Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Учитель Учительські секрети
Учительські секрети

Доля різними шляхами привела Ірину Радченко та Еллу Ситник до Всеукраїнського конкурсу «Учитель року», лауреатами якого вони стали. Однак попри цілком різні методи й погляди на сучасну українську освіту в обох є багато спільного

Учительські секрети

Учитель української мови та літератури Економіко-правового ліцею Ірина Радченко та вчитель-методист історії та правознавства київської школи № 250 Елла Ситник не вписуються у стандартні рамки вітчизняної освіти, оскільки намагаються не стільки навчати, скільки допомагати дітям здобувати знання, виховують із них особистостей, які вміють мислити, аналізувати, обстоювати власну позицію, творити. Обидві мріяли про професію вчителя з дитинства, та якщо Ірину завжди підтримувала мама, то Еллі для здійснення мрії довелося вcерйоз посперечатися із сім'єю.

Навіщо у школі японська боротьба?

Уже багато років Ірина Радченко викладає в столичному Економіко-правовому ліцеї українську мову та літературу. Я навіть позаздрила її учням: їм не потрібно зубрити нудні правила, вчити біографії письменників. Усе це вони запам'ятовують дуже легко й швидко, а літературні герої та автори творів оживають, немовби сходять зі сторінок, примушуючи співпереживати, вирішувати серйозні філософські проблеми, шукати шляхи виходу зі складних життєвих ситуацій.

Узяти, приміром, українську мову. Практично на кожне правило Ірина Олегівна створила яскравий, динамічний комп'ютерний мультфільм, який буквально за дві-три хвилини дає змогу уявити це саме правило в образах і запам'ятати вже на все життя. Або ж такий складний вид роботи, як переказ, коли потрібно досить точно запам'ятати прочитаний учителем текст і відтворити його потім самостійно.

- Я розробила власну методику підготовки учнів до написання шкільних творів і переказів, що дозволяє навіть найслабкішому учневі якісно виконати цю роботу. Дитина позбувається страху бути покараною за погано написаний переказ - із використанням цієї методики неякісної роботи просто не може бути, - розповідає Ірина Олегівна. - Деякі вчителі бояться, що діти не впораються із завданням, і читають текст дуже повільно, перетворюючи переказ на диктант - що цілковито нівелює мету виконання такої роботи. Я читаю текст у звичайному темпі, причому за першим разом діти сидять і просто слухають, не роблячи жодних записів. Після цього пропоную заповнити технологічну картку (звучить надто вже академічно, але річ неймовірно зручна). У ній діти в певний спосіб записують опорні слова, за якими можна легко відтворити почуте, виписавши, приміром, усього два з десяти слів речення. Потрібно лише навчити дитину вибирати правильне слово.

- Що ж це за слова - підмет і присудок?

- А от і ні. Давайте я вам покажу на прикладі. Візьмімо будь-яке речення ось із цього журналу, наприклад: «Хай не здивує когось цей медичний термін, застосований до красного письменства, адже не секрет, що гарна книжка є найкращим засобом заспокоїтися, зняти стрес». Дуже велике речення. З нього можна виписати таке слово: «медичний», «застосований», «не секрет» і «засобом». Принцип відбору таких опорних слів - вибрати найменш самостійні в смисловому значенні. Таким словом ми немовби закидаємо гачок: оскільки воно не може існувати відокремлено, наш мозок намагається пригадати, яке ще слово чи поняття із ним пов'язане. Наприклад, сказали «медичний», і відразу хочеться доповнити, про що саме йдеться - ага, про «термін». «Застосований» тягне за собою весь дієприкметниковий зворот. Так само й «не секрет». Таким чином зберігається вся структура речення.

Чимало розробок Ірини Олегівни допомагають не лише краще запам'ятати матеріал, а й звільнити дітей від зайвої роботи. Згадайте зошити з літератури в старших класах. Крім числа та «класної роботи» потрібно було записати тему уроку, його план, опорні поняття. Усе це займало багато часу й сил. Учні ж Економіко-правового ліцею отримують готові видрукувані зошити, де все це вже написане за них.

