Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Учитель Поради стосовно світу навколо. Уроки психології для шкільного вчителя

Поради стосовно світу навколо. Уроки психології для шкільного вчителя

Як відомо, наше життя - смугасте: то темна смуга в ньому проходить, то світла. Але темна смуга зазвичай змінюється світлою. Адже темні смуги в житті мають звичай закінчуватись, а наші «темні» думки, на жаль, ні, якщо ми їх самі від себе не відженемо, свідомо й рішуче своїм зусиллям волі не переможемо

ПОРАДА. Геть негатив із нашої голови

Хвороби думки згубніші
та зустрічаються частіше,
ніж хвороби тіла.
Цицерон

Усіма можливими шляхами та методами рятуйтесь від негативу, від негативних емоцій і думок. Геть негатив якщо вже не з усього життя в цілому, то хоча б із наших мізків. Нам підходить тільки позитивне світосприйняття, тільки оптимізм і світлі думки. Адже на негативі нічого путнього не побудуєш і не створиш.

Просте побажання: бажаю вам, шановні колеги, безупинної, постійної та переможної боротьби з усіма чорними думками та з будь-яким негативом.

Усі педагоги-практики дуже добре знають, що в будь-якій віковій категорії бувають так звані «важкі» діти, «важкі» учні. І з ними дійсно дуже важко. Отож, шановні педагоги, не будьте, будь ласка, «важкими» вчителями та «важкими» людьми! Важкі часи бувають у всіх, але у «важких» людей, тобто в людей із негативним світосприйманням, вони, ці самі важкі часи, чомусь мають зазвичай ніколи не закінчуватись. І тут напрошується одне логічне рішення - «Не бути «важкими» людьми!». Ось і все. І ваші важкі часи закінчаться, і обов'язково настане світла смуга життя.

Будучи позитивною людиною, кожний із нас робить цей світ трохи краще, тому що саме від нас у цьому світі стає більше добра й позитивної енергії. І - усе навпаки відбувається зі світом через похмурих людей та їхній негатив, що розповсюджується навкруги. Але ж на негативі нічого доброго не побудуєш. Давайте візьмемо за правило: мати тільки позитивне мислення, тільки оптимістичне життєсприйняття. Адже наша голова, наш мозок можуть бути як нашими кращими друзями, так і нашими найлютішими ворогами, у залежності від того, що саме ми туди поселяємо.

Звичайно, у нашому житті трапляються неприємності, виникають проблеми та бувають важкі часи. Але перебороти все це, пройти через це з достоїнством і вийти переможцем можна тільки з позитивним настроєм, позитивним світосприйманням і стійким оптимізмом. Не треба уявляти себе жертвою несправедливого світу. Геть подібні думки з нашої голови! Не варто нікого обвинувачувати, не варто ображатись, як це роблять діти: «Так не чесно!» Адже саме діти - найбільш затяті борці за справедливість. І взагалі - досить боротися з усім оточуючим нас світом, обвинувачуючи його в несправедливості. Світ як світ. І життя як життя. А ось що відбувається з нами? Які думки й емоції бушують у наших головах? Не дозволяйте злості, образі та взагалі будь-якому негативу контролювати ваше життя; керувати та помикати вами. Чудовим керівним тлом вашого життя може бути тільки позитив.

Ми періодично відвідуємо поліклініки та проходимо медогляди, здаючи купу всяких різних аналізів. Але чого варта ця наша купа без ретельної саморевізії, самоінспекції, самоперевірки стану власних думок та емоцій, свого настрою та життєсприйняття в цілому? Давайте заведемо таку звичку - постійно проводити профілактичний огляд свого настрою, способу мислення, роблячи при необхідності суворі розпорядження самому собі.

У нас у мові є дієслова «медитувати», «ідеалізувати» або такі дієслова: «перебільшувати», «панікувати». Цікаво, що англійські й американські психологи та психотерапевти вживають дієслово «catastrophize», дослівно - «катастрофувати», що означає - будь-які труднощі та проблеми сприймати як катастрофу. Є такі люди, які саме так і поводяться у своєму житті. Англомовні психологи називають їх «catastrophizers», у дослівному перекладі з англійської - «катастрофайзерами», щось близьке до наших панікерів. При зустрічі з труднощами та складностями в житті не варто все-таки «катастрофувати» та перетворюватись у «катастрофайзерів». Негативних емоцій багато, і нервові витрати великі, а користі мало. Який сенс «катастрофувати» з кожного приводу, непомітно для себе стаючи професійним «катастрофайзером»?!

Ми робимо вибір щодня та щогодини. У будь-якому випадку, при будь-яких життєвих обставинах вибирайте позитивне життєсприйняття та позитивний настрой. Незважаючи ні на що, робіть такий, на мій погляд, правильний вибір! Важкі часи проходять, проблеми поступово розв‘язуються, якщо ми підходимо до них спокійно, оптимістично та позитивно налаштованими.

Давайте скажемо собі: «Попри будь-які життєві обставини, при будь-яких труднощах і проблемах я обираю бути щасливим!» Чи у вас за планом щось інше? Вибір - за вами!

Додаток до поради. Про кулемет і багато чого іншого

Не так важливо, де живе людина, однак важливо, як вона сприймає своє життя, чи вміє бачити красу навкруги. Мій батько, який народився в Ленінграді, а у вісімнадцять років потрапив на Волгу, ніяк не міг намилуватися красою волзьких берегів і просторів. Спогад із мого дитинства: стоїмо літнім теплим вечором на волзькому пляжі, любуємося заходом, і батько раптом каже: «Донька, ти тільки подивись навкруги, ну, як же так може бути красиво?! Оглянься навколо себе! Яка Волга - красуня! А ці люди навкруги начебто цього й не зауважують. Начебто й немає у Волзі нічого особливого», - говорив мені батько. «Донечка, завжди любуйся красою! Завжди та скрізь умій її побачити та роздивитись!» І щораз, потрапляючи в оточення якого-небудь волзького пейзажу, батько штовхав мене в бік і говорив те саме: «Дочка, дивись, ну як же може бути так красиво! Треба ж, яка краса навкруги! Ти бачиш?» І я поступово стала бачити. Напевно, не відразу. Адже я народилась на Волзі та спочатку просто не сприймала її красу.

Ще саме батько змусив мене вперше замислитись про вираз обличчя людини. Він мені завжди казав: «Донечка, ніколи не будь похмурою. Стеж за виразом свого обличчя». Іноді, бувало, йдемо з ним вулицею, а батько мені й каже: «Дивись, дивись на ту людину. Зверни увагу на вираз її обличчя. Із таким обличчям тільки кулемет у руки, і - на передову». І я відразу виправляла вираз свого обличчя, принаймні дуже намагалась це зробити. А пізніше, спостерігаючи за виразом обличчя людей навкруги, я подумки прикидала, кому з них явно проситься в руки кулемет. І мимоволі починала посміхатися власним думкам і спостереженням.

Просте побажання: нехай кулемет ніколи не буде вам пасувати!

Скандальних і гучних жінок батько завжди називав «Аніка-воїн». Знаєте, бувають такі скандальні та крикливі сусідки. Отож, як тільки починався подібний шум, батько казав: «Чуєш, донька, Аніка-воїн пішла в бій».

Просте побажання: бажаю вам ніколи не приміряти на себе роль Аніки-воїна.

Якщо ж я починала на щось скаржитись, щось критикувати, батько завжди казав: «Донечка, досить чорнухи! Давай краще розкажи-но мені що-небудь смішне та забавне, що сьогодні з тобою трапилось». І мені чомусь ставало соромно та неможливо «гнати чорнуху». Бажаю вам ніколи її не гнати!

Так із влучних зауважень і коментарів батьків і вчителів і складається життєсприйняття - похмуре або світле, оптимістичне або песимістичне, у наших рідних дітей та учнів. Так що, шановні дорослі, давайте запам'ятаймо, що ми відповідальні за те, яке життєсприйняття буде сформовано в наших дітей та учнів. Тому вистачить гнати чорнуху! Давайте краще гнати від себе похмурі думки й негатив!

ПОРАДА. Геть самопожертвування та довготерпіння з нашого життя!

Жертвопринесення були популярні за древніх часів. Та й у середні століття, мабуть. А можливо, навіть і пізніше. Але вам, сучасним людям, настав час покінчити з цією древньою традицією, із цією «середньовічною різаниною». Треба взяти за правило: ніколи не приносити себе в жертву, ніколи не поступатися своїми особистими інтересами, перевагами, захопленнями, тобто своїм життям в угоду чиїмсь інтересам.

Якщо ми уважно вдивимось у розклад сучасного світу, мучеництво та жертовність у ньому все-таки заохочуються. І особливо вітається це в нашій слов‘янській культурі стосовно жінок. Ідеал довготерпіння, страждання, подолання, мучеництва як норма життя непомітно, але неухильно вмовляється представницям жіночої статі нашого суспільства буквально з дитинства. Відкрито, може, це й не виявляється, але менталітет саме й формується в людей без вербального оформлення. Ми засвоюємо з дитинства, що прийнято, а що не прийнято в нашому суспільстві, часто без слів узагалі. Отож стоїчно виносити страждання, терпіти та мучитись, приносячи в такий спосіб своє життя в жертву, - це саме не тільки прийнято у слов‘янському суспільстві, а прямо-таки вітається та заохочується. Наші жінки просто зобов'язані все терпіти, мужньо приймаючи страждання та нестатки, добровільно займаючись самопожертвою. Це простежується в усій нашій культурі, нашому менталітеті. Починаючи зі старого принципу-повчання для жінок - «Стерпиться - злюбиться» або ще гірше - «Б'є, значить, любить», і до забавного епізоду з фільму «Службовий роман», коли дві героїні фільму обговорюють проблему вищипування жіночих брів, і одна на заперечення іншій про те, що вискубувати брови - це жахливо боляче, каже приблизно таке: «Нічого, потерпіть. Ви ж - жінка». Ось він, наш менталітет. Якщо дружина, наприклад, кидає чоловіка-алкоголіка, то суспільство майже завжди засуджує її: «Але ж він - людина-то хороша. Тільки випиває. Так треба було їй за мужика боротись. П'є - значить, страждає, значить, не задоволений своїм життям». Якщо ж жінка мучиться довгі роки з чоловіком-алкоголіком, приносячи тим самим власне життя в жертву, у народі кажуть: «Яка молодець! Уся родина на ній тримається! Сама двох дітей тягне!». Уявімо зворотну ситуацію: чоловік пішов від дружини-алкоголічки. Громадська думка буде приблизно такою: «І правильно зробив! Із нею же жити неможливо. Усе життя йому скалічила!». Ніхто не буде закликати чоловіка терпіти таку дружину, зневажаючи власні життєві інтереси.

За моїми особистими багаторічними спостереженнями, подібна ж картина відбувається й у школі. На вчительок-жінок можна навалити купу різних додаткових навантажень, здебільшого, до речі, неоплачуваних. Що ви! Про доплати й зовсім говорити у школі непристойно! Чоловік же в нашій школі - це діамант в оправі. Йому поклоняються, його бережуть як зіницю ока, йому уступають і догоджають у всьому. Він - центр шкільного всесвіту, усе обертається навколо його інтересів і зручностей.

