Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Мотивація роботи вчителя: погляд практика із глибинки
Мотивація роботи вчителя: погляд практика із глибинки

У контексті нашого освітнього буття постійно чується: Який учитель, така і школа. Може, саме тому організатори освіти всіх рівнів намагаються так ретельно регламентувати роботу вчителів. Спочатку - регламентація, а слідом - щільна опіка

Мотивація роботи вчителя: погляд практика із глибинки

Це в першу чергу директиви з навчальної діяльності на уроках, потім контроль над відповідністю атестації учнів міністерському фоліанту на 124 сторінки («Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти»), далі - вимоги до поурочних конспектів, а ще - рамки роботи від методичних об'єднань та обов'язковий мінімум загальнокультурних виховних заходів, контрольований начальством. Це у школі, а за її межами вчителя «чекають» районні (міські) методичні служби й інститут післядипломної освіти. Мотиви зрозумілі: усе заради того, щоб учителі краще працювали.

Здоровий глузд у мотивації матеріального

Я завжди спостерігав вищеописану активність навколо вчителів з німим запитанням: «А п'ять років підготовки в педагогічному ВНЗ - цього, що, недостатньо?»

Як усе це смутно нагадує совдепівські підходи до виробництва товарів довгострокового користування. Завжди всі знали, що поточний ремонт буде потрібний безпосередньо з моменту продажу товару. Дійсно, усі автомобілі, які послідовно купував у радянський час, змушений був ремонтувати на другий день після покупки. Спочатку з недосвідченості просто не міг зрозуміти, що та чи інша система не працює, хоча машина і їде. А останнього разу мені директор магазина чітко поставив умову: «Ви купуєте авто поза загальною чергою. Не подобається - можете відмовитись!». Знаєте, як попрацюєш за кордоном в атмосфері життя без хабарів, то важко примусити себе переступити цю неприємну риску.

Звичайно, освіта, як і все, має якийсь свій конкретний початок. На превеликий жаль, у нас сам початок спрямований не на освіченість як результат освітнього процесу, а всього лише на наступний його «ремонт». У цивілізованій співдружності людям на думку не спадає, що необхідно організувати відвідування уроків людини, якій держава вручила диплом, кваліфікувавши її як учителя! Ні директор, ні заступник директора в розвинених країнах такого собі не дозволяють! Не ті вони люди, щоб валити норми професійної етики. Це сфера службових обов'язків предметного інспектора. В яких випадках? Тоді, коли має місце конфлікт між учнями (батьками) й учителем, або коли за заявою вчителя досліджується можливість присвоєння йому більш високої атестаційної категорії, або ж епізод, пов'язаний з дослідженням доцільності продовження контракту. Так було зі мною в Алжирі наприкінці першого року роботи. У ході уроку прибігла секретарка й попередила, що зараз на заняття прийде генеральний інспектор із фізики. Точно: заходить він разом з директрисою ліцею, вітаються й сідають на задньому ряді. Хвилин п'ятнадцять спостерігають, як я працюю, потім інспектор виходить до дошки та якийсь час веде бесіду з учнями про програмний матеріал. Я зрозумів, що все нормально, коли побачив, що інспектор від бесіди з дітьми перейшов на монолог про матеріал фізики для того, щоб мені показати, що він у цій справі «дока». Дійсно, директор потім коротко повідомила: «Інспектор залишився задоволеним. Контракт подовжено». Зверніть увагу: навіть натяків на звичайний для нас «аналіз уроку». Інспектор вирішує конкретні речі, за якими можуть стояти різні зміни соціального плану в житті дорослої людини. ПРОФЕСІОНАЛ працює, як гідна поваги особистість.

Якось колега-алжирець після уроків запрошує всіх учителів на чашку кави. Питаю: «З якого приводу?» Відповідає: «Прийшов строк, який дає мені право заявити себе на більш високу атестаційну категорію, і сьогодні був інспектор, подивився два моїх уроки і поставив більш високий «град».

- Що це тобі дає? - питаю.

- Саме збільшення заробітної плати - це моя місячна норма витрат на бензин, - відповідає він.

Скажу від себе, що з автомобілем за межами домівки він не розстається ніколи. У країні, що розвивається, почали з того, що відразу визначилася з розміром гідної зарплати вчителям, лікарям і викладачам університетів. Визначилися з тим, що освіта, медичне обслуговування повинні бути винятково дієвими, тобто здійснюватись кваліфікованими фахівцями. Тому ми, іноземні контрактники, там і працювали, бо своїм молодим людям фальшивих атестатів і дипломів ні ліцейська, ні університетська система освіти не могли видати у принципі.

