Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Методика і технологія Проектний підхід у школі життєвої компетентності

Проектний підхід у школі життєвої компетентності

Актуальною проблемою теорії та практики є проектування педагогічних систем різних типів навчальних закладів. Проектування - це ідеальна побудова практичного втілення того, що повинно бути. Предметом проектування є створення умов, засобів, механізмів розвитку освіти в цілому, переходу її з одного якісного стану в інший

Проект містить концептуальну основу (опис ініціативи, її культурно-історичного змісту, педагогічні гіпотези, оцінку їх новизни та можливих актуальних наслідків), а також системно-організаційну частину (опис конкретних механізмів й етапів реалізації проекту).

Проектування передбачає:

  • визначення концептуальних засад переведення педагогічної системи в новий стан;
  • розробку перспективних варіативних моделей досягнення нового якісного етапу розвитку дванадцятирічної середньої школи, оскільки модель є дієвим інструментом для конструювання можливих майбутніх ситуацій, знаходження альтернатив розвитку школи з урахуванням зв'язку між освітою й організацією (Калуве Л., Маркс Е., Петрі М.); моделі абстраговано розкривають суттєві особливості основних типів педагогічної взаємодії учителя й учня;
  • визначення основних напрямків діяльності та принципів їх координації, що дозволяє перетворити існуючий стан в очікуваному та бажаному аспекті;
  • обґрунтування соціокультурних наслідків здійснення проекту та основні його результати;
  • планування дій щодо реалізації проекту;
  • створення життєздатних спільнот людей, що включають й учасників розробки проектної ідеї та їх реалізаторів;
  • організацію формуючих експериментів щодо перевірки реалізації варіативних проектних моделей;
  • рефлексивне оформлення й експертизу наслідків реалізації проекту та співвіднесення його вихідним задумам і всіма кроками на шляху до втілення.

Досягнення нової якості середньої освіти на нових теоретичних засадах потребує зрілого педагогічного мислення, освоєння освітянами методології та практики соціально-педагогічного проектування. Перехід середньої школи до навчання протягом дванадцяти років створює сприятливі умови для соціально-педагогічної проектної діяльності, проведення конструктивних формуючих експериментів. Система освіти має виступити як центр формування інноваційних практик, створення нових зразків діяльності.

У цьому контексті важливого значення набуває проблема розробки й експериментальної перевірки моделей школи життєвої компетенції, яка базується на теоретичних підвалинах педагогіки і психології життєтворчості. Школа життєвої компетентності, на нашу думку, сприятиме досягненню нової якості освіти шляхом освоєння її вихованцями стрижневих компетентностей, що дозволять їм успішно інтегруватися в суспільство, визначати і втілювати свою життєву стратегію, бути мобільними і конкурентоспроможними, здатними до самоорганізації навчання протягом усього життя, самореалізації, розкриття творчого потенціалу, до свідомого життєвого вибору і прийняття відповідальних рішень.

Чим же відрізняється школа життєвої компетентності від традиційної школи? Які її домінанти й якісні характеристики?

Зупинимося коротко на розкритті мети, принципів, функцій, інших компонентів становлення школи життєвої компетентності. На нашу думку, збільшення тривалості шкільного навчання не дасть бажаних позитивних результатів, якщо не буде ясно сформульована мета освіти.

Е. Дніпров вважає, що "мета - це образ бажаного результату, який хочуть отримати до визначеного часу". Цілі мають такі функції:

  • моделювання індивідуально-особистісних результатів освітньої діяльності, досягнення яких за певних суспільних умов призведе до реалізації соціальних цілей освіти;
  • орієнтація при відборі змісту освіти і формування освітніх програм;
  • визначення критеріїв оцінки професійної кваліфікації педагогів та педагогічних колективів, що виступають у якості стимулу педагогічної творчості;
  • моделювання очікуваних результатів освіти, що виступають у якості стимулу соціальної та пізнавальної активності учнів;
  • моделювання результатів діяльності, що є чинниками, які визначають рівень суспільної підтримки школи;
  • визначення основ для побудови ієрархічної системи педагогічних цілей, що реалізуються в системі шкільної освіти, та критеріїв оцінки досягнутих освітніх результатів (Лебедєв О., 2000).

Освіту можна визначити як спеціально організований процес формування в учнів здатності самостійно вирішувати проблеми, які мають соціальне та особистісне значення в різних сферах діяльності на основі освоєння культури суспільства, мистецтва життєтворчості. У сучасних умовах відбуваються кардинальні зміни в цілях шкільної освіти - відмова від орієнтації на засвоєння переважно готових знань, висновків, взято курс на формування установок на розвиток життєвої та соціальної компетентностей особистості, плекання високодуховних людей, які можуть самостійно приймати адекватні рішення у ситуації вибору, прогнозуючи можливі наслідки, здатних до співпраці та відрізняються мобільністю, динамізмом, конструктивністю, володіють розвиненим почуттям відповідальності за долю України.

