Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Методика і технологія Концептуальні засади освітніх технологій

Концептуальні засади освітніх технологій

Ми цілком певні, що наша країна може відродитися в новій якості на новому етапі історичного розвитку лише через освіту. Зміна соціально-економічної ситуації в країні посилює необхідність пошуку надійних, оригінальних і ефективних способів навчально-виховної діяльності

Є необхідність запровадження таких освітніх технологій, які забезпечили б ефективну підготовку обдарованої та здібної учнівської молоді до входження в соціум, формування еліти суспільства, здатної вивести державу із кризового стану.

Сьогодні немає необхідності аргументувати тезу, що зазначена проблема недостатньо досліджена в педагогічній науці.

Досвід показує, що все нове із часом стає традицією і що традиції утверджує колектив (соціум), а новаторами виступають яскраві, особистості реформаторського типу. Водночас, щоб здійснити новаторський підхід, необхідно знати традиції. Так постає проблема принципів дослідження. Ми покладаємо в основу принцип пошуку, а не декларування істини (як це практикувалося в минулі десятиліття).

У цьому зв'язку генезу формування концептуальних засад освітньої технології розглянемо з урахуванням кількох принципово важливих чинників:

а) принципу історизму як методу дослідження;

б) історичного досвіду як критерію істини, єдності, аналізу, синтезу, прогнозу;

в) можливості побачити освітню технологію ліцею в самодостатній визначеності та в руслі загальнокультурного, загальнонаукового процесу;

г) розуміння взаємопов'язаності традицій і новаторства, співвідношення теорії з практикою;

ґ) співвіднесення з міжнародним досвідом.

Свідомо на перше місце ставимо проблему принципу історизму. У науці визначальним чинником завжди був метод. У наші дні він не тільки зберігає свою вагу, а й має концептуальне значення. Як доказ візьмемо розвиток поняття «технологія». Інтерес до понять і категорій закономірний для будь-якої науки. Не є винятком щодо цього і педагогіка. Однак науковий пошук - це не тільки рух у ширину досліджуваного, а й у глибину вже пізнаного, проникнення в сутність, встановлення більш складних закономірностей.

Ґрунтовний історико-порівняльний аналіз літературних джерел, здійснений нами, дозволив зробити висновок про неоднозначність змісту таких понять, як «технологія», «педагогічна технологія», «освітня технологія» та фактично вказав на відсутність їх в офіційній терміносистемі галузі.

Поняття «освітня технологія» є новим утворенням у педагогічній науці, але, попри свою новизну, вона має генетичне коріння. Так, основою цього поняття є слово «технологія», що походить від грецького techne - мистецтво, майстерність, і logos - наука, закон. Тобто «технологія» (дослівно) - це наука про майстерність. Визначене поняття було характерним для виробничого процесу.

Щодо «технології» в педагогіці найперше зауважимо, що необхідно розрізняти сутність і її фіксацію в понятті. Сутність завжди передує визначенню, тому ще грецька школа мала «технологію» спартанського виховання, але тільки в ХІХ ст. було вжито поняття (форму), близьку до сучасної термінології. А педагогіка - наука суто технологічна, і вона має вчити всіх педагогів усіх рівнів освіти тому, як краще працювати, щоб досягти найвищого результату.

Справді, ще Плутарх вважав обов'язковим використання фактів із життя історичних постатей як «ілюстрації» до ідей і правил, що мали прищеплюватися в процесі виховання. Логічних конструкцій діалогу як засобу пізнання й виховання послідовно дотримувався Сократ.

«Виховання й наставництво починаються з найранішого віку і продовжуються до кінця життя», - наполягав Платон («Протагор», «Держава»), розвиваючи на цій основі систему форм та засобів виховання (у різного типу шкіл та при вивченні різних предметів).

Ідея формування благородних характерів як мети виховання визначала «технологію» досягнення мети Аристотелем («Політика»).

Добре розробленою системою наслідування, наставництва, вправ заучування та осмислення матеріалу в процесі виховання стала книга римського мислителя М. Квінтіліана «Про виховання оратора», особливо в розділі «Як розпізнавати здібності дітей та як поводитися з ними».

Видатними явищами світової педагогіки були система освіти Ярослава Мудрого та «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

Епохи Середньовіччя, Відродження, Просвітництва вражають не тільки розвитком грецько-римських традицій, багатством ідей та педагогічних концепцій, а й відповідним багатством запроваджуваних технологій.