Пам'ятаю, якось працюючи у звичайній загальноосвітній школі, я попросила адміністрацію не давати мені класного керівництва хоча б один навчальний рік, мотивуючи це тим, що моя старша дочка йшла в перший клас. Завуч суворо спитала: «А кому ж ми віддамо 5-й «Б»?». Я запропонувала вчителя історії Миколу Івановича, який, до речі, ніколи не займався класним керівництвом, а вів лише свій предмет, так що навряд чи стомлений перевантаженнями. Я ж, на відміну від нього, крім свого предмета вела два гуртки для молодших класів, один факультатив для старшокласників, була головою методичного об'єднання вчителів іноземних мов школи та класним керівником. І все це при тому, що в мене було двоє маленьких дітей п'яти та семи років, а в Миколи Івановича всі діти вже виросли. Але завуч відразу ж категорично відмела мою ідею із класним керівником-чоловіком. Коли я стала все-таки наполягати на своєму, наводячи доводи й аргументи на підтримку своєї точки зору, вона пояснила мені свою позицію: «Ну, ти ж розумієш, що чоловіки у школі - на вагу золота. Ну, повішу я на нього класне керівництво, та ще й малят-п'ятикласників, він візьме й напише заяву про звільнення. А сусідня школа візьме його з розкритими обіймами. Адже Микола Іванович - чоловік спокійний, позитивний, не п'є, не курить. Для нашої школи - просто знахідка. А уяви, піде він, і хто нас буде з 8 Березня поздоровляти?!». «Позитивний! Можна подумати, я - негативна: буйна, питуща й куряща!» - з досадою сказала я. Але завуч продовжувала свої пояснення-домовленості: «Та й потім, між нами кажучи, який із чоловіка класний керівник?! Хіба він так може з дітьми возитись, як ми? Ні, звичайно. Тому, будь ласка, адміністрація школи просить тебе виручити школу та взяти класне керівництво у 5-му «Б» класі. У нас просто немає іншого виходу! Це - виробнича необхідність». І я взяла, приносячи в жертву своє сімейне життя та валячись із ніг від утоми. І ще при цьому вислуховувала шквал зауважень, що не було зроблено мною як класним керівником чи було зроблено не так, як варто було б.

Милі жінки! Ніколи не поступайтеся своїми особистими інтересами, ні в якому разі не займайтеся самопожертвою!

Милі вчительки! Ніколи, чуєте?, ніколи не піддавайтесь на домовленості, а по суті, на психологічні маніпуляції, що ведуться адміністрацією вашої школи. Справа в тому, що в наших школах завжди, повторюю, завжди (!) складаються ситуації, коли треба «школу виручати» і «більше немає іншого виходу». Постійно в адміністрації виникає та чи інша «виробнича необхідність», тобто, кажучи простими словами, знаходяться чергові дірки та діри, які треба буде терміново заткнути. Причому заткнути саме вами, вашим вільним часом, вашим відпочинком, вашим життям. Відмовляйтесь від цього відразу й рішуче. Інакше процес вашого зречення від особистих інтересів, від власного життя буде незворотним і нескінченним. Ваша позиція повинна бути чіткою та твердою: ніяких самопожертв і ніякої зневаги власними інтересами! Я більше двадцяти років пропрацювала в різних школах. І що найбільш дивне, усі ці роки постійно виникали виробничі обставини, коли від мене було потрібно «виручати школу», забувши при цьому про свої власні інтереси та приносячи в жертву своє особисте життя.

Пам'ятайте, на будь-якій роботі навантаження навішують на того, хто це дозволяє із собою робити, хто приймає це смиренно та безмовно. Для нашого суспільства характерне очікування принесення жінкою в жертву власного життя. А задоволення жінкою цього очікування суспільства супроводжується її мученнями, попранням власних інтересів, збіднінням особистого життя, осудженням кола захоплень, уповільненням, а то й повною зупинкою особистісного росту та приниженням статусу жінки як особистості.

І ви на все це перераховане вище згодні добровільно? На мій погляд, піти на це можна лише при одній обставині: якщо до вашої скроні приставлене дуло пістолета. Або з якихось ідейних чи релігійних розумінь. А поки цього дула поблизу від вашої голови немає, і вашому життю реально ніщо не загрожує, якщо зненацька ви не одержимі якоюсь великою вірою чи ідеєю, виборюйте свої права, боріться за своє людське достоїнство, за свої особисті інтереси, за своє життя. Пам‘ятайте: спочатку власні інтереси, і тільки потім виробничі чи інтереси інших людей. Пильно оберігайте своє особисте життя від усяких жертвоприношень, будуйте його, вибудовуйте день за днем, роблячи його цікавим і насиченим. Поважайте себе, поводьтеся з достоїнством і нікому не дозволяйте це достоїнство принижувати. Тільки ви самі можете й повинні примусити оточуючих вас людей поважати вас.

У нашій культурі жінка, на жаль, занадто багато всього терпить. Милі дами, зрозумійте, ви не повинні нічого терпіти, ви не зобов'язані мучитись і страждати, вас ніхто не має права примусити займатися самопожертвою. Зробити це можете лише ви самі.

Ми так часто у своєму житті доводимо оточуючим нам людям власну спроможність і відповідність вимогам, запропонованим суспільством, що при цьому забуваємо жити.

Ми, слов'янські жінки, занадто часто й довго терпимо: нелюбиму або дуже важку роботу, чоловіка, який отруює все наше життя, надто великі виробничі навантаження, що обтяжуються немислимо величезною кількістю всякого роду завдань і доручень. Ми постійно поступаємося власними інтересами в угоду своїм рідним дітям, позбавляючи себе багато чого. Не треба нескінченно терпіти та займатися самопожертвою. Поганий чоловік? Розлучуйтесь, як би важко це не було. Важка й низькооплачувана робота? Ідіть! Не можете відразу піти? Тоді шукайте, завзято шукайте іншу! Шукали, але не знайшли? Погано шукали або недостатньо. Скільки телефонів ви обдзвонили? Скільки установ обійшли особисто? Скількох знайомих і родичів попросили про допомогу у працевлаштуванні? З названих вами цифр складається бал, який вам можна виставити за життєвий предмет з назвою «Пошуки кращої роботи».

Для прикладу наведу одну історію. Чоловік однієї моєї знайомої на ім'я Андрій поїхав працювати за контрактом до Америки, у Каліфорнію. «Оце так!» - скаже чи подумає багато хто. На нас дуже сильно давить наше вітчизняне сприйняття Каліфорнії як раю на землі. Але що з такого уявлення, якщо особисто вам у цій самій Америці, у цій хваленій Каліфорнії погано й незатишно?! Отож, опинившись у Південній Каліфорнії та взявшись до роботи, Андрій раптом усвідомив, що йому там зовсім не подобається. По-перше, пустеля, жара неймовірна шість місяців на рік. По-друге, зарплата виявилась у кілька разів нижче тієї, котру за подібну працю платять тамошнім мешканцям, що і зрозуміло, для того американці й укладали контракт з іноземцем, щоби платити йому копійки. Та й робота виявилася зовсім не цікавою. Тому щоденно після свого робочого дня Андрій уже в себе вдома сідав за комп'ютер і шукав собі іншу роботу. На американському континенті прийнято розсилати в різні організації по Інтернету чи звичайною поштою своє резюме, щось на зразок нашої стислої автобіографії з указівкою наявної освіти та описом власного досвіду роботи. Отож, як ви думаєте, скільки за кількістю власних резюме розіслав Андрій, перш ніж знайшов іншу роботу, у штаті Мічиган? Так скільки? Просто назвіть цифру. Підказка: дуже багато. Назвали свою цифру? Увага! А тепер правильна відповідь: півтори тисячі. Так-так, ви правильно зрозуміли - ПІВТОРИ ТИСЯЧІ резюме-заявок на роботу! Зрозуміло, у нього могло й не вийти знайти іншу, кращу роботу. Але я чомусь упевнена, що ця людина не стала б сидіти там, де їй не подобається, де їй незатишно, де їй погано. Він, імовірно, повернувся б додому й обдзвонив, обійшов 1500 вітчизняних організацій та установ у пошуках кращої роботи. Найголовніше - шукати, докладати зусиль і бути хазяїном своєї долі, а не жертвою, страждаючи та мучачись, але нічого реально не роблячи.

Дуже часто наші мами, і знову, помітьте, саме мами, а не тати, жертвують власним життям заради своїх дітей. Часто вони кажуть: «Я-то що, аби дітям моїм добре було. Якщо мої діти щасливі, то і я - щаслива». Або так: «Нехай мені важко, аби мої діти жили краще». Саме навпаки: «У щасливої матері - щасливі діти! У життєрадісної та оптимістичної вчительки такі ж учні». Нехай кожна мати скаже сама собі: «Якщо я хочу бачити своїх дітей життєрадісними, успішними, оптимістичними та щасливими, я як мати просто зобов'язана бути такою сама».

Багато жінок відчувають внутрішній сором, якщо дозволяють собі які-небудь прості задоволення чи радості. І більшість із них живуть у твердій упевненості, що не можуть, не мають права дозволяти собі ніяких найпростіших задоволень і радостей, не кажучи вже про відстоювання своїх власних інтересів. А суспільство, до речі, саме цього й чекає від них. Давайте, милі дами, розчаруємо таке суспільство, давайте не виправдаємо його очікувань.

Жінки, які приносять себе в жертву, аж ніяк не мазохістки. Більшість із них зовсім не відчувають задоволення від болю чи страждань, які вони терплять. Жінки ці просто не знають, не вміють, не навчені жити по-іншому та не уявляють собі цього іншого життя, життя без жертовності, нестатків, без вічного служіння кому-небудь чи чому-небудь. Тож давайте вчитись цьому, що, як відомо, ніколи не пізно. Цікаво, що серед наших жінок існує думка, що вони просто зобов'язані відмовляти собі багато в чому в ім'я родини, благополуччя та спокою всіх її членів. Чоловіки ж, навпаки, перебувають у повній упевненості, що родина покликана забезпечувати їм підтримку й комфортні умови існування. Для цього вони, власне кажучи, родину і створюють.

Скрізь і всюди кажуть, що жінки - це слабка стать. На мій погляд, у нас це - зовсім не слабка стать. Це - перевтомлена стать, перевантажена, перетруджена, а ще часто-густо стать принижена, задавлена та розтоптана. Ми, жінки, занадто багато чого беремо на себе. Ми привчені терпіти та жертвувати собою, часом навіть цього не усвідомлюючи та навіть не зауважуючи. Від нас цього чекають. Ось ми й намагаємося щосили виправдати ці очікування. А може, вистачить намагатись і вистачить виправдовувати очікування суспільства? Нам, жінкам, давно настав час зменшити нашу підлеглість у цьому питанні.

Не дозволяйте нікому топтати вашу особистість, розтоптувати ваші інтереси, ґрасувати ваше життя. І тим більше ні в якому разі не займайтеся самовитоптуванням і саморастоптуванням!