- Зошит цей не простий. Я б назвала його зошит-конспект-практикум. У ньому розроблені всі уроки і завдання, зокрема й домашні, містяться всі необхідні для вивчення кожного конкретного матеріалу таблиці, терміни й тексти. Дитина в ньому може робити записи, у тому числі й на полях, підкреслювати, закреслювати, робити будь-які позначки. Коли учень якісно попрацює над цим зошитом, то немовби створить свій власний підручник, який містить усі отримані ним знання. Мої колишні учні, які працювали саме з такими зошитами у восьмому класі, несподівано почали носити їх із собою в 11-му. Коли я запитала, навіщо, мені пояснили, що вони навчаються за цими зошитами на підготовчих курсах у вузах - за ними дуже легко відновити всі раніше отримані знання.

- Хіба у звичайних підручниках немає цих текстів?

- Є, але в підручниках не можна писати. А це індивідуальний, справді робочий, зошит.

- Свого часу в контексті сучасного навчання міністерські чиновники любили говорити про інтегровані курси. Поступово ця тема зійшла нанівець. Тим часом саме інтеграція різноманітних предметів, на мій погляд, дозволила б давати дітям саме знання, а не набір інформації.

- По можливості я намагаюся проводити інтегровані комплексні уроки. Наприклад, тема «Складне речення», яка передбачає засвоєння складних синтаксичних понять. Мої учні вивчають їх на прикладі окремих історичних текстів: скажімо, «Літописи розповідають», «Аскольд і Дір», «Князь Олег» тощо. Усі розроблені завдання пов'язані саме з цією темою, апофеозом вивчення якої є складання зв'язного тексту із певним граматичним завданням. Якщо проводити цей урок у сильному класі, то наприкінці ми почуємо розповідь і про заснування Києва, і про Аскольда і Діра, князів Олега і Ігоря, княгиню Ольгу і Святослава.

Певний синкретизм, тільки вже різноманітних жанрів мистецтва, Ірина Радченко використовує і на уроках літератури. Як, наприклад, донести до дітей суть новели Хвильового «Я (романтика)», змусити замислитися над питаннями, які мучили не одне покоління людей (але таких далеких від Людини-павука, Гаррі Поттера та інших страшилок, що їх так люблять підлітки), міркувати, сперечатися? Відповідь знайшлася нещодавно у вигляді винайденого Іриною Олегівною нового жанру шкільного мистецтва - медіаекспресія. Двохвилинний психологічний ролик (що демонструється на величезній мультимедійній дошці) із плакатною графікою, точно підібраною музикою та уривком із кінофільму наприкінці викликає шквал емоцій та цілу дискусію навколо озвученого питання: «Чи можна вбивати людей, щоб потім, у майбутньому, людина вже ніколи не вбивала людину?».

- Багато ваших колег пішли з професії: зарплата маленька, робота нервова...

- Мені так не здається. Ми з дітьми - не вчитель і учень, а колеги, які роблять спільну справу.

- А якщо цей «колега» не слухається, заважає працювати іншим?

- Тут на допомогу приходять досвід та інтуїція. У мене була ситуація, коли один з учнів був явно чимось збуджений, ніяк не хотів слухати, заважав однокласникам. Я йому дала гру «У п'ятнашки», що має невеличкий секрет, і пообіцяла: якщо він її складе, то отримає певну винагороду. Дитина принишкла й увесь урок складала ці п'ятнашки. Звичайно, вона не працювала, зате урок було врятовано. Наприкінці учень заспокоївся, облишив гру й почав потихеньку включатися в робочий процес. Таких маленьких хитрощів, напевно, у кожного вчителя достатньо. Є такий вид японської боротьби, головний принцип якої - не нападати, а йти за рухом супротивника, провокуючи його в такий спосіб, аби він схибив. Ти наче піддаєшся йому, а насправді робиш так, як вважаєш за потрібне.

«Не будь деревом!»

Елла Ситник: урок має бути налаштований лише на успіх.

Елла Ситник свідомо прийшла до школи з інститутської кафедри, де викладала історію партії.

«Гадаю, в усьому винне прізвище, - усміхається Елла Василівна. - Моє дівоче прізвище Поведач. Якщо враховувати нові психологічні дослідження про те, що сполучення букв імені й прізвища - це якийсь шифр, то вже саме прізвище дає напрямок усього мого життя. Як у сім місяців навчилася розмовляти, так дотепер і розмовляю. Скільки себе пам'ятаю, хотіла бути вчителем».

