Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Психологія Своє та чуже

Своє та чуже

Сучасна освіта має демонструвати моделі вміння застосовувати міждисциплінарний і транскультурний підхід до творчого пошуку й опрацювання найрізноманітнішої інформації

Певна зовнішня еклектичність, на початку, з інтеграцією та навичками не лише шукати відповіді на поставлені запитання, а й постійно ставити запитання самостійно, поєднує опрацювання нової інформації з виходом на шляхи вирішення важливих проблем людства, проблем сьогодення. В основі ж багатьох таких найважливіших проблем знаходяться такі важливі поняття, як «своє» й «чуже» або «свої» та «чужі».

З певними особливостями їх сприйняття пов'язана можливість мирного та взаємно корисного співіснування в поліетнічному та полікультурному середовищі, що висуває важливі вимоги, серед яких не на останньому місці подолання того, що називають ксенофобією.

Ксенофобія (від грецьких слів xenos - чужий і phobos - страх) - це різновид страху, боязнь, нетерпимість до чогось (і когось, хто має чи виявляє ці «щось»), що не сприймається як «своє», звичне. Проявів ксенофобії в різні часи було багато, і були вони різноманітними. Один із таких відомих проявів - геноцид (від грецького слова genos - чужий та латинського caedere - убивати, винищувати) - винищення окремих груп населення, що обумовлюється расовими, національними, релігійними чи якимись іншими подібними мотивами.

Страх - то досить сильна емоція. Надто сильний страх може вимикати свідомість і здоровий глузд. Особливо коли не бажаєш усвідомлювати його наявність. Коли ж уже усвідомлюєш наявність страху як першопричини, уже можна починати пошук конструктивних дій.

У тих, кого в наш час можна прирахувати до свідомого цивілізованого людства, прояви ксенофобії (особливо геноциду) викликають не лише несприйняття, а й досить сильну відразу. А тому в таких людей є досить типовим прискіпливо вишукувати в собі все, що можна класифікувати як таке, що має хоч якесь відношення до ксенофобії, і працювати над собою, щоб це перетворилось на розуміння й осмислене сприйняття того чогось, що хоч і не є власним вибором, але (якщо не є реальною загрозою для існування людства) теж має право на існування. А інколи щось, що спочатку сприймалось як «чуже», в адаптованому вигляді може і збагатити, допомогти знайти чи відтворити щось «своє», що малось колись, але було втраченим (чи знищеним) - розглядаючи та досліджуючи «чуже», інколи знаходять майже забуте «своє».

Уважається дуже корисним для тих, хто прагне подолати ксенофобію (власну чи когось іншого), більше дізнаватись (чи допомогти дізнатись) про вподобання, культурні традиції, історичне минуле, морально-етичні орієнтири «інших». Коли маєш більше інформації, можеш краще зрозуміти, а коли добре розумієш, то це вже не так лякає, стає вже ніби-то й не таким «чужим».

Нумо, усі разом на боротьбу з ксенофобією!!?

Уживати «антиксенофобійні засоби» треба, не забувати про їх важливість треба, але... За добрими намірами чомусь не завжди йдуть добрі наслідки. Тому, пропонуючи зробити спроби засвоїти щось таке, що важко прийняти за своє, треба враховувати й наявні соціокультурні особливості. Щоб не вийшло, як із жінкою, яка «не змогла протистояти тиску» гурманів-любителів і «таки змушена була їсти тих черв'яків», але смаку ніякого майже не відчула й не зафіксувала та відверто висловилась пізніше: «Мене ніби зґвалтували! Нічого крім відрази й огидливості не відчула. Ноги моєї не буде в тому їх ресторані!».

І кому така «антиреклама» допомогла?

Дехто дуже дивується, коли не всі зразу та з радістю сприймають усе, що є новим і незвичним. Помічено, що інколи краще почати з того, що має певні схожі риси з тим, до чого звикли (особливо коли це всім знайоме «щось» асоціюється з чимось приємним). Навіть у найнесхожішому обов'язково є хоч щось майже тотожне. Якщо не зовні, то за якимись уявленнями, за суттю.

Ще варто замислитись: можливо, для того, щоб людина ознайомилася з незвичними для неї культурними традиціями та почала з повагою до них ставитись, узагалі не обов'язково змушувати її «їсти черв'яків»?

