Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Методика і технологія У 98 % людей творчі здібності раптом згасають

У 98 % людей творчі здібності раптом згасають

У 1970 році група американських психологів провела фундаментальне дослідження з метою оцінити вплив віку людини на її здатність мислити нестандартно

Номер журналу, де було надруковано їхній звіт, оголошено у всесвітній розшук. Ми телефонували в найвідоміші бібліотеки - а відповідь одна: «Пам'ятаємо такий журнал, був у доступі, але зараз у картотеці не значиться». Бувають чудеса. Зникли екземпляри саме за 1970 рік. Ті самі! Інтернет не врятував: уже занадто давно це було. Проте допомогли люди, які самі, своїми очима читали зниклий номер у Російській державній бібліотеці.

Культ однозначної відповіді. Кажуть, у науці це був спорадичний випадок: тест із майже 200 запитань складався авторами з таким розрахунком, щоби з ним міг упоратись кожний: і дорослий, і дитина. Виявляється, усі відомі методики перевірки інтелекту, включаючи IQ, адресовані людям, які здатні прочитати завдання. І викласти на папері відповідь. Для цього, напевно, треба мати скільки-то класів школи за спиною. А тут - не обов'язково! Окрім того, IQ припускає однозначну й завжди заздалегідь відому авторам відповідь. Але ж будь-яка творча (тобто невирішена поки що) задачка не має її у принципі. Вона завжди нова, нетривіальна й непередбачено загадкова за самою своєю суттю. Виходить, рішень у неї принаймні більше одного. І всі, якщо вони вдалі, правильні!

Як же ми зіпсовані класно-урочною процедурою, якщо не бачимо, що вона проникнула в усі пори суспільства, безроздільно запанувала навіть у сфері розваг і вільного дозвілля. Вмикаєте телевізор: шкідливий шкільний принцип «правильно - неправильно» працює на всіх програмах. Не вгадав, не вимовив того, що очікує від тебе розпорядник «Розумників і розумниць», «Поля чудес», «Хто хоче стати мільйонером?», «Слабкої ланки» - усе, пролітаєш, голубе. Виходить так, що навіть головний друг домогосподарок і дітей нас тихо, непомітно, заради сміху, але просіває, поділяє та розкидає щовечора - на «стандарт» і «нестандарт». Усією своєю міццю, силами улюбленців глядачів, естрадних зірок і метрів сцени наші чудові ЗМІ буквально втоптують у співвітчизників культ однозначної, єдиної, стандартної відповіді. Але ж могли б розвивати... замість того, щоби клонувати розуми за зразком, як у шкільному класі.

Тепер зрозуміло, чому заокеанські психологи в поті чола трудились над придумуванням запитань, до яких можна підібрати скільки завгодно саморобних ключиків-рішень. Ні, цього разу американці не літали на Місяць. Але зробили, можливо, щось анітрохи не менше у плані впливу на долі світу, на розвиток гігантської педагогічної цивілізації. Вони винайшли завдання, посильні будь-якій людині в будь-якому віці, здатній самостійно мислити. Завдання з відкритими відповідями. Ось, наприклад. «Як треба встати, щоби побачити людину, яка стоїть поруч догори ногами, не відриваючи власних ніг від підлоги?». Одна з можливих відповідей: треба спершу повернутись до «об'єкта» спиною, потім нахилитись і подивитись на нього знизу нагору. Що і робили - мовчки! - найбільш маленькі випробувані. Але майже ніколи - дорослі. Така ось нескорима закономірність.

Крок за кроком учні пропонували свій комплект запитань людям від 70-ти років і більш молодим. 69, 68, 67... А результат усю дорогу один: з тестом упорались тільки двоє зі ста. Тільки два відсотки випробуваних. 65, 64, 63, 62... На жаль, усе ті ж два відсотки. Як заклинило. Психологи очікували стрибка. Чи хоча б відхилень - у той чи інший бік. І дочекались. Перший «вибух» здійснили семирічні молодики, котрі обдарили вчених відразу 17 відсотками витончених, неочевидних рішень. Другий ще більш вражаючий - цілих 37 відсотків творчих удач! Цей прорив у дослідженні зробили шестирічні діти. Експеримент закінчено. П'ятирічок у нього не включали ніколи, та і спільну мову з найбільш маленькими знайти непросто.