Стратегічні орієнтири освіти знайшли відображення у Національній доктрині розвитку освіти (2002), де зазначається, що мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості та творчої самореалізації громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати, примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати, зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти.

Пріоритетними напрямками державної політики щодо розвитку освіти є:

  • особистісна орієнтація освіти;
  • формування національних і загальнолюдських цінностей;
  • створення для громадян рівних можливостей щодо здобуття освіти;
  • постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;
  • розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;
  • пропаганда здорового способу життя;
  • розширення україномовного освітнього простору;
  • забезпечення освітніх потреб національних меншин.

Ціннісні та цільові засади школи життєвої компетентності всебічно розкриті, науково обґрунтовані у Концепції дванадцятирічної середньої загальноосвітньої школи. До слабких місць української школи Концепція віднесла відсутність у більшості її випускників належного рівня національної свідомості, життєвої компетентності, невміння використовувати здобуті знання для вирішення практичних завдань, аналізу нестандартних ситуацій. На нових методологічних засадах концепцією визначено основні завдання сучасної школи, а саме:

  • всебічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків та здібностей, формування ціннісних орієнтацій, задоволення інтересів і потреб;
  • збереження та зміцнення морального, фізичного і психічного здоров'я вихованців;
  • виховання школяра як громадянина України, національно свідомої, вільної, демократичної, життєво та соціально компетентної особистості, здатної здійснювати самостійний вибір, приймати відповідальні рішення в різноманітних життєвих ситуаціях;
  • формування у школярів бажання та вміння учитися, виховання потреби і здатності до навчання впродовж усього життя, вироблення вмінь практично та творчо використовувати набуті знання;
  • формування в учнів цілісного наукового світогляду, загальнонаукової, загальнокультурної, технологічної, комунікативної і соціальної компетентностей на основі засвоєння системи знань про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво; оволодіння засобами пізнавальної та практичної діяльності;
  • виховання в учнів любові до праці, забезпечення умов для їхнього життєвого та професійного самовизначення, формування готовності до свідомого вибору майбутньої професії й оволодіння нею;
  • виховання школяра як особистості моральної, відповідальної, людини культури з розвиненими естетичним, етичним ставленням до навколишнього світу та самої себе.

Науково обґрунтована мета компетентісно спрямованої освіти є важливим орієнтиром у визначенні змістовних, технологічних, виховних домінант розвитку школи, відповідає потребам демократичного суспільства, а також суб'єктам навчально-виховного процесу, що відображає значущі для них проблеми.

Саме "проблемний підхід" дає можливість вирішувати проблему, пов'язану із узгодженням цілей освіти та мотивацією освітньої діяльності учнів.

Освіта має забезпечувати вирішення проблем, що є актуальними для учнів "тут і тепер", а не лише у майбутньому, яке може здатися їм далеким і невизначеним. Разом із тим, "проблемний підхід" орієнтує на вивчення тих проблем, що прийнято вважати "вічними", які кожне молоде покоління ставить перед собою (життєвий вибір, самовизначення, ставлення до цінностей дорослих), так і тих проблем, які набули особливої актуальності для сучасного покоління учнів у зв'язку зі змінами, що відбуваються у суспільстві. Отже, задача визначення цілей шкільної освіти полягає в тому, щоб обрати саме той шлях, що відповідає особистісним запитам учнів і допомагає у вирішенні життєво значущих проблем.

Перша проблема полягає у пошуку шляхів оволодіння мистецтвом життя, технологіями життєтворчості. Образно і переконливо пише про це Роберт Т. Кіосакі у своїй книзі "Если хочеш быть богатым и счастливым, не ходи в школу" (2002). "Ми, - зазначає Кіосакі, - повинні задумуватися над запитаннями: як моя освіта допомагає мені в житті? чи можу я чесно сказати, що моя освіта допомогла мені прожити повноцінне життя? чи навчила вона мене тому, як зробити світ кращим? чи навчила мене освіта навичкам і вмінням, які допомогли б мені отримувати задоволення від життя? Ви змушені погодитись, що на всі ці питання наші школи дають негативну відповідь, оскільки вони культивують імідж неуспіху, невдачі. Наша система освіти учить людей бути невдахами в житті, і невдача, як чума, вражає навіть тих, хто закінчує школу кращим серед кращих".

Дванадцятирічна середня загальноосвітня школа має допомогти вихованцеві пізнати самого себе, виробити свій життєвий проект, в якому б найповніше була визначена його життєва стратегія, цінності та пріоритети життя, яким він віддає перевагу.

