Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Учитель Я, звісно, не винна, але ти мені вибач...
Колаж: Олексій ЧУРЮМОВ

«Я, звісно, не винна, але ти мені вибач, бо твої батьки прийшли до мене, а я не хочу, щоб вони ще раз до мене приходили». Приблизно так просила вибачення вчителька в семикласника в одному зі спорожнілих коридорів загальноосвітньої школи

Я, звісно, не винна, але ти мені вибач...

Було схоже, що хлопчикові її вибачення давалося нелегко: напружений погляд, камінний вираз обличчя, загалом - стійкий олов'яний солдатик у червоно-синьому мундирі, відомий із казок Андерсена. Якби не почуті слова, цілком можна було б припустити, що цей педагог не просить вибачення в дитини, а в чомусь викриває її. Виявляється, навіть просте вибачення може мати агресивне забарвлення... Попри те, що віддзвенів останній дзвоник і навчальний рік давно закінчився, питання етичної сторони учительських вибачень нікуди не зникли. Можна не сумніватися, що першого вересня разом із букетами квітів та засмаглими дитячими обличчями повернуться й попередні форми стосунків, у яких дуже часто під час конфлікту з педагогом учень стає маленьким безголосим «я».

Про цю проблему нечасто прочитаєш у психолого-педагогічній літературі, ще рідше її порушують у школі чи сім'ї. Багатоваріантність форм і трохи розмита структура вибачення веде до того, що у відповідь на запитання: «За що перед вами вибачався вчитель?» - діти починають просто переказувати факти. Як правило, і вони, і їхні батьки не змовляючись докладно описують усе, що сталося. Але якщо запитати про причину конфлікту - багато хто з них розгубиться. Тим часом кожна образа чи сварка викликана якоюсь причиною, хоч виявити її буває дуже нелегко, особливо коли йдеться про викладача та його учня. Для учительського вибачення, гадаємо, має бути дуже вагома причина - наприклад, якщо дитину відверто образили, несправедливо покарали, демонстративно висміяли тощо. За учительським вибаченням чомусь завжди вбачається найстрашніше, хоча та ж таки образа може бути завуальована під докір, а глузування - загорнуте в коректний фантик зауваження. І в такому разі дуже важко провести межу, за якою закінчується педагогічне поле. Недарма сьогодні психологи, котрі вивчають стосунки дітей із педагогічним колективом, змушені вдаватися до різних викрутів, аби знайти в масі суперечливих фактів ту-таки скриню Пандори. Так, поряд із запитанням: «Як часто тебе кривдять учителі?» - дитячі психологи також запитують сучасних школярів: «Скільки разів учителі просили в тебе вибачення?», «Ти часто на них ображаєшся?», «Чи називав колись учитель тебе дурепою/дурнем та іншими образливими словами?» Однотипність такого анкетування, яка добре простежується, пояснюється тим, що чимало школярів просто не схильні вміщувати свої стосунки з учителями хоч би в якісь емоційні чи понятійні рамки. У такому віці багатьом із них простіше «не побачити» спрямовану в їхній бік стрілу, ніж тримати оборону. Напевно, тому й виходять парадоксальні анкети, в яких учителі «не ображають», «не просять вибачення», «я на них не ображаюся», але при цьому «дурнем і тупим називають, так». Кажуть, що такі відповіді найчастіше бувають у дітей із загальноосвітньої школи, де масовість і ставка на потік певною мірою занижують припустимі планки поводження з ними. Звісно, в елітній гімназії чи престижному ліцеї навчальний процес перекроєно під особистість кожного окремо взятого учня, тому будь-який випад у його бік може закінчитися для вчителя жалюгідно. Елітарність зовнішніх форм накладає відбиток і на етичну норму.

Ще взимку моя 13-річна племінниця поділилася дуже цікавим спостереженням. За її словами, чим дорослішими вони стають, тим більше змін відбувається і в їхніх стосунках із учителями, коли тим доводиться просити вибачення в усього класу або в когось із учнів. Якщо в молодшій школі цей процес відбувався природно й просто, то середня школа внесла досить цікаві поправки. «Сьогодні перед нами, - каже дівчинка, - пояснення (!) якось затягуються. Правда, самі вчителі говорять швидко й коротко, незрозуміло уривають слова». Мабуть, це маленьке спостереження слугує найкращою ілюстрацією того, що інколи навіть школа здатна прищеплювати дітям спотворені стандарти поведінки, в яких просте словесне вибачення може йти з підтекстом «мені не хочеться цього робити» або «це неймовірно важко». А діти ж вловлюють усі ці тонкі нюанси дуже добре. Вони можуть тільки вдавати, що їм абсолютно байдуже, та насправді будь-яку інформацію всотують у себе, як губки. І чи слід дивуватися, якщо наступного разу в аналогічній ситуації одна дитина може не почути, друга - не побачити, а третя - не заговорити? Крім того, ще з дитинства багатьом із нас рідні та близькі можуть закласти основу майбутнього страху і невпевненості в собі. Це трапляється тоді, коли кожен поганий вчинок на людях вони перетворюють на насильницьке вибачення. Спочатку соромлять і докоряють, а потім різко виштовхують уперед: «Іди по вибачення». Зазвичай це психологічне сальто спрацьовує на ура - завтра дитина в аналогічній ситуації миттєво закриватиметься або входитиме в образ «бойового слона», що мчить із вибаченнями.

