Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Школа та національна ідея
Школа та національна ідея

Правда життя в тому, що з учителя політик зазвичай жодний. З учителя може вирости тільки дуже хороший учитель

Школа та національна ідея

Хоча вплив на якість суспільного життя з боку вчителів не менший, ніж з боку політиків. Тільки він опосередкований і віднесений у часі: якщо шкільна освітньо-педагогічна культура є примітивно-лінійною, то політики-вихованці такої школи не побачать життя комплексно й не збагнуть, із чого ця життєва комплексність починається.

Українські політики не здатні до моделювання по-справжньому доброї сучасної школи, бо корені успішної сучасності не в минулому (міць вертикалі влади), а в майбутньому (мережний постдемократичний розвиток структур партнерства). У такому ж обмеженому стані і шкільні вчителі, бо не вони є каналом зв'язку між життям навчальним і життям справжнім. Саме тому історично-важливі рішення про школу, як правило, приймались не педагогами. Були вони, як правило, не кращими, бо мало хто з дітей любить навчатись у школі: колись били пліткою чи лінійкою, а тепер "мотивацією". Традиційне навчання є примусовим, немов не існує в людини природної потреби в постійному навчанні.

Чому так, увесь час через примус? А тому, що вчителі не мають технологічного зв'язку із зовнішнім життям. Зовнішній світ не цікавиться думкою вчителів про доросле життя. Убоге фінансування українського вчителя не дозволяє йому вільно подорожувати світом під час канікул. У вчителів немає ані грошей на літературу, ані вільного часу, щоб читати. Як за такої якості життя по-сучасному впливати на своїх вихованців? Щоби впливати як обізнаністю, так і багатою враженнями внутрішньою культурою.

Політики ухиляються вислуховувати вчителів, бо бояться почути критичний аналіз стану їхніх справ. Деякі вчителі подаються в політику, щоб таки бути почутими. Тільки замість стати «свіжим повітрям» із «планети розвитку» часто перетворюються в політиканів, які з "планети маніпуляцій".

Задля практичної користі від цього вступу-ініціації розглянемо два суспільно важливих аспекти: національну ідею та єдність національної еліти. Зробимо це через призму вчительського бачення "не вчительських" проблем.

Про національну ідею

Внутрішнім змістом національної ідеї може вбачатись турбота про по-сучасному добре облаштоване життя власної країни. Що може бути критерієм певності, що ідея вдала? Відчуття непереборного бажання поширити свою успішну практику на весь світ, поділитися своїм надбанням, діяти на межі експансії своєї ідеї.

Чому так? Бо видається, що кожний є небайдужим до оточення, в якому доводиться жити. Ми не можемо вибрати батька чи матір, не вибираємо Батьківщину. Разом із тим ми активно впливаємо на стиль життя не тільки своєї рідні, а й сусідів. Особливе місце належить зусиллям у створенні прийнятного духовного простору. І суспільство в цілому, як мегаособистість, намагається поширити вдалий варіант організації життєвого простору й на сусідні території.

- Удала життєва організація - це демократія, як в Америці?

- Без вагань скажу, що ні.

- Демократичне середовище, як у сучасній Європі?

- В якій саме? Європа не однорідна й неоднозначна.

- Що, немає світла в кінці тунелю?

- Зовсім ні. Не може не існувати оптимістичного варіанту за будь-яких негараздів, бо людство ніколи не відмовлялось від такого ефективного ресурсу, як продуктивність. Якщо раніше більше дбали про міць владної вертикалі зверху донизу, то віднині все більше уваги приділяється питанням продуктивних технологій та продуктивних суспільно-економічних відносин. Ці речі набули глобального, масового характеру, хоча поки що - не для українського суспільства. Поки що немає масового усвідомлення того, що в наші часи проростає нова постдемократична перспектива. Серцевина цієї тенденції в тому, що все більше жителів планети можуть не витрачати головні свої сили та час на матеріальні турботи. Продуктивні технології, працюючи в автоматичному режимі, успішно справляються з цим завданням. Головна увага людей зміщується на свій внутрішній зміст, на особистісне наповнення. Усе більше люди чітко усвідомлюють колосальність перспектив особистісного просвітлення. Характерною ознакою такого стану людини, колективу чи суспільства в цілому виступає продуктивний характер життєвих акцентів суб'єкта. Це щось подібне до новітніх варіантів надії на безсмертя: чим більше людина віддається життю у природовідповідних формах взаємодії, тим більше життєвої енергії отримує у зворотному напрямку.

