Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Психологія Психологія управління діяльністю підлеглого

Психологія управління діяльністю підлеглого

Велич великої людини виявляється в тім, як вона спілкується з маленькими людьми - під таким гаслом редакція продовжує знайомити вас із матеріалами спецкурсу "Психологія управління". Пропонуємо опрацювати теоретичну частину взаємовідносин керівника та підлеглого у площині психології комунікацій

Отже, до справи.

Ключові поняття: людина, індивід, особистість, індивідуальність, психосоціальні кризи, адаптація, менталітет, соціальна позиція, ціннісна орієнтація.

Структура публікації:

  • Особистість підлеглого як об'єкт управління.
  • Соціалізація особистості як соціальний феномен. Поняття про психосоціальні кризи.
  • Характеристика процесу адаптації підлеглого до умов організації.
  • Система регулювання поведінки та діяльності особистості.
  • Цінності, ритуали та традиції в регулюванні поведінки та діяльності підлеглого.
  • Система тестових методик.

Особистість підлеглого як об'єкт управління

Поняття про особистість у психології. Особистість людини завжди була та залишається однією з найбільш інтригуючих таємниць, що хвилювали людство. «Джерела людини лише частково можуть бути зрозумілі та раціоналізовані, - писав відомий російський філософ М. Бердяєв. - Таємниця особистості, її одиничності нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людська більш таємнича, ніж світ. Вона і є цілий світ. Людина - мікрокосм і містить у собі все».

Для всебічного аналізу цього соціального феномена необхідно розвести ряд понять - «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність». Ці поняття не тотожні за змістом: кожне з них розкриває специфічний аспект індивідуального буття людини.

Людина - це родове поняття, що вказує на приналежність істоти до вищого щабля розвитку живої природи - до людського роду. Людина - це специфічна, унікальна єдність біологічного та соціального. Як істота біологічна, вона підкоряється біологічним і фізіологічним законам. Як істота соціальна - вона частина соціуму та продукт суспільного розвитку.

Людина народжується на світ уже людиною. Будова тіла дитини, яка з'явилася на світ, обумовлює можливість поведінки, структура мозку - потенційно розвинутий інтелект, будова руки - перспективу використання знарядь праці тощо. Усіма цими можливостями дитина відрізняється від дитинчати тварини. Тим самим затверджується факт приналежності маляти до людського роду, зафіксований у понятті «індивід» (на відміну від дитинчати тварини, від народження та до кінця життя називаного «особиною»).

У понятті «індивід» виражена родова приналежність людини, тобто будь-яка людина (і немовля, і дорослий на стадії дикості, і високоосвічений житель цивілізованої країни) - це індивід. Але, з'явившись на світ як індивід, людина поступово здобуває особливу соціальну якість, вона стає особистістю. Ще в дитинстві індивід включається в історично сформовану систему суспільних відносин, яку він застає вже готовою. Подальший розвиток людини в суспільстві створює таке переплетення відносин, що формує її як особистість, тобто як реальну людину, не тільки не схожу на інших, а й діючої не так, як вони, мислячої, страждаючої, уключеної в соціальні зв'язки як члена суспільства, співучасника історичного процесу.

Таким чином, особистість - це найголовніше в людині, її найважливіша соціальна ознака. Якщо людина - носій найрізноманітніших властивостей, то особистість - це основна її властивість, у якій проявляється її суспільна сутність. Особистість виражає віднесеність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

У вітчизняній і зарубіжній психологічній літературі існує велика кількість визначень особистості, яка залежить від рівня розвитку особистості чи методологічної позиції автора. На наш погляд, одним із найбільш удалих є визначення, що дає психолог О. Петровський. Особистістю у психології позначається соціальна системна якість, що здобувається індивідом у предметній діяльності та спілкуванні, характеризує міру представленості суспільних відносин у індивіді. Відкрити їх може лише науковий аналіз, почуттєвому сприйняттю вони недоступні.

Особистість кожної людини наділена тільки їй властивим сполученням психологічних рис і особливостей, складають її індивідуальність, що становлять своєрідність людини, її відмінність від інших.

Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Вона проявляється в рисах темпераменту, характеру, у звичках, у переважних інтересах, у якостях пізнавальних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, уява тощо), у здатностях, у індивідуальному стилі діяльності. Індивідуальність - це неодмінна та найважливіша ознака особистості. Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності.

Кілька слів про походження самого слова «особистість». Етимологічний аналіз у ряді мов дає цікавий результат. У російській мові слово особистість сходить до кореня «личина», маска, «накладна пика», яку надягали на себе блазні. Personality в англійській, personnalite у французькій, personlichkeit у німецькій мові - усі ці терміни походять від латинського persona, а воно - від етруської phersy - маска, характерна для Бога потойбічного світу. Латинське слово «persono» означає «вимовляти», говорити через отвір у масці. Нею користувався актор, зображуючи персонаж у античному театрі. Маска при цьому була вираженням певного типу характеру людини й одночасно визначала роль. У древньому Римі цим словом уже позначалася «цивільна» особа. Пізніше, з розвитком суспільних відносин, термін перейшов у розряд наукових.

Варто сказати, що дотепер поняття «особистість» на Сході та на Заході трактується по-різному. У європейській культурі, заснованій на християнстві, особистістю вважався святий, праведник, подвижник. У східній культурі власне про особистості заговорили з часів Конфуція (554-479 р. до н. е.), для якого «особистістю» був «шляхетний чоловік», тобто той, який активно бере участь в управлінні державою, який печеться про її благо.

У нові часи західна особистість - це, насамперед, індивідуальність, яка нібито стоїть над суспільством, а ідеал східної особистості - людина, яка добровільно віддає себе служінню суспільству.

Різні наукові підходи до розгляду особистості. Особливості психолого-управлінського підходу. Як відомо, особистість вивчають багато дисциплін, у тому числі соціологія, загальна психологія, психологія управління. Яка ж специфіка розгляду особистості цими дисциплінами?

Соціологія вивчає особистість не як індивідуальність, а як соціальний тип. Її цікавлять лише ті риси, які схожі в багатьох людях, які «прив'язують» особистість до групи. Наприклад, у словосполученні «директор Іванов» соціологію зацікавить більшою мірою перше слово. Інакше кажучи, вона звертається до проблеми особистості через призму специфіки суспільних відносин. При цьому мається на увазі, що такі відносини будуються не на основі симпатій чи антипатій, а на основі певного становища, яке займає кожний у системі соціально заданих функцій і ролей.

Загальна психологія вивчає особистість як конкретну людину, у всій її своєрідності та неповторній унікальності особистісних якостей. Вона фокусує свою увагу на індивідуальних внутрішніх механізмах і на розходженнях між індивідами.

У словосполученні, що вже згадувалося, «директор Іванов» психолога буде цікавити друге слово, тобто в чому психологічна конкретика цього Іванова.

Спирання лише на соціологічне або загальнопсихологічне походження явно недостатньо для того, щоби навчитися управляти особистістю підлеглого. Адже нас цікавить не особистість підлеглого взагалі, а підлеглий як представник певної організації. Саме в ній він себе проявляє як особистість, саме у взаємодії з іншими він здатний заявити про себе та бути впевненим, що його голос буде почутий.

Соціальна психологія вивчає насамперед людську поведінку, обумовлену фактом включення людей у реальні групи. Більше того, для соціальної психології, на відміну від соціології, важливий результат взаємодії насамперед у ланці «особистість-мала група» й у меншому ступені в ланці «особистість-суспільство». Адже людина не просто «включається» у те чи інше суспільство. Віна закономірно входить у якусь соціальну групу. Через її вимоги переломлюються інтереси всього суспільства.

Саме група визначає всі суспільні прояви особистості, саме вона найбільшою мірою конкретизує вимоги суспільства у своїх вимогах.