Між вчителем та учнем сьогодні панують й інші форми стосунків. Так, сучасна школа переповнена епізодами, в яких щире вибачення педагога сприймається у багнети. Тобто багато дітей відчувають дискомфорт тільки тому, що в них просить вибачення дорослий. Зазвичай така поведінка свідчить, що в сім'ях цих дітей батьки дуже рідко опускаються до пояснення своїх вчинків і ще рідше здатні за щось просити вибачення у своїх дітей. Прецедентне право працює і тут. Сьогодні здатність правильно піднести вибачення стає дедалі актуальнішою, особливо якщо ми говоримо про загальноосвітню школу як про інститут, який прищеплює певні навички й дає позитивні кліше. Але як тоді правильно просити вибачення в учня чи учнів? Які форми або стилі вибачень слід застосовувати? Що робити в неоднозначних ситуаціях, коли до міжособистісних стосунків підключаються дирекція школи або батьки? По відповідь на ці та інші запитання ми звернулися до спеціалістів з Інституту психології ім. Г.Костюка АПН України - кандидата психологічних наук, завідувачки лабораторії психології дошкільника Світлани ЛАДИВІР і провідного наукового співробітника Лесі ВОВЧИК-БЛАКИТНОЇ:

Л.Вовчик-Блакитна: Рецептів правильних вибачень немає. Що стосується підлітків - вони дуже чутливі до правди й неправди. Якщо вчитель сам зрозумів, що не мав рації, і щиро перепрошує, - дитина завжди сприйме це нормально. І тоді не треба шукати ні форм, ні концепцій, як це зробити або піднести. А ось якщо вказівка надійшла згори - учитель, звісно, проситиме вибачення інакше.

С.Ладивір: Гадаю, згодиться будь-яка форма, якщо вона адекватна ситуації. Все залежить від характеру особистісних взаємин між вчителем та учнем. Якщо йдеться про колектив, тоді, звісно, просити вибачення треба в усіх. Якщо ж це інтимно-особистісні стосунки - тоді тільки тет-а-тет. Учитель має бути не цербером і наглядачем, а наставником, у найкращому сенсі цього слова. За Антоном Макаренком, спочатку якомога більше любові до дитини і тільки потім - вимоги. Коли виясняється ситуація, вчитель і учень мають бути на рівних. Не «послухай, треба робити так», а «я дуже хочу, щоб ти мене почув», адже «ти не подумав», «не звернув уваги», «не помітив», «не врахував». І навіть може бути така форма: «не поспішай погоджуватися зі мною», якщо я знаю, що ця дитина норовлива. Тобто свідомо підтекст у дорослого має бути: я тебе ціную, поважаю і хочу, щоб ця ситуація згладилася й більше не повторювалася. Кожному вчителеві слід остерігатися особистісних суджень: «ти поганий», «ти грубіян», «як ти смієш!» - ні, в жодному разі. Найголовніше - зрозуміти емоційний стан дитини. Тоді в будь-якого дорослого буде менше помилок, і просити вибачення йому не доведеться.

- За словами психологів, багато дітей не розрізняють відтінків у стосунках із учителями. Тобто вони не можуть точно сказати, коли вчитель їх образив, а коли - просто проявив холодність або був неуважний. І якщо в них запитати, за що конкретно просить вибачення вчитель, дуже часто вони починають описувати ситуацію в цілому, не вирізняючи справжньої причини. Чому?

С.Ладивір: По-перше, емоційна сфера дитини не захищена. По-друге, у неї ще немає досвіду брехливих стосунків. Самі дорослі просять вибачення як? Поведінкою. Мало хто скаже: «Вибач мені, будь ласка. Я не мав (не мала) рації». А це починається в дитинстві. Коли їй, маленькій, кажуть: «Піди попроси вибачення», а вона надулася: «Ні. Не буду!». А її смикають, від неї вимагають. А річ же не в тому, щоб витягнути з неї це вибачення. Це неправильно. Навпаки, ситуацію треба розкрутити так, аби бажання попросити вибачення вийшло з дитини саме. А натомість діти ще з садка засвоюють форму: «Подивися в очі, поморгай, покажи, що ти хороший, і пішов». Тому й виходить, що замість того, аби прийти й сказати: «Мамусю, вибач. Лихий попутав», - дитина викручується або мовчить. Те ж саме відбувається і в школі.