Стреси вражають жінок постійно. Причина жіночого стресу, на мій погляд, - навішування на жінок занадто багато різних обов'язків і відповідальності. Коли вона не може, просто не в змозі справитися з усім цим (людські сили не безмежні!), виходить найсильніший стрес чи нервова перевтома. Адже суспільство, дім, родина, робота пред'являють до жінки вимоги, які можна схематично сформулювати так: «Обійняти неосяжне!» або у формі військового наказу: «Увага, жінки! Неосяжне обійняти!». Коли в жінки не виходить зробити цього, вона мучиться, щиро переживає та звинувачує себе, що не змогла, що не справилась.

Просте побажання: милі дами! Припиніть охоплювати неосяжне! Досить! Замість цього займіться собою та своїм здоров'ям, ставлячи власні інтереси вище всього. Займіться цим самі, тому що ніхто за вас робити цього не стане та зробити це при всьому бажанні не зможе.

Ми, жінки, занадто намагаємось бути хорошими, милими й усе при цьому встигати. Нам утовкмачують, що терпіти - це саме в жіночій природі. Це чоловік може розлютитись, наорати, кинути на стіл ненависному босу заяву про звільнення. Жінка ж буде страждати, мучитись і терпіти. Тож давайте не будемо! Давайте ламати сформований еталон поведінки, давайте руйнувати стереотип, що існує в нашому суспільстві. Відомо, що більшість жінок, як кажуть, рвуться на частини, виконуючи численні виробничі, громадські, сімейні та інші обов'язки. Як у дитячій книжці каже Незнайка, що якщо весь час щось рвати, то виходить «рвакля». Так і наші жінки рвуться на частини, постійно самі займаючись цією самою «рваклею» у власному житті.

Просте побажання: милі дами! Нехай у вашому житті не буде «рваклі», а буде просто життя. Будьте самими собою та встигайте рівно стільки, щоб не перевтомлюватись і не відсувати свої власні інтереси на другий план і подальші плани. Ваша особистість гідна тільки першого плану. Саме там вона й повинна знаходитись. Пам‘ятайте, перший план, великий план - для себе. Другий - для всього іншого та для всіх інших. Але навіть якщо вам усе-таки доводиться рватись на частини, неодмінно, обов'язково не забувайте залишати частину свого життя собі, особисто собі. Собі, коханій, єдиній, неповторній! Не приносьте себе та своє життя в жертву нікому й нічому.

Найчастіше жінки, на жаль, навіть не замислюються про свою жертовність, а просто діють неусвідомлено в повній відповідності з очікуваннями суспільства. Багато хто взагалі не тільки нічого не вибирає, а навіть не звітує сам собі у власних діях і, звичайно ж, не вирішує, чи дійсно він цього хоче, і нічого не вибирає.

  • Так давайте замислимось, нарешті, звітуємо, хоча би самим собі.

Шановні дами, обміркуйте не поспішаючи своє життя. Тільки ви самі можете витягти себе з непомітного на перший погляд процесу. Ніхто за вас цього робити не стане та зробити не зможе.

  • Полюбіть себе хоча би трохи сьогодні! І робіть це щодня!

Самопожертва - це присвята власного життя служінню іншим або їх обслуговування. Якщо ж ви все-таки робите все це, приносячи в жертву своє власне життя, то нехай це буде ваш свідомий вибір. Подумайте, ви точно для себе вирішили, що хочете бути обслугою чи мучеником-страждальцем? Якщо це - ваше усвідомлене рішення, то - уперед! Обслуговуйте та присвячуйте, страждайте й мучтесь, від душі займайтеся самопожертвою! Християнська релігія, наприклад, зробила принцип самопожертви одним з основних своїх принципів. Так що ваш вибір цілком гідний поваги. Але тільки щоб це був дійсно ваш вибір. Із релігійних, із моральних чи яких-небудь інших переконань ви, безперечно, можете зробити подібний вибір, тільки робіть його самі. Хочете займатися самопожертвою та приймати мучеництво? Будь ласка! Якщо тільки це - ваше усвідомлене рішення, пориви душі будувати своє життя саме в такий спосіб. Але ніколи не дозволяйте іншим людям чи навіть цілому суспільству робити цей вибір за вас, насильно й непомітно нав'язуючи вам таке визначальне рішення.

Багато людей свідомо йдуть у монастирі, відмовляючись від мирського життя, або присвячують себе цілком якій-небудь справі - науці, мистецтву, літературі, педагогіці тощо. Якщо вас це приваблює, якщо це - заклик серця та душі, то сміливіше йдіть на це, але обдумано й навмисно, а не в угоду чиїхось очікувань, нехай навіть і цілого суспільства. Робіть вибір тільки самі, особисто розпоряджаючись власним життям. Це - ваше право, право без права передачі. Ось і не передавайте власні права нікому й нічому.

У нашій слов‘янський культурі прийнято говорити хлопчикам: «Ну що ти ревеш, як дівчисько?! Хлопчики не плачуть!». Потім та ж думка звучить більш грубо: «Ти ж мужик! Ну, що ти рознюнився, соплі розпустив, як баба?!» У такий спосіб представницям жіночої статі з малих років суспільством непомітно нав'язується роль жертви, яка все терпить і страждає. Жінкам можна та треба плакати чи страждати. Чоловікам же - не можна, їм роль жертви не підходить, така роль їм не уготована.

Милі дами! Припиніть плакати, як дівчиська! Замість цього складіть план і дійте. Дійте всіма можливими й неможливими методами та способами. Дійте! По-перше, щоб не бути в ролі жертви, по-друге, щоб домогтися свого. І якщо домогтися цього не завжди в житті виходить, то відійти від ролі жертви -точно в наших силах. Ні за яких обставин не погоджуйтесь на цю найтяжчу для виконавця й абсолютно безперспективну для його життя роль. Не дозволяйте іншим людям безпардонно та грубо розтоптувати ваше життя!

І взагалі - геть довготерпіння, страждання, з нашого життя! Особливо з життя жінок! На жаль, це - норми, що прийняті нашим суспільством і нав'язуються нам із дитинства. Тому, милі дами, будьте гранично уважні й обережні з усякого роду самопожертвами. Точно й чітко вирішіть для себе, чи треба все це особисто вам. Не оточуючим вас людям, не вашому виробництву, не всьому суспільству в цілому, а особисто вам. Уважно обміркуйте та проаналізуйте своє життя, чи не жертвуєте ви власними інтересами, чи не приймаєте ви мучеництва добровільно. А після детального продумування й аналізу будуйте своє життя, при необхідності перебудовуйте так, щоб ви опинились у центрі. Тому що ви - гідні цього, ви - особистість, особистість неповторна й самодостатня. Відповідно до цього й розпоряджайтеся своїм життям самі, не дозволяючи нікому робити це за вас.

Пам‘ятайте, ви нічого не зобов'язані терпіти. Більше того, ви просто не повинні цього робити. Вам погано, важко, нестерпно? Складайте план, подумки чи письмово, і дійте. Із двох зол не вибирайте жодного. Вибирайте завжди добро. І нічого не терпіть! По-перше, терпіти - це дуже важко й боляче. По-друге - це просто безглуздо, тому що поки ви терпите й виносите всі страждання, нічого навколо вас мінятись не буде. Ви так і будете терпіти, терпіти вічно. А оточуючі так і будуть користуватись вашим довготерпінням. Не займайтеся самовитоптуванням, саморуйнуванням власного життя, його знецінюванням і повною присвятою комусь чи чомусь. Головне, прийняти для себе стратегічне рішення - ви дійсно хочете страждати, жертвувати, віддавати, служити? Ви дійсно цього хочете? Прекрасно, це - ваш вибір. Будь ласка, займайтеся цим хоч усе своє життя. Ви точно цього не хочете? Тоді дійте, робіть хоча би що-небудь, щоб розпоряджатися власним життям, щоби бути вільною особистістю.

І ще про вибір. Передбачаю, що багато хто скаже: «У мене не було іншого вибору! А що мені залишалось робити?». Звичайно, часом обставини бувають сильнішими за нас. Так, таке, безперечно, трапляється. Простий приклад: наша холодна зима. Так, змінити це навряд чи можливо. Але тоді треба навчитися з цим жити, жити комфортно для себе, не переживаючи про те, чого ми змінити не в силах.

Немає простих рецептів для розв‘язання важких життєвих ситуацій. Безперечно, у кожного свої проблеми, свої труднощі, що часом здаються неймовірними, нездоланними, нерозв'язними та безвихідними. Але вибір є завжди, так само як і вихід із, здавалось би, безвихідних становищ. Просто його важко знайти. Але це зовсім не означає, що треба відмовитись від пошуків і спроб.

На мій погляд, найбільш безвихідне становище - це лежачи у труні. Там дійсно виходу немає. Вірніше сказати, він міцно забитий цвяхами. Ось тут уже дійсно важко що-небудь зробити. Але доки ми живі, вихід із будь-якої важкої ситуації треба просто завзято шукати, адже його, я сподіваюсь, ніхто не заколотив від нас цвяхами. Тому завжди шукайте вихід і робіть свідомий вибір. Поставте собі запитання: «Що я реально зробила, щоб не терпіти?» І перелічіть для себе по пунктах, що було дійсно зроблено: перше, друге, третє, сто третє і т. д. Далі поставте собі наступне запитання: «А що ще можна зробити, щоби припинити це моє довготерпіння?» І знову план по пунктах: перше, друге, третє, сто третє і т. д. І - уперед за планом. Тільки вперед! Ви не хочете займатися самопожертвою? Тоді енергійно вперед на пошуки виходу!

  • Боротись і шукати, знайти й не терпіти! Знайти вихід із будь-якої складної ситуації неодмінно. І не терпіти ні за яких обставин.

Будьте хазяїном свого життя, а не жертвою обставин, людської думки чи менталітету суспільства. Насмілюся запропонувати один універсальний рецепт для всіх складних життєвих ситуацій: не терпіть, а дійте, не страждайте, а вживайте заходів! А як саме діяти та що конкретно робити - вирішувати вам, вам самим. Треба просто бути енергійними та сильними особами, щоб розірвати порочне коло, яким ми, на жаль, так часто обертаємось у своєму житті: самопожертва - страждання - довготерпіння. Це - важке коло, це - тупикова колія, що не веде ні до чого. Це - біг по колу, з якого просто необхідно вирватися, зійти. А як? Шукайте самі, думайте самі та неодмінно дійте, обов'язково дійте! І у вас вийде. Повинно вийти.

І ніяких самопожертв! Досить! Людство за свою історію принесло достатньо жертв. Навіть занадто багато. По-моєму, процес та самопожертви пора призупинити, хоча би в окремо взятому житті. У вашому житті!

Просте побажання: бажаю вам життя!

Додаток до поради. Про тарганів у наших головах

Останнім часом став популярним вираз - «У кожного в голові свої таргани». Давайте уважно замислимось про власних «тарганів». Які «таргани» сидять у вас у голові? І чи не можна хоча б деяких із них позбутись? Позбутись раз і назавжди. Важко, звичайно. А що, якщо все ж таки спробувати?