Усе більше людей мріють про власну суспільно-продуктивну самореалізацію. А головне, що нам хочеться й оточення відповідного, хочеться жити серед людей з продуктивним характером. Як гірка редька набридли "умільці" експлуатувати інших, маніпулювати оточенням, видавати себе за ринково цінні "екземпляри" тощо. Надії пов'язуються з людьми, котрі органічно випромінюють навколо себе продуктивну творчу атмосферу, засівають насамперед у самих собі творчі спроможності, вияв котрих благодійно впливає ще й на їхнє оточення.

Інакше кажучи, чому б нам не взятися за вивчення власних можливостей поширити на весь світ зерна нового, постдемократичного стилю суспільного життя.

- Що за стиль такий постдемократичний?

- Це той, що краще за демократичний!

- Звідкіля такий візьметься?

- З'явиться із внутрішньої природи носіїв продуктивного характеру, того характеру, котрий якщо й несе якісь проблеми, то проблеми росту, але не руйнації. Я бачу постдемократичний поступ у зростанні когорти носіїв продуктивного людського характеру. І вбачаю їхню майбутню експансію по світу. Чому б не взятися за це нам, українцям? Старі наші надбання вже далеко не такі, щоби було варто триматися за них, зціпивши зуби та зі сльозами на очах.

- Як за ту стару валізу, що без ручки? Ти ж знаєш, наскільки українці є людьми неспішними та обережними.

- А з якої радості берегти ту ментальність, що з чужої столиці нам історично силою нав'язали? А розвиватись коли?

Стан обережності є характерним для неосвічених. Це популістська політика, ефективність якої не більше ніж ілюзії. У цій популістській політиці зацікавлені люди, котрі самостверджуються не справами, а красивими розмовами про справи. Саме під впливом таких людей витіснено на периферію нашої свідомості ось таку очевидну правду життя: "Сказане - ще не означає почуте, почуте - ще не означає уважно вислухано, уважно вислухане - ще не означає зрозуміле, зрозуміле - ще не означає згоди, згода - ще не означає застосовано, а застосовано - ще не означає сталого застосування" (Конрад Лоренц).

Триматись тихого життя. щоб заздрити тим націям, котрі вміють мовчки, але практично-продуктивно робити те, про що ми лише говоримо, хоча й дуже красномовно ("Куме, у мене корова здохла. Прийдіть і допоможіть її витягти з хліва. - Спасибі, куме. Як Бог дасть, і у вас здохне, то я вам теж допоможу" - із наповнення всеукраїнського загальнодержавного телевізійного часу.).

Українська школа дотепер не може перейти в масових вимірах до застосування продуктивних форм навчально-виховної роботи як своєї основної педагогічної технології. Наші вчителі все ще працюють за моделлю "копіювання лекал", мовляв, так дитина гарантовано зробить вправу правильно. А, мовляв, за "вашої продуктивної свободи" хтось робить неправильно, а хтось узагалі нічого не робить. Ось тільки наше маршове копіювання як для загальноосвітньої, так і для вищої школи перетворилось на тупцювання на місці за псевдоатестатами та псевдодипломами. (В одній київській школі один учень з однієї дуже багатої родини у випускному класі практично не відвідував заняття, бо перебував в основному на курортах Єгипту та Кіпру. Тому не отримав атестата про загальну середню освіту. Прийшов час звітувати про працевлаштування випускників. Класний керівник підключив своїх помічників і випадково дізнався, що той учень є студентом платної форми навчання дуже престижного університету в інституті міжнародних відносин.)

Як таке можливо, якщо є реєстр оригіналів сертифікатів ЗНО, і виявити підробку дуже легко?

Реєстр є, але не факт, що є бажання перевіряти: конвеєр із продукування псевдодипломів продовжує працювати в нових старих умовах.

