Школа навчає. Але чому?

І саме ці практики на місцях - викладачі, вихователі, класоводи - як ніколи потребують сучасних, доступних і, найголовніше, практичних знань не тільки з галузі педагогіки, а й психології. І хоча всі під час отримання педагогічної освіти вивчали ті чи інші психологічні поняття, далеко не завжди одержані загальнотеоретичні знання вдається застосовувати при вирішенні повсякденних ситуацій педагогічної взаємодії.

Навіщо потрібна школа?

Зазвичай, коли я задаю подібне запитання своїм учням-старшокласникам на заняттях із психології, то отримую певну суміш понять та ідей, що певною мірою базуються на власному учнівському досвіді та ще більше відображають сталі соціальні стереотипи: школа дає знання, школа виховує, школа навчає жити в суспільстві, школа розвиває особистість...

У цьому місці виникають розбіжності, обговорення дуже часто перетворюється на «базар» і з'являється необхідність найскорішого мого втручання.

Та перш ніж я спробую викласти власні розмірковування, я прошу вас, шановні читачі, відповісти на це запитання: які завдання ставить перед собою школа як соціальна освітня інституція?

Головне завдання школи - соціалізація дитини

Тобто школа надає мінімальний обсяг необхідних знань і вмінь, який дозволяє людині жити серед інших людей. Можна сказати, що це певний подарунок суспільства кожному новому його члену. І саме тому освіта конституційно задекларована як безкоштовна. Я не думаю, що в когось із викладачів твердження категорії А викликають незгоду. Та ось серед учнів таке буває. І тоді я намагаюся пояснити, що він (вона) дещо загрались у протистояння. Пам'ятаєте жартівливий вислів «Наперекір кондуктору куплю квитка та піду пішки». Так виходить і у випадку школи: квиток-можливості є, а от користуватися ним дитина відмовляється. Чому? Це питання дуже хвилює вчителів - чому в учнів десь із 6-7-х класів різко зменшується мотивація до навчання. Одну з наступних публікацій ми присвятимо саме цьому питанню.

Створення умов для гармонійного розвитку особистості

Саме сприяння розвиткові дитини ми, дорослі, очікуємо від шкільної системи як чогось гарантованого. І дуже засмучуємось або обурюємось, коли не отримуємо очікуваного повною мірою. Ображаємось на школу, частіше на вчителів: як він міг?! Адже він Учитель! Учитель повинен (далі йде перелік того, що повинен учитель)!

З боку вчителів лунає таке ж багатоголосся, що ПОВИННІ учні та їхні батьки. А також що мусять робити адміністрація, чиновники, влада, держава і т. д. Ця тема настільки всім добре відома, що дійсно - не хочеться про наболіле.

Помилка, якої припускаються повсюдно, - маленьке слово ПОВИНЕН. Не має значення, у бік кого - учителя, учня чи батьків - воно лунає. Тому що в атмосфері нав'язування не може бути й мови про гармонійний розвиток.

І школа дійсно абсолютно НЕ ПОВИННА створювати якісь особливі умови для розвитку особистості. Хоча дуже часто це роблять люди, які мають до школи безпосереднє відношення, - учителі. Роблять не тому, що повинні, а тому, що не можуть інакше. Оскільки сприяння гармонійному розвитку особистості є їх покликанням, справою їх життя. Зустріти таких людей на своєму життєвому шляху - справжній дарунок долі. І, як правило, такі люди зустрічаються, якщо ми самі активно реалізуємо власне бажання розвиватися. А ось тут ми впритул підійшли до третьої категорії відповідей.

Активний саморозвиток з подальшою самореалізацією

Попереджаю, що мені важко проінтерпретувати, що означає ваша згода або незгода з пунктами цієї категорії. Скоріше це буде викладення моєї точки зору та запрошення до діалогу, ніж формулювання «істини в останній інстанції».

Я вважаю, що в кожну індивідуальність із самого народження буквально «вмонтовано» механізм навчання, розвитку, самоорганізації та самонавчання. Цей механізм починає працювати із самого раннього дитинства й володіє можливістю самоналаштовуватись. На жаль, дуже часто методи, які застосовуються в сучасній школі, працюють не стільки на активізацію цього механізму, скільки на його гальмування. І саме тому зі збільшенням «шкільного стажу» падає мотивація учнів до навчання.