Так, ідея fix «єдиної світової держави» Т. Кампанелли зумовлює систему розумового, фізичного й морального виховання з чіткою градацією предметів, виконавців (Пон, Сін, Мор - Могутність, Мудрість, Любов) та засобів досягнення мети - виховання «громадян світу» («діти без утруднень і, мовби граючись, знайомляться з усіма науками наочним шляхом до десятирічного віку» - «Місто Сонця»). Цілу програму виховання та поведінки вчителя розгортає у творі «Ґарґантюа та Пантаґрюель» Ф. Рабле. Наочну картину виховання малював автор дослідів» М. Монтень.

Теоретично й практично розробленою системою освіти та концепцією технології виховання стала педагогіка Я.-А. Коменського з його детальним розкриттям не тільки системи поєднання «материнської школи» із «усезагальним вихованням», а й дидактики як теорії навчання та детально розробленої програми природовідповідного виховання (зокрема, як відсталих, так і обдарованих), оскільки «основою перебудови шкіл є точний порядок в усьому» («Велика дидактика»).

Після Я.-А. Коменського могло здаватися, що «технологічна» система сягнула межі довершеності. Так виявилася природна закономірність: нові епохи (отже, і покоління) приходили з новими концепціями людини й життя. Це зумовлювало неминучість інновацій - принципових змін у змісті освіти і виховання, а це неминуче зумовлювало і зміну технологій.

Приходять Ж. Руссо, К. Гельвецій, Ж. Кондорсе, славетний Й. Песталоцці з його працями «Лінґар і Гертруда», «пам'ятною запискою паризьким друзям» та «Лебединою піснею» - і знову оживають великі традиції та владно заповнюють лави педагогів інноваційні концепції і програми.

Переконливий приклад - і український досвід. Г. Сковорода з величезною інтелігентністю відроджує сократівські педагогічні традиції навіть формою впливу на слухача. Але він є вже мислителем-педагогом нового часу - національно-визвольної війни, творення України як держави, бурхливого розвитку братських і козацьких шкіл та академій (Острозької, Києво-Могилянської), а тому і дійсно інноваційної освіти та педагогіки. Цим шляхом ідуть Ф. Прокопович та Л. Баранович, могутні постаті митців-педагогів: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Максимовича, Т. Шевченка. Великий Кобзар творить повісті («Близнюки»), поеми («Тризна»), щоденник, що є педагогічно-інноваційними не лише концепційно, педагогічно-гуманістичними ідеалами, а й дидактично, баченням шляхів до досягнення мети.

Подібну тенденцію бачимо і в європейських педагогів - Р. Олена, Ф. Дістервеґа, Й. Гербарта, який базує свою «технологію» на домінанті синтезу філософії і психології та формальних чинниках виховного методу. У системі Ж. Кондорсе («Доповідь про загальну організацію народної освіти»), який, зокрема, у системі освіти і виховання на особливе місце (найвищий щабель) ставить ліцеї.

Тож цілком природно, що 1886 року американцем Д. Саллі було вжито й сам термін «технологія». Щоправда, поширення він набув значно пізніше, а в останні 50-60 років зміст цього поняття значно розширився, стали вживаними поняття у сфері обробки інформації - «інформаційна технологія», у фізіології - «технологія біосистеми», у вихованні - «виховна технологія» тощо.

У педагогіці термін «Технологія в освіті» з'явився наприкінці 40-х років ХХ століття (Ф. Персіваль, Г. Елінготн, США).

Із розвитком інженерної думки і проголошенням ідеї програмованого навчання в 50-60-ті роки в США та Великій Британії з'являється термін «педагогічна технологія». На відміну від поняття «технологія в освіті», що відповідав поняттю «технічні засоби навчання», під «педагогічною технологією» почали розуміти «сукупність засобів і методів педагогічного процесу». С. Сіоулінґ (США) розглядає педагогічну технологію як «цілісний процес визначення мети, постійне оновлення навчальних планів і програм, тестування альтернативних стратегій та навчального матеріалу, оцінювання педагогічних систем у цілому й встановлення мети навчання заново, як тільки з'явиться нова інформація про ефективність педагогічних систем».