Те, що уроки в Ситник проходять нестандартно, розумієш одразу, щойно потрапляєш до її кабінету - за розставленими уздовж стін партами, завдяки чому вчитель опиняється не перед класом, а немовби посередині нього. На стінах дві дошки (одна - мультимедійна) - одна напроти одної. Своєрідним девізом усіх уроків самі діти називають плакат, який тривалий час красувався на внутрішньому боці дверей кабінету. На ньому був намальований Буратіно, а під ним - надзвичайно стимулюючий підпис: «Не будь деревом!».

- Психологи стверджують, що інформація сприймається тільки «очі в очі». У класі це перші та другі парти в рядах. Що далі від учителя сидить дитина, то менше вона засвоює. Тобто 12 дітей отримують інформацію, а інші? А крім того - кому відповідає учень? Десять років поспіль він спілкується з учителем. Не дивно, що діти виростають абсолютно непублічними. Відповідаючи біля дошки, основна маса розгублюється, ніби знічується, боїться, ледь-ледь вимовляє слова: усе тому, що на нього дивляться не тільки звичні очі вчителя, а й очі його однокласників. Тому я принципово переставила парти по периметру класу та в центрі - тепер кожний, відповідаючи, дивиться в очі своїм однокласникам, - пояснює Елла Василівна.

- Така «розстановка сил» передбачає, мабуть, і зовсім інший формат спілкування.

- У мене немає культу оцінки. Зрозуміло, доводиться ставити і «2», і «12» - але це не вирок, а лише констатація того факту, що сьогодні ти знаєш рівно на стільки. Тому діти зовсім інакше ставляться до оцінок, позбуваються одвічного шкільного стресу, викликаного страхом отримати низьку оцінку.

Урок має бути налаштований тільки на успіх. Наприклад, я ніколи не зачитую оцінок з верху до низу - від кращої роботи до гіршої. Особливо контрольних. Я не кажу: «Найкращі роботи в Маші і Петі, вони отримали 12 балів. Оксана - 11». Вовочка знає, що написав погано, а отже, сидить і 10 хвилин чекає на «гільйотину». У дитини виникає стрес, починається істерика, вона нервується, смикається. Тому, якщо йдеться про контрольну роботу, я роблю навпаки: починаю з нижньої оцінки. Навіть якщо це лише півбала. Тоді той, хто отримав «одиницю» - уже молодець, «четвірку» - розумник, а із «сімкою» визнають героєм класу. Переможці всі! Той, хто отримав погану оцінку, спокійно, не нервуючи, спостерігає, як оцінили роботи інших. Зовсім інша атмосфера в класі. Крім того, я ніколи не аналізую поганих оцінок. Навіщо?

- Розповісти про помилки.

- Якщо дитину цікавить, де вона припустилася помилки, вона підійде до мене й запитає. Я їй особисто все поясню. Але навіщо ж розповідати про його помилки при всьому класові, коли дитина найчастіше розстроєна, ображена? Якщо ж це хронічний двієчник - йому однаково. Навіщо витрачати час усього класу? Аби показати те, чого не треба робити? Краще я проаналізую найвдалішу роботу. Я хвалю те, що на це заслуговує і може бути корисне класу. Той, у кого є щире бажання вчитися, розбереться у своїх помилках. Критикуючи двієчника, я би говорила про те, чого не треба робити, а в результаті діти так і не довідаються, якою повинна бути успішна робота. При цьому я ніколи не даю окремих завдань слабким і сильним учням. Якщо дитині постійно давати слабкі завдання, вона що, від цього краще вчитиметься?

- А якщо дати складне, вона з ним не впорається.

- Неправда. Вона зробить його по-своєму - так, як зможе. Нехай вона написала бодай три пропозиції - але вона це змогла! Потрібно постаратися знайти в цих трьох пропозиціях раціональне зерно, і тоді назавтра ця дитина напише чотири. Вчителі багато сперечаються щодо диференційованого підходу у навчанні. На мій погляд, це злочин у ставленні до дітей. Причому в молодших класах він створює ще й проблему міжособистісних стосунків: якщо ти двієчник, то передбачається, що ти важка дитина - мами найчастіше кажуть своїм більш старанним чадам: «Із ним не дружи». Тому завдання я всім даю однакові, просто намагаюся від початку допомогти, дати потрібний напрям: докладно пояснити, як із ними впоратися.