У прикладі, що вже наводився, для соціальної психології особливий інтерес представляє директор Іванов як член відповідної організації, як прекрасний фахівець, підлеглий Петрова тощо. Головне завдання соціального психолога при цьому - розкрити конкретний механізм «уплітання» людської індивідуальності у тканину групового життя. Такий підхід таїть у собі чималу складність. Справа в тому, що не можна спочатку вивчити особистість, а лише потім вписати її в систему соціальних зв'язків. Сама особистість, із однієї сторони, «продукт» цих соціальних зв'язків, а з іншого боку, їхній творець. До речі, не випадково тому одна й та ж сама людина в різних групах поводиться по-різному. Таким чином, для соціального психолога головним у вивченні особистості є вивчення взаємин особистості із групою, причому його цікавить не просто особистість у групі, а саме результат, що виходить від взаємин особистості з конкретною групою.

Для психології управління найбільш близький підхід соціальної психології. Разом із тим є й певна своєрідність. Психологію управління цікавить, як ті чи інші типологічні особливості особистості, розглянуті в загальній і соціальній психології, у соціології, позначаються на участі особистості у сфері управлінських відносин, тобто рольова розмаїтість проявів особистості в цій сфері.

Крім того, психологія управління розглядає прояви особистості не просто в соціальній групі, а в найважливішому її різновиді - в організації. Точніше, її цікавить результат, що одернується від різноманіття взаємин особистості в організації, насамперед по вертикалі. Наприклад, психологію управління цікавить директор Іванов насамперед як керівник організації, як підлеглий Петрова. Головна увага при цьому зосереджує на проблемі мотивації особистості до успішної діяльності в інтересах організації. Ось чому особлива увага акцентується на особистості керівника, на необхідних особистісних якостях.

У такий спосіб головна сфера додатка сил психології управління - дослідження всієї складності проявів участі особистості в управлінських відносинах, управлінській діяльності.

Структура особистості підлеглого. У структурі особистості виділяють такі складові частини:

  • психічні процеси як основний спосіб існування психічного, його динамічні моменти. Вони розділяються на:

- пізнавальні, що дозволяють орієнтуватися в навколишньому світі (відчуття, сприйняття, подання, пам'ять, мислення, уява, мова, увага тощо);

- емоційні, що виражають відношення до навколишнього світу;

- вольові, що визначають саморегуляцію діяльності;

  • психічні стани як характеристика психічної активності людей у певних умовах. За домінуючим впливом на діяльність розрізняють:

- позитивні стани, тобто ті, що сприяють рішенню певних завдань (готовність до діяльності, підйом, наснага тощо);

- негативні стани, тобто ті, що утруднюють рішення завдань і взагалі життя (острах, сумніви, сум, роздратованість тощо);

  • психічні утворення як продукти психічної активності людини. Ведучими психологічним утвореннями прийнято вважати знання, уміння, навички, досвід тощо;
  • психічні властивості як найважливіше в людині, її системна якість. Виділяють такі психічні властивості:

- самоусвідомлення, тобто усвідомлення людиною самої себе та свого місця в цьому світі («Що таке «Я»?»);

- спрямованість, тобто сукупність стійких мотивів, цілей, потреб, ідеалів, установок, переконань («Чого хоче людина? До чого вона прагне?);

- здібності, тобто особливості людини, що дозволяють їй успішно справлятися з тим чи іншим видом діяльності («Що може людина?»);

- характер, тобто сукупність стійких індивідуальних особливостей, що проявляються у спілкуванні, поведінці, діяльності («Як людина ставиться до себе, до навколишнього та до справи?»);

- темперамент, тобто природно обумовлена сукупність динамічних проявів психіки, протікання психічних процесів («Як людина проявляє себе в поведінці та діяльності?).

Для успішного управління діяльністю підлеглих необхідно враховувати різні показники. Однією з найбільш важливих характеристик підлеглого є його темперамент. Із часів Гіппократа та Галена відомі чотири основних типи темпераменту: холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік.

Перш ніж дати характеристику кожному типу, висловимо ряд попередніх зауважень:

  • по-перше, у чистому виді жоден із типів темпераменту практично не зустрічається. Для кожної людини характерні прояви всіх чотирьох типів темпераменту, однак якийсь один із цих типів домінує;
  • по-друге, темперамент як уроджена властивість мало змінюється протягом життя людини. Про цьому треба завжди пам'ятати та не намагатися змінити темперамент підлеглого. Краще знайти йому таку роботу, з якою цей тип підлеглих справляється найкраще;
  • нарешті, по-третє, немає поганих чи добрих типів темпераменту. Кожний із них має свої переваги та свої недоліки.

Як ілюстрація до різних типів темпераменту розглянемо таку ситуацію. Чотири працівники спізнилися на дуже важливу нараду. Холерик буде намагатися будь-що-будь прорватися на нараду. Його щиро буде обурювати поведінка секретаря керівника, який не дозволяє ввійти до кабінету. Із завзятістю, гідною кращого застосування, холерик буде емоційно пояснювати, чому ж йому так потрібно потрапити на нараду.

Сангвінік, обдаривши чарівною посмішкою секретаря, спробує невимушено пройти до кабінету, де проходить нарада. Перешкода у вигляді секретаря змусить його спробувати зайти ще раз, а потім повернутися та без заперечень покинути приймальню, подумавши: «Не ввійшов, ну й Бог із ним. Зайду під час перерви».

Флегматик, зіштовхнувшись із проблемою, сильно розстроюватися не стане, неквапливо та спокійно повернеться до перерваних справ і буде продовжувати їх скрупульозно виконувати.

Меланхолік буде дуже переживати із приводу свого запізнення й уживати слабкі спроби потрапити на нараду (спроби, тому, що він повинен бути на нараді, а «слабкі» тому що, з'явившись на нараді, він повинен буде відповідати за своє запізнення). Не потрапивши на нараду, він буде переживати про можливі наслідки свого запізнення.

Дамо коротку характеристику кожного типу темпераменту. Життєвим принципом холерика є девіз «Ні хвилини спокою». Для нього характерні енергійність, захопленість, пристрасність, цілеспрямованість, рухливість. Для нього звичайно не характерна злопам'ятність. Улаштувавши розмову на підвищених тонах, холерик уже через півгодини здатний розмовляти з вами як ні в чому не бувало. Погано те, що ви не встигнете за цей час отямитися. Але це вже, як говориться, ваші проблеми. Разом із тим холерик може відштовхувати оточуючих своєю запальністю, агресивністю, нетерпінням, нестриманістю, конфліктністю.

Для холерика найбільшою мірою підходить робота без зайвої дріб'язкової регламентації та шаблонів; робота, що допускає імпровізацію.

У відносинах із холериком неприпустима різкість, нестриманість. Будь-яка його провина повинна бути вимогливо, але справедливо оцінена.

У відносинах із сангвініком керівник повинен керуватися принципом «Довіряй, але перевіряй». Представники цього типу темпераменту звичайно чуйні, захоплені, товариські, рухливі, життєрадісні. Причому ця життєрадісність і спрага життя в них видні кожному, досить побачити щиру посмішку, якою опромінюється все навкруги («Подивишсь на сангвініка, і жити хочеться!», - говорив один із моїх товаришив по навчанню).

Разом із тим сангвініків найчастіше відрізняють зазнайство, розкиданість (тобто він може починати багато справ, не доводячи жодної з них до кінця), легкодумство, необов'язковість, занадто велика контактність. Він контактний співрозмовник і практично з кожним швидко знаходить загальну мову. Погано те, що він не зауважує того, що вже набрид своєю контактністю та товариськістю. Уявімо себе пасажиром поїзда, що відправляється за маршрутом «Київ- Мінськ». У вагон разом із нами підсаджується пасажир-сангвінік. Під'їжджаючи до Ніжина, наш попутник перезнайомиться з пасажирами всього вагона. Ближче до Чернігова він знайде серед попутників не тільки загальних знайомих, а й родичів. Зрештою, його товариськість приведе до того, що в Орші частина пасажирів зійде, хоча їм потрібно прибути до Мінська.