Сьогодні цей напрям у педагогічний науці виступає пріоритетом майже для всіх країн світу. Проте розуміння поняття «педагогічна технологія» не є однозначним. Так, Асоціація з питань педагогічних комунікацій та технологій визначає його як «комплексний, інтегративний процес, який включає людей, ідеї, засоби і методи організації діяльності для аналізу проблем, що охоплюють основні аспекти засвоєння знань».

З точки зору англійської педагогіки, зміст поняття полягає в «розробці прийомів, в оптимізації освітнього процесу шляхом аналізу факторів, які підвищують рівень освіти методом конструювання та застосування прийомів та матеріалів, а також за допомогою оцінки застосованих методів».

Ґрунтовний аналіз літературних джерел дозволив нам нарахувати понад 300 визначень поняття «педагогічна технологія». Проблема понятійного аналізу терміна «педагогічна технологія» у центрі уваги вітчизняних та зарубіжних учених: Н. Набашкіної, К. Баханова, В. Безпалька, Е. Бережної, І. Богданової, А. Бондаря, Б. Блума, В. Воронова, С. Гончаренка, В. Дорошенка, М. Кларіна, І. Марева, А. Нісімчука, О. Падалки, І. Прокопенка, О. Савченко, Г. Селевко, І. Смолюка, М. Чошанова, О. Шпака та ін. Але зміст поняття ними трактується по-різному і залежить від того, як автори уявляють структуру та складові навчального процесу. Уведення до наукового обігу поняття «педагогічна технологія» на теренах України та ближнього зарубіжжя зумовлене багатьма чинниками: як незадовільним функціонуванням традиційних форм і методів навчання, так хоч і не бурхливим, як у далекому зарубіжжі, розвитком науки й техніки, що привело до технологізації не тільки виробничих, а й гуманітарних галузей. Одні з них виокремлюють найбільш суттєві ознаки, властиві лише «педагогічній технології»: «діагностичне ціле покладання й результативність, алгоритмізованість і проектованість, цілісність і керованість, коригованість, застосування різноманітних засобів наочності», інші - у більш широкому контексті - як науку про розвиток, освіту, навчання й виховання особистості школяра на основі загальнолюдських якостей та досягнень педагогічної думки, а також інформатики. Деякі вчені схильні вважати педагогічну технологію частиною педагогічної науки, яка вивчає і розробляє мету, зміст і засоби досягнення планованих результатів навчання. В. Генецинський розглядає педагогічну технологію як знання про педагогічну діяльність, що здійснюється за допомогою визначених засобів. На думку Ю. Турчанінової, педагогічна технологія - це «уміння конструювати педагогічний процес відповідно до поставленої мети й з урахуванням конкретних умов діяльності», тоді як у Н. Островерхової і Л. Даниленко це «певний порядок, логічність і послідовність відповідно до поставленої мети, як певною мірою алгоритмізації спільної діяльності вчителя та учнів у процесі навчання, узгодженість їх дій і взаємовідносин».

Цікавим є, на нашу думку, і трактування В. Онищуком технології навчання як відомостей «про те, як учителеві потрібно успішно навчати, а учням раціонально вчитися» та Н. Стяглик, яка вкладає в зміст цього поняття «послідовність... процесу навчання». У ряді публікацій термін «технологія навчання» вживається стосовно процесу, а термін «педагогічна технологія» - як «сума науково обґрунтованих прийомів виховного впливу на людину або групу людей», або як «обґрунтований вибір характеру операційного впливу під час взаємоспілкування вчителя з дітьми з метою максимального розвитку особистості як суб'єкта», або ж як система знань, необхідних учителеві для реалізації стратегії, тактики, процедури виховання.

Кожне із цих визначень, безумовно, має право на існування, оскільки й технологія навчання, і технологія виховання загалом належать до педагогічної технології. Вони мають право й на самостійне існування, тим більше, що термін «технологія виховання» був уведений у педагогічну практику А. Макаренком. Проте в українській терміносистемі педагогіки офіційно на сьогодні утвердився лише термін «технологія навчання».