Що ж, однак, усе це значить? Підбивати підсумки та витягати гіпотези з незвичних цифр дослідники дали іншим, неупередженим експертам. Така традиція: суворий американський позитивізм не допускає жодних імпровізацій та інтерпретацій від самих організаторів та ідеологів наукового експерименту.

Дві гіпотези. Можливо, подібно до того, як фізичний ріст припиняється в більшості людей років у 20, точно так само і творчий - у сім. Тоді нам залишається тільки виконати глибокий вдих і розвести руками: нічого не зробиш. Зберегти б і виплекати два відсотки геніїв, здатних якось переборювати цей невблаганний природний бар'єр. Друга версія - для оптимістів - посилає всім нам промінь надії. Вона говорить, що жодних меж на шляху розвитку уроджених творчих задатків немає. Не існує. Природа-матір любить усіх рівною, рівномірною, однаково щедрою любов'ю. Хоча кожного по-своєму. А далі відбувається страшне: записуючись у перший клас у найбільш весняному віці розквіту талантів (у 7, 6, а у Великій Британії, наприклад, і у 5 років), 98 відсотків свіжоспечених школярів утрачають своє творче «Я». Це, можливо, і встановили автори всіма успішно забутого експерименту.

Тоді виходить, що вони відкрили не закон природи, але, імовірно, головний принцип школи, що діє в даному випадку суворо проти природи людського інтелекту. Зазвичай думають, що класно-урочна система - це десь далеко й не про нас. Але ж, геть, придивіться: вирізує творчі сили цілих поколінь, і хоч би хни. Учителі, до речі, ані крапельки не винні, зовсім ні при чому. Це забутий полк, котрий б'ється до останнього. Адже перед ними - твердінь. Стіна. Класно-урочно-предметний млин: жорна, ґрати, сита... Соціальний автомат.

Ми ж, наївні, думаємо, що школа тільки дає, збагачує, лікує душі від неграмотності та дозвільної ліні. А вона, виявляється, ще заодно і краде, калічить, віднімає в 98 випадках зі 100 щось таке, що визначає наше вміння дивитись на світ «не так», «неправильно», по-своєму. Клепає роботів, слухняну робсилу із живих, нормальних і загалом недурних людей. Воістину, «коли всі люди стануть схожими на роботів, відпаде необхідність плодити роботів, схожих на людей». Це сказав інший американець, психоаналітик і філософ Еріх Фромм. Чи тримав він, до речі, коли-небудь у руках «International Journal of creative psychology», де було надруковано скандальний звіт «креативщиків»?

Невільники живої мануфактури. «Чи знаєте ви, що головний архітектор школи, чеський єпископ XVII століття Ян Амос Коменський ненавмисно винайшов модель «живої мануфактури», де учні - це робітники, котрі слухняно виконують задану їм програму? За командою, дружним ладом, на оцінку. Так і донині продовжується, зі століття у століття. Працює всесвітня класно-урочна умодробилка, що обробляє найбільш коштовне, святе й недоторканне, що тільки можна придумати, - людські душі.» Ці слова належать відомому вченому та педагогу Милославу Олександровичу Балабанову (1927-2005). Дійсно, із першого дня, ледь переступивши шкільний поріг, учень чує: візьміть ручки, відкрийте зошити й починайте писати... палички! Які палички? Навіщо? Ніхто не уточнить. Але ясно й без додаткових інструкцій: звикайте, діти, виконувати чужі розпорядження, не думаючи. «А зараз уявіть, - продовжує вчений, - що, поставивши запитання: «Скільки коштує ваш диктофон?» і почувши: «Двісті доларів», я замість «Дякую» скажу: «Правильно». Ви, напевно, образитесь. Або віднесете мене до ненормальних. Але коли вчитель теж невільний, його зобов'язує так учиняти сам пристрій цього чуда-млина. Жорстко розкреслена технологія класно-урочного вишколювання. Точиться цілеспрямоване, із дня в день, сортування всіх дитячих ідей на «правильні» й «неправильні». Ця гігантська робота над «помилками» Природи та її Творця, можливо, і підточує творче, духовне здоров'я цілих поколінь...