Відразу домовимось, що під «тарганами» ми будемо мати на увазі власні установки, деструктивні мислеформи, зашкарублі погляди, стереотипи, що керують нашим власним життям і часом, на жаль, заважають нам жити, не дають нам цілком розкритись, уповільнюють наш розвиток і гальмують особистісне зростання. Хто ж запускає в наші голови цих «тарганів»? Суспільство та його менталітет, а також наші родичі й уклад, що склався в нашому сімейному клані, а багато в чому й система освіти. Загалом, у житті багато знаходиться тих, хто запускає нам «тарганів». І ще - ми самі. Так-так, ми самі успішно розводимо «тарганів» у власній голові або дозволяємо це робити іншим. Тому «таргани» в наших головах живуть довго і щасливо, а деякі не вмирають ніколи. На жаль! Вони - безсмертні, тому що успішно переходять від покоління до покоління.

Якщо у вашій голові завелись «таргани», то пам‘ятайте: ніколи не пізно почати їх виводити. Для цього потрібні ваш осмислений аналіз того, що відбулось, і ваша воля, воля до перемоги над ними. Головне, розглянути «тарганів» у власній голові, у вашому мозку. Ваші «таргани» - це програми саморуйнування, самознищення вашого щасливого й успішного життя. Це - програми самознищення вас як особистості. Геть зі своєї голови таких страшних руйнівників! Геть зі своєї голови «тарганів»! «Тарганам» - бій! Смертний бій!

Як відомо, бувають різні психологічні типи людей. Не будемо вдаватись до наукових подробиць і різних психологічних нюансів. Якщо цікаво, читайте відповідну психологічну літературу з цього питання. Розглянемо лише два основних типи людей: тирани-руйнівники та покірливі виконавці.

Приклади «тарганів» тирана-руйнівника:

  • Абсолютна впевненість у тому, що саме «я» в житті повинен одержувати те, що хочу. Просто тому, що «я» так хочу - і все! Інакше моє життя не відбулось, не заладилось, не вдалось.
  • Якщо оточуючі люди не хочуть поводитись так, як «я» цього хочу, і не хочуть бути такими, якими «я» їх хочу бачити, вони - погані люди та повинні бути за це покарані.
  • Мені дозволено те, чого не можна робити іншим. Мені - можна, а вам, люди, - не можна! Чому? Тому що!
  • Усі люди та світ навкруги повинні відповідати моїм про них уявленням і просто зобов'язані виправдовувати мої очікування. Інакше це - ні на що не придатний світ, інакше це - неправильні люди.
  • Критикувати мене іншим людям не дозволено. Цього робити просто не можна. Це - неприпустиме хамство з їхнього боку, тому що я сам (сама) усе відмінно знаю та розумію.
  • Так, подивимось, що там інші люди (мої колеги) зробили, підготували, поставили. А, так собі, нічого особливого! Я би міг (могла) і краще, просто мені це не цікаво. (Варіанти: у мене немає часу витрачатись на таку нісенітницю; я не можу собі цього дозволити, мені треба працювати тощо.) Усе одно ніхто мізинця мого не вартий.
  • Усі мої рідні та близькі повинні думати й діяти так, як я цього хочу чи від них очікую. Інакше вони мені - не рідня, і я перестану з ними ріднитись, тому що вони - погані.
  • Якби в мене все було точно так само, як у Марії Іванівни з першого під'їзду, то я була б абсолютно щаслива. І чому в неї все краще, ніж у мене?!
  • Якби в мене було стільки грошей, скільки в Івана Петровича з другого під'їзду, та точно така ж машина, а ще комп'ютер останньої моделі, ось це було би життя! А так, що це за життя?! І чому в нього всього більше й усе краще, ніж у мене?!
  • От якби я був (була) начальником на своїй роботі, тоді інша справа. А так це - не робота, а просто суцільне мучення та каторга!
  • Світ навкруги повинен бути ідеальним, і оточуючі люди - такими ж.
  • Щастя - це коли багато грошей (варіанти: влади, поклоніння, популярності, успіху тощо).
  • Якщо мої учні показують погані результати, значить, вони - тупі та бездарні, хоча я, талановитий(а), так усе добре їм пояснював(ла).
  • Мені абсолютно байдужна думка батьків моїх учнів. Я й без них знаю, що треба робити та що для їхніх дітей краще. Вони нічого не розуміють у педагогіці.
  • Я не повинен (повинна) докладати зусиль для побудови добрих ділових стосунків зі своїми колегами. А вони - повинні. Ось нехай і діють, під мене підлаштовуючись.
  • Я можу змінити людей, з якими спілкуюся, за своїм розсудом.

Або такі «таргани», що глибоко сидять у головах покірливих виконавців:

  • Моя думка мало що значить. Важливо, що люди навкруги скажуть.
  • Моє-то життя - нехай, аби родині було добре. Усе для них намагаюся зробити.
  • Я повинен бути ідеальним і досконалим у всьому, що я роблю. Інакше я - погана людина, й ніхто не буде мене любити та мені симпатизувати.
  • Усі оточуючі повинні мене любити, розуміти, підтримувати, підбадьорювати. Інакше я - погана людина, і моє життя не склалось.
  • Я повинен чути тільки похвалу та компліменти на свою адресу й нічого іншого.
  • У житті не повинно бути проблем. А якщо вони є, то це я така невдаха й нещаслива людина. Адже інші люди живуть краще за мене, легше за мене, багатіше за мене та взагалі без проблем.
  • Я не повинен ні з ким допускати конфліктів і, навпаки, просто зобов'язаний обходити гострі кути. Треба всім догоджати, треба з усіма знаходити спільну мову.
  • Моє сімейне життя повинно бути ідеальним - безпроблемним і безконфліктним. Інакше я вибудовую відносини невірно.
  • Мої домашні завжди повинні мене заспокоювати, підтримувати та любити за будь-яких обставин. Інакше я - погана людина. Добрі, теплі, сердечні стосунки повинні складатись у родині самі собою без будь-яких зусиль із боку членів родини.
  • Лікарі відповідальні за моє здоров'я, а я, так уже й бути, вип'ю таблетки, що ними прописані.
  • Якщо мої учні вчаться погано, значить я - бездарний учитель, кий не може їх нічому навчити.
  • Я повинен слухати батьків учнів, в усьому їм потурати та намагатись усіляко догоджати. Ніяких конфліктів, ніякої конфронтації!

Це - приклади програм саморуйнування власного життя, що живуть і, на жаль, перемагають у наших мізках. Перемагають нас. Це - приклади лише деяких видів «тарганів», які живуть у наших головах. На жаль, «таргани» в наших головах мають багато різновидів. І не так уже й важливо, які саме «таргани» сидять у нас. Вони, будь-які, отруюють і непомітно руйнують наше життя.

Зупиніть ці й подібні їм програми! Виженіть, витравіть зі своєї голови всіх «тарганів». Позбудьтесь їх жорстко й безжалісно. Звичайно, рятування від «тарганів» може коштувати вам неймовірних зусиль. Адже, як відомо, «таргани» дуже життєздатні, стійкі та живучі. Так, справитися з власними «тарганами» в голові зовсім не легко, і боротьба може бути затяжною та запеклою. Але це варте того. Досить уже жити з «тарганами» в голові, займаючись саморуйнуванням власного щасливого життя!

Безперечно, з будь-якими «тарганами» справитися складно. Але це зовсім не означає, що ми не можемо з ними ефективно боротись і перемогти їх. Ще як можемо! Побільше вам таких перемог, шановні колеги!

Спроба автора знайти «антитарганів»

Отже, «антитаргани»:

  • У житті не завжди виходить так, як я цього хочу. І це - нормально. Це - життя.
  • Оточуючі люди зовсім не зобов'язані поводитись так, як цього хочеться мені. Кожна людина має повне право діяти за власним розсудом.
  • Що не дозволено іншим, не можна й мені.
  • Люди й увесь світ навкруги можуть і не відповідати моїм про них уявленням і не виправдовувати моїх очікувань.
  • Критику я сприймаю спокійно, а до конструктивної - завжди прислухаюсь.
  • Щось зроблене, підготовлене, поставлене моїми колегами може бути зовсім не ідеальним, але люди намагались і працювали, і я ставлюсь до їхньої праці з повагою, при цьому не стверджуючи, що зміг би краще.
  • Мої рідні та близькі можуть зі мною і сперечатися, і не погоджуватись багато в чому. У них на все може бути свій власний погляд і своя власна думка, що не збігається з моєю. І від цього вони не перестають бути мені рідними та близькими.
  • І в Марії Іванівни з першого під'їзду, і в Івана Петровича з другого, так само як у всіх людей, безумовно, багато в житті проблем. Життя без проблем навряд чи можливе. І взагалі, порівнювати себе з іншими - заняття сумнівне та безперспективне. Обов'язково знайдуться люди в гіршому становищі, ніж я, і у кращому теж. Так буде завжди.
  • Гроші - просто дивний винахід людства. Люди прагнуть мати їх якнайбільше всіма праведними й несправедливими способами. Але головний парадокс життя полягає в тому, що краще того, що є у світі, за гроші купити неможливо: щастя, дружбу, щирі стосунки та взаєморозуміння, добрих дітей (далі кожний продовжує сам даний список на власний розсуд).
  • Якщо людина відчуває себе нещасливою на посаді рядового вчителя, вона навряд чи стане щасливим адміністратором. Справа в її особистому життєсприйнятті, а не в посадах.
  • Світ навкруги часто буває жорстокий, несправедливий і трагічний, але він мені нічого не винний, так само як і люди навкруги, які дуже різні та теж мені нічого не винні.
  • Щастя не залежить від багатства, влади, популярності, визнання, успіху. Щастя - це власне радісне світовідчуття й оптимістично-райдужне сприйняття самої людини.
  • Я - не ідеал і не досконалість і зовсім не зобов'язаний бути таким. Я - звичайна людина, просто людина і, як і всім людям, ніщо людське мені не чуже.
  • Я - нормальна людина. І оточуючі мене люди можуть ставитись до мене по-різному. І зовсім не обов'язково, що всі навкруги будуть мене любити, розуміти, підтримувати, підбадьорювати. На жаль! Деякі мене будуть ненавидіти, а деякі - навіть «топити» ти замислювати підступ. Інші ж мене просто не зрозуміють. І це - нормально. Усі люди - різні. Це - життя.
  • На свою адресу я буду чути різне і сприймати це спокійно.
  • У житті завжди є і будуть проблеми. І це - нормальний хід речей. У всіх людей є свої проблеми, хоча ми про них можемо й не знати.
  • У житті трапляються конфлікти, і цього не треба боятись. Треба просто вміти виходити гідно з будь-яких конфліктних ситуацій, знайшовши їх конструктивне розв‘язання.

Щоби знешкодити «тарганів» у власній голові, спробуйте самі знайти їм на противагу - «антитарганів». Це - у ваших силах! Або спробуйте розібратись у власних «тарганах», вносячи їх до таблиці. І нехай така таблиця (або будь-яка інша, адже в кожного вона буде своя!) допоможе вам розібратись у своїх «тарганах», розібратися зі своїми «тарганами» у власній голові.