Друга проблема формується навколо оволодіння способами навчальної діяльності. Навчити вчитися - значить сформувати в учнів ціннісні мотиви, розвинути у них здатність використовувати різні джерела інформації.

Третя проблема - це конкретні життєві питання, що стосуються різ них сфер діяльності: сімейно-побутової, культурної, актуально-політичної, трудової, пов'язаних із виконанням людиною життєвих і соціальних ролей.

Четверта проблема стосується освоєння загальнонаціональних та національних цінностей. Завдання школи - допомогти учням усвідомити сутність ціннісного ставлення до світу, сформувати у них знання про базові цінності, розвинути здатність до визначення критеріїв оцінки явищ, життєвих подій.

П'ята група проблем пов'язана із становленням допрофесійної і професійної компетентності, із професійним вибором. Така підготовка в умовах переходу до ринкової економіки означає орієнтацію на ринку праці, в системі професійної освіти, визначення власних потреб і можливостей тощо.

Шоста група проблем зумовлена динамізмом і невизначеністю суспільства, коли необхідно самостійно приймати рішення і нести за нього відповідальність. Мета діяльності сучасної школи полягає в тому, щоби навчити учнів вирішувати нестандартні задачі, оволодіти технологією життєвого успіху, навичками соціальної мобільності, конкурентноздатності. Орієнтація на оволодіння життєвою компетентністю, розвиток уміння самостійно вирішувати проблеми дає можливість подолати екстенсивну тенденцію нескінченного збільшення обсягу навчального матеріалу, оцінювання знань із позицій життєвих потреб. Мова йде не про нагромадження, за образним висловом О. Лебедєва, "будівельного матеріалу" у вигляді знань, фактів, понять, закономірностей, окремих умінь, а про формування здатності "будувати дім". Такий підхід орієнтує на діяльнісне ставлення до життя, використання реальних можливостей освіти в реалізації життєвих і соціальних цілей творчого потенціалу особистості.

Результатом є виховання компетентної людини, яка має такі якості:

  • впевненість у собі, постійне розширення власних можливостей, реалізація намічених цілей;
  • здатність адекватно діяти у динамічному світі, непередбачуваних ситуаціях, професійна мобільність;
  • здатність до навчання протягом усього життя;
  • адекватність оцінки власних сил, здатність знаходити можливості для їх реалізації;
  • здатність приймати рішення і досягати результату відповідно до проставленої мети;
  • здатність брати на себе відповідальність за свої вчинки, бути терпимим до інших людей.

Роль школи при цьому полягає у створенні сприятливих умов для самопізнання, самовизначення стосовно природи, культури, суспільства, самого себе.

Засади, на яких має ґрунтуватися діяльність школи життєвої компетентності:

  • життєтворча і культуротворча спрямованість навчально-виховного процесу. Особистість визначається ставленням до життя. Вона є не що інше, як продукт життя, його кристалізація у формі суб'єкта життя і культури, який втілює в собі свою історію, власну реальну біографію. Тому найголовнішою місією школи є плекання учня як творця і проектувальника свого життя, допомога йому в усвідомлення змісту життя як феномену культури, оволодінні мистецтвом жити - особливим умінням та високою майстерністю у творчій побудові, що базується на його знанні, технологіях життєздійснення. Освіта є процесом становлення особистості в соціокультурному просторі, сфері духовної діяльності та інституційній системі, яка функціонує, будучи універсальним способом збереження і розвитку культури на основі збереження, примноження духовно-практичного досвіду поколінь в особистісному світі дитини;
  • ідея гуманізації, яку ми розглядаємо як переорієнтацію освіти на особистісну спрямованість, процес розвитку і самоствердження, самореалізації особистості. Ставлення до дитини як до суб'єкта передбачає ціннісне сприйняття кожної особистості, повага її самобутності, розуміння того, що дитина має свою життєву історію, власне "Я", свій внутрішній світ. Отже, мова йде про підтримку, олюднення життя дитини, розвиток у неї механізмів саморозвитку, самозахисту, самовиховання, необхідних для життєдіяльності людини;
  • принцип діяльнісної спрямованості навчання та виховання. Це підхід до знання як інструменту ефективного виконання життєвих і соціальних ролей, оволодіння технологію соціальної дії. Що означає уміти діяти? Це значить, що людина здатна самостійно орієнтуватися у ситуації, шукати нові необхідні знання, правильно визначати мету, діяти відповідно до ситуації, розробляти конкретні способи і засоби дій, у процесі дій відпрацьовувати, удосконалювати їх і, нарешті, досягати мети (Новиков О.);
  • ідея демократизації укладу шкільного життя, утвердження рівних можливостей, співробітництва, багатоманітності, самоорганізації, самодіяльності;
  • принцип відкритості, тобто внутрішньої свободи щодо догм і методів, відкритість стосовно різних світоглядних, філософських, педагогічних поглядів, різних наукових шкіл. Відкритість - це активні характерні зв'язки школи з громадськістю, публічна звітність про результати діяльності навчального закладу тощо;
  • принцип самоорганізації навчальної виховної діяльності;
  • ідея випереджувальної освіти;
  • принцип саморозвитку особистості, гнучкості організаційних форм.