Слід також зазначити, що в публікаціях, хоча значно рідше, трапляється поняття «освітня технологія». Так, зокрема, С. Сисоєва розглядає її «як теоретично обґрунтовану систему упорядкованих професійних дій педагога, що при оптимальності ресурсів і зусиль гарантовано забезпечує ефективну реалізацію поставленої освітньої мети та можливість відтворення процесу будь-яким педагогом незалежно від рівня його майстерності». На нашу думку, автор зводить освітню технологію до технології навчальної, оскільки поняття терміна «освіта» значно ширше, адже це сукупність знань особистості, синтезованих через її власний досвід і систему цінностей і ефективно використаних нею для власної інтеграції в соціум. Ураховуючи сучасні інформаційні технології, процес здобуття особистістю освіти може проходити як у рамках навчального процесу безпосередньо в закладах освіти, так і поза ними. Тому неможливо залишити лише за педагогом право вибору технологій здобуття освіти й результат удосконалення здібностей і поведінки особистості, при якому вона досягає соціальної зрілості та індивідуального зростання.

Із уведенням до наукового обігу терміна «технологія навчання» доречно визначатися з поняттям «методика», яке давно вже ввійшло до наукового вжитку. На нашу думку, ці поняття відображають різні рівні процесу навчання. Технологія дозволяє більш ефективно побудувати процес навчання, керувати ним, одержувати результати у відповідно до запланованої мети.

На думку, І. Підласого та А. Підласого, «системоутворювальним компонентом педагогічної системи все частіше називають технологію навчально-виховного процесу. Технологічність - внутрішня якість системи, що визначає її можливості й організаційну (управлінську) логіку.

Від методики технологія відрізняється відтворюваністю результатів, відсутністю безлічі «якщо». Технологія проектується, виходячи з конкретних умов та орієнтуючись на заданий, а не передбачуваний результат».

Таким чином, незважаючи на спроби вітчизняних та зарубіжних учених дати визначення терміна «педагогічна технологія», «освітня технологія», виробити наукові підходи до класифікації педагогічних технологій та виокремити кожну із технологій, у цілому в терміносистемі галузі залишається невирішеною проблема вдосконалення понятійного апарату педагогічної науки. Це пов'язано в першу чергу з удосконаленням його як інструмента пізнання, з іншого боку це викликано комп'ютеризацією науково-інформаційних процесів і необхідністю лінгвістичного забезпечення інформаційної системи й банків даних.

Ураховуючи логіку розвитку поняття «технологія», що зумовлена процесом модернізації освіти, нами визначена необхідність розробки освітньої технології Українського гуманітарного ліцею на рівні поняття, принципів, моделі, концептуальних підходів.

Запропонована нами концепція визначає поняття «освітня технологія» як інтегративну модель, що об'єднує в єдину цілісну систему мету, зміст, дидактичний комплекс (педагогічні умови, методи, прийоми, засоби, інформаційно-технологічне забезпечення) та результат навчально-виховного процесу, побудовану на філософії й методології українознавства, життєтворчості особистості.

Поняття освітньої технології нами розглядається значно ширше: не лише як «дидактична технологія», а як галузь педагогічної науки, побудованої на дитиноцентристській філософії. Технологію називаємо освітньою, бо ж освіта передбачає взаємодію двох підсистем: навчання і виховання.

Ми визначаємо серед освітніх технологій перспективні (мають перспективи розвитку і застосовуються педагогами), а отже, оптимальні (для конкретних умов закладу) технології. Ключем до розуміння технології освітнього процесу є послідовна орієнтація на чітко визначені цілі. Така орієнтація на мету, діагностика поточних і кінцевих результатів, розбивка навчально-виховного процесу на окремі компоненти - усе це утворює інтегративну модель (цикл) освітньої технології. Ідеться про інноваційно-технологічне проектування, створення системи безперервної освіти в комплексі «ліцей - університет».

Як це все співвідноситься з інноваціями? Прямо й безпосередньо. Будемо виходити з того, що кожна конкретна модифікація педагогічної системи має цілком певні властивості й можливості досягнення запроектованого результату. Ці можливості чітко обумовлені конкретними характеристиками системи. Стосовно дидактичного процесу В. Безпалько формулює таке твердження, як «закон збереження» і називає його «першим і єдиним у дидактиці законом, що справджується безумовно: «...кожний дидактичний процес має цілком певні принципові можливості за якістю формування знань, умінь, навичок у встановлений час».

Уважається, що коефіцієнт корисної дії традиційної педагогічної системи не перевищує 55-60 %. Це означає, що лише трохи більше половини своїх вихованців школа виводить на більш-менш повне оволодіння програмою. Загальний висновок відомий: приблизно 50 % - від учня (індивідуальні флуктуації не враховуються).