ПЕРЕСТАНЬТЕ КОНТРОЛЮВАТИ ВСІХ І ВСЯ НАВКОЛО СЕБЕ

Психологи вважають, що цілком контролювати можна тільки одну людину - самого себе. Давайте замислимось над цим, шановні вчителі та педагоги. Давайте винищимо в собі це бажання всіх педагогів, яке тяжко долається, - контролювати світ навколо себе. Установити жорсткий контроль ми повинні лише над власним світосприйманням, над своїми емоціями, думками, а отже, над своїм власним життям. Це - лише наша ілюзія, що ми здатні та повинні контролювати всіх і вся. Насправді нічого такого ми не можемо й тим більше не повинні.

Зрозуміло, приємно думати, що ми - хазяї та керівники світу навколо. Але насправді це не так. Часто ми не можемо контролювати навіть те, що відбувається з нами. А вже оточуючих нас людей - тим більше! Іноді з нами стаються просто парадоксальні речі. Наприклад, ми відмінно й сумлінно трудимось на своєму робочому місці, але все одно знаходимось у напружено-складних стосунках зі своїм начальством. Або буквально все робимо для своїх рідних дітей, а діти виростають не зовсім такими або зовсім не такими, якими б нам хотілось і якими ми їх виростити очікували. Або ми дотримуємось режиму харчування та дієти, але при цьому рано чи пізно набираємо зайву вагу. Або ми ведемо абсолютно здоровий спосіб життя, але різні болячки починають вилазити невідомо звідкіля. І т. д., і т. п.

Так, на жаль, ми можемо все робити розумно та правильно, але не одержати очікуваного результату. Так, таке в житті, на жаль, трапляється. І досить часто. Ми не у змозі контролювати все. Життя не завжди піддається нашому контролюванню. І все одно треба робити, намагатись і прагнути, хоча й немає ніяких гарантій нашої успішності. Просто цю можливу успішність треба сприймати спокійно. Треба чітко розуміти, що ми не можемо контролювати всіх і вся. Просто не можемо, й годі. Нерозумно й безглуздо було б очікувати, що все в нашому житті буде складатися саме так, як ми того хочемо. А всі люди навкруги будуть поводитись за нашим розумінням і бажанням. Своє життя, свої вчинки та емоції не завжди вдається тримати під контролем, що вже казати про інших людей. Треба просто виключити, знеструмити, відключити своє неприборкане прагнення контролювати інших у всьому, а це в силу особливостей нашої професії зробити буває надзвичайно складно. Проте усвідомте собі, що ви - не бос у цьому світі, не командир над іншими людьми, не розпорядник і не кермовий.

  • І досить усіх «строїти» та всіма «керувати»!

Мало того, що ми завзято прагнемо керувати всім світом навколо себе та контролювати оточуючих, ми ще дуже сильно розстроюємось, щиро дивуємось, занадто емоційно, а іноді агресивно обурюємось, коли відчуваємо та розуміємо, що насправді не можемо тримати світ навкруги та оточуючих нас людей під своїм жорстким контролем.

  • Тож давайте «розуміти»! І, справді, дорогі вчителі та педагоги! Досить уже цього жорсткого контролю над усім світом!

Додаток до поради

Про собаку Моську, про скасування зими та погану скрипку

Для чого нам треба неодмінно бути верховними головнокомандувачами, головними контролерами та суддями? Навіщо нам обов'язково хочеться верховодити та роздавати команди? Чи не смішні ми й безглузді з боку, багато в чому нагадуючи кумедну собачку Моську, що відчайдушно-сміливо гавкає на слона? Пам'ятаєте відому байку Крилова? Життя йде так само, як і слон із цієї байки. І чого на неї гавкати, уявляючи власну могутність. Зверніть увагу, навкруги слона знаходився багато хто, але гавкала на нього тільки дурна Моська, інші ж присутні, даруйте, лише оцінювали ситуацію, в якій вони опинились, більш адекватно, більш реально, ніж скандалістка Моська. Адже якщо Моська так без остраху й голосно гавкає на слона, це означає не стільки те, що вона сильна, скільки дійсно не усвідомлює своє справжнє місце в реальності. Тож давайте не будемо дурними, як кумедна собачка Моська. Це вже точно в наших силах!

І чому це ми, цікаво знати, дуже часто думаємо, що люди просто зобов'язані поводитись так, як ми цього бажаємо, а навколишній світ має бути неодмінно таким, яким ми його хочемо бачити? Але це все одно, що ми, припустимо, у лютому, стомившись від зими, раптом оголосимо: «Усе, я більше не хочу зимової погоди. Зима із сьогоднішнього дня скасовується, тому що я так хочу. І відтепер - ніяких морозів, снігопадів і хуртовин! Я так хочу!». І після цього оголошення ми будемо чекати кліматичних змін. Завзято чекати та дивуватись, чому ж це так очікувані нами події не відбуваються. А пізніше злитись на весь світ. Звичайно, ми цілком можемо робити це, але світ буде продовжувати існувати за своїми законами, не беручи до уваги наших наївних і безглуздих емоцій. Ви тільки уявіть на хвилину собі, що ви скасовуєте зиму. Уявили? Правда, досить дивна поведінка?! Ось приблизно так ми поводимось, коли прагнемо контролювати різні життєві ситуації та різних людей навколо себе. Давайте зупинимось, заспокоїмось, переглянемо свої погляди та припинимо контролювати весь світ і людей навкруги, роздаючи команди направо й наліво про те, якими цей світ і всі люди в ньому мусять бути. Можливо, вистачить скасовувати зиму та «гавкати на слона»?! Вистачить бути смішним і безглуздим у своєму дитячому бажанні «Хочу, щоб усе було так, як я хочу! І чого вони, дурні якісь, ніяк не можуть цього зрозуміти?!». Угамуйтесь, остигніть, зменшіть оберти та краще зверніть свій погляд на своє життя та займіться власним здоров'ям. Їй-богу, це - реальніше, розумніше та корисніше.

І не треба обвинувачувати світ у тому, що він поганий і недосконалий. Саме він і в нормі. Це, можливо, ми не вміємо в ньому, цьому світі, жити. Це як в одній старій казці. Слухав жук, слухав, як грають коники на скрипці, йому все подобалось. Він теж узяв скрипку та почав по ній смичком водити. Але не виходить у нього гра, й годі. Жук розлютився на скрипку: «Погана скрипка! Негідна! На ній просто неможливо грати!». Так і ми злимось на весь світ: «Поганий світ! Несправедливий! Негідний! У ньому просто неможливо жити!». А чи ми пробували навчитись у ньому жити, а не відкидати та заперечувати його?

Світ такий, який є, ані поганий, ані хороший. Це ми можемо думати про нього погано чи добре. Це ми можемо себе почувати в ньому погано чи добре. Це не ваше начальство виводить вас із себе. Це ви дозволяєте собі так на нього реагувати. Вас виводять, а ви не виходьте. І не треба так жагуче бажати, щоб ваше начальство було неодмінно таким, яким хочеться вам. Це не життя навкруги смутне та сумне. Життя - як життя. Це ви сумуєте та засмучуєтеся з будь-якого приводу та намагаєтесь перетворювати світ на свій смак, перебудовуючи та прилаштовуючи його під себе. Це не учні в нас погані. Вони-то звичайні, нормальні діти. Це наше жагуче бажання всіх їх построїти та примусити відповідати саме нашому ідеальному уявленню про те, якими вони мусять бути, а їхній природний опір цьому викликає нашу негативну реакцію, нашу незадоволеність і навіть злість та агресію. А негатив може стати керівником і контролером нашого життя, якщо ми самі допустимо це.

Не вірте ніяким дурним пророкуванням, ознакам і поганим прикметам. Просто не пропускайте ніякого негатива у свій мозок. Просівайте все, що надходить до вашої голови. Прискіпливо відбирайте та не пропускайте нічого негативного. Мисліть тільки позитивно й конструктивно. Сприймайте світ навкруги тільки оптимістично. Приймайте його й навчайтесь у ньому жити, хоча це й не легко.

Отже, давайте учитись і вміти жити в цьому світі, а не вимагати від нього прогнутися, змінитись, підлаштуватись під нас. На мій погляд, це - нездійсненна, та й непотрібна вимога. Треба прагнути контролювати не світ і людей навкруги, а наші власні реакції на різні життєві ситуації та різних людей. І нехай у світі будуть зими, і слони продовжують іти, а скрипка у ваших руках неодмінно заграє. Адже скрипка зовсім не погана, це ми не вміємо з нею поводитись. Так само й люди навкруги. Вони, звичайно, усі різні, але якщо в нас не виходить із ними спілкуватись, це зовсім не означає, що вони - погані.

Прийміть цей світ і будьте вдячні життю за те, що воно у вас є, а гавкати ані на кого не треба та скасовувати щось у цьому світі теж не варто. Та нам це й не по зубах. І хвала Богові! А то ми, нерозумні, позмінювали б і поскасовували все в цьому світі. Добре, що ми навряд чи це зможемо. Проте ми цілком можемо жити в цьому світі й насолоджуватись цим. Це - точно в наших силах! Давайте будемо вдячні долі за цей світ навкруги й за сьогоднішній день, тому що це все воістину безцінне й неповторне.

НЕ ПРОСІТЬ У ЛЮДЕЙ ТОГО, ЧОГО ВОНИ НЕ МОЖУТЬ ВАМ ДАТИ

«Не просіть у людей того, чого вони не можуть вам дати», - так каже древня східна мудрість. Але як часто в нашому житті ми робимо з точністю до навпаки. Замислимося про це.

Різні люди бачать світ по-різному, у сенсі зору: у когось далекозорість, у когось короткозорість, а в когось зір абсолютно нормальний. Ми ж не будемо просити чи вимагати, щоб короткозорі бачили нормально. Або, скажімо, не станемо ж ми просити й очікувати, щоб усі люди вміли грати на піаніно. Або щоб усі наші знайомі швидко почали розмовляти англійською мовою. Просити в людей, звичайно, усе це й багато чого іншого можна, але ось одержати - навряд чи.

Замисліться про те, що ви просите чи вимагаєте від оточуючих вас людей, чого від них очікуєте та злитесь, якщо не одержуєте цього. Уважно подумайте, а чи можуть усі ці люди вам це дати. Адже можливо, що й ні. Імовірно, спочатку нас може рознервувати чи навіть шокувати подібне відкриття. Але краще його все-таки для себе зробити. Для того, щоб ми не заговорювали з оточуючими нас людьми по-англійськи, не саджали їх за музичний інструмент і не знімали з них окуляри з діоптріями, вимагаючи стовідсоткового зору. Так, деякі люди, які знаходяться поруч із нами, нам не зможуть усього цього дати.

Ми хочемо ідеального розкладу уроків на роботі? А чи може наше начальство нам це реально дати, якщо у школі, де ми працюємо, 1300 учнів, дві повні зміни, одна підзміна для початкової школи, музичної студії та гуртків і 150 осіб педколективу? Коли в гімназії, де я працювала, з'явились комп'ютери, перше, що вирішили зробити вчителі інформатики, це - примусити розумну машину (чи протез людського мозку?) скласти ідеальний розклад роботи всієї освітньої установи, щоб він задовольняв усі вимоги. Коли в комп'ютер увели ці вимоги, ретельно продумані та складені людьми, то машина видала несподівану відповідь: «Рішення задачі з урахуванням усіх вимог не є можливим!». А ми, учителі, усе ображаємось на своє начальство за поганий, як нам здається, розклад.