Л.Вовчик-Блакитна: Річ у тому, що діти підліткового віку дуже загострено сприймають усе, що стосується їхньої особистості, бо саме в цьому віці інтенсивно відбуваються процеси формування самосвідомості, виробляється самооцінка. А це все дуже тонкі психологічні процеси, які супроводжуються розвитком певних захисних механізмів, коли підліток, наприклад, створює собі своєрідну психологічну шкаралупу. Якщо він реагуватиме на кожен натяк, кожне зауваження, він постійно буде в стресі. Адже діти надзвичайно гостро сприймають навіть погляд. Дуже легко розповідати, як усіх любиш і поважаєш, а насправді Васю - до нігтя, бо Вася поки що тільки в п'ятому класі... Причому зовні підліток може жодним чином не відреагувати, але всередині зафіксує це чітко. І якщо він «проковтне» свій протест, проблема заженеться всередину, почнуться психосоматичні захворювання у вигляді виразки шлунка або проблем із шлунково-кишковим трактом. Але вибачення, щоб просто затерти конфлікт, дитині не потрібне. Дитина не хоче почуватися клоуном у ситуації, коли вчитель просить вибачення тільки через батьків або за настійною рекомендацією директора школи.

Крім того, слід враховувати й те, наскільки діти звикли чути слова вибачення вдома. Одна дитина вважає, що слово «дурень» просте і звичне, а для іншої таке звернення - неприпустиме. Є сім'ї, в яких батьки ніколи не просять вибачення, вважаючи, що дитина має просто вибачити або забути. Але це неправильно. Дітям будь-якого віку це треба проговорювати вголос. Іноді трапляються ситуації, коли старшокласник бажає помститися Марії Іванівні за те, що в третьому класі вона йому те-то й те зробила. Хлопцю вже 17 років, але в ньому ця образа все ще сидить, він її добре пам'ятає.

- Наскільки я знаю, варіант «батьки натиснули» працює в наших школах дуже добре. Одна річ, якщо ним користуються учні молодших класів, і зовсім інша - старша школа, коли 16-річний юнак або дівчина підключають до своїх стосунків із Ніною Олексіїв­ною маму чи тата... Може, в цьому віці підліток уже має бути готовим до того, щоб регулювати стосунки з учителями самостійно?

Л.Вовчик-Блакитна: Тут проблема в тому, що в наших школах перед учителем підліток почувається беззахисним і маленьким, тому, щоб підкріпити свою силу, він веде тата або маму. Але якщо батьки відразу біжать до школи і влаштовують скандал - це найгірший варіант. Бажано, щоб вони не кидалися зразу ж на амбразуру, а постаралися спочатку розібратися в ситуації, обговорити можливі варіанти виходу з неї. А якщо вже йдуть до вчителя - то не як до суперника чи ворога, а як до друга, колеги, спільно з яким ведуть дітей по життю й навчають уміння жити серед людей.

С.Ладивір: Ситуація, яку ви змалювали, - це ідеальний варіант, починаючи вже з третього року життя, коли в дитини прокидається своє «хочу», «буду», «подобається - не подобається». Але не кожна дитина має нормальну здатність про це заявити. Тим більше що мікрогрупа - це зовсім інше, особливо коли в дітей із самого початку сформували установку, що вчитель - цар і бог, чиї вимоги слід виконувати. Звісно, дитина завжди повинна мати можливість прийти й виговоритися, інша річ, що з емоційних, психофізіологічних та сотень інших причин це не кожному дано. Для цього є сім'я, що повинна піклуватися про інтереси своєї дитини.

Взагалі, ці трикутники - дуже типова ситуація. Чому? Тому що сьогодні у вчителя немає нормальних стосунків із кожною родиною. Якщо в початковій школі вчитель - це друг і наставник, то вже у п'ятому класі він стає «предметником» - фізиком, математиком, біологом тощо. За шкільною програмою йому ніколи придивлятися до дитячих настроїв. Виховну функцію школи ми майже втратили, хоча гасло «особистісно орієнтований підхід» тепер знають усі. Добре, що ми все ж таки усвідомили, наскільки бездуховне покоління виходить. Так, інтелектуально підготовлене, але з абсолютно дрібною душею. А школа ж - це ще й виховний заклад, який має допомогти кожній дитині сформувати ціннісні орієнтири, показати, що добро завжди перемагає зло, навіть якщо це добро стоїть на тонесеньких ніжках.

Автор: Вікторія Сорокопуд

Дзеркало тижня
14.07.2008

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!