Сангвініку підходить рухлива робота зі зміною видів діяльності та ритму. Йому треба безупинно ставити нові та по можливості цікаві завдання, що жадають зосередження та напруги. Сангвініки вимагають детального та приватного контролю своєї діяльності.

Провідним принципом у взаєминах із флегматиком може бути принцип «Не квапся». Флегматика відрізняють сталість, терпіння, володіння собою, надійність, стійкість в умовах екстремальних впливів. Як правило, це люди даного слова раз і назавжди, яке вони постараються додержати будь-що-будь. Разом із тим для них характерна повільність, іноді байдужість до емоційних сторін життя, деяка «товстошкірість». Крім того, їх відрізняють педантизм і підкреслена акуратність.

Флегматик здатний виявити своє краще «Я» на роботі, що вимагає повільних і плавних рухів, стереотипних дій, порядку та пунктуальності. Його не можна швидко перемикати з одного завдання на інше. Флегматик вимагає до себе систематичної уваги, але без понукання.

У відносинах із меланхоліком необхідно керуватися принципом «Не нашкодь». Його відрізняють висока чутливість, людяність, доброзичливість, м'якість, здатність до співчуття. Він найчастіше виступає емоційним лідером у групі. Це той, хто зможе вас зрозуміти та просто вислухати. Однак для нього характерні в цілому невисока працездатність і висока відволікальність на різні подразники, помисливість, уразливість, замкнутість.

Меланхолік найкраще справляється з роботою, що потребує відносно простих і стереотипних дій, у якій екстремальність зведена до мінімуму. У відносинах із ним не припустимі не тільки різкість, а й підвищений тон, іронія. Про провину меланхоліка краще поговорити наодинці, без залучення всюдисущої «громадськості». Позитивно позначиться на його відношенні до роботи своєчасна похвала за успіхи, рішучість і волю.

Таким чином, урахування індивідуальності кожного співробітника, знання його темпераменту, сильних і слабких сторін становить важливий резерв підвищення працьовитості підлеглих. Вивчення своїх підлеглих вимагає серйозних витрат часу, але виграш, одержуваний при цьому, вагоміший за зроблені витрати.

Соціалізація особистості як соціальний феномен

Поняття соціалізації. Особистість підлеглого прибуває в організацію не з невідомих галактик і планет. Вона народжується та розвивається в певному соціальному макро- та мікросередовищі. Вона приходить у організацію з конкретних родин, організацій, компаній однолітків і несе в собі особливості цього своєрідного соціального оточення. Хочемо ми того чи ні, але наш підлеглий - не чистий аркуш паперу, а цілком сформована людина, яка має свої погляди, переконання, потреби, бажання, ідеали.

Особистість, група, суспільство являють собою діалектичну єдність. Особистість також немислима поза суспільством, поза групою, як суспільство та групи не існують без особистостей. В основі єдності цих трьох доданків, у основі віддзеркалення та закріплення в особистості вимог суспільства, групи тощо лежить процес соціалізації особистості.

Поняття соціалізації вперше було розроблено наприкінці 40-х - початку 50-х років у працях американських соціальних психологів А. Парку, Д. Доллерда, Дж. Кольмана, А. Бандури, В. Уолтерса та ін. Інтерес до проблеми соціалізації в нас виник трохи пізніше, ніж за кордоном, - у другій половині 60-х років. Перші редакції поняття «соціалізація» вказували насамперед на те, що це - процес засвоєння соціальних норм і цінностей, процес уходження в соціальне середовище. Значно пізніше у визначення поняття «соціалізація» були внесені істотні виправлення, що вказують на ту обставину, що не можна цей складний і багатомірний процес розглядати односторонньо, тільки як засвоєння індивідом соціальних норм і цінностей. Соціалізація повинна розглядатися як двосторонній процес, що включає й активне відтворення індивідом суспільних відносин.

Таким чином, соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це двосторонній процес, що включає, по-перше, засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків шляхом входження в соціальне середовище й, по-друге, активне відтворення індивідом системи соціальних зв'язків у процесі діяльності. У результаті цього процесу індивід стає повноправним членом суспільства. Соціалізація особистості, будучи центральною проблемою соціальної психології, покликана гармонізувати взаємини в ланці «особистість - суспільство». Із перших годин життя людини починається цей процес, у основі якого лежать зв'язки між індивідами й освоєння соціальних навичок. Частково цей процес залежить від уроджених механізмів і дозрівання нервової системи, однак насамперед він визначається тим досвідом, який людина одержує протягом життя.

Соціалізацію не можна зводити до виховання. Поряд із різноманітними організованими впливами суспільства на формування особистості, тобто з вихованням, соціалізація включає елементи стихійного, неорганізованого впливу середовища. Істотно відрізняється процес соціалізації й від процесу розвитку індивіда.

Для розвитку (тобто процесу безперервних змін у психіці й організмі людини), як і для соціалізації, більшу роль грають соціальні фактори, середовище, навчання, виховання. Це те, що зближає ці процеси. Однак є й істотні відмінності. По-перше, розвиток, поряд із соціально-особистісними змінами, включає і психофізіологічні зміни, що відбуваються з індивідом. По-друге, у процесі розвитку особистості на перший план виступають внутрішні сили саморуху, саморозвитку. Процес соціалізації передбачає домінування зовнішніх факторів при активній ролі індивіда.

Процес соціалізації включає чотири періоди: дитинство, отроцтво та юність, зрілість, старість. Важливим періодом соціалізації є дитинство, що включає три стадії:

  • перше дитинство, що включає дитинство (з моменту народження до одного року), і переддошкільне дитинство (від одного року до трьох років). На цій стадії розвивається функціональна незалежність і мова;
  • друге, або дошкільне, дитинство охоплює період із трьох до шести років і характеризується розвитком і становленням особистості дитини, а також когнітивних процесів;
  • третє дитинство триває з шести до дванадцяти років, тобто відповідає молодшому шкільному віку та включенню дитини у принципово відмінну від родини та дошкільних установ соціальну групу - шкільний клас.

Початок статевого дозрівання знаменує собою закінчення дитинства та вступ дитини в отроцтво.

Отроцтво й юність включає дві стадії:

  • власне отроцтво, або підлітковий вік, відповідає статевому дозріванню і триває з дванадцяти до п'ятнадцяти років. У цей час під впливом конституціональних зрушень у підлітка формується нове уявлення про самого себе;
  • юність, що триває з п'ятнадцяти років до 21-го року (перший період - з п'ятнадцяти до 17-ти років і другий період - із 17-ти до 21-го року), відповідає пристосуванню підлітків чоловічої та жіночої статі до родини, школи, середовища своїх однолітків. Юність являє собою перехідний період від отроцтва до зрілості. Юності властиве почуття психологічної незалежності, хоча людина ще не встигла взяти на себе ніяких соціальних зобов'язань.

Зрілість як період соціалізації включає дві стадії:

  • стадія ранньої зрілості охоплює період із 20-ти до 40-а років. Вона відповідає вступу людини в інтенсивне особисте життя та професійну діяльність;
  • людина дійшла віку, що триває з 40-а до 60-ти років, характеризується стабільністю та продуктивністю, особливо у професійному та соціальному відношенні.

Заключний період соціалізації - старість триває з 60-ти до 90-та років і найчастіше супроводжується відходом людини від активного життя. Після 90-та років людину відносять до довгожителів.