У школі життєвої компетентності реалізуються захисна, корекційна, компенсаторна, реабілітаційна, аксіологічна, соціокультурна, соціально-мобільна, інноваційна, інтегративна, прогностична функції, що спрямовані на реалізації цільових, ціннісних домінант освіти.

Розглянемо значущі, на наш погляд, методологічні орієнтири проектування школи життєвої компетентності як саморозвивальної системи, що вирішує задачу оволодіння молодим поколінням основними компетентностями.

Головним напрямком зміни існуючого типу освіти є переорієнтація на особистість учня. У центрі сучасної шкільної освіти має бути розвиток і виховання дитини, яка здатна впливати на власну життєву траєкторію. Нове суспільство спонукає до пошуку резервів творчого потенціалу учнів. Адже від сучасного випускника вимагається свідомо діяти у ситуації вибору, грамотно визначати і досягати мети, діяти продуктивно в освітній, професійній і життєвій сферах. Завдання педагога - допомогти учневі у побудові індивідуальної життєвої траєкторії освіти, яка співвідноситься із досягненнями людства і спрямована на їхне примноження.

Індивідуальна освітня траєкторія - це персональний шлях реалізації особистісного потенціалу кожного учня. Навчально-виховний процес повинен враховувати життєву стратегію, мету і цінності учня. Педагогічна основа розвитку особистості допомагає усвідомити зміст життя, індивідуальну філософію суб'єкта.

Гуманізація освіти спрямована не на формування особистості, а на створення умов для розвитку через задоволення її базових потреб. Сучасна школа в якості головної мети декларує формування особистості із заданими типовими характеристиками. Компетентнісно спрямована парадигма виходить із того, що ефективний розвиток, саморозвиток молодої людини неможливий в умовах її несвободи, відсутності вибору, а також із того, що інтенсивний, динамічний розвиток особистості відбувається продуктивно за рахунок створення умов для задоволення її базових потреб: самоорганізації і реалізації свого творчого потенціалу, пізнання відповідно до індивідуального сприйняття образу освіти, що детермінує індивідуальні когнітивні стратегії. Згідно з компетентісно-спрямованою парадигмою розвитку особистості виховання не може бути нічим іншим, як створенням умов для самовиховання особистості (Смирнов С., 1995). Таке розуміння індивідуального розвитку, найважливішою складовою якого є становлення творчого потенціалу, вимагає створення необхідних умов для саморозвитку школярів. На думку С. Смирнова, виховання творчого начала у дитини полягає в тому, щоби не дати йому загинути у ході неминучого процесу соціалізації, що примушує всіх "пити із загального джерела".

Кожен учень виробляє особистісне ставлення до навчання, самовизначається стосовно сформульованих проблем, встановлює, що вони для нього означають, яку роль можуть відіграти в його житті, як його діяльність впливає або буде впливати на ту чи іншу життєву сферу.

Здійснення особистісного педагогічного підходу передбачає:

  • визнання дитини як головного партнера навчально-виховного процесу, який реалізує свої плани в процесі суб'єкт-суб'єктної взаємодії;
  • визнання здатності дитини до саморозвитку та її права на індивідуальну траєкторію визначення освітніх галузей;
  • позиція супроводу педагога, батьків, школи, а також нормативних і навчально-методичних засобів організації навчально-виховного процесу стосовно діяльності учня;
  • пріоритет продуктивного компоненту освіти, що проявляється у творчій функції учня для оволодіння ним підходу до знання як інструменту вирішення життєвих проблем.

У Концепції дванадцятирічної загальної середньої освіти зазначається, що гуманістичні цінності освіти зумовлюють зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно зорієнтовану. Сутнісними ознаками цих змін є навчання й виховання особистості на засадах індивідуалізації, створення умов для саморозвитку і самонавчання, усвідомленого визначення своїх можливостей і життєвих цілей.

Особистісно зорієнтована шкільна освіта потребує всеохоплюючої психологізації навчально-виховного процесу, що ґрунтується на надійній діагностичній основі. Сучасна школа має використовувати діагностику не селективну, а стимулюючу, супроводжуючу, яка  є підґрунтям для прийняття і реалізації педагогічно доцільних рішень.