Скажімо, у програмі шостого класу вивчають греко-перські війни. Коли підходимо до теми «Зовнішня політика персів», пропоную учням не вивчити параграф у підручнику, а подумати над сильними та слабкими сторонами перської армії. У книжці жодного слова про це немає, але діти починають вивчати географічне та економічне становище Персії, її тваринний світ тощо. Після цього вони самі роблять висновки. Один урок ми витрачаємо тільки на це. На наступному діти, розібравшись у сильних і слабких сторонах персів (греків ми до того моменту вже вивчили), збираються в групи й кожний, маючи свою думку, вирішує: «Які шанси армій у цій війні? Хто може виграти?». Вони сперечаються, малюють армії, наводять аргументи. Одні доводять, що виграють перси, аргументуючи, чому саме. Інші стоять за греків. Усе, урок закінчився. Здавалося б, чим ми весь урок займалися? Проте діти про цих персів стільки всякого дізналися! І лише на третьому уроці я починаю розповідати про греко-перські війни й повідомляю, що греки наступають і виграють. Півкласу кричить: «Йес! Ми ж казали!». У такій роботі кожен має можливість проявити себе.

Що може дати дитині сучасна школа?

- Кажучи про нове у вітчизняній освіті, чиновники дуже часто згадують про індивідуальний підхід до кожної дитини. На мій погляд, це порожнє гасло - з огляду на те, що в класі, як правило, близько 30 учнів. Чи можна примудритися врахувати на уроці особливості розвитку кожної дитини?

Ірина Радченко: - Індивідуальний підхід - це аж ніяк не індивідуальне навчання. Його можна реалізовувати на звичайному уроці. У цьому нам допомагають передусім диференційовані завдання. Тобто тема одна, а рівень складності завдань - різний. Інша ситуація - коли організовується робота в парах, де сильна дитина працює зі слабкою. Розподіляючи таким чином сили під час виконання завдання, бачимо, наскільки якісно вони виконуються, як здійснюється співпраця, і як більш слабкий учень намагається оцінити свій внесок у шкільну роботу. Дуже важливо, що сильному учневі, виявляється, не однаково, що з ним сидить однокласник, який менше знає.

Елла Ситник: - На мій погляд, потрібні не різні за складністю завдання, а різні види цих завдань - щоб кожна дитина мала можливість себе проявити.

Дуже ефективною мені здається й робота в групах. Я роблю так: даю кожній своє завдання, але доповідача вибирають не самі учні, а жереб. Випасти він може й найслабшому в групі. На скільки він відповів, стільки й отримує вся група. Тому якщо в групі є слабка дитина, то в процесі підготовки завдання більш сильні намагаються так її «натаскати», щоб у будь-якому випадку вона відповіла добре. Звичайно, я надаю можливість поліпшити оцінку: виступ основного доповідача члени групи можуть доповнювати - кожне доповнення приносить по півбала.

- Що в принципі має давати дитині школа? Які знання і навички? У багатьох від школи залишилося вміння писати, знання чотирьох дій арифметики, основних геометричних фігур і пов'язаних із ними найпростіших обчислень, класичних літературних творів та основ природничих наук. Що іще?

І.Р. - Так, я згодна з вами, школа має дати передусім початкові знання. Вона повинна формувати інтерес до знань, навчити дитину самостійно знаходити їх і застосовувати. Якщо ми дамо дітям первинні знання, покажемо, що це не все, що світ знань безмежний, і поповнювати їх цікаво, то, гадаю, дитина, навіть закінчивши школу, із вдячністю згадуватиме вчителів і не зупиниться на півдорозі до своєї мрії, до самореалізації.

- Думаєте, наша школа дає дітям необхідні для майбутнього життя знання та навички?

Е.С. - Наша система освіти завжди відзначалася гарним навчанням підростаючого покоління, але сьогодні настав час дати дитині не лише знання, а й життєві компетенції, які дозволяють їй вільно орієнтуватися і, найголовніше, діяти у сучасному суспільстві. Запевняю вас, вчителі розуміють це.

Автор: Т. Галковська

Дзеркало тижня
16.04.2008

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!