Декілька слів про усвідомлення віку, про психологічний вік особистості. Саме поняття «вік» багатопланове. Виділяють чотири його підвиди: хронологічний (паспортний), біологічний (функціональний), соціальний (громадянський) і психологічний. Психологічний вік пов'язаний насамперед із тим, як людина оцінює свій вік у власному внутрішньому світі. Існує певна закономірність у оцінці свого віку людьми різних вікових груп. Так, у процесі експерименту оцінювали свій вік молоді люди (від 20-ти до 40-а років) і люди старшого віку (від 40-а до 60-ти років). Виявилося, що чим молодше людина, тим старше вона собі здається, і так само, з переоцінкою віку, вона сприймає інших. Після 40-а років спостерігається зворотна тенденція - люди звичайно сприймають себе молодше, ніж вони є насправді. І чим старше вони стають, тим більше молодіє в них душа, і тільки, на жаль, біологія нагадує людині про її вік.

Процес соціалізації охоплює ряд сфер, серед яких - діяльність, спілкування та самосвідомість.

Соціалізація у сфері діяльності проявляється в розширенні видів діяльності, у освоєнні й осмисленні кожного виду діяльності. У творчій професійній діяльності існують два професійних піки. Перший пік припадає на вік 30-35 років, коли «розум свіжий», людина робить відкриття, винаходи, пропонує щось зовсім до неї невідоме. Другий пік пов'язаний з мудрістю, зрілістю людини, яка має великий життєвий досвід, - вік 50-60 років. Така людина здатна на узагальнення, створення своєї школи, може бути мудрим організатором і керівником.

Соціалізація у сфері спілкування включає розвиток навичок спілкування, розширення кола спілкування, збагачення його змісту. Спілкування - це надзвичайно тонкий і делікатний процес взаємодії людей. У спілкуванні найбільш різноманітно розкриваються індивідуальні особливості всіх учасників цього процесу.

Соціалізація у сфері самосвідомості полягає у формуванні образу власного «Я» як активного суб'єкта діяльності, осмисленні своєї соціальної приналежності, своєї соціальної ролі, формуванні самооцінки.

У найбільш узагальненому вигляді самосвідомість виражена в «Я»-концепції представників гуманістичної психології. Серед головних ідей цього підходу такі. У центрі всіх соціальних процесів цінується людина. Віна повинна мати право бути самою собою, зберігати свою цілісність і унікальність, бути вільною у виборі рішень, творити своє життя та нести за нього відповідальність. Для гуманістичного підходу характерна орієнтація на саморозвиток особистості, глибока повага до її індивідуальної позиції.

Необхідно виділити два самостійних види впливу на особистість у процесі її соціалізації: впливу на макро- та мікрорівнях. Соціально-психологічні впливи суспільства на макрорівні за цілеспрямованим формуванням особистості, регулюванням її поведінки та діяльності відбувається через засоби масової комунікації, пресу, радіо, телебачення, мистецтво, літературу, музику, різні види ідеологічного впливу тощо.

Більший інтерес представляють соціально-психологічні впливи на мікрорівні, тобто на рівні безпосереднього найближчого оточення індивіда. Ці неорганізовані впливи середовища називають соціально-психологічними механізмами соціалізації. Під ними розуміють різні стихійні впливи середовища, найближчого оточення, завдяки яким зовнішні регулятори, групові норми та приписи переводяться на внутрішній план, стають внутрішніми поведінковими регуляторами.

Соціально-психологічні механізми соціалізації відіграють роль «перехідних містків» між зовнішніми регуляторами, груповими нормами та звичаями, традиціями, рольовими приписами, схваленням, осудом і внутрішніми регуляторами, диспозиціями, психологічними станами готовності до певних поведінкових реакцій.

Існує кілька соціально-психологічних механізмів соціалізації:

  • ідентифікація - це ототожнення індивіда з деякими людьми або групами, що дозволяє засвоювати різноманітні норми, відносини та форми поведінки, які властиві навколишньої дійсності. Прикладом ідентифікації є статево-рольова типізація - процес надбання індивідом психічних особливостей і поведінки, характерних для представників певної статі;
  • наслідування є свідомим або несвідомим відтворенням індивідом моделі поведінки, досвіду інших людей (зокрема манер, рухів, учинків тощо);
  • навіювання - процес неусвідомленого відтворення індивідом внутрішнього досвіду, думок, почуттів і психічних станів тих людей, з якими він спілкується;
  • соціальна фасилітація - стимулюючий вплив поведінки однієї людини на діяльність інших, у результаті якої їхня діяльність протікає вільніше й інтенсивніше (фасилітація означає «полегшення»);
  • конформність - усвідомлення розбіжності в думках із оточуючими людьми та зовнішня згода з ними, що реалізована в поведінці.

Для процесу соціалізації вкрай важливі певні інститути, тобто ті конкретні групи, у яких особистість залучається до системи норм і цінностей і які виступають своєрідними трансляторами соціального досвіду. Як інститути соціалізації найчастіше розглядаються родина, дошкільні дитячі установи, школа, трудовий і військовий колективи, політичні партії та організації, неформальні об'єднання, групи «за інтересами», спільнота однолітків, засоби масової комунікації тощо.

Традиційні інститути соціалізації складалися стихійно, а їх функції багаторазово змінювалися та накладалися один на одного. Усі вони поліфункціональні, а пропоновані до них нормативні вимоги не завжди відповідають їхнім реальним можливостям. Крім того, кожний із цих інститутів перебуває у процесі складної та суперечливої еволюції.

Роль різних інститутів соціалізації на різних вікових стадіях неоднакова. Родина, яка грає головну роль на ранніх стадіях соціалізації, поступово поступається своїм місцем шкільним, трудовим, військовим колективам, різним неформальним групам. У більш пізньому віці, у післятрудовій стадії, родина знову виходить на перше місце за своєю значущістю для індивіда. Щоби координувати зусилля цих інститутів, керівникові потрібно чітко уявляти собі можливості та тенденції розвитку кожного з них.

Родина - найважливіший інститут соціалізації. Однак сучасна родина не має тієї самодостатньої ролі, на яку вона претендувала в попередню епоху. Позначаються як розвиток суспільного виховання (дошкільні установи, дитячі сади, школи тощо), так і зміна самої родини: зменшення стабільності, малодітність, ослаблення традиційної ролі батька, трудова зайнятість жінки тощо.

Міняється і стиль внутришньосімейних відносин. Катастрофа авторитарного виховання зробила взаємини батьків і дітей м'якше, інтимніше, індивідуально й емоційно важливішими для обох сторін. Сьогодні мова йде вже не про батьківську владу, а про моральний авторитет батьків. Такий авторитет підтримувати набагато сутужніше, ніж владу, що опирається на силу. Індивідуалізація відносин підвищує їхню психологічну значущість, але одночасно робить їх більш тендітними, особливо в підлітковому віці, коли діапазон і вибір спілкування в дітей розширюється.

Радикальні зрушення відбуваються в системі чоловічих і жіночих соціальних ролей у родині, відбувається злам їхньої традиційної диференціації. Споконвіку чоловік уважався головним годувальником і здобувачем у родині, тоді як жінка-мати господарювала, виховувала дітей і підтримувала в родині певний емоційний тонус. Сьогодні розподіл обов'язків у родині всі частіше залежить не стільки від статі, скільки від індивідуальних особливостей чоловіка та жінки. У принципі це прогресивно. Але в результаті цих змін особливо складною та проблематичною стала роль сучасного батька. Це не могло не позначитись на молоді, серед якої багато слабких духом, інфантильних, не здатних на лідерство.

Істотно змінилося і становище школи. На початку Нової доби вчитель «привласнив» собі частину батьківських функцій. Деякі його функції стали проблематичними. Авторитет учителя сьогодні більше залежить від його особистих якостей, ніж від його положення. Засоби масової комунікації та позашкільні установи, розширюючи кругозір і діапазон інтересів учнів і у цьому сенсі доповнюючи школу, одночасно становлять їй свого роду конкуренцію. Міська школа зараз рідко є осередком всього культурного життя старшокласників. Досить складна в сучасних умовах і проблема індивідуалізації виховання та навчання в рамках масової школи, що працює найчастіше у дві зміни.