Звичка до «розбору польотів» допомагає не фіксуватись на власній образі («Ми ж хотіли якнайкраще!»), а почати шукати «чому не спрацювало?» та знаходити інші варіанти дій. Можливо, інколи варто більше уваги звертати не лише на «добру мету» чи «добрий результат» у поєднанні з «мотивацією», а й на форму, на те «Як саме?». Іноді все псують «ті кляті, нікому не потрібні деталі», на розгляд яких теж інколи варто тратити час і зусилля. «Щось» може інколи «спрацьовувати», а інколи - ні. Тож варто звернути увагу на те, яким саме було «інколи».

Усвідомлюється чи ні, але в кожного існує певне спрощене зображення світу (і воно недарма відтворювалось художниками-карикатуристами): якщо «свої», то хороші та добрі, кмітливі та винахідливі, мирні захисники або сміливі воїни. «Чужі» - то погані та злі, підлі та підступні, боягузи або жорстокі загарбники. А дії «своїх» і «чужих» можуть бути тотожними!

Наведемо приклади досить типового сприйняття «своїх хороших» і «чужих поганих» сучасними читачами, які прагнуть удаватись до роздумів та аналізувати та мають навички самостійного пошуку інформації, під час ознайомлення з новою інформацією.

Уявімо собі, що такий читач зацікавлюється одним із найдавніших епосів - нартським. Нарти - герої багатьох епічних сказань кавказьких народів (осетинів, абхазів, абазинів, адигів, чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців, кумиків і в деяких грузинських етнічних групах - хевсурів, сванів, рачинців) - могутні воїни, землероби та скотарі, які борються з чудовиськами, можуть подорожувати, піднімаючись на небо чи спускаючись у підземний світ. Сказання про героїв-нартів читаються, як дуже цікаві та захоплюючі казки, за них уболівають, коли їх герої хитрістю перемагають велетенських чудовиськ емегенів (яких ще називають уаіг чи адау, інижи тощо), та ще і прихоплюють щось із їхнього майна: «Які вони молодці, ці нарди!». До того ж, «Чому маємо все це сприймати як казочки?», «Цілком вірогідно, що давні народні сказання так чи інакше відтворюють реальні події, і тому знаходяться підтвердження, подібні до знаходження Шліманом легендарної Трої!».

Вічно юна (а за деякими сказаннями навіть безсмертна) головна героїня нартського епосу Сатана (чи Шатана або Сатанай), щедра господиня та захисниця нартів, винахідниця популярних напоїв (пива та ронга), мудра донька-красуня Уастирджи (а це ж «божество чоловіків», якого досить часто ототожнюють з аланським божеством війни, якому здавна присвячували святилища) та мертвої Дзерасси (або Сонця та Місяця), мала аланське ім'я. Виникають запитання: «Нарти - це алани?», «Що ми можемо прочитати про аланів у найдоступніших джерелах інформації?».

Алани - іраномовні племена, як уважається, сарматського походження, які в І столітті мігрували на Кавказі й у райони біля Азовського моря, а наприкінці ІХ-початку ХIII століть із Хазарського каганату виокремилась Аланія (у центральній частині Кавказу), яка розпалась під натиском монголо-татар. Відмічається, що певна частина аланів були предками сучасних осетинів.

Хазарія - так називали ті землі, де найчастіше оселялися хазари, що кочували в VII-Х століттях (біля Дону, Волги та на півночі Кавказу), східну частину Криму (з Х сторіччя). Хазари, тюркомовний народ (хоч і тут є дискусія: чи дійсно хазари були тюркомовними?), що з'явився на Сході Європи після гунської навали (ІV ст.), у середині VII ст. утворили Хазарський каганат зі столицею Семендер (з початку VIII ст. - Ітіль), у якому мирно співіснували такі релігії, як іудаїзм, мусульманство та християнство, процвітала торгівля як із країнами Європи, так і Азії, Закавказзя. Знаходився Хазарський каганат на території Кавказу, від Криму до Дніпра, а зник завдяки войовничим діям і перемогам князя Святослава Ігоревича в 964-965 рр., Святослава у 964 та 968 рр., що вважається дуже добрим і позитивним (вони ж були «нашими», тому робили тільки якнайкраще), хоч і мало дестабілізуючі наслідки як для Русі, так і для інших країн у майбутньому, бо Хазарський каганат стримував натиск кочових племен у причорноморські степи.

Що ж, повернемося знову до нартського епосу, який саме й перечитували.