Особистіно зорієнтоване навчання передбачає нову педагогічну етику, визначальною рисою якої є взаєморозуміння, взаємоповага, творче співробітництво. Ця етика утверджує не рольове, а особистісне спілкування (підтримка, співпереживання, визнання людської гідності, довіра), а також обумовлює використання особистісного діалогу як домінуючої форми навчального спілкування, обміну думок, вражень, моделювання життєвих ситуацій, включає в себе спеціально сконструйовані ситуації вибору, авансування успіху, самоаналізу, самооцінки, самопізнання. Принципово важливою є орієнтація діяльності навчального закладу на розвиток творчої активності, мислення, здібностей до адекватної діяльності в нових умовах.

Перехід школи до дванадцятирічної освіти об'єктивно потребує переведення освітнього процесу на технологічний рівень, тобто вибір індивідуальних маршрутів навчання. Особливо продуктивними серед них є особистісно зорієнтовані педагогічні технології; їх ефективність залежить від того, в якій мірі реалізується життєвий потенціал учня, чи враховані його індивідуальні психологічні особливості. Виходячи з цього, пріоритет суб'єктивно змістовного навчання у порівнянні з інформаційним полягає у спрямованості на розвиток в учнів множинності суб'єктивних картин світу на противагу однозначним "програмним" уявленням, тобто діагностика особистісного розвитку, ситуаційне проектування, включення навчальних задач у контекст життєвих проблем.

В Україні продовжуються дискусії стосовно розуміння сутності педагогічних освітніх технологій. Спостерігається надзвичайно широкий спектр тлумачень поняття "педагогічна технологія". Аналіз психолого-педагогічної літератури дозволив нам нарахувати понад 300 визначень цього поняття.

Педагогічна технологія розглядається як:

  • сукупність дидактичних прийомів або психолого-педагогічних настанов педагога щодо підбору змісту та форм організації навчального процесу;
  • процесуальна частина дидактичної системи;
  • модель спільної діяльності учителя та учня;
  • систематичний метод планування, застосування, оцінювання всього процесу навчання й засвоєння знань шляхом обліку людських і технічних ресурсів і взаємодії між ними для досягнення найефективнішої форми освіти (ЮНЕСКО, 1986);
  • системна сукупність і порядок функціонування всіх особистісних, інструментальних, методологічних засобів для досягнення педагогічної мети (Кларин М.).

Основні ознаки педагогічної технології наведені у визначенні академіка О. Савченко: "Педагогічна технологія - це науково обґрунтована педагогічна (дидактична) система, яка гарантує досягнення певної навчальної мети через чітко визначену послідовність дій, спроектованих на вирішення проміжних цілей і наперед визначений кінцевий результат".

Ми навели лише декілька визначень, які свідчать про необхідність подальшої роботи щодо пошуку найбільш адекватного розуміння сутності педагогічної технології, зокрема інноваційної. Важливо розгорнути формуючий педагогічний експеримент у плані розробки наукових основ педагогічних технологій, механізму їх впровадження у різних типах навчальних закладів. На наш погляд, педагогічна технологія - це проект і реалізація системи послідовного розгортання педагогічної діяльності, спрямованої на виховання вільної, відповідальної, компетентної особистості як суб'єкта і проектувальника життя.

Технологія розробляється на основі конкретної філософії, методології освіти, в основі яких знаходяться цільові установки, зорієнтовані на очікуваний результат. Технологічний ланцюг педагогічних дій вибудовується відповідно до поставленої мети і має гарантувати досягнення життєвої перспективи та високий рівень засвоєння державного стандарту освіти, а саме:

  • функціонування технології передбачає взаємопов'язану діяльність учителя й учнів з урахуванням принципів особистісно зорієнтованого навчання;
  • поетапне і послідовне запровадження елементів технології може бути відтворене будь-яким учителем з урахуванням авторських підходів;
  • органічною частиною технології є діагностування та моніторинг результатів діяльності;
  • глибока психологізація освітніх технологій.

Інноваційний освітній простір ХХІ століття будуть визначати особистісно зорієнтоване навчання, проективні, ігрові технології кооперованого і дистанційного навчання. Саме вони озброюватимуть учнів п'ятьма ключовими компетенціями, які Рада Європи визначила як стрижневі.

1. Політичні та соціальні компетенції: здатність брати на себе відповідальність, участь у спільному прийнятті рішень, врегулювання конфліктних ситуацій ненасильницьким шляхом, участь у функціонуванні й поліпшенні демократичних інститутів;

2. Компетенції щодо життєдіяльності та співпраці у багатокультурному суспільстві; освіта повинна озброїти молодь полі-культурними компетенціями: усвідомлення відмінностей, повага, толерантність, культура миру, здатність жити з людьми інших культур, мов, релігій;

3. Компетенції, що стосуються володіння усним і писемним мовленням (комунікативні компетенції);

4. Компетенції, пов'язані з виникненням інформаційного суспільства.