У міру того як збільшується час, проведений дітьми та підлітками поза родиною та школою, зростає питома вага суспільства однолітків, яке в багатьох випадках переважує вплив учителів і батьків. Однак і воно неоднорідне. З одного боку, це керовані та спрямовані дорослими навчальні, виробничі, спортивні та інші організації. З іншого боку, різноманітні стихійні неформальні співтовариства, здебільшого різновікові та змішані в соціальному відношенні. Чим сильніше заорганізовані старшими офіційні молодіжні організації, тим важливішим і привабливішим стає неформальне спілкування. Відмова від систематичного вивчення неформальних юнацьких груп, їх молодіжної субкультури - одна з головних причин неефективності роботи з підлітками.

Поняття про психосоціальні кризи. Соціалізація особистості - процес складний і суперечливий, у ньому доводиться постійно переборювати численні перешкоди та кризи. Відповідно до теорії психосоціального розвитку американського психолога Е. Еріксона, розвиток людини складається із трьох взаємозалежних, хоча й автономних процесів: соматичного розвитку, що досліджується біологією, розвитку свідомого «Я», що досліджується психологією, і соціального розвитку, що досліджується суспільними науками.

Основний закон розвитку - «епігенетичний принцип», відповідно до якого на кожному новому етапі розвитку виникають нові явища та властивості, яких не було на попередніх стадіях процесу. Перехід до нової фази розвитку протікає у формі «нормативної кризи», що зовні нагадує патологічні явища, але насправді виражає нормальні складності росту. Перехід на нову фазу розвитку можливий тільки на основі вирішення основного протиріччя, властивого попередній фазі.

У цілому людина протягом життя переживає вісім глобальних психосоціальних криз, специфічних для кожного віку (причому шість із них властиві в період життя до 20-25-ти років). Суть кризи становить внутрішньоособистісний конфлікт між протилежними станами свідомості та психіки. Успішний результат цих криз визначає можливість подальшої соціалізації та наступного розквіту особистості. Невдале розв'язання однієї з цих криз приводить до того, що, розв'язуючи наступну кризу, людина змушена розв'язувати протиріччя, властиві не тільки для даної кризи, а й для попередніх. Однак це дається набагато сутужніше. Це утруднює процес соціалізації та наприклад, пояснює таке соціально-психологічне явище, як більш пізне дорослішання, соціальна пасивність тощо.

Першу кризу (довіра - недовіра) людина переживає в дитинстві - на першому році життя. Вона пов'язана з тим, задовольняються чи ні основні фізіологічні потреби дитини людиною, яка доглядає за нею. У випадку задоволення потреби у спілкуванні й інших життєво важливих потреб, взаємної прихильності в дитини розвивається почуття глибокої довіри до навколишнього світу. У випадку поганого спілкування матері з дитиною - ігнорування, її зневаги, позбавлення любові, занадто раннього або різкого відлучення дитини від грудей у дитини формується недовіра до навколишнього світу. Таким чином, розвиток дитини визначається майже винятково спілкуванням із нею дорослих людей, у першу чергу матері. У процесі вирішення першої кризи вже можуть виникнути передумови до прояву в майбутньому прагнення до людей або відстороненості від них.

Друга криза (самостійність - сумніви в собі та сором) переживається в ранньому дитинстві - у віці від одного до трьох років. Вона пов'язана з першим досвідом навчання, особливо з розвитком найпростіших рухових навичок (наприклад, ходіння), із приученням дитини до охайності. Якщо батьки розуміють дитину та допомагають їй, не позбавляючи її можливості проявляти самостійність, дитина отримує досвід автономії. Навпаки, занадто строгий або занадто непослідовний зовнішній контроль призводить до розвитку в дитини сором'язливості або сумнівів, пов'язаних, головним чином, зі страхом утратити контроль над власним організмом. Дитина почуває свою непристосованість, сумнівається у своїх здатностях, відчуває втрати. Слабко розвинена мова, є сильне бажання приховати свою ущербність від оточуючих.

Третя криза (ініціатива, активність - почуття провини, пасивність) відповідає другому дитинству (із трьох до шести років). У цьому віці відбувається самоутвердження дитини («Я - сам»), активне вивчення навколишнього світу, наслідування дорослим, уключення в статево-рольову поведінку (наприклад, нагадування хлопчикам «Ти ж чоловік, а чоловіки не плачуть» найчастіше допомагають набагато більше інших виховних засобів). Плани, які вона постійно будує і які їй дозволяють здійснити, сприяють розвитку в неї почуття ініціативи. Навпаки, переживання повторних невдач і безвідповідальності можуть призвести її до пасивності та почуття провини.

Четверта криза (працьовитість - почуття власної неповноцінності) відбувається в молодшому шкільному віці (від шести до одинадцяти років). У школі дитина вчиться працювати, готуючися до виконання майбутніх завдань. Залежно від атмосфери, що панує у школі, прийнятих методів навчання та виховання в дитини розвиваються смак до роботи, почуття обов'язку, пізнавальні та комунікативні вміння та навички тощо. Або ж, навпаки, у неї виникає почуття неповноцінності як у плані використання засобів і можливостей, так і у плані власного статусу серед товаришів (дитина уникає складних завдань, ситуацій змагання тощо).

П'ята криза (життєве самовизначення - плутанина ролей) переживають підлітки обох статей у період статевої зрілості (11-ти та 16-18-ти років). Цей період характеризується появою почуття своєї неповторності, індивідуальності, несхожості на інші. Типова риса цього періоду - «рольовий мораторій» (від лат. moratorium - відстрочка). Діапазон виконуваних ролей розширюється, але юнак не засвоює ці ролі всерйоз і остаточно, а як би пробує, приміряє їх до себе. У цей же період відбувається пошук ідеалів і прикладів для наслідування, вибудовування планів на майбутнє, самовизначення в питаннях «як бути?», «ким бути?». Цей процес припускає об'єднання минулого досвіду підлітка, його потенційних можливостей і виборів, які він повинен зробити. При успішному розв'язанні кризи підліток формує світогляд, заявляє про себе як про індивідуальності, здійснює чітку статеву поляризацію у формах поведінки. Нездатність підлітка до ідентифікації або пов'язані з нею труднощі можуть призвести до її «розпилення» або ж плутанини ролей, які підліток грає або буде грати в усіх сферах життєдіяльності. Може наступити виражене прагнення розібратися в собі на шкоду відносинам із зовнішнім світом (зокрема нерозуміння форм поведінки, що відповідають даній статі), «застиганні» на минулому замість думок про майбутнє тощо.

Шоста криза (близькість до людей - ізоляція від людей) притаманна молодим дорослим людям у віці 18-25 років. Вона пов'язана з пошуком щиросердечної та інтимної близькості з коханою людиною, разом із якою йому треба буде прожити в сім'ї тривалий час. Головні проблеми цієї кризи - любов, народження та виховання дітей, робота, задоволеність особистим життям. При успішному подоланні кризи виражене прагнення до контактів із людьми, бажання присвятити себе іншим людям. Відсутність подібного досвіду призводить до уникнення людей, особливо близьких інтимних відносин із ними, до ізоляції людини та його замикання в самій собі, до стану самітності. При неподоланні шостої кризи характерні перші симптоми відхилень у психіці, розладів, що виникають під впливом нібито існуючих загрозливих сил.

Сьома криза (творчість, життєва активність - застій, зосередженість на собі, на своїх проблемах) переживається людиною у віці 40-45 років, а іноді й пізніше. Її успішне долання характеризується продуктивною та творчою роботою над собою й іншими людьми, задоволеністю сімейними відносинами, гордістю за своїх дітей. Цей період життя відрізняється високою продуктивністю в самих різних областях. У випадку неподолання цієї кризи в людині виражені егоїзм, егоцентризм, непродуктивність у роботі, виняткова турбота про саму себе.