У сказаннях осетинів уаіги (або ваюги чи емегени) - це велети, які мешкають у замках, баштах, досить часто на березі моря. Але вони інколи ходять до нартів (щоправда, з не дуже хорошими наслідками)! Один із подібних істот - Ємінеж (за епосом адигів) - надзвичайно сильне чудовисько, котре викликає явища, аналогічні грому та блискавці, може літати, живе «де сонце заходить за обрій» у фортеці за кількома стінами з воротами у вигляді мечів, утримує в себе гарну нартську дівчину. Білолиця красуня-білявка, яка перетворювалась на оленицю, жінка велета та чаклуна, одного з емегенів, і, скоріше за все, сама теж емегенша, живе в палаці, серед лісу та гір, недалеко біля моря. Нартський герой, який спочатку полював на неї, закохався, але потім, після того як його зачарував її чоловік, за допомогою Сатанай зумів подолати чари та прихопив усі багатства палацу цих емегенів... Неповороткі величезні емегени, які інколи живуть у печерах, створюють також циклопічні споруди, вимагають від нартів сплачувати їм дань, ... п'ють кров своїх ворогів...

І ось у наших читачів знову виникають запитання: «Підождіть, а які ж це світлошкірі «велети» жили майже поряд з іраномовними та тюркомовними народами Південного Кавказу десь біля Чорного моря? То що ж це, чого доброго, наші пра-пра-пра-пра-пра... ? І це наших обдурювали й обкрадали ці невеличкі на зріст нарти?» - сприйняття прочитаного якось досить швидко змінюється у протилежному напрямку.

Північ Причорномор'я ... І саме тут, виявляється, мешкали (від Кавказу до Фракії у VIII-VII століттях до нашої ери легендарні кіммерійці, одного з яких (і це - Конан Варвар) зробили таким популярним твори незрівнянного майстра «weird fiction» американського фантаста Роберта Ервіна Говарда та фільми за їх мотивами. Ці кіммерійці захопили значну частину Малої Азії, де змішалися з місцевим населенням. Так що хто завгодно серед місцевого населення (як і ті, батьки, діди чи прапрадіди яких мешкали в цих місцях) цілком вірогідно можуть виявитись їх нащадками. Конан Варвар якось згадує Крома (у такому контексті, який дещо схожий на божбу). Це натяки на давню ірландську міфологію, що мала божество з таким ім'ям, яке зображалось у вигляді золотого ідола, навколо якого розміщувались ідоли менші за розміром, що вимагало жертв (перших плодів з урожаю, а за особистих обставин - перших у родині дітей)?

Коли людина так «поподорожує» в морі існуючої інформації, у неї виникають подібні думки: «Не дарма телеканал «Discovery» створив телепередачу, в якій демонстрував зв'язок багатьох учинків і подій, що трапились у різні часи в різних країнах і пов'язуються з представниками різних прошарків різних народів!», «Як же всі ми, жителі Землі, пов'язані!» і т. ін.

Чим більше інформації, тим більше можливостей відповідати на запитання, що виникають після ознайомлення з одним джерелом із інших джерел. Джерела ж, що дають інформацію, можуть бути різними. І все це писали різні люди, які мали якісь власні особливості світосприйняття, у поглядах яких так чи інакше відбились погляди їхніх учителів і батьків, їх оточення, прочитані книжки, їх захоплення, події часів проживання на певній території в якійсь певній країні й т. ін. Тож голова читача, за влучним висловом «Козьми Пруткова», може просто проковтнути, а може й «перетравити те, що до неї входить»... згідно з власними особливостями світосприйняття. Тому зрозуміло, чому сучасна молода людина, коли спитали, що то є «нартський епос», може відповісти: «Це таке давньоосетинське фентезі!».

До наших рук може потрапити написане представниками будь-якої галузі, будь-якого наукового напряму... У кожного, згодні ви з більшістю сказаного чи написаного ним або ні, можна знайти щось цікаве. Ось, наприклад, кілька уривків із дуже цікавої книги: «В европейских странах люди более свободны в своем сознании, и поэтому они живут по-другому... Угнетенный человек, человек с угнетенной психикой может совершать негармоничные поступки и неадекватно вести себя, даже не замечая этого. Угнетение может осуществляться и через слово. Например, в русском языке слово «раб», «работа», «рабочий», - однокоренные, чего не встретишь в других языках. Использование в обиходе этих слов утяжеляет труд, уничтожает в нем творчество, угнетает человека» - пише Некрасов, автор цікавих книжок про егрегори («енергоінформаційні, психоенергетичні утворення»). Його міркування захоплюють багатьох і спонукають до роздумів. Наприклад, таких: «Схоже, що це дійсно так. Можливо, це й пояснює обрання російської мови за домінуючу як у період царату, так і під час побудови соціалізму-комунізму?». І «Дворянство та декабристи спілкувалися здебільшого французькою, а не російською. Можливо, це також було серед причин певного непорозуміння з російськомовними «низами» та неприйняття рабства?». І також «Українська мова має поряд зі словами «робота» та «робочий» ще й слова «праця» та «працівник», що мають зовсім інше забарвлення. Можливо, цим і пояснюється обрання саме російської, а не української мови для формувань із прихованими нахилами до тоталітаризму?» і т. ін.