5. Здатність навчатися протягом усього життя як основа неперервної підготовки у професійному плані, а також особистому і громадському житті.

Центром особистісно зорієнтованого навчання є особистість дитини, її самобутність, самоцінність: суб'єктивний досвід кожного спочатку розкривається, а потім узгоджується зі змістом освіти (Якименська І.). Особистісно зорієнтований підхід поєднує навчання і виховання в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту, розвитку дитини, підготовки її до життєтворчості.

Технології особистісно зорієнтованого навчання базуються на таких положеннях:

  • освітній процес надає кожному учневі, враховуючи його здібності, інтереси, ціннісні орієнтири та суб'єктивний досвід, можливість реалізувати себе у пізнанні, навчальній діяльності тощо;
  • навчальний матеріал забезпечує виявлення суб'єктного досвіду учня;
  • в освітньому процесі відбувається "зустріч" суспільно-історичного досвіду, що дається навчанням, та суб'єктного досвіду кожного учня;
  • освітній процес повинен забезпечувати побудову, реалізацію, рефлексію, оцінку учення як суб'єктної діяльності.

Індивідуальна освітня траєкторія - це персональний шлях реалізації особистісного потенціалу кожного учня. Йому надається можливість визначати індивідуальний зміст для вивчення навчальних дисциплін; ставити власні цілі щодо конкретної теми чи розділу; обирати оптимальні форми і темпи навчання; застосовувати ті способи навчання, що відповідають його індивідуальним особливостям; рефлексивно усвідомлювати отримані результати.

В українській школі все активніше використовується проектна технологія, яка корінням своїм сягає у 90-ті роки ХІХ століття, коли був започаткований метод проектів (пізніше - Дальтон-план, США). Ця технологія в українській школі співіснує із класно-урочною системою, головним елементом якої є процес проектування учнівського пошуку: від моделювання тренувальних умів до постановки навчальної проблеми та її дослідження, конструювання і захисту оптимальних шляхів вирішення у вигляді проекту.

У результаті впровадження проектної технології у навчальному закладі створюється інноваційно-розвивальне середовище, що передбачає такі процеси:

  • мотивацію навчальної діяльності;
  • проблемно-креативну спрямованість, інтерактивну організацію освітньої діяльності;
  • набуття знань, умінь і навичок як самостійного, так і колективного пошуку, постійну актуалізацію їх застосування;
  • формування нового досвіду психологічних якостей;
  • орієнтацію на особистий і колективний успіх.

Основні вимоги щодо використання проектної технології:

  • наявність значущої у дослідницькому і творчому плані проблеми, яка потребує інтегрованого знання, дослідницького пошуку для її вирішення;
  • практична, теоретична, пізнавальна цінність передбачуваних результатів;
  • самостійна (індивідуальна, парна, групова) діяльність учнів;
  • структурування змістовної частини проекту (із поетапними результатами);
  • використання дослідницьких результатів.

Проектне навчання націлене на набуття учнями нових знань на основі реальної життєвої практики, розвиток у них компетенцій у процесі проблемно зорієнтованого пошуку. Проектна технологія вирізняється, по-перше, концептуальністю, тобто опорою на струнку систему філософських і психолого-педагогічних концепцій. Сферою цілепокладання є створення умов для розвитку творчої активності учня і самореалізації сутнісних сил. По-друге, системністю, оскільки являє собою цілісну послідовність дидактичних прийомів і операцій для досягнення життєво важливого результату.

Ще однією важливою характеристикою проектної технології є відтворюваність, тобто метод проектів може знайти застосування на різних етапах навчання і виховання. Педагогічна теорія довела, що ефективність навчання і виховання вищі, якщо учень сам стає суб'єктом навчально-виховного процесу (Дьюї Дж.). При такому інноваційному вирішенні проблеми докорінно змінюються відносини в системі вчитель - учень, а саме:

  • учень визначає мету діяльності - учитель допомагає йому в цьому;
  • учень відкриває нові знання - учитель рекомендує джерело знань;
  • учень експериментує - учитель розкриває можливі форми і методи експерименту;
  • учень обирає - учитель сприяє прогнозуванню результату вибору;
  • учень активний - учитель створює умови для прояву активності;
  • учень несе відповідальність за результати своєї діяльності - учитель допомагає оцінити отримані результати і виявити способи удосконалення діяльності.

Андреас Папандреу (Інститут освіти, Кіпр) справедливо вказує, що проектне навчання є непрямим, і тут цінні не лише результати, але у більшій мірі сам процес. У цілому при роботі над проектом учитель виконує такі функції:

  • сам є джерелом інформації;
  • координує весь процес;
  • підтримує і заохочує учнів;
  • підтримує неперервний зворотній зв'язок.