Без учительського впливу зупинити подібне неможливо. Наприклад, у Франції той, кого спіймали на спробі списати, на п'ять років утрачає можливість вступити до будь-якого ВНЗ країни. А який реальний суспільно-моральний вплив з боку українських учителів, якщо вони не є впливовими, починаючи зі свого суспільного статусу? Останнього красномовними речами з високих трибун у День учителя не досягти. Якщо світ уже давно навчився формувати гідний статус учителя механізмами чесної конкуренції (норвезький працівник морської бурової каже: "Ми отримуємо багато, майже як учителі!") і тепер працює над створенням суспільно спроможних структур партнерства, то ми навіть не починали перше: на посади відбираємо не кращих, а рідніших, як у патріархально-ієрархічні віки. За таких обставин проекти національної ідеї не більше ніж ілюзії, бо жодному посадовцю вже не реалізувати концепцію "Нація, держава, заклад тощо - це Я". Суспільству треба вчитися жити концепцією «МИ» й навчатися цьому зі школи, оновленої внутрішньо: замість моделі "копіюй мене" перейти до моделі партнерства - «працюймо продуктивно".

Про єдність національної еліти

Більшість сприймає теперішній антагонізм у середовищі представників владної еліти як катастрофу для всього українського народу. Цей міф увесь час підтримується, так само як міф про виняткову духовність слов'янського народу завдяки церковнослужителям. Так, про представників української еліти пишуть, що вони «...не усвідомлюють повністю, що перебувають в історичному просторі. Не розуміють, що вони не просто державні діячі, а значущі персоналії української історії, дії яких, здобутки та прорахунки майбутні українські дослідники будуть прискіпливо розглядати та препарувати під мікроскопом історії, а здатність церковних ієрархів порозумітись наводять як приклад: "Дорогі браття і сестри, співвітчизники! Усяке царство, що розділилось у собі, спустошиться, і всяке місто чи дім, що розділився в собі, не встоїть(Мф. 12, 25). В умовах, коли знову в нашій державі загострюється політичне суперництво, що підриває основи нашої державності, коли провідні державні інституції не можуть знайти порозуміння, а розчарування, байдужість і зневіра опановують суспільство, - християнські Церкви України вважають своїм обов'язком звернутись до вас із викладенням свого погляду на ці проблеми та можливі шляхи їх подолання".

Якби наша традиційна школа вчила аналітико-критичному мисленню, то коментарі до цих матеріалів були б зовсім іншими, ніж ті, що читаємо. Наприклад, людина написала би про неузгодженість у лавах нашої владної еліти: "Нічого страшного в цьому немає, бо зростання хаосу є початком нового порядку. Уся новітня історія нам демонструє, що рівень експлуатації більшості населення України владною меншістю став ще більшим, ніж у радянські часи. ВВП на мешканця у 2001 р. в Україні становило $760, а, наприклад, у Німеччині - $31141! А згідно із західними оцінками, національний прибуток України на душу населення в 1970-х роках був вищим, ніж в Італії.

Якщо за радянських часів прихована від свідомості населення експлуатація скеровувалась із Центрального комітету, що знаходився в Москві, то тепер це робиться за пострадянською моделлю з Києва. У першому випадку прості українці були жорстоко експлуатовані під зовнішнім силовим тиском супердержави, а у другому, тобто теперішньому, - ким? Своїми ж політичними лідерами? Та кому це потрібно, окрім самої елітної меншості?"

Тому саме під тиском такої глибинної правди українських реалій завжди виникає політична сила, котра щоразу не дає сформуватись однозначно впевненій більшості (коаліції). А еліти бідкаються про єдність суспільства. Замість здогадатися, що народу єдність політичної еліти задля його ж нещадної експлуатації просто ні до чого. Не відповідатиме духу новітньої постдемократичної історії та політична коаліція, мета якої формувати ВВП не для інноваційної якості життя людей, а для подальшої ескалації експлуатації природних і людських ресурсів. І не у традиційних демократичних системах ринкової конкуренції наше інноваційне майбутнє. Новим політичним суспільствам важливо вчасно перестрибнути цей, тепер уже історичний архаїзм, щоби вдало приземлитись в інноваційні системи продуктивного партнерства. Ключовим тут є слово «продуктивне»: з моменту, як гроші все більше з мірила праці ставали інструментом непродуктивних фінансових ігор у ф'ючерси тощо, й почались постійно-періодичні кризи замість системного сталого розвитку.