Цікаво, що серед обов'язкових найбільш давніх умов зарахування до козацьких угрупувань було вміння спілкуватись тогочасною мовою козаків. Прийти в Січ і приєднатись до козаків міг той, хто погоджувався спілкуватись, як і всі, мовою, що в ХІХ столітті вже називалась «малоросійською», та зобов'язувався пройти обов'язкове «навчання» й був вільною людиною. Щодо вірності російському царю, то ця умова в запорізьких козаків з'явилася значно пізніше. І це стає зрозумілим, коли пригадуєш інформацію, що козацькі угрупування утворювались і вже існували значно раніше, ніж писались відомі нам історичні хроніки та літописи, певний уривок з яких наводимо.

«Поляки приняли в свою землю Киев и малороссийские страны в 1340 году, спустя некоторое время всех живущих в ней людей обратили в рабство; но те из этих людей, которые издревле считали себя воинами, которые научились владеть мечом и не признавали над собой рабского ига, те, не вынесши гнета и порабощения, стали самовольно селиться около реки Днепра, ниже порогов, в пустых местах и диких полях, питаясь рыбными и звериными ловлями и морским разбоем на бусурман. Польский король Сигизмунд I (1507-1548) прежде всех даровал казакам в вечное владение землю около порогов, вверх и вниз по обеим сторонам Днепра, чтобы они, став в чоле, не позволяли татарам и туркам нападать на русско-польския земли».

Ще читаємо цікаві рядки: «Лица, близко стоявшие к запорожским казакам и оставившие о них разные воспоминания, одинаково свидетельствуют, что в Сичи можно было встретить всякие народности, чуть ли не со всего света выходцев, как-то: украинцев, поляков, литовцев, белорусов, великорусов, донцев, болгар, волохов, черногорцев, татар, турок, жидов, калмыков, грузин, немцев, французов, итальянцев, испанцев и англичан. Но главный процент приходивших в Сичь давала, разумеется, Украйна... Тут были те, которые от жон бежали, отца и мать покидали, с-под пана втикали; тут были и кровно обиженные, не нашедшие себе на родине никакого удовлетворения, не имевшие насущного куска хлеба для пропитания; тут были все натерпевшиеся от тяглых повинностей, все оскорбленные, униженные за свою веру и народность, все перенесшие варварские пытки, жестокие истязания за человеческие права, за свое существование; тут были и те, которые чувствовали в себе «волю огненную, силу богатырскую», которые носили в груди своей «тоску лютую»...; находили здесь широкий приют и те, которых привлекала воля, добыча, молодечество, слава... Кроме всего этого, приходили, разумеется, в Сич и разные преступники, осужденные на казнь злодеи, дезертиры, всякие проходимцы, но они в общем не давали дурной окраски запорожскому товариству и ... не могли иметь разлагающего влияния на козаков, вследствие строгости запорожских законов... Кроме взрослых, беспрерывно приходивших в Сич, немало попадало туда и детей мужеского пола: одних из них сами отцы приводили в Сичь, чтобы научить их там военному искусству; других козаки хватали на войне и потом усыновляли в Сичи; третьих, особенно круглых сирот, они брали вместо детей; четвертых, чаще всего «небожей»..., выпрашивали у родителей...».

Хто там був «своїм», а хто чужим?

Тому бувало так, як значно пізніше було записано в романі І. Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський», у якому йшлося про події ХVII століття (раніше могло бути і ще цікавіше), ніби від імені Якилини Павловської: «У нашій сім'ї є всяка мішанина. Мій батько, цебто й дід Олесин..., були грецької віри, а вже брати мої розбрелись по всяких вірах. Один був грецької віри, другі два - Ян та Христофор - подались на нову віру - аріянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоби стати сенатаром у Варшаві, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жінки, князівни Соломирецької, зостались православні, а дві її зведенючки-сестри од другої Богданової жінки - католички Францкевичевої - стали католичками...».

Автор: І. Страцинська

Освіта.ua
17.01.2007

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!