Разом із тим, слід застерегти від спрощеного, а іноді й вульгарного розуміння методу проектів деякими навчальними закладами, де будь-який проведений захід називається проектною діяльністю. Не можна допустити абсолютизації методу проектів у якості єдиного засобу розвитку творчої активності учнів. Надзвичайно важливо доповнювати метод проектів іншими технологіями, зокрема технологією кооперованого навчання. Ця технологія полягає у співробітництві у малих групах і належить до технологій гуманістичного напрямку. Головна ідея - створити умови для активної спільної діяльності у різних навчальних ситуаціях і роботи в команді. До навичок співробітництва належать розуміння мети організації, культура групи та успішна робота в ній, планування й прийняття рішення разом із іншими членами команди, повага думок інших членів групи, уміння здійснювати лідерство тощо.

Метод "навчання в команді" особливу увагу приділяє груповим цілям, успіху групи, який може бути досягнутий лише в результаті самостійної роботи кожного члена команди у постійній взаємодії з іншими під час роботи над темою. Задача полягає в тому, щоби кожен учасник команди оволодів необхідними знаннями, сформував потрібні навички, а вся група знала, чого досяг кожний.

Різновидністю групової є командно-ігрова діяльність.

Ефективність навчання в малих групах залежить від того, наскільки кожний усвідомить важливість роботи разом та взаємодії через взаємодопомогу. Це може бути досягнуто шляхом впровадження п'яти базових елементів у досвід малих груп:

  • позитивна взаємозалежність;
  • особиста відповідальність;
  • взаємодія "обличчям до обличчя";
  • груповий процес;
  • соціальні навички.

Ці елементи стають інструментом для вирішення проблем, пов'язаних з роботою груп.

Якщо коопероване навчання здійснюється ефективно, слід очікувати:

  • підвищення самооцінки;
  • збільшення досягнень, соціальної підтримки;
  • закріплення навичок взаємодії;
  • розвитку внутрішньої мотивації;
  • зростання активності;
  • кращого ставлення до вчителів, навчального закладу;
  • позитивного психологічного контролю з боку колективу та самоконтролю.

Практично, це навчання в процесі спілкування учня із своїми ровесниками, учня з учителем, в результаті якого виникає необхідний контакт, а також соціальне спілкування, оскільки у ході його учні виконують найрізноманітніші ролі - лідера, організатора, експерта, дослідника. Учитель набуває нового значення, він відіграє роль організатора самостійної пізнавальної, дослідницької, творчої діяльності учнів.

В Україні дистанційне навчання робить лише перші несміливі кроки. Водночас це найперспективніша форма сучасної освіти. На думку зарубіжних дослідників, у ХХІ столітті питома вага дистанційних форм освіти становитиме до 40 % загального навчального часу, поєднуючи їх із традиційними формами очних занять і самоосвітою. Дистанційне навчання передбачає просторову або часову віддаленість суб'єктів освіти, які взаємодіють шляхом різних телекомунікацій, таких, як електронна пошта Е-mail, Всесвітня павутина www, відеоконференціях тощо.

Головна передумова впровадження дистанційного навчання у загальноосвітню практику - це інтенсивний розвиток вітчизняної інформаційної структури і, як наслідок, підвищення інформаційної культури суспільства.

Дистанційне навчання в умовах дванадцятирічної середньої загальноосвітньої школи спрямоване на такі цілі:

  • збільшення обсягу доступних освітніх і наукових масивів, ефективний доступ до світової культурної та наукової спадщини;
  • оптимізацію спілкування учня з педагогами-професіоналами, консультування у спеціалістів високого рівня незалежно від їх територіального розташування;
  • посилення активної ролі учня в навчальному процесі, застосування інтерактивних форм занять, мультимедійних навчальних програм;
  • змагання із великою кількістю ровесників із різних міст і країн у дистанційних проектах, конкурсах, олімпіадах;
  • створення комфортних умов для самореалізації особистості.

Відкритість дискантних форм діяльності розширює світогляд учнів до планетарного рівня. Очевидно, що в сучасній школі дистанційні форми навчання займуть гідне місце як ефективний засіб глобальних освітніх телекомунікацій в єдиному відкритому освітньому просторі.

Концепція дванадцятирічної середньої школи націлює освітян на поглиблення диференціації та індивідуалізації навчання й виховання учнів, що є основоположними принципами розвитку навчального закладу. Педагогічні системи мають ґрунтуватися на засадах врахування освітніх потреб, можливостей і пізнавальних інтересів школярів, що забезпечує як роботу з обдарованими дітьми, так і запобігання неуспішності й відставанню учнів. Це досягається, зокрема, ефективним поєднанням інваріантної та варіативної складових Базового навчального плану в задоволенні запитів учнів і досягнення ними найкращих освітніх результатів. Це стає можливим завдяки варіативності робочих навчальних планів, за якими працюють середні навчальні заклади. Таким чином, залежно від освітніх потреб кожного школяра, його пізнавальних можливостей та мотивів, здібностей і нахилів в ідеалі вибудовується особистісна "освітня траєкторія" здобуття середньої освіти.