І саме в контексті умов і можливостей саморозвитку особистості я маю намір вести подальшу розмову. Однією зі спроб реалізувати власне бачення проблеми саморозвитку безпосередньо у спілкуванні з учнями є авторська програма «Профілактика психологічного маніпулювання та контролю свідомості». Окремі заняття за цією програмою ми виносимо на ваш розгляд.

Створення середовища, сприятливого для саморозвитку особистості, - така ідея є провідною під час практичних семінарів і тренінгових занять з учителями різних регіонів України, які можна зібрати під назвою «Практикум конструктивної педагогічної взаємодії». Викладення найголовніших ідей та ознайомлення з найцікавішими практичними знахідками - таке завдання ми також ставимо перед собою на майбутнє.

Почнемо ж розмову ми з того, що розберемось, яким чином працює цей самий «механізм розвитку».

Коло розвитку та саморозвитку

З різних комбінацій понять «знаю-не знаю» ми складаємо коло й виділяємо в ньому чотири сектори.

З цього починається наше навчання у школі; так ми почуваємось на підході до нових галузей знань; це відчувають люди, коли приходять на нове місце роботи. Деякий внутрішній туман, розгубленість, відсутність чітких орієнтирів подальшого просування та розвитку. І тут на допомогу приходить сама ситуація. Учитель - у школі, керівництво - на роботі, саме життя - у повсякденності виказує свої вимоги, підкидує задачки, що потребують обов'язкового вирішення. Щось виходить відразу, щось потребує більш наполегливого входження в тему.

У всякому разі, людина непомітно переходить у зону «Знаю, про що не знаю». З одного боку, це дуже дискомфортна зона - нікому не подобається відчувати себе некомпетентним. З іншого боку, відчуття власної некомпетентності стає сильною мотивацією до навчання. Людина готова «гризти граніт науки», щоби зрозуміти, пізнати, вивчити те, від чого залежить її ефективність у тій чи іншій ситуації. У школі функцію «ситуації, що потребує вирішення» бере на себе вчитель. І дякуємо йому за це красно, тому що докладені зусилля знати та розуміти переводять нас у зону компетентності.

У цій зоні ми почуваємось упевнено, ми «Знаємо, про що ми знаємо». Підвищується самооцінка, зміцнюється упевненість у власних силах, зростає ефективність дій. Певною мірою ця зона - «зіркова година» протікання будь-якої діяльності.

Поступово обсяг надбаних знань стає настільки великим, а дії, які людина виконує, - настільки звичними, що вона вже може виконувати їх автоматично, без постійного обмірковування, осмислення. Людина опиняється в зоні «Не знаю, про що знаю». Ця зона - найвищий пілотаж певної діяльності.

Людина спонтанно знаходить необхідні рішення, усе в неї виходить легко та просто, але... Але та частина енергії, яка раніше використовувалась для орієнтації в ситуації, пошуку необхідних знань, напрацювання навичок вирішення проблемних моментів, - ця енергія вивільнюється. З'являється нудьга. І тоді людина (у шкільній ситуації - учень) або шукає пригод «на власну голову», або перенаправляє цей час та енергію, що вивільнились у новий, цікавий для неї напрямок пошуку. Коло розвитку продовжує свій коловорот.

Більше того, розвиток не обмежується рамками школи, інституту, будь-якої іншої соціальної структури. Для такої людини кожна життєва ситуація - експериментальний майданчик.

Школа надає достатньо можливостей для особистісного експерименту. Цікаво чи не цікаво, учитися або не вчитися, а також чому вчитися - це питання, на які дати відповіді може лише сам учень.

От й виходить, що школа соціалізує дитину, надає можливості для розвитку й дозволяє знаходити та реалізувати індивідуальні цілі та задачі. Якщо такі в учнів є. А якщо немає?

Можливо, саме тоді на допомогу може прийти вчитель-наставник, щоб вивести учня на позицію усвідомлення і тієї ситуації, що склалася; і самого себе в цій ситуації; і своїх нагальних бажань, потреб та інших мотивів діяльності.

Технології виведення учня в таку рефлексивну позицію - то окрема розмова. Можливо, вам стануть у пригоді запропоновані нижче заняття за програмою «Профілактика психологічних маніпуляцій та контролю свідомості».

Сподіваємось, надалі ми продовжимо розпочату розмову про пошук шляхів конструктивної взаємодії між учителями, учнями та батьками. Адже всі ми разом створюємо наше спільне майбутнє. Дуже хочеться, щоб воно було дещо щирішим, людянішим, свідомішим. До нових зустрічей!

Автор: О. Мерзлякова

Освіта.ua
11.06.2008