Схоже на те, що інноваційна історія України весь час схиляє нас спробувати дати приклад світу нової єдності еліти, в основі котрої було би становлення інноваційних суспільних систем партнерства. Із цієї позиції ми можемо й не бідкатися з того, що донині в Україні спромоглись лише на не більше ніж муляж держави, а по-справжньому працюючих державних систем немає. Якщо "плач" по системах експлуатації, то туди їм і дорога. Звісно, успішність суспільних систем партнерства є можливою тільки за умов поєднання продуктивного знання з продуктивним внутрішнім характером населення країни. Розуміння цього освіченими представниками нової еліти не може не призвести до висновку: "Кому ж іще, як не вчителям щільно цим зайнятися. Суспільству потрібна заможна та нова за духом школа, школа, пронизана духом партнерства. Не тільки формальному знанню та примусовими методами треба вміти вчити".

Останні заклики до єднання з боку як пострадянських за суттю політиків, так і таких самих за попередньою життєвою історією церковнослужителів не є по-сучасному перспективними: пройшли часи, коли верхи об'єднувалися, щоб експлуатувати низи, а низи гуртувались, щоб цьому протистояти. Історичний розвиток готує суспільні умови до мережного горизонтального партнерства між істинно продуктивними громадянами. І вчительську роль у підтримці цих первинних історико-суспільних імпульсів важко переоцінити.

До людини, просвітленої предметно-продуктивною істиною та навченої продуктивному партнерству, у тому числі і з власним внутрішнім світом, не пристане й помутніння душевної свідомості. Таку людину релігійна культура суспільства як відкритість людей до Божественної істини не змусить підставляти свою шию як під ярмо церковно-культової духовної експлуатації, так і витрачати себе на догоду новітньому шоу-культу. Зовнішні лики інноваційної постдемократії будуть чимось схожі на ділократію (суспільство продуктивно-ділових освічених людей).

Слово на підсумок. Автор не прагне своїм текстом чітко довести, посилаючись на відомі наукові авторитети, що написане є дійсно чинним. Мета в тому, щоби своїми ментальними імпульсами підтримати тих читачів, котрі внутрішньо дозріли до творення інноваційних систем партнерства. У тому числі й у політиці. Якщо хоча б один політик стане вчитись не тільки збирати зали, щоб "віщати" людям, а й сам шукатиме, кого розумного послухати, то краще стане і народу, і йому самому: вузлики нової за духом політико-суспільної єдності саме життя допрацює з надзвичайною легкістю (Марсель Пруст). І краще починати робити це серед по-справжньому сучасних учителів. Автор не відносить себе до останніх, бо все частіше згадує про вчительські пенсії у 80 % від заробітку своїх закордонних колег, разом з якими ще двадцять років тому довелося працювати на їхніх, чужих для нього дітей. Мрії про такий рівень пенсійного забезпечення вчителів України - це майже як мрії і для самого себе. Що видається нереальним, бо ж немає в держави фінансових ресурсів!

Як би не так, бо в більш слабких за природними та людськими ресурсами країнах фінансова неповага до вчительства вважається суспільно аморальною. Ключ відповіді всього лише в узгодженому із совістю розумному рівні експлуатації. А взагалі-то, замість експлуатації життєвих ресурсів краще зайнятись "експлуатацією" науково-природничих знань задля створення додаткових життєвих ресурсів. Не про гроші із грошей світ починає піклуватись, а про додані до природного наявного базису науково-продуктивні штучно створені ресурси, щоб забути традиційне: "Будь-який науковий винахід - це новий вид зброї" (почитаймо про шведське містечко, котре функціонує виключно на природно відновлювальній екологічно чистій інноваційній технології).

Автор: В. Другов

Стаття журналу "Відкритий урок: розробки, технології, досвід"

Освіта.ua
01.12.2009

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!