А яка якість диплома вчителя, якщо він не вміє виконувати конкретні завдання, передбачені програмою для учнівської державної атестації за цикл навчання? Звичайно, це питання риторичне. Для них риторичне, але тільки не для нас. Тому деякі наші тодішні вчителі-контрактники мали і проблеми. Наприклад, приходить на урок наш «блатний учитель», а аудиторія порожня. Виявляється, що діти від нього відмовились, тому що з ним вони не зможуть підготуватись до річної атестації, а інспектура підтвердила обґрунтованість вимог. До кінця року він ходив у ліцей, нічого не робив, одержував зарплату відповідно до контракту, але на наступний рік останній не подовжили, а в генеральне консульство відіслали претензії. Несправжня освіта не проходить. А справжня освіта, медобслуговування фінансуються в першу чергу. А для всього іншого - як грошей вистачить. Тому що практично всі інші галузі тому й існують, що в сутності своїй нічого іншого й не передбачають, як тільки заробляти гроші властивою їм матеріальною продуктивністю. У нас, на жаль, навпаки. Податки збирають, щоб фінансувати бізнес. Чому люди спираються в першу чергу на здоровий глузд, а ми на умоглядні обґрунтування незрозумілих підходів, що не у змозі дати зриму соціальну продуктивність? До чого все це? Так, яка система освіти - таке й життя!

А все тому, що для більшості наших соціумів справжня освіта як ніколи не була організована, так це залишається й до сьогодні. Правда в тому, що в нас є дуже сильні окремі вчителі, викладачі, медики, але немає справжньої продуктивної загальної системи освіти, медичного обслуговування. Справжньої в тому сенсі, що для звичайних стандартних ситуацій немає жодної потреби навіть «сильним світу цього» шукати шляхи до спецзакладів. Скажіть, яким може бути соціальний престиж учителя, який пасує перед завданнями, що передбачаються для абітурієнтів? Звичайно, низький. Ось і маємо разом з низькою заробітною платою ще й цю «ложку дьогтю» у загальну бочку вчительського соціального статусу.

Схоже, що наші зарплати будуть помітно рости. Але, як би з цього моменту не активізувались керівники освіти всіх рівнів для додаткових зовнішніх вимог до вчителя у плані нарад, засідань, повчань-настанов, доповідей-рефератів, рапортів, описів, інформацій та інших «опусів», усе одно не у змозі вплинути на рівень навчальної підготовленості учнів. Так, і як би самим учителям не видалось, що краще ця звичайна «суєта», ніж персональні праці про забезпечення власної заможності перед особою предметних вимог не взагалі, а за будь-яким конкретним учнівським завданням. Якщо ми не сформуємо нішу соціальної самодостатності вчителя у прямому співробітництві з учнями в рамках сучасного програмного матеріалу, то адекватного зусиллям росту рівня освіченості молодих людей не досягти. Високоефективні освітні структури ніколи не відрізнялись великим зовнішнім галасом і суєтою. Для продуктивності інтелекту необхідні зовнішня тиша та паузи на осмислення. Саме за таких умов розум може не мовчати і, можливо, саме в цьому активному мислячому «мовчанні» знаходиться відповідь на відоме запитання: «Що було спочатку: слово чи справа?». Якщо саме спочатку, то, здається, була ДУМКА.

Здоровий глузд у мотивації змістовністю життя вчителя

Якщо порівнювати зміст нашої вчительської атмосфери з характером професійного життя закордонних колег, то настрій знову ніяк не радісний.

Порівняємо одне з одним. В одній системі вчителя привчають, що треба буде щоразу пояснювати, чому урок проводиться саме так, а не за схемою, яка бачиться правильною завучу, директору, інспектору, методисту методкабінету, завідувачу кабінету інституту післядипломної освіти і, нарешті, своїм же колегам.

В іншій системі за все професійне життя на заняття вчителя приходить тільки інспектор з предмета, та й то тільки тому, що сам учитель його запросив для переатестації на більш високу категорію. Без запрошення самого вчителя інспектор приходить тільки з ініціативи адміністрації у випадках конфліктів з учнями. Крім того, про планові переатестації на «підтвердження присудженої категорії» навіть і думки не виникає. Тобто жодних функцій із перезатвердження диплома, як це існує в нас у завуальованому вигляді, держава нікому не делегує. Просто із самого початку не допускає «псевдодипломи». Навпаки, на шляху до отримання диплома претендент повинен не тільки засвоїти науковий зміст своєї професії, а й обов'язково продемонструвати, що він їм уміє продуктивно оперувати на рівні сучасних соціальних потреб.