Аналіз великої кількості інноваційних проектів за критерієм відповідності рівневі розробленості ідей, що пропонуються в педагогічній науці (відбір за принципом «відоме - невідоме»), а також використання в педагогічній практиці (відбір за критерієм «було - не було») дозволив віднести до загальних педагогічних інновацій навчально-виховного процесу в усьому комплексі її завдань, що ще далеко не вичерпала себе, незважаючи на тривалі пошуки в цьому напрямі:

1. Гуманістичну педагогіку в усій сукупності її теоретичних положень і практичних технологій.

2. Оптимальну освітню технологію, прогнозовану для конкретних умов освітнього середовища.

3. Основані на нових ідеях підходи до організації керівництва педагогічними процесами (кооперативна технологія управління).

4. Технології, що ґрунтуються на застосуванні нових ідей і засобів інформатизації, масової комунікації (інформаційні).

5. Проективну педагогіку, основану на індивідуальному, груповому та колективному проектуванні життєвої перспективи.

6. Особистісно визначену технологію, центром якої є індивідуальність: творча, єдина, унікальна.

У цьому зв'язку першим принципом інноваційного розвитку педагогічної теорії назвемо повернення до зруйнованих класичних основ природо доцільності педагогіки Аристотеля, Ф. Рабле, Я.-А. Коменського, Д. Локка. У вітчизняний філософії принцип природовідповідності поставив на рівень філософії наш великий земляк Г. Сковорода, педагоги К. Ушинський, С. Русова, Г. Ващенко. Другим принципом інноваційного процесу визнаємо гуманізацію педагогічної системи.

Неперехідною загальною інновацією, що стосується педагогічної системи в цілому, є оптимізація навчально-виховного процесу. Розробку цієї ідеї очолив на початку 70-х років відомий учений, академік Ю. Бабанський.

«Оптимальним, - пише Ю. Бабанський, - ми вважаємо процес навчання, що відповідає водночас таким критеріям: а) зміст, структура і логіка функціонування його забезпечує ефективне і якісне вирішення завдань навчання, виховання й розвитку школярів відповідно до вимог державних навчальних програм на рівні максимальних навчальних можливостей кожного школяра; б) досягнення поставленої мети забезпечується без збільшення витрат часу, відведених діючим навчальним планом для класних занять, а також без порушення максимальних норм часу, встановлених шкільною і трудовою гігієною для домашніх занять, що водночас повинно попереджати факти перевтоми учнів і вчителів».

А отже, близькість понять «перспективні» і «оптимальні» технології забезпечуються теорією Ю. Бабанського.

Методологічною основою оптимізації є системний підхід, що вимагає розглядати всі компоненти педагогічного процесу в єдності закономірних взаємозв'язків, спиратися на загальну теорію управління складними динамічними системами. Оптимізація ґрунтується на філософській категорії «міри». Вона виступає проти абсолютизації тих або інших компонентів педагогічної системи, завищення або заниження темпів діяльності, складності навчання і т. д. і вимагає вибору саме оптимальної міри їх застосування.

Головними мотивами пошуку оптимальної освітньої технології в нашому ліцеї стали:

  • становлення та вдосконалення національної системи освіти, де простежуються дві домінуючі тенденції: по-перше, відродження національної свідомості, української культури, мови, виховання громадянина-патріота; врахування ментальності українського народу; по-друге, прагнення до інтеграції у світове, європейське товариство;
  • нова філософія освіти (зміна пріоритетів, парадигм, ціннісних орієнтацій);
  • створення системи безперервної освіти, оптимальної доцільності й ефективності в комплексі «ліцей-університет»;
  • специфіка діяльності навчального закладу регламентована Концепцією розвитку Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, програмою «Обдарованість», Концепцією національного виховання «Громадянин України ХХІ століття»;
  • особливості кадрового забезпечення (вимоги до педагогічних працівників, умови конкурсного відбору, науково-педагогічні підходи до організації педагогічного колективу) як єдиної команди;
  • рівень матеріально-технічного та інформаційного забезпечення;
  • запровадження системної (кооперативної) моделі управління, планування і прогнозування, підвищення ролі дорадчих структур.

Автор: Г. Сизоненко

Освіта.ua
11.02.2008


Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!