У свою чергу, Пекк виділяє в цій кризі чотири підкризи. По-перше, поступовий розвиток у людини поваги до мудрості, що змінює примат фізичної сили та хоробрості. По-друге, важливо, щоби сексуалізація соціальних відносин поступилася місцем їхній соціалізації (що природно призводить до ослаблення сексуальних ролей). По-третє, треба вміти не піддатися афективному (тобто пов'язаному з почуттями, настроями, переживаннями - Ред.), почуттєвому збіднінню, пов'язаному із втратою та смертю близьких чи з відокремленням дітей, і зберегти емоційну гнучкість, що сприяє емоційному збагаченню в інших формах. Нарешті, по-четверте, важливо, щоби людина намагалася зберегти як можна більшу щиросердечну гнучкість і продовжувати пошук нових форм поведінки, замість того щоби дотримуватися старих звичок і перебувати в психічній ригідності (закляклості, негнучкості - Ред.).

Восьма криза (повнота життя - розпач) переживається під час старіння, особливо з виходом людини на пенсію. Вона знаменує собою завершення попереднього життєвого шляху, а розв'язання залежить від того, як цей шлях був пройдений. Людина постійно думає про минуле, але може доходити різних підсумків. Досягнення людиною цілісності ґрунтується на підбитті нею підсумків свого минулого життя й усвідомленні її як єдиного цілого, у якому вже нічого не можна змінити. Якщо людина не може звести свої минулі вчинки в єдине ціле, якщо вона дійде висновку, що життя прожите даремно, що часу залишилося занадто мало, що воно летить занадто швидко, то людина завершує своє життя у страху перед смертю й у розпачі від неможливості почати життя заново, але разом із тим прагнучи одержати від життя більше, ніж було отримано. Особливо гостре в цей період відчуття відсутності у світі порядку, доброго, розумного початку.

Пекк і в цій кризі виділяє три підкризи. По-перше, людині доводиться переоцінити власне «Я», крім своєї професійної ролі, що в багатьох людей аж до виходу на пенсію залишається головною. По-друге, людина повинна усвідомити та звикнутись із фактом погіршення здоров'я та старіння тіла, що дозволяє їй виробити в цьому плані необхідну байдужість. Нарешті, по-третє, людина переживає період заклопотаності, зі зникненням якої вона уже без жаху може прийняти думку про смерть.

Таке бачення процесу соціалізації особистості через систему послідовно змінюючих одна одну восьми криз. Кожна з цих криз є своєрідним щаблем у сходженні до ідеалу - гармонійно розвинутої особистості. Успішне подолання цих криз визначає гармонійність процесу соціалізації особистості.

Характеристика процесу адаптації підлеглого до умов організації

Поняття адаптації та її основні види. Істотний вплив на процес соціалізації підлеглих мають особливості їхньої адаптації (пристосування) до умов організації. Адаптація - складний процес, що зачіпає різні сторони життєдіяльності. Адаптацію можна розглядати і як складову частину соціалізації, і в якості її механізму. Під адаптацією (від лат. adapto - пристосовую) розуміють процес взаємодії особистості та соціального середовища, процес активного пристосування особистості до середовища, що постійно змінюється, освоєння стабільних умов середовища. Розрізняють три взаємозалежних види адаптації: психофізіологічну, соціально-психологічну та професійну.

У процесі психофізіологічної адаптації відбувається освоєння всіх умов, що роблять різні психофізіологічні впливи на підлеглого у процесі перебування його в організації. До цих умов варто віднести фізичні та психічні навантаження, рівень стресогенності конкретної діяльності, ергономічні умови оволодіння спеціальністю тощо.

У ході соціально-психологічної адаптації відбувається включення підлеглого в систему взаємин організації з її традиціями, нормами життя, ціннісними орієнтаціями тощо. У ході такої адаптації підлеглий одержує інформацію про систему ділових і неформальних відносин, про мікрогрупи, про соціальні позиції окремих членів організації. Цю інформацію він сприймає, активно співвідносячи її зі своїм минулим соціальним досвідом, зі своїми ціннісними орієнтаціями.

Професійна адаптація характеризується розкриттям і освоєнням можливостей підлеглого як конкретного фахівця, формуванням позитивного ставлення до своєї діяльності. Як правило, задоволеність своєю діяльністю в організації як професією наступає при досягненні певних реальних результатів, а останні приходять у міру освоєння підлеглим специфіки діяльності на конкретній ділянці.

Характеристика соціально-психологічної адаптації. Цей вид адаптації являє собою процес оволодіння особистістю своєї ролі при входженні в нову соціальну ситуацію. За своїми результатами соціально-психологічна адаптація буває позитивною та негативною. Механізмом здійснення - добровільним і примусовим. Процес соціально-психологічної адаптації розпадається на кілька стадій.

У процесі першої стадії - ознайомлення, відбувається освоєння індивідом норм, цінностей, установок, уявлень, стереотипів тощо на когнітивному й емоційному рівнях. Когнітивний рівень дозволяє зовнішні норми та вимоги зробити внутрішніми, «своїми». Це освоєння отримало назву інтерналізації (интеріорізація) (від лат. internus, interior - внутрішній - Ред.).

Емоційний рівень ознайомлення дозволяє за допомогою почуттів підкріпити й активно засвоїти норми, цінності, стереотипи даної групи, а таким чином, і бути до неї включеним. Це підкріплення отримало назву ідентифікації (від лат. identificare - ототожнювати).

У процесі другої стадії - рольової орієнтації відбувається прийняття сформованих форм соціальної взаємодії (формальних і неформальних зв'язків, стилю керівництва, сусідських, партнерських, сімейних відносин тощо), прийняття форм предметної діяльності (способів професійного виконання роботи). У ході другої стадії соціально-психологічна адаптація покликана привести до формування соціально та професійно значущих засобів спілкування, поведінки та діяльності, прийнятих у групі, за допомогою яких особистість могла би реалізувати себе, свої потреби, схильності, уміння тощо.

У процесі третьої стадії - самоутвердження відбувається спочатку індивідуалізація, а потім інтеграція співробітника, який адаптується.

Процес індивідуалізації передбачає поєднання засвоєних особистістю соціальних вимог, норм, приписів, очікувань зі специфікою потреб, властивостей і стилю діяльності індивідів, тобто персоніфікована форма реалізації соціальних функцій. Цей механізм породжується протиріччям, що загострюється, між досягнутим результатом на колишній стадії («я став таким же, як усі») і потребою, що не задовольняє індивіда в максимумі персоналізації («я не такий, як усі, я - особистість»). Усе це неминуче веде до конфлікту між соціальною роллю, відведеною групою даній особистості, та вже засвоєною нею й усвідомленням свого «Я». На тлі цього конфлікту починає діяти процес інтеграції, тобто процес, покликаний забезпечити прийняття та схвалення групою образу особистості, створеного у процесі індивідуалізації; процес, що встановлює оптимальні зв'язки між групою й особистістю, представлений в єдності її особливостей і характерних рис.

Інтеграція породжується протиріччями між сформованим у процесі індивідуалізації образом особистості та здатністю групи прийняти та схвалити ті особливості, що демонструються нею, які відповідають її цінностям, сприяють успіху спільної діяльності. Іншим словами, група як би знижує уявлення людини про власне «Я» до меж, необхідних для спільної діяльності, і разом із тим дозволяє їй самоутвердитися в рамках потреб конкретної групи. На цьому етапі самооцінка особистості багато в чому сприяє тривалості й успішності розв'язання виниклого протиріччя.