Досвід роботи за кордоном підказав, що письмова форма атестації хоч і не ідеальна, але найбільш мотивує учнів. Її прозорість (якщо роботи зберігаються в адміністрації для можливих апеляцій) автоматично ставить в умови ефективної роботи не тільки учнів, а і їхніх учителів. Адже все видно: які вчитель задачі підібрав, з яких програмних розділів, які в нього критерії оцінювання й багато чого іншого. Саме на базі письмової атестації можна збудувати будинок об'єктивності як в освітньому плані, так і у правовому. І при цьому всі: учителі, учні, батьки - занурюються в атмосферу демократичної відкритості.

Внутрішня культура вчительської роботи не може не включати постійну самоперевірку на продуктивність своєї діяльності. Для вчителя не тільки гроші важливі. Якщо його унікальна здатність передавати знання, ділитись технологією використання інтелектуальних умінь, розкривати секрети гуманітарного мистецтва й надихати на добре не знаходить зацікавленості учнів, то нормальна людина не буде працювати «на повітря» тільки тому, що платять гроші. Саме з цього виходить педагогічна традиція демократичних суспільств. Якщо уважно подивитись на характер роботи вчителів старшої школи, то ніхто у Франції не покладе відповідальність за підготовку учня винятково на вчителя. Достатньо багато відведено самому учню. У них зазвичай у класі більшість дітей успішних. Це ще й тому, що ті, хто, лексикою учнів, «не доганяє», можуть продовжити навчання тільки у профілі, де інтелектуальні вимоги для них будуть посильними, тобто старша школа у принципі не може бути однотипною. Заклади для старшокласників потрібні різні. Не треба соромитись того, що ліцеї не для всіх учнів і не для будь-якого вчителя.

Академічні ліцеї передбачають максимально можливе навантаження на інтелект, щоб випускники змогли успішно продовжити навчання в університеті, а професійні ліцеї дають велике навантаження на формування технологічних навичок. І все це жодним чином не ставить суспільні взаємини у площину «більшої чи меншої людської цінності». Умілий автослюсар завжди цінується вище, ніж некомпетентний. Так само і з учителем чи лікарем. Некоректно порівнювати автослюсаря з хірургом, тому що продуктивним може бути тільки порівняння себе сьогоднішнього із самим собою вчорашнім. Якщо ж і існує радість від учительської праці, то в умовах нашої «постсовдепівської дійсності» аж ніяк не завдяки державним організаційним ресурсам. А ось в умовах, наближених до демократичних стандартів, саме завдяки загальнодержавним організаційним підходам учитель завжди знаходиться в комфортному соціальному мікрокліматі. Можна гідно жити без повинності йти через «не можу» в університети, тим більше за псевдодипломом. А без побудови загальнодержавної відповідальної системи взаємодії учнів з учителями одними закликами проблеми не вирішити. Рівність у правах не дає приводу до рівності на життєвий шматок соціального пирога. Якщо в рівняння соціального статусу закласти тільки бажання й відкинути такі параметри, як розумові здібності, працьовитість, компетентність і продуктивність, то нам не бачити не тільки успішної освітньої системи, а й адекватного суспільства. Ми ж дотепер навіть не починали закладати основи відповідальної освітньої системи. Коли ж почнемо? А з того моменту, як законодавці та лідери суспільства зможуть (чи будуть змушені) сприймати з любов'ю своїх кревних дітей не тільки як майбутніх випускників університетів а, скажімо, як успішних шеф-кухарів чи машиністів.

У своєму Херсонському ліцеї ми ще з 1989 року встановили для всіх інтелектуальних дисциплін, що визначальною семестровою оцінкою можуть бути тільки письмові блокові атестації. І вчителі, і діти їх прийняли без найменшого опору - адже як відкрито заявити, що ти проти чесності та справедливості? Батьки всіма правдами й неправдами намагаються влаштувати дітей у наш ліцей, тому що знають, що їх тут привчать наполегливо працювати не за рахунок закликів чи примусів, а самою організацією навчальної справи. А ще розуміють, який високий виховний потенціал несе в собі атмосфера вільної плідної роботи.

Організаторам освіти важливо бачити, що є такі системи контролю, які здатні стати технологічним інструментом високоякісної освітньої роботи як з боку учня, так і з боку вчителя, керівників установи. А є такі, що на це не здатні. Об'єктивне оцінювання не самоціль, а засіб ефективного переведення процесу освіти в освіченість випускників як соціальної мети освітньої діяльності.