Скажуть: вибачте, але в Америці чи у Франції зовсім інше життя, зовсім інша школа - більш м'яка, відкрита, вільна. Проте давно настав час визнати, що вся її пластичність і свобода упираються в той же його величність Іспит, де треба правильно «розставити палички». Так пролітають роки в підготовці до чергового техогляду на предмет «слухняності розуму» (Л. Толстой), де перевіряється вміння підім'яти себе під заданий стандарт свідомо відомої відповіді. Із першого класу й по п'ятий курс ВНЗ, волею-неволею, треба постійно догоджати: науці, викладачу чи машині, що його заміняє. Угадувати, чого від тебе хочуть екзаменатори - розподільники й роздавальники люб'язних серцю атестатів і сертифікатів. Угадав - молодець, проходиш на наступний рівень-жерно. Не вгадав - нічого, перемелеться. Крутимо педалі далі. Буде борошно сортом нижче та грубіше якістю (замість живої людини).

Пригальмувати чи «Додати коней»? Знову дзенькає дзвоник, ось нове завдання: треба знайти собі Місце в новому житті, відкрити свою Справу, узяти кредит, відновити зруйноване виробництво. А ось цього й не вміємо; нам не задавали - ми не проходили. І знову доводиться, подалі сховавши своє самокоштовне «Я», інтригувати, відгадуючи, чого «бажає ізволити» твій черговий начальник. «Країні потрібні самостійні, ініціативні, відповідальні громадяни!» - не втомлюються повторювати, змінюючи один одного, професійні балакуни з найвищих кафедр. Але де ж їх узяти, самостійних, ризикових, мислячих неординарно? Вседержавний перекур. Сидимо й очікуємо, коли великий і добрий дядько принесе на блюдці тепленьке місце, вигідну посаду, проект століття тощо. «Потрібен розумний співробітник (тобто котрий уміє співпрацювати з партнерами по бізнесу, - автор)», - волають, ледве не плачучи, оголошення в газеті. Немає таких, вибачте. Були, але скінчились.

Скажемо «дякуємо» першовідкривачу: школа Коменського наштампувала вдосталь безмозких живих автоматів для промислової, науково-технічної й інших соціальних революцій. Ще раз дякуємо, але більше не треба. Настав час іти далі, у постіндустріальну цивілізацію, де, кажуть, потрібні не виконавчі й безмовні манкурти, а цілком самодостатні громадяни. Здатні шукати та знаходити себе в умовах глобальної невизначеності. Але що це? Ви вдумайтесь: виявляється, у більшості з нас відрізані вкладена природою здатність жити своїм розумом, нормальний смак до експерименту, пошуку себе, саморозвитку. Міркуючи про причини великого індустріального тупика, чимало відомих мислителів (від Руссо до Швейцера й Роджерса) дійдуть висновку: саме школа каструє в людині діяча. Очевидно, уміння харчуватись «відходами» чужої інтелектуальної діяльності (стандартними таблетками шкільних істин) без збитку для власних творчих потенцій дається від природи тільки двом відсоткам найбільш усеїдних із нас. Давно відомо завдяки соціологічній службі Геллапа, що з навчальних класів буквально ні з чим іде майже 90 відсотків молодих людей. Практично будь-якої країни. І ось чергова новина: люди при цьому втрачають себе...

Утім, у кожного з нас у подібних випадках спрацьовує якийсь рятівний клапан, десь усередині загоряється лампочка з написом: «Це не про мене!». Усе правильно. Будь-яка нормальна людина знає, напевно, що вона у своїй справі - творець. То, може, допомогти дитині відшукати, відкрити це, свою справу, де вона більш за все потрібна людям, і покликана школа? Блукай студіями, роби свої мимовільні та вільні помилки, пробуй, видумуй, винаходь! При цьому вчитель, підручник - завжди під рукою. Адже й із давнини, починаючи із садів Академа, школою називався не навчальний заклад і навіть не місце, а час, вільний від обов'язкових занять («scole» у перекладі з грецької - дозвілля). І приділявся цей час на вільні етюди, знаходження потрібного для всякого ремесла особистого досвіду.

До речі. Приклад, можна сказати, легендарний. Із того самого, американського „задачника". Карлик живе у хмарочосі. Він заходить у ліфт, піднімається на 9-й поверх. Потім виходить на сходи й добирається пішки до себе додому на 16-й поверх. Треба пояснити, чому він це робить? Зрозуміли? Насправді, можливо, просто людина не дістає до потрібної кнопки ліфта. Тому й мучиться, бідна.

Автор: А. Звєрєв

Освіта.ua
17.03.2009

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!