Головним результатом стадії самоутвердження є встановлення відповідності між самооцінкою особистості й оцінкою її групою за значущими (з погляду провідної діяльності) здатностями та якостями особистості. Якщо протиріччя між індивідом і групою не усувається, виникає дезінтеграція, або витиснення особистості із групи, її фактична ізоляція в ній. У рамках інтеграції в індивіда складаються новоутворення особистості, яких у нього раніше не було (як позитивні, так і негативні). Таким чином, процес самоствердження залежить від самооцінки та від вимог, пропонованих групою до цього індивіда.

При надмірно високій самооцінці людина переоцінює себе та зіштовхується зі скептичним відношенням групи до її претензій, озлобляється, проявляє підозрілість або зарозумілість і може, зрештою, взагалі втратити міжособистісні контакти, замкнутися. При надмірно низькій самооцінці розвиваються комплекс неповноцінності, стійка непевність у собі, відмова від ініціативи, байдужність, тривожність.

Показниками успішної соціально-психологічної адаптації є:

  • адекватний (тобто задовольняючий як індивіда, так і групу) соціальний статус індивіда в даному соціальному середовищі, групі. Статус є інтегральним показником розташування індивіда в даній системі соціальних відносин;
  • психологічна задоволеність індивіда цим середовищем, групою та її найбільш важливими елементами.

При незадовільній адаптації відбуваються переміщення індивіда в інше соціальне середовище, групу, частішають прояви поведінки, що відхиляється тощо.

Що сприяє швидкій і успішній адаптації? Насамперед такі якості, як:

  • комунікабельність (тобто здатність до спілкування, до швидкого встановлення контактів і зв'язків), що дозволяє легко входити в нові колективи;
  • швидке визначення свого місця у спільній діяльності, своєї ролі в колективі;
  • уміння бути правильно зрозумілим;
  • самокритичне ставлення до себе, зокрема знання й урахування своїх слабких і сильних рис при виборі стилю діяльності;
  • зібраність і цілісність особистості, уміння планувати свої дії та поведінку та неухильно цей план виконувати;
  • уміння в різноманітних умовах (найчастіше нестандартних) знаходити можливості для прояву своєї організованості, упевненості, активності.

Таким чином, основне завдання адаптації - забезпечення самовизначення особистості в суспільстві, у групі на основі найбільш істотних особливостей індивідуальності. Причому взаємини в ланцюзі «група-особистість» перебувають в органічному взаємозв'язку. З одного боку, група, знаючи сильні та слабкі сторони своїх членів, здатна підтримати людину в різних ситуаціях, а з іншого боку, у колективній діяльності та спілкуванні індивід утверджує свою індивідуальність, інтегрується із групою.

Сформовані у процесі життєдіяльності адаптивні механізми переходять в область автоматизованих навичок, звичок, підсвідомих регуляторів поведінки, причому перехід в область підсвідомості відбувається без зниження регулюючої функції.

Незважаючи на розходження між видами адаптації, усі вони перебувають у постійній взаємодії, тому процес управління адаптацією підлеглих вимагає наявності єдиної системи інструментів впливу, що забезпечують швидкість і успішність адаптації.

До основних умов, що забезпечують ефективне управління процесом адаптації новачків, необхідно віднести:

  • диференційований підхід до розподілу новачків за підрозділами організації;
  • об'єктивність ділової оцінки новачків;
  • престиж і привабливість спеціальності, підрозділу, організації в цілому;
  • організація життєдіяльності, що дозволяє реалізувати мотиваційні установки новачків;
  • гнучкість і ефективність системи навчання новачків;
  • сприятливі соціально-психологічний клімат і взаємини, що склалися в даному колективі;
  • усіляке урахування особистісних властивостей підлеглого, який адаптується, та пов'язаних із його психічними рисами, темпераментом, характером тощо;
  • наявність ефективної системи введення новачків у спеціальність.

Система введення у спеціальність включає такі основні форми та методи роботи керівника:

  • Розвиток наставництва.
  • Систематичні індивідуальні бесіди керівників різного рівня з новачками.
  • Використання методу поступового ускладнення завдань, виконуваних новачком. Одночасно необхідний контроль із конструктивним аналізом помилок, допущених при виконанні завдань.
  • Виконання новачком разових громадських доручень для встановлення контактів із членами організації.
  • Проведення ситуаційно-рольових ігор, тренінгів, практичних занять, інших заходів із поєднання організації та розвитку групової динаміки.
  • Гласність результатів діяльності (як колективних, так і індивідуальних).
  • Створення ефективної системи зворотного зв'язку.
  • Поточна ділова оцінка керівникам діяльності кожного підлеглого.

Система регуляції поведінки та діяльності особистості

Члени організації - не інструменти, не гвинтики та не машини.

У них є цілі, почуття, надії, побоювання. Вони відчувають нездужання, гнів, безвихідність, брутальність, щастя. Кожний із них - особистість із властивими їй і тільки їй індивідуальними рисами та якостями.

Поведінка підлеглого в організації є результат складного сполучення різних впливів. Одні впливи усвідомлюються, а інші ні; деякі раціональні, а деякі ірраціональні; одні погодяться із цілями організації, а інші ні. От чому для прогнозування й успішної регуляції поведінки та діяльності підлеглих керівник повинен знати, що собою представляє особистість окремого члена організації, чому він поводиться в типових ситуаціях саме так, як (за допомогою чого) доцільно регулювати його поведінку та діяльність.

У науці управління споконвічне питання: ким або чим повинен управляти керівник? На кого він спрямовує свій вплив - на особистість або на організацію? Донедавна більшість вчених вирішувало це питання на користь організації. Новий підхід до управління все більше базується на визнанні пріоритету особистості перед виробництвом, прибутком, організацією в цілому. Саме така постановка питання становить культуру сучасного управління.

Підлеглий, як правило, повністю сформована особистість, зв'язана пануючими суспільними нормами, володіє своїми індивідуальними рисами, випробувала значний вплив багатьох попередніх груп (причому далеко не завжди цей вплив позитивний ).

Поведінка підлеглого в тих або інших ситуаціях складається на основі досвіду всього попереднього життя. Відношення людини до тих або інших людей, явищам, ситуаціям, процесам приводить до виникнення відповідної поведінки.

У цілому характер нашої поведінки піддається постійному впливу різних внутрішніх і зовнішніх факторів. До основних внутрішніх факторів можна віднести:

  • виконання певної соціальної ролі;
  • відповідний статус у організації;
  • ступінь емоційної близькості з навколишніми;
  • попередній життєвий і професійний досвід;
  • приналежність до певної культури та субкультури;
  • конкретна ситуація та тема розмови;
  • настрій у цей момент.

Поряд із внутрішніми факторами значний вплив на поведінку співробітника робить ряд зовнішніх факторів:

  • соціальне оточення в особі конкретних співробітників як по «вертикалі», таки по «горизонталі»;
  • очікування певної поведінки від співробітника;
  • орієнтація на певні стереотипи поведінки, що схвалюється в організації.

Соціалізація особистості, регулювання її соціальної поведінки здійснюється за допомогою системи соціальної регуляції поведінки та діяльності. Вона включає такі основні компоненти:

регулятори:

  • соціальна позиція;
  • соціальна роль;
  • соціальні норми;
  • соціальні очікування (експектація);
  • соціальні цінності, виражені в ціннісних орієнтаціях особистості;
  • соціальні установки;

прийоми й методи:

  • прямі або безпосередні (переконання, примус, вселяння, вимагання поведінки за зразком, заснованим на наслідуванні, тобто реалізація принципу «Роби, як...»);
  • непрямі або опосередковані («особистий приклад», «орієнтуюча ситуація», «зміну або збереження рольових елементів», «використання символів і ритуалів», «стимулювання»).