Ми хочемо, щоб наші учні та рідні діти були нам вдячні за нашу працю, за наші зусилля, за наше добре ставлення до них. Але чи можуть діти (будь-якого віку!) відчувати справжнє почуття вдячності? На мій погляд, ні. Нормальним дітям усе у своєму житті властиво сприймати як належне. Це потім, уже в дорослому віці, вони багато що зрозуміють і, можливо, оцінять. А в дитинстві бути вдячними? Це - навряд чи! Багатьом дорослим таке не вдається і в дорослому житті. Так що, по-моєму, невелика користь від того, що щодня або 8 Марта ми вишиковуємо своїх учнів на шкільній сцені в рівну лінієчку та змушуємо їх голосно й виразно вимовляти завчені заздалегідь слова вдячності, зміст яких вони навряд чи уловлюють. Нашу вчительську й батьківську працю діти, може, й оцінять (а можуть так ніколи й не оцінити!), тільки вже в дорослому житті, маючи своїх власних дітей.

Тому, шановні колеги, не варто все-таки вимагати від людей неможливого, щиро нервуючись і переживаючи при цьому, коли ми це необхідне чи очікуване від інших людей не одержуємо. Нам, напевно, нелегко усвідомити це. Ще складніше, усвідомивши, упокоритись. Але все-таки давайте переглянемо наші вимоги й очікування від оточуючих нас людей на предмет їх реальності та виконання. І не будемо вимагати від людей, та й від життя, неможливого.

ЧАС ВІД ЧАСУ ВЛАШТОВУЙТЕ У СВОЄМУ ЖИТТІ ДЕНЬ ВІДДЯКИ

В американців і канадців є просто чудове свято - День віддяки. Чудове це свято, по-перше, тим, що родини збираються разом на святковий сімейний обід. Але головне, у цей день люди дякують долі, богу, батькам, родичам, друзям за те, що вони мають у цьому житті.

На жаль, ми не привчені бути вдячними і маємо дурну звичку не цінувати те, що маємо, якби навіть цього й зовсім не зауважували. У нас у Росії немає такого свята. Так давайте влаштовувати такий День віддяки кожний у своїй душі таємно від усіх. Давайте просто будемо призначати собі такий день зусиллям своєї волі, наказом власного розуму: «Усе! Завтра в мене День віддяки!». І в цей день подумки подякуємо всіх і все за те, що маємо. Як часто влаштовувати подібний день у своїй душі - вирішувати нам самим: можна раз на місяць, а можна раз на рік. Аби такий імпровізований День віддяки був присутній у житті кожної людини. «Кожному з нас є за що бути вдячним» - цілком може стати девізом такого дня. На мій погляд, люди, які вміють бути вдячними, - щасливі люди. Так-так, ті, хто відчуває вдячність комусь або просто за щось, - вони і є щасливчики.

Якось на одному із психологічних семінарів, проведених психологом-професіоналом для педагогів нашої школи, нам, усім учасникам, було дано дуже цікаве завдання: ходити по аудиторії і, зустрічаючись зі своїми колегами, дякувати кожній людині за що-небудь. Спочатку мені подумалось, ну за що мені їм усім дякувати. Потім я стала пригадувати довгі роки спільної роботи, і, дивно! - відразу відшукалось багато моментів, за які мені можна було би подякувати моїм колегам. Я ходила по навчальній аудиторії і, зустрічаючись то з однією, то з іншою моєю колегою, дякувала їм: одній за те, що дала мені торішній екзаменаційний матеріал, що багато в чому полегшило складання нового; іншій - за те, що замінила мене, давши мені тим самим можливість бути присутньою на обласній конференції; третій - за те, що принесла мені склянку гарячого чаю, коли я раптом зненацька розкашлялась на батьківських зборах, виступаючи перед батьками учнів; четвертій - за відмінно підготовлений виступ її учнів на шкільному концерті до Дня вчителя, що дійсно доставило мені задоволення, і т. д. Це було, як одкровення. Виявилося, що кожній людині з нашого педколективу знайшлося за що подякувати, чого я раніше, до речі, не робила. Але ж мої колеги зовсім не зобов'язані були робити те, про що я раптом пригадала на цьому психологічному тренінгу. І до мене всі учасники семінару підходили й дякували, причому іноді за такі моменти, про які я вже й забула. Так ми йі ходили по класу і просто дякували один одному. Разюче це було завдання!

Ще більш дивним виявилось те, що ми, виконавши завдання психолога - подякувавши один одному хоча б за що-небудь, раптом відчули несподіваний приплив енергії, бадьорості й сил. У нашій аудиторії раптом виникла та запанувала якась зовсім тепла, незвичайно дружня, довірча атмосфера. Люди, присутні на занятті, сталі посміхатися один одному, ми стали начебто ближче та рідніше. Цікаво, що цей ефект зберігся в нашому педколективі і після психологічних майстерень. Педагоги, які були присутні на тому занятті, які відчували вдячність один одному та виказали її вголос, стали більше спілкуватись між собою в наших трудових шкільних буднях, допомагати один одному в різних шкільних справах, стали більше ходити всі разом на різного роду семінари, лекції та майстерні.

Улаштовуйте у своєму житті такий День віддяки, нікому про це не повідомляючи. Ходіть у такий дивовижний день і дякуйте людям, яких зустрічаєте на своєму шляху, хоча б за щось. Причому робити це можна й подумки, аби ви дійсно відчували щиру до них вдячність. Уважно проаналізуйте своє життя й подумки наповніться вдячністю за все, що у вас є. Давайте будемо вдячні долі, вдячні оточуючим нас людям. Давайте пригадаємо кожного свого родича, знайомого, колегу, сусіда, друга, кожного окремо, і подумаємо, за що ми йому (їй) можемо бути вдячні. І будемо вдячні! Давайте складемо подумки (або письмово) список добрих справ, які ми реально можемо зробити найближчим часом для оточуючих людей, і виконаємо все в точності за цим списком. І станеться маленьке диво - ми самі раптом станемо від цього більш щасливими. Адже щасливчики - це просто вдячні люди. Давайте не будемо приймати у своєму житті все за належне. Адже багато чого з того, що ми маємо, у нас могло б і не бути. Давайте тільки уявимо собі це, на мить замислимось про це. Але насамперед нам треба своїм власним зусиллям волі зупинити невгамовність і ненаситність людської природи, що диктує нам: «Хочу ще! Ще! Ще! Хочу ще більше! Хочу ще краще! Хочу ще багатше! Ще! Ще! Ще!». Давайте зупинимося в наших нескінченних «Хочу ще!» і будемо вдячні за те, що у нас уже є. Насправді нам не так уже і треба «Ще більше!» або «Ще краще!», так само як і «Ще багатше!». А що нам дійсно потрібно, так це оцінити наявне й відчути вдячність за це. А без цього, скільки би «Ще!» ми ні одержали у своєму житті, ми все одно ризикуємо залишитись нещасливими скигліями та скаржниками, украй незадоволеними власною долею й усім світом у цілому.

Футурологи, астрологи та різні інші тлумачі доль і провісники звичайно наводять таку статистику: у кожної людини 90 % усього, що є в її житті, йде нормально, добре й відмінно. І лише 10 % - важко, складно та проблемно. Але багато людей зазвичай не замислюються про цих чудових і гарних 90 %, більше того, вони їх як би і не зауважують, а концентруються на залишившихся 10 %. А варто було би поступати саме навпаки - акцентувати власну увагу на 90 % того доброго й розпізнаного, що маєш, і не загострювати увагу на цих маленьких 10 %. Давайте будемо вдячні долі за 90 добрих і відмінних відсотків, за ці величезні відсотки успішності та благополуччя в нашому житті.

Пропишіть собі, як лікар, День віддяки та влаштовуйте такий день, як лікувальну процедуру для поліпшення власного життя, для підняття свого настрою чи, можливо, просто як профілактику зневіри, суму, песимізму, незадоволення життям і людьми. Запевняю вас, День віддяки, що улаштовується вами час від часу, нехай навіть і за розкладом, допоможе вам, як ліки. Він буде, як аптечка першої екстреної допомоги. Доброта до людей і звичайна вдячність незвичайно змінять ваше життя, якісно його поліпшивши та збагативши. Тож уперед! Призначимо ж собі таке просте й таке діюче лікування!

Додаток до поради. Про щастя в житті, або «Є в житті щастя!»

Людині властиво мріяти. Людина довго й багато мріє про щось. Але, дивна справа, як тільки людина одержує свою мрію, вона відразу перестає відчувати від цього отриманого задоволення й навіть перестає це саме отримане, таке бажане в минулому, зауважувати, а сприймає як належне і зовсім не цінує. Так, саме так ми всі й поступаємо, у всякому разі, більшість із нас. Причому, одержавши бажане, ми не тільки відразу забуваємо про своє недавнє бажання, про свою мрію, але відразу ж починаємо бажати щось інше, у даний момент недоступне. Коло бажань-мрій замикається, і ми знову почуваємо себе не цілком щасливими. А щасливий саме той, хто зумів вирватися з цього порочного кола все нових і нових бажань, які відразу знецінюються при їх виконанні, моментально забуваються при їх утіленні в нашому житті. Щасливий той, хто цінує те, що має, і вміє зупинитись у своїх бажаннях і прагненнях, а не дозволяє їм випливати нескінченною низкою. Давайте ж будемо просто щасливими людьми!

Психологи вважають, що більшість людей використовують свої здібності не більше ніж на 10 % від наявних можливостей. Але деякі люди не задовольняються цими 10 %, вони розширюють межі можливого. Вони, імовірно, теж щасливі люди. Тож давайте будемо вдумливо організовувати власне життя, будувати його сходинка за сходинкою, роблячи успішним і щасливим. Крім того, щоб людина відчувала щастя, їй потрібні важливі та значущі справи. Треба, щоб такі просто були присутні в її житті, і все. І, звичайно ж, у житті повинен бути зміст. Безглузде існування, нехай навіть легке й безтурботне, пригнічує та втомлює людину набагато більше, ніж щоденна діяльність, що має зміст і для людини значуща.

Просто заклик: давайте будемо жити тут і зараз і будемо щасливі!

Людина з негативними емоціями, з негативною енергетикою, людина, яка постійно незадоволена всім і критикує всіх, ніколи не буде щасливою. Геть негатив, геть усю «чорнуху» з нашої голови! Тільки позитивне життєсприйняття приносить задоволення, здоров'я та щастя. Навіть у важкі для себе часи зберігайте позитивне ставлення до всього й оптимістичне життєсприйняття. Це допоможе, це врятує. Негатив і песимізм не врятують ніколи! Негативні емоції лише збільшують, ускладнюють і руйнують наявне до коренів.

Ще один заклик: куй щастя, поки ще не пізно!

Як це не дивно, але страждальцем у житті або мучеником по життю бути набагато простіше, ніж щасливою людиною, щоправда, менш приємно і значно болючіше. Але багато людей, на жаль, віддають перевагу саме ролі страждальця та мученика. А чому? Страждай собі та впивайся своїми стражданнями. Обвинувачуй усіх навкруги, ображайся на світ і сиди собі сиднем, нічого не роблячи. При цьому можна барвисто оповіщати оточуючих про власні страждання й нещастя. Тебе буде багато хто жаліти та співчувати.

