Учителі й учні

Контроль над іншими, зводить людські істоти до стану речей. І будь-які Вовчик і Марійка, які народилися з нормальним запасом людських почуттів, перетворюються в елементи набору «учнів» середньої денної відвідуваності.

Як тільки дітей починають усереднювати, заганяти в певні рамки та нав'язувати їм тверді правила, вони негайно починають протестувати. Діти взагалі схильні протистояти контролю, а у школі - особливо. Ми всі пам'ятаємо таких «непокірливих» - бунтарів, шибеників, неслухняних із часів наших шкільних років. Як правило, вони-то й запам'ятовуються на все життя. Ми навіть пам'ятаємо їхні імена, а зробіть спробу пригадати ім'я якого-небудь тихого та слухняного відмінника? Ми пам'ятаємо також їхні прийоми, за допомогою яких вони намагались протистояти нескінченному шкільному контролю. Пам'ятаємо ми і прийоми вчителів, за допомогою яких вони наводили порядок у класі та впливали на збурювачів спокою: пильний погляд, різке зауваження, покарання, погроза викликати батьків до школи, ізоляція (вигнати із класу або відставити стіл порушника вбік), виклик до директора, глузування тощо.

Усі ці прийоми, як ми бачимо, негативні і мають наказовий, примусовий характер. Вони спрямовані на вирощування конформізму, а аж ніяк не творчості. Сумно, що замість стимулювання винахідливості, продуктивності, любові до нового й невідомого маніпулятивна поведінка вчителів призводить до протилежного результату. У цьому - стійкий парадокс сучасного становища в галузі освіти.

Ми звикли дивитись на проблеми з поведінкової точки зору: яку би ситуацію ми не обговорювали, в основі завжди «хто і як поводиться». При цьому ми упускаємо щось надзвичайно важливе. Вірніше було б розглядати проблеми з точки зору інтересу.

Добре відомо, що інтерес школяра до школи стрімко падає, і кожний наступний рік несе істотне зменшення цього інтересу. Що це значить? Можливо, школа стає менш цікавою? Або життя за стінами школи - більш цікавим? Або вчителі не так захоплююче викладають свої предмети?

Думаю, що все позначене вірно, і можна назвати ще сотню причин.

Давайте підійдемо до дверей будь-якого класу й послухаємо, як і про що розмовляють учителі з учнями.

Учень. Де більше мурах - усередині чи ззовні?
Учитель. Я ніколи їх не запитував. Займися справою.

Студент. Я думаю, яку тему взяти для статті: «Школа і правопорушення малолітніх» чи «Психіка злочинців?»
Професор. Кожна відповідає вимозі. Вирішуйте швидше.

Учень. А чому тут подвійне зчленування?
Учитель. Ми займемось цим завтра. Сьогодні ми вивчаємо м'язи.

Учень. У нас є кішка, що вигинає спину й сичить, коли хтось проходить повз її кошенят.
Учитель. Зараз мене цікавлять не кішки, а захисне забарвлення птахів.

В усіх цих розмовах учитель виявив себе як безнадійний маніпулятор. Він жодного разу не скористався зацікавленістю своїх учнів. Учитель-актуалізатор завжди ототожнює свою відповідь з інтересом дитини, навіть тоді, коли він не стосується теми уроку чи предмета взагалі. Наш, маніпулятивний, учитель інтереси дітей уважає неважливими та дурними. І тим самим відбиває в дітей інтерес до школи взагалі. А значить - риє собі яму. Тому мені хотілося б запропонувати вчителям кілька підходів до своєї роботи, що можуть допомогти їм у цій нелегкій справі.

1. Наберіться терпіння, щоби зрозуміти запитання.

Під час дискусії ми маємо звичай не слухати співрозмовника, оскільки в інтервалі, коли говорить він, ми обмірковуємо, що скажемо далі. Тому діалоги сучасних людей вірніше було б назвати рівнобіжними монологами.