Докладніше розглянемо елементи системи соціальної регуляції. Серйозний вплив на формування тих чи інших регуляторів робить властивій даній соціальній групі менталітет. Поняття «менталітет» є сукупністю базових і досить стабільних психологічних орієнтирів, традицій, звичок, життєвих установок, моделей поведінки, які успадковані від минулих поколінь і властиві даному суспільству, групі, націям і певній культурній традиції. Це певний стереотип сприйняття й оцінки дійсності та поведінковий саморегулятор. На основі групового менталітету формується індивідуальний. По суті, індивідуальний менталітет включає головні регулятори соціальної поведінки та є їхнім інтегрованим вираженням.

Розглянемо тепер докладніше самі регулятори. Важливим регулятором поведінки індивіда є займана ним соціальна позиція, тобто суспільне становище індивіда, з яким пов'язані його певні права й обов'язки, у цілому не залежні від індивідуальних якостей. Позиції, розташовані в ієрархії за якою-небудь підставою (майновою, влади, компетентності тощо), мають різний статус і престиж у суспільній думці. Кожна позиція пропонує ряд об'єктивних вимог до осіб, які їх займають, і вимагає їхнього дотримання. Інакше кажучи, через свої вимоги позиція регулює поведінку кожного.

Вимоги позиції визначають своєрідну модель поведінки. Своє закінчене вираження вона отримує в понятті «соціальна роль», тобто соціальна функція, модель поведінки об'єктивно задана соціальною позицією особистості. Слово «роль» запозичене з театру й так само, як і там, воно означає запропоновані дії для тих, хто займає певну соціальну позицію.

Коли ми переборюємо нову сходинку на службових сходах, то змушені поводитися відповідно до нового положення, навіть якщо почуваємо себе не у своїй тарілці. А потім, одного чудового дня, відбувається дивне. Ми відзначаємо, що нова поведінка не представляє для нас труднощів. Таким чином, ми звикли до ролі, і вона стала для нас такою ж звичною, як кімнатні тапочки.

Приблизно те ж саме відбувається і з нашим підлеглим. Коли він приходить в організацію, то включається в систему складних відносин, займаючи в ній кілька позицій. Кожній позиції відповідає сукупність вимог, норм, правил і моделей поведінки, що визначають соціальну роль у даній організації як підлеглого, напарника, учасника різних заходів тощо. Від члена організації, який займає кожну з названих позицій, очікується відповідна його поведінка. Процес адаптації буде тим більш удалим, чим більшою мірою норми та цінності організації є або стають нормами або цінностями окремого її члена, чим швидше й успішніше він приймає, засвоює свої соціальні ролі в організації.

Соціальна роль регулює поведінку особистості в головних, принципових питаннях, визначає модель поведінки в цілому. Це, однак, не суперечить персональному, суб'єктивному забарвленню ролі, що проявляється у стилях рольової поведінки, рівні активності виконання.

Поняття «соціальна роль» - мінливе. Достатньо порівняти змістовне наповнення поняття «підприємець» у дожовтневий період і в наш час. Найбільші зміни відбуваються у процесі інтенсивного соціального розвитку. Виконання соціальної ролі повинно відповідати прийнятим соціальним нормам і очікуванням оточуючих поза залежністю від індивідуальних особливостей особистості.

Кожна культура має свої власні позиції із приводу загальноприйнятої поведінки. Найчастіше ці позиції поєднуються поняттям «соціальна норма». Норми управляють нашою поведінкою так непомітно, що ми майже не усвідомлюємо їхнє існування. Норми як позиції членів суспільства при належному, припустимому, неможливому, небажаному тощо є важливим засобом соціальної регуляції поведінки індивідів і груп.

Норми виконують роль інтеграції, упорядкування, забезпечення життєдіяльності суспільства як системи. За допомогою норм вимоги й установки суспільства, соціальних груп переводяться в еталони, моделі, стандарти поведінки представників цих груп і в такій формі адресуються особистості. Засвоєння та використання норм є умовою формування людини як представника тієї чи іншої соціальної групи. За допомогою їх дотримання людина стає включеною у групу, суспільство.

Разом із тим поведінка індивіда регулюється й відношенням до нас оточуючих, їхнім очікуванням від нас певних, відповідних даній ситуації дій. Соціальні, рольові очікування (експектації) - це звичайно неформалізовані вимоги, приписи моделей соціальної поведінки, відносин та інше й ті, що набувають форму очікування певної поведінки (наприклад, працівник повинен добре працювати, фахівець повинен добре знати свою справу). Очікування відбивають ступінь обов'язковості, необхідності для членів групи, суспільство пропонує моделі поведінки, відносин, без яких група не може функціонувати. Серед основних функцій очікувань можна виділити впорядкування взаємодії, підвищення надійності системи соціальних зв'язків, погодженості дій і відносин, підвищення ефективності процесу адаптації (у першу чергу регулювання та прогноз).

Серйозний вплив на поведінку індивіда роблять соціальні цінності, тобто значущі явища та предмети реальної дійсності, що відповідають потребам суспільства, соціальної групи та особистості.

Цінності суспільства та групи, переломлені через сприйняття та досвід кожної конкретної особистості, стають ціннісними орієнтаціями особистості (ЦОО), тобто цінності із сугубо «суспільних» стають «моїми». Таким чином, ціннісними орієнтаціями особистості є поділювані цією особистістю соціальні цінності, що виступають як цілі життя й основні засоби досягнення цих цілей. Будучи відбиттям фундаментальних соціальних інтересів особистості, ЦОО виражають суб'єктивну суспільну позицію індивідів, їхній світогляд і моральні принципи.

Найбільше значення для регуляції соціальної поведінки мають сформовані соціальні установки даного індивіда, тобто загальна орієнтація людини на певний соціальний об'єкт, явище, схильність діяти певним чином щодо даного об'єкта, явища. Соціальні установки включають ряд фаз: когнітивну, тобто сприйняття й усвідомлення об'єкта (ціль); емоційну, тобто емоційну оцінку об'єкта (настроєність і внутрішня мобілізованість); і, нарешті, поведінкову, тобто готовність здійснити ряд послідовних дій стосовно об'єкта (поведінкова готовність).

Такі основні регулятори соціальної поведінки особистості. Перші чотири (позиції, роль, норми, очікування) носять відносно статичний характер і є найпростішими. Іноді у психологічній літературі їх поєднують поняттям «зовнішня мотивація підлеглого».

ЦОО і соціальна установка є найбільш складними регуляторами та передбачають активну взаємодію особистості з об'єктивною реальністю. Їх поєднують поняттям «внутрішня мотивація підлеглих». Внутрішня мотивація є визначальною для успішності діяльності людини, вона розкриває причину бажання людини виконувати свою роботу якісно. Пригадаємо відоме правило: для того щоби змусити людину щось зробити, вона сама повинна захотіти це зробити. Ціннісні орієнтації особистості та соціальні установки підлеглого формують це «бажання».

Особливий інтерес викликає питання про прийоми та методи взаємодії, що дозволяють здійснити переведення вимог зовнішнього середовища на рівень внутрішніх регуляторів.

Орієнтуюча ситуація. Суть цього методу полягає в тому, що створюються умови, за яких підлеглі починають самі, без примуси та нагадування, діяти відповідно до логіки спроектованих обставин. Інакше кажучи, людина сама вибирає спосіб поведінки, але її вибір свідомо направляється керівником, який організує відповідні умови.

Самоосвітні завдання

  • У педагогічній технології «Критичне читання» існує методика читання з позначками. ЇЇ суть полягає в тому, що той, хто читає, робить певні позначки: мені це відомо або не відомо, мені це цікаво, хочеться довідатися про це докладніше тощо.
  • Опрацьовуючи текст публікації, робіть певні позначки на полях журналу.
  • Підрахуйте позначки за категоріями та зробіть висновки, чи була публікація корисною для вас особисто.

Автор: О. Урбанович

Освіта.ua
05.06.2006


Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!