А щасливе життя треба будувати, вибудовувати постійно. Це вимагає значних власних зусиль і безупинної праці душі. Простіше цих зусиль не здійснювати і цієї праці не затрачати. Щастя не дається людині легко, воно рідко приходить просто так, саме по собі. Цікаве повнокровне життя щасливої людини вимагає чималих зусиль з її боку. Просто так воно не дається. А роль страждальця й мученика дається нам просто так. Страждайте й мучтесь на здоров'я! Це - ваш вибір!

Життєвий шлях страждальця й мученика - це шлях найменшого опору оного. Не йдіть шляхом найменшого опору! Це найчастіше - неправильний шлях, це - життєва дорога, що веде у глухий кут.

Просто дивно, але кожна людина може бути нещасливою, і навпаки - рідка людина може бути щасливою. Тож і не будьте таким кожним, а станьте цим найбільш  рідким. Позбавляйтеся страждань і мук. Невпинно трудіться над своїм щастям, будуйте, заробляйте, заслуговуйте й цінуєте його. Нещасливе життя - це бездіяльність, лінь і безініціативність. Щасливе життя - безупинна праця, дія, додавання зусиль, а отже, постійна напруга.

Просте побажання: бажаю вам напружуватись усе ваше щасливе життя!

Ми, люди, чомусь якісь ненаситні. Чи ви колись замислювались про це: щоб нам не давалось життям і долею, нам цього завжди мало. Нам увесь час хочеться чогось іще. Так що ж це, справді, таке?! Неприборкана пристрасть бажань і прагнень. Дай людині одне, їй неодмінно захочеться чогось іншого, а одержавши це саме інше, вона відразу зажадає третього. І їй завжди буде мало і мало. Людина за природою своєю ненаситна. І я для себе раптом зрозуміла, що щасливі люди - це «насичені» люди. Вони цінують те, що мають. А маємо ми всього дійсно чимало. Вони, ці щасливчики, задоволені й задоволені досягнутим.

Мої подібні міркування почались у дитинстві, коли я наївно, по-дитячому міркувала над злодійством, корисливістю й розкраданнями. Поцупила людина мільйон, два, три, потім ще п'ять, десять, - і вистачить, зупинись. Я ніколи не могла зрозуміти, чому людина не може зупинитись. Адже в неї вже грошей досить. Їх стільки, що вона не встигне витратити за все своє життя. Але ні, людина продовжує красти, їй усе мало. Пізніше я зрозуміла, що так із людиною відбувається буквально в усьому. Їй чомусь завжди мало. Вона - ненаситна або ненасичувана. Їй завжди чогось не вистачає для повного щастя. І, здається, я зрозуміла, чого - простого вміння цінувати те, що маєш, і вміння зупинитись у своїх бажаннях і прагненнях. Такого простого вміння стримуватись, насичуватись і задовольнятись. Ті люди, які вміють усе це, володіють усім цим у практиці нашого щоденного життя, - ті і є щасливчики. Але щоби стати такими, нашою першорядною задачею є приборкання цієї дурної ненаситності, що в нас часто сидить і, на жаль, часто керує нашим життям. А тим часом перемагати цю дивну людську незадоволеність повинні ми самі, ми, люди. Інакше нам навряд чи вдасться стати щасливими. І ми так і будемо про це лише мріяти. Але ми, якщо звичайно, ми - люди розумні, можемо й повинні справитися з цією людською ненаситністю. Ми просто зобов'язані зробити це. Просто взяти - і зупинитись у власних бажаннях. Це - точно в наших силах. Адже наше щастя - у нашій «насиченості»!

І ще трохи про вчительське щастя. На жаль, праця вчителя часто проходить даремно. А, утім, чому на жаль? Таке вже наше вчительське життя. Трудитись - трудимось, а результатів майже не видно. У всякому разі, відразу не видно, швидко не видно. Саме так найчастіше й буває. В основному доводиться мати справу із середніми учнями і навіть, на жаль, з учнями нижче середнього рівня розвитку. Тому, коли нам трапляються (у наші вчительські сіті) яскраві, здатні, талановиті діти - це велике вчительське щастя. Це - наше професійне везіння, за що треба просто дякувати долі. З такими учнями ми відразу бачимо й відчуваємо результати власної праці, ми усвідомлюємо, що всі наші зусилля не даремні, вони потрапили на благодатний ґрунт. Плоди нашої нелегкої праці очевидні. І це дійсно велика вдача. Але талановиті учні трапляються нам не часто. І це - нормально. Зазвичай у нас, учителів, багато учнів - хороших і різних. Як правило, більше все-таки різних. Адже ми, учителі, зобов'язані вчити всіх. Це наша робота - учити звичайних нормальних (і, на жаль, ненормальних!) дітей і підлітків. Ось і давайте їх учити без усяких зайвих емоційних стогонів та афектацій. До речі, наша титанічна, а в когось, можливо, і скорботна, праця з учнями нижче середнього рівня розвитку теж не відбувається просто так. Вона, ця наша з вами щоденна, завзята праця просто не може пройти дарма.

Так, можливо, більшість наших учнів не будуть зірок з неба хватати. Ну так що ж із того?! Нехай зірки залишаються на небі, на своєму законному місці. І нехай вони освітлюють своїм світлом наш світ. Зате ми, учителі, можливо, своєю щоденною професійною працею не дозволимо багатьом нашим учням залишатись Мауглі, якими б вони, безумовно, залишились без наших зусиль. І якщо у вашому класі зібралися суцільні Мауглі й Тарзани, ну що ж, треба просто спокійно та професійно працювати з ними, усе одно невпинно працювати. Таланти трапляються в реальному житті дуже рідко. Буває, звичайно. Ось, наприклад, випадок був: один юнак на ім'я Михайло Ломоносов сам пішки в постолах прийшов зі своїх Холмогор у Москву вчитись. Ще є трохи подібних же прикладів. Але таких дуже небагато. І це - велика професійна вдача для вчителя мати таких учнів. А в основному в нас бувають інші учні. І це означає, що нам, учителям, усе одно треба працювати з ними, нам у будь-якому випадку треба їх учити й учити.

Просте побажання: бажаю вам учительського щастя, професійних удач і педагогічних знахідок! А якщо таких не трапляється, що цілком імовірно в нашому житті, то просто спокійної та професійної роботи, без зайвих емоцій і переживань.

Шановні колеги! З будь-якими учнями вибирайте для себе просто бути щасливими, хоча це - зовсім не просто. І все одно наполегливо вибирайте життя й живіть повноцінним, повнокровним життям - і все. Є вираз: «Якщо довго мучитись, що-небудь вийде». На мій погляд, він - трохи помилковий. По-перше, зовсім не обов'язково мучитись, щоб чогось досягти. А по-друге, нам не треба «що-небудь». До реального життя більш придатне таке: «Можна довго мучитись, але у вас так нічого й не вийде». Гарантій у житті не буває. І ваші, нехай і тривалі, муки зовсім не гарантують вам обов'язковість досягнення результату. Тому краще все-таки не мучитися взагалі, а просто жити. Чи у вас за планом щось інше?

ЩОДНЯ ЧИМ-НЕБУДЬ НАСОЛОДЖУЙТЕСЬ І ЧИМОСЬ ЛЮБУЙТЕСЬ

Складіть список того, що ви любите робити, що вам доставляє радість і насолоду. І внесіть, а вірніше сказати, уперто вносьте ті дрібниці, що створюють настрій, у ваше життя. Пам‘ятайте, ніхто інший за вас не зробить цього. І серед цих дрібниць неодмінно мусять бути присутніми щоденне милування та насолода чим-небудь. Чим саме милуватись і насолоджуватись? Вам вирішувати. Можливо, філіжанкою міцної щоденної кави чи соковитим фруктом. Або телефонною розмовою з улюбленою подругою. А може, гарячою ванною. Варіантів тут може бути незліченна кількість. І в кожної людини вони будуть свої. Просто треба обов'язково виробити в себе звичку - насолоджуватись простими речами. Людині, на жаль, притаманна зневага до простих повсякденних речей. Вона починає зауважувати та цінувати їх тільки після того, як їх утрачає, а насолоджуватись ними лише нетривалий час - тільки після того, як знову їх знайде.

Пригадайте: ми не помічаємо кисень навкруги. Не зауважуємо, поки він є. Спробуйте затримати дихання й не дихати максимально довгий проміжок часу. Скільки секунд чи, може, хвилин ви витримали? А зараз подихайте глибоко і з задоволенням. Усі переваги гарячої ванни чи контрастного душу ми починаємо цінувати, коли в нашому домі відключають воду. Так і в цілому. Поки батареї працюють, ми тепла ніби-то й не помічаємо. Але лише тільки відключилось опалення, як ми відразу усвідомлюємо, яке це чудо - тепло в нашому домі. Але чому треба неодмінно дочекатись моменту, коли нам перекриють кисень чи що-небудь відключать? Давайте просто цінувати те, що маємо, і насолоджуватись маленькими радощами. І крім усього іншого, давайте постійно ці маленькі радості собі організовувати.

Так і з милуванням. Ми якось не дуже цінуємо свій зір. Звичайно, ми всі бажаємо мати добрий зір, щоб читати, писати, працювати, дивитись телевізор. Проведіть над собою невеличкий експеримент: надягніть собі темну пов'язку на очі так, щоб вони нічого не могли бачити, навіть світла. Походіть із такою пов'язкою по своїй квартирі, дому, дачі. Скільки годин ви витримаєте? Імовірно, не багато. А тепер зніміть пов'язку з очей і насолодіться тим, що ви бачите.

Заведіть звичку - милуватись чим-небудь щодня, хоча б кілька хвилин. Шукайте самі та знаходьте, чим можна милуватись: красивими деревами за вікном вашого робочого кабінету, або золотими цибулинками православних церков, що зустрілись вам по дорозі, або малям у когось на руках. Неважливо чим, аби ви милувались щодня, одержуючи при цьому заряд позитивних емоцій і вміючи роздивитись красу в повсякденних речах. Шукайте цю красу, розглядайте її та милуйтесь нею, просто милуйтесь.

В усіх добрих справах, що доставляють вам радість і поліпшують ваш настрій, непогано би мати спільників. Спільників у хорошому сенсі слова. Шукайте таких спільників для будь-якої хорошої та доброї справи й разом у будь-яку вільну хвилину насолоджуйтесь життям і милуйтесь красою навкруги.

А ввечері, уже засинаючи, пригадайте те, чим ви милувалися сьогодні, і щиро поспівчувайте тим, хто не помітив, який світ навкруги красивий, і не вміє зрозуміти, що життя - гарне.

Просте побажання: милуйтесь і насолоджуйтесь тим світом, у якому ми живемо!

ДОДАТОК ДО ПОРАДИ. Про промінь світла в темному царстві, або Класифікація вчительського виду

За моїми багаторічними спостереженнями, учителів можна розділити на кілька типів, або категорій:

  • промінь світла;
  • темне царство;
  • важкий підліток;
  • ніякий.