Школа повністю автономна у виборі форм організації навчально-виховного процесу, методів і засобів реалізації змісту освіти. Сьогодні збільшується питома вага індивідуалізованих форм роботи з учнем у поєднанні з груповими і колективними. Учитель сам обирає форму і структуру навчальних занять, методи навчання, керуючись їх педагогічною доцільністю та іншими чинниками, що зумовлюють результативність навчання й виховання школярів. Широкого використання в шкільному навчанні набувають також нові інформаційні технології.

Однією із проблем сучасної школи є відчуження учня від навчально-виховного процесу.

Д. Неллер пише, "що, можливо, наша громадська школа прийде до краху, оскільки вона чинить насилля над особистістю і продовжує підтримувати своє некритичне освячення безликості та масової свідомості". Це призводить до ослаблення внутрішньої мотивації навчання, розвитку негативних явищ, пов'язаних із небажанням вчитися, абсолютизації формальних показників освіти (отримання оцінки, складання екзаменів). Подоланню відчуження сприятиме учнівське цілепокладання і самовизначення щодо курсу, який вивчається, розділу або теми; забезпечення продуктивної орієнтації освіти шляхом планування створення творчого продукту учнів.

Компетентісно спрямована освіта передбачає реалізацію особистісного потенціалу учня, створення ним освітніх продуктів, що аде-кватні змісту навчальних предметів. Отже, продуктивна освіта - це процес індивідуальної самореалізації людини, результатом якої є створення освітніх продуктів, а продуктивне навчання є освітнім процесом, результатом якого є підвищення ролі особистості у співтоваристві (соціумі) одночасно зі змінами в самому співтоваристві. Цей процес реалізується у вигляді маршруту, визначеного діями, зорієнтованими на отримання продукту у ситуаціях реального життя.

Розробка методології та технології продуктивної освіти -об'єктивна необхідність, зумовлена сучасними суспільними змінами і переходом до 12-річної середньої школи. В українському суспільстві, що постійно трансформується, існує багато економічних, соціальних, духовних проблем, від вирішення яких не може стояти осторонь і школа. Від молодої людини вимагається осмислено діяти у ситуації вибору, визначати і реалізовувати власні цілі, діяти продуктивно в освітній, професійній і життєвій сферах.

Школа життєвої компетентності має бути спрямована не на ретрансляцію минулого, а, передусім, на конструювання майбутнього.

На думку А. Хуторського, при проектуванні дванадцятирічної середньої загальноосвітньої школи провідне місце відводиться таким напрямкам, що мають характер цільових установок:

  • особистісно зорієнтований підхід і персоналізація навчання, що є продовженням, розвитком гуманізації і демократизації системи освіти; посилення ролі учня, вчителя, школи, регіону у конструюванні і здійснення освіти;
  • культуровідповідність і духовно-моральна орієнтація навчального процесу, що відображає в освіті національні цінності суспільства, культурні основи, регіональну специфіку;
  • конструювання освітніх середовищ замість прямої трансляції знань як умови природовідповідності та варіативності навчального процесу використання у навчанні освітніх середовищ, які виходять за рамки шкіл (телебачення, ЗМІ, музеї, Інтернет);
  • реалістичність, природовідповідність і соціалізація навчання, які дозволяють вибудовувати навчальний процес навколо реальних об'єктів, подій у навколишньому середовищі з опорою на особистісний досвід та індивідуальні особливості школярів;
  • попередження або подолання відчуження учнів від освітнього процесу;
  • періодизація навчального процесу, що ґрунтується на психолого-педагогічних основах діяльності школярів різного віку у динаміці їх розвитку;
  • діяльнісний зміст освіти, необхідний для забезпечення гармонійного розвитку учнів, їх самовизначення стосовно цілей, змісту, форм, методів і засобів навчання, для вибудовування індивідуальних освітніх траєкторій дітей;
  • креативність освітнього процесу, спрямованого на творчу самореалізацію дітей, розвиток їх обдарованості, посилення творчої ролі, продуктивності всієї освіти;
  • інформатизація та комп'ютеризація освіти, характерної для постіндустріального суспільства.

Зазначені цільові установки розвитку школи органічно взаємопов'язані та передбачають постановку і вирішення конкретних задач, що визначають характер змін у 12-річній середній школі.

Автор: І. Єрмаков

Освіта.ua
05.10.2005

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!