виховувати як сина (доньку) Космосу, а не лише Планети. Дуже гарне визначення гуманістичної сутності виховання дав Р. Тагор (цит. мовою оригіналу): "выведение на поверхность вашего существа бесконечных истоков внутренней мудрости". У деяких публікаціях мова йде про зовнішнє призвичаєння людини до соціуму; іноді - про реалізацію глибинних сутнісних можливостей особистості, що передбачає гуманістичний тип взаємин вихователя і вихованця.

У цілому, аналіз найбільш сучасних і типових визначень поняття "виховання" характеризується тим, що від поглядів на цей процес як зовнішній вплив на дитину, педагогіка послідовно переходить до розуміння його як двохстороннього. При цьому увага фіксується на динаміці суб'єкт-суб'єктних взаємин учасників виховного процесу, на їх своєрідному взаємопроникненню, усвідомленні людини (Бех І.) як найвищої цінності, навколо якої грунтуються всі інші суспільні пріоритети. Простежується тенденція до активізації особистості вихованця, до цілеспрямованої зміни його позиції пасивного об'єкту впливу вчителя до суб'єкта, який є активним учасником розвитку і удосконалення власного характеру, взаємин з оточуючими, соціальної ситуації тощо.

Освіта.ua
10.09.2007