Цікаво, що вчителі -„промінчики" будуть не тільки світити своїм учням і колегам, їм самим завжди буде променисто у власному житті, їх життя буде світлим, а навколо них будуть збиратись в основному світлі люди, які завжди знайдуть, чим милуватись у цьому світі.

У «темному царстві» буде завжди темно як людям, які з ними дотикаються, так і самим його власникам. Їхнє життя буде темним і безпросвітним. А в суцільній пітьмі, як ви розумієте, нічого не роздивитись, так що й милуватись, виходить, нічим. Ніякого чудесного світу навкруги не спостерігається, одна пітьма.

З «важкими підлітками» буде хронічно важко всім навкруги. Але складніше за все буде їм самим із самими собою. Підлітковий період буває майже в кожної людини в житті, коли вона, перетворюючись із дитини в підлітка, починає випробовувати всіх оточуючих її людей на міцність, кидаючи виклик усьому світу, відчуваючи незадоволення з будь-якого приводу, не погоджуючись ні з чим та обурюючись й обурюючись із будь-якого приводу. Учителі, які застрягли на етапі «важкий підліток», завжди все знають. Що би ви їм не сказали, вони завжди знають це краще за вас, і сперечатися з ними даремно. Такі люди завжди наполягають на тому, щоб усе було за їхнім образом і подобою, розумінням і бажанням. «Важкий підліток» завжди намагається вивести нас із себе. Така вже в нього, підлітка, робота. Ви не можете заборонити йому це робити, але ви цілком можете не дозволити важкому підлітку вивести вас із себе або себе із себе. Погано, якщо цей період дорослішання в людини затягується на все її доросле життя, якщо вона назавжди застряє у своєму підлітковому світосприйманні. Ось тут уже не до милування світом. Навпаки, у цьому ні в чому не повинному світі з'являється довічна війна.

«Ніякі» учителі - це збляклі та непримітні педагоги, які не залишають помітного сліду в дитячих душах, ніякого сліду, ані поганого, ані доброго. Їхнє власне життя теж буде ні те, ні се, ані риба, ані м'ясо, одним словом, ніяке. А у збляклому світі, який вони створюють навколо себе, і милуватись особливо нічим.

У наших школах зустрічається багато посередніх дорослих і ще більше безпосередніх дітей, що відразу цих дорослих інтуїтивно відчувають, розпізнають і розуміють. Якщо нашим учням запропонувати подібну класифікацію, вони безпомилково розсортують, розподілять, розкласифікують нас, учителів, за вищеописаними категоріями. Ми ж самі найчастіше себе оцінюємо помилково або необ'єктивно й неадекватно, на жаль!

Хочете спробувати оцінити себе більш об'єктивно та правильно? Світ навкруги саме й може вам у цьому допомогти. Як ви до нього ставитесь? Наскільки часто ним милуєтесь? Яким він вам бачиться, цей світ: світлим, темним, важким, збляклим чи якимось іншим - такий і ви. Адже це ваше світосприймання робить світ навколо вас тим чи іншим.

Просте побажання: нехай із ваших учительських очей завжди струменіє світло! Нехай ваші очі завжди будуть променистими та іскряться світлом життя! Бажаю вам світла!

СТЕЖТЕ ЗА ВЛАСНОЮ МОВОЮ. НЕ ЗАБРУДНЮЙТЕ СВОЮ МОВУ

Ми часто буваємо так недбалі у своїх словах, так вільні у власній мові. Ми обтяжуємо, забруднюємо, опоганюємо її безмірно. Мова порядної людини взагалі, а вчителя зокрема мусить бути чистою. А що таке опоганювати свою мову? Що значить «скверна»? У словнику В. Даля дається таке визначення: «Скверна - мерзенність, гидота, капость, усе мерзенне, противне, огидне, непотрібне, що мерзенне плотськи та духовно, нечисте, бруд, гнилизна, тління, мертвечина, виверження, кал, сморід, непотребство, розпуста, моральне розтління, усе богопротивне».

Учителі, як відомо, особливо балакучі, багатослівні та дещо неакуратні у власній мові і прямо-таки недбалі та нестримані. А ще майже завжди домінантні та дуже часто крикливі. Безперечно, це робить не завжди сприятливий вплив на оточуючих. Але я зараз не про це. Звичка говорити багато й голосно, не зважуючи кожне слово, легковажно й поверхово, не замислюючись, не надаючи більшості сказаних слів особливого значення, як би пурхаючи зі слова на слово й часто багаторазово повторюючись, а іноді й займаючись базіканням, на жаль, надзвичайно поширена в учительському середовищі й насамперед робить аж ніяк не кращий вплив на самих балакунів.

Шановні колеги, давайте постежимо за своєю мовою та своїм вольовим рішенням зупинимо власний словесний понос!

Вихолощене, нещире слово, а ще брехливе і красномовне, а іноді лайливе й образливо-принизливе несе в собі дуже сильний за своєю руйнівною силою заряд. Нашою мовою, що складається з подібних слів, ми наносимо шкоду не тільки оточуючим нас людям, до речі, в основному, дітям і підліткам, а й собі самим.

Що сказано зі злом, не вирубати й сокирою!

Мовна культура завжди закликала до гармонії думки, слова й конкретної дії. Але ми, педагоги, на жаль, часто обходимося зі словом так легковажно, так недбало, що тим самим знецінюємо слова.

З історії нам усім відомо, що святі отці та подвижники святості та благочестя гранично обережно й навіть благоговійно ставились до кожного власного слова, до кожної думки. Вони дуже цінували мовчання та застерігали людей від багатослівності. Як відомо, у древні часи практикувалися словесні посади. Історія донесла до нас імена великих мовчальників, які відмовлялись від слів, від мовного контакту з навколишнім світом за ідейними розуміннями. Ми ж говоримо нескінченно, ми базікаємо без угави, а ще лаємось і кричимо. Давайте замислимось над цим.

Наша мова - це не просто слова. Це - наша особиста культура, наш спосіб життя, наше мислення та світосприймання. Яка наша мова? Якщо вона несе заряд злості, образливості, твердості, хамства, цинізму (і це все стосовно підростаючого покоління!), то це не просто слова й мова, що складається з них, це - вібрації нашої душі. Наші слова - не просто струс повітря навкруги, не просто коливальні рухи повітряних хвиль, а виявлення нашої душі (чи бездушшя?!) в ефірний простір навкруги. І ми, таким чином, забруднюємо навколишній енергетичний простір і насамперед навкруги себе самих. Ми самі же перші купаємось у своїй злості, у своєму негативі, у власному зло- та лихослів'ї.

Давайте уявимо собі таку ситуацію: у ліжку непритомна лежить важкохвора людина. Вона борсається в жарі та маячні. Що буде, якщо кілька людей стануть навколо її ліжка й почнуть зло на неї сваритися за те, що бідолаха занедужав, при цьому не соромлячись у виразах? Чи видужає від цього хворий? А тепер уявімо, що поруч із ліжком хворого опинились панотець і дві черниці, які тихо та спокійно читають молитви, щиро співчуваючи хворому. Погодитесь, ефект буде іншим. Або біля все того ж ліжка сидять близькі родичі хворого, тримають його за руки, гладять по голові та просто розмовляють по-доброму, розповідаючи, як він їм дорогий і потрібний. Помітьте, ніколи вікові традиції нашої історії не пропонували лихослів'я як діючий метод лікування стражденних. Я не закликаю всіх читати молитви. Ні, це - глибоко особиста справа. Але зупинити потік лихослів'я, лементу й лайки повинен кожний. І особливо кожний учитель!

І ще пригадаємо історію. У часи російських царів Михайла Федоровича й пізніше Олексія Михайловича був у деяких чиновників при царському дворі такий обов'язок: вони переодягались, брали із собою двох-трьох стрільців і йшли на ринки та ярмарки, тобто в найбільш людні місця, де звичайно юрби народу. Розгулюють ярмарковими рядами, товари розглядають, навіть приціняються, а насправді уважно слухають, хто що каже. І якщо раптом хтось вилаявся, стрільці відразу кидались, хапали цю людину та при всьому чесному народі карали її різками. Зрозуміло, такий метод можна заперечувати, але результати були, та й людям він давав зрозуміти, що робити зі своєю мовою просто неприпустимо. Споконвіку на Русі вважалось, що той, хто дозволяє собі нечисту мову, той із легкістю вирішується й на нечисті справи, тому що перш ніж зло зробити, люди його обмірковують, готують словесно в головах.

Лихослів'я несе в собі велику руйнівну силу. Звичайно, сила ця в першу чергу спрямована проти тих, хто знаходиться поруч, але у другу - проти тих, хто лихословить. Адже своєю злою чи обурливою. мовою ми забруднюємо свій особистий життєвий простір, свій власний Малий Всесвіт, в якому ми постійно обертаємось.

Забороніть собі багатослівність, обурливе базікання, злі випади проти інших людей і нескінченний потік критичних зауважень із будь-якого приводу. Припиніть обговорення всіх і вся, осуд, а вже тим більше лайку. Зупиніться! Створіть навколо себе заборонну для всього цього зону, заповідну зону чистої мови. Нехай навколо вас буде енергетично чистий ефір. І ви помітите, що вам самим дихати полегшало та стало комфортніше. Може, ми часто задихаємось від власної злості? Якщо ж мова наша стає чистіше та добріше, ми самі починаємо дихати спокійніше та вільніше. Адже обрушуючи нескінченну критику, лихослів'я на інших людей, ми накручуємо, роздуваємо і власну нервову систему. Викидаючи потік лайки та свари, ми розпікаємося самі, руйнуємо власне здоров'я, порушуємо серцеву рівновагу, забруднюємо свій Життєсвіт навколо себе. Але ж навряд чи щось добре можна побудувати на негативних вібраціях нашої злої мови. Зупиніть себе самі! Заспокойтесь!

І зупиняйте себе постійно. Викиньте всі лихі слова з власної мови. Вам стане краще, підвищиться настрій, ви відчуєте несподіваний приплив бадьорості та сил. Зрозуміло, це нелегко. Безперечно, знайдуться люди біля вас, які будуть продовжувати обрушувати на вас потік пліток і критики, лихослів'я. Але ви повинні стати вище цього. Ви не повинні в цьому брати участь. Ви як людина, як учитель просто зобов'язані руйнувати цю пагубну звичку, власним вольовим зусиллям припинити, зупинити цю страшну за своєю енергетикою та силою впливу на людей ланцюгову реакцію лихослів'я.

Оголосіть у своєму житті дні мовчання. Важко? Не вписуються такі дні в напружений трудовий ритм вашого життя? Тоді оголосіть собі самому часи мовчання або хоча би хвилини. Це все одно буде оздоровленням, санацією, очищенням світу навколо нас і нашого особистого життєвого простору в першу чергу.

Просте побажання: нехай у вашому домі й у навчальній аудиторії буде тільки свіже повітря, а у вашому життєвому просторі тільки тиха, спокійна, обмірковано-зважена мова!

Автор: А. Бікеєва

"Уроки психологии для школьного учителя: советы усталому педагогу"


20.03.2008

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!