При навчанні ця тенденція призводить до прерогативи лекцій, присвячених тому запитанню, яке поки ще ніхто не ставив. Як би не радів учитель, читаючи таку лекцію, в учнів усе одно залишиться почуття «чогось не того».

Тому обов'язково треба дозволяти учням ставити запитання й обов'язково треба відповідати на них. Добре при цьому може виглядати прохання повторити запитання чи визнання: «Вибачте, я не зрозумів». В усьому цьому відчувається повага до учнів, і вони це дуже цінують.

2. Запитання, як правило, заслуговує більшого, ніж відповідь.

Існує дивна теорія, що превалює в нашому заїждженому експертами суспільстві. Вона полягає в тому, що запитання заслуговує тільки точної відповіді. Автори цієї теорії чомусь припускають, що той, хто відповідає, абсолютно точно й повно зрозумів того, хто ставив йому запитання. Це несусвітна дурість. На ділі кожний із нас має тенденцію занадто довіряти власному здоровому глузду. Це вірно і для вчителів. І відповідь, як правило, буває гірша, ніж запитання. Поспішна відповідь обмежує, збіднює навчання; звужує ту його сферу, що була окреслена запитанням.

3. Завищена готовність негайно відповісти підсилює опору на зовнішній досвід і відучує дивитись усередину.

Експерти необхідні, й іноді ми не можемо без них обійтись. Але учні так рано перестають думати, міркувати самостійно в основному через те, що їм ПРОСТІШЕ спитати когось, хто знає, ніж шукати відповідь самим і думати над нею. Будучи цілковито задоволеними відповідями інших, вони звикають не покладатись на свої способи рішення проблеми.

Так, відповіді, які занадто доречні, можуть стати нездоланною перешкодою на шляху до прогресу учнів і звести нанівець їхнє прагнення знайти керівництво в самих собі.

4. Запитання ставлять не завжди для того, щоб одержати відповідь.

Одного разу школяр спитав учителя: «Чому гримить грім?». Після того як учитель закінчив пояснення динаміки електричних бур, хлопчик упевнено заявив: «Це неправда. Мій батько каже, що грім гримить через трактор». Ситуація тупикова, але її можна було б уникнути, якби вчитель поцікавився, чим викликане запитання. У деякому сенсі запитання цього хлопчика означало: «Я чув від батька щось цікаве». І якби вчитель дав йому можливість поділитись цією новиною з класом, він одержав би шанс дати вірне уявлення про природу грому всім дітям.

Іноді запитання ставляться для того, щоби прощупати ґрунт, але, знову ж, не для того, щоб одержати відповідь. Учень, наприклад, може спитати: «Ви знаєте, що дитина завжди повинна слухатися свою матір?». Звичайно, учителю нелегко буде довідатись, чим викликане таке запитання. Він може припустити, що почуттям провини, але чим конкретно?.. Досить імовірно, що дитина перевіряє, як учитель буде реагувати, і тоді вже зробить висновок, продовжувати чи ні. Якщо вчитель скаже: «Так. Обов'язково треба слухатись!», дискусія ризикує згаснути на цьому самому місці - дитина тепер знає, що небезпечно визнаватись у своїх гріхах. Якщо вчитель скаже «Ні», - дитина відчує себе виправданою й теж може припинити дискусію. Тому кращою відповіддю могла би стати така, котра й зацікавить дитину, і не налякає. Наприклад: «А-а, ти, напевно, хочеш знати, як і коли треба підкоритись». Отоді вчитель цілком розчистив би площадку для вираження дитячої заклопотаності.

У широкому сенсі всі ці запитання ілюструють зростаючий біль саморозвитку, і вчитель може допомогти маленькій людині рости не настільки болісно. Розуміння, повага й заохочення дитячих запитань будять у дитини інтерес до світу. Маніпулятивні ж відповіді закривають діалог, придушують інтерес і затримують ріст.

Автор: Е. Шостром

Освіта.ua
03.02.2009