Утім, наш учительський дискомфорт також починається з моменту, коли ми бачимо, що самі не здатні виконати завдання, призначені для випускників. Теперішня система освіти загалом, як і окремий учитель зокрема, побачивши свою низьку продуктивність, починають доводити самі собі, що вони не «дурні». Саме звідси й «ростуть ноги» безлічі шкільних заходів загального характеру. Однак вплинути на рівень інтелектуального розвитку вони не здатні. Для останнього ще не придумано чого-небудь кращого, ніж ОСНОВИ НАУК! А красивими загальними промовами апріорно можна «доводити» що завгодно, але тільки життя увесь час показує: від простої кількості загальних заходів як з учителями, так і з учнями не вдається підняти не тільки рівень навчальної підготовки випускників, а і їхній рівень культури. «Довідатися» завжди сильно програє «пізнати». Ми, педагоги-практики, покірно даємо себе втягувати в зовні як би яскраве інтелектуальне життя різноманітних тематичних нарад і засідань, на яких, правду кажучи, займаємося своїм інтелектуальним і соціальним самоствердженням. Але суспільству потрібні педагоги, упевнені в собі не за рахунок зовнішніх ефектів, а завдяки високій результативності своєї роботи, яка виражається в рівні підготовленості випускників. Нарадами професіоналізм учителів не може бути сформований у принципі.

Найбільш сильні мотиви до доброї роботи у вчителя може сформувати тільки учень. А мотивацію самого учня сформує такий соціальний уклад, що здатний усунути зрівнялівку й тіньові відносини, причому в автоматичному системному режимі, обходячись без методів зовнішнього примусу. Тому-то здоровий глузд і розраховує на політичну волю таких організаторів освіти, яким важливі не вони самі на тлі держави, а власне плоди їхньої державної діяльності. Потрібні прості конкретні форми виходу освітньої системи в соціум, які мотивують освітню діяльність учнів. Після цього справа за вчителями не стане. Важливо зрозуміти, що все це не ідеалістичні ілюзії. Саме такий високий авторитет учительської професії у країнах Євросоюзу. Якщо внутрішній світ учнів зберігає сліди впливу освітньої культури на аналітичне світосприймання подальшого життя, то вона не може бути низької якості, і не так просто набрехати красивих обіцянок під час виборів чи збудити людей до руйнівних деструктивних дій. А яка в нас може бути самооцінка значущості своєї професії, коли звичайною стала цитата: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди!». Яка якість життя суспільства з багаторічною практикою, що затвердилась, коли вчителі намагаються з усіх сил, а учням до всього «паралельно». Тільки лаяти учнів за пасивність чи закликати їх до «розумного, доброго, вічного» - великі таланти і високий професіоналізм не потрібні, але для конкретного ефекту одного галасу недостатньо.

Учителю дуже важливо знати, що він потрібний людям своєю конкретною копіткою професійною працею педагога-предметника, а не загальним, мовляв: «Учитель - звучить гордо!». Якщо ми щосили уповаємо на свої здібності маніпулювати свідомістю дітей, то чи дійсно ми освічені? Пригадується випадок, коли представниця старшого покоління хвалить молоду маму за те, що вона замість грубого примусу терпляче переконує маленьку дочку вдягатись більш відповідно й дає їй перелік на вибір. А маля каже: «Так, звичайно, мама дає те, що вона хоче, або таке, що неможливо вдягти!». А ми все вкладаємо ресурси в так звані політтехнології, в основі яких продовження життя за принципом: «Не головне, яким БУТИ, а головне - ІМІДЖ». І якщо величезна популярність книжок Толкієна нам підказує, наскільки сильний у людей потяг до техніки маніпулювання один одним, то це жодним чином не повинно затуманювати здоровий глузд, якщо не всіх педагогів, то хоча б організаторів системи освіти державного рівня.

Ну, зробіть так, щоб з низькими балами зовнішньої випускної атестації питання про подачу документів приймальним комісіям університетів і не розглядалось, у тому числі й на контрактну форму навчання. Побачите, що більшість учнів повернуться до інтенсивної роботи раніше самих учителів. Це працю вчителів можна адмініструвати в ручному режимі, але не учнів. Невже не бачимо, що жити в умовах відсутності функціональної соціально значущої залежності між учасниками освітньої системи в рамках усієї країни, а краще, у світових координатах, - це викидати гроші та здоров'я на вітер? І якщо ми в основі цих координат візьмемо всього лише ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД і МОРАЛЬНІСТЬ, а не будемо очікувати, доки висока академічна наука всебічно все вивчить і дасть нам готовий продукт, то, здається, не нашкодимо ні науці, ні освітній практиці. Скоріше навпаки - будемо сприяти як одній, так і іншій. Відомо, що в Японії взагалі немає Академії наук, хоча загальна середня освіта з 1938 року, а зараз японське суспільство у стані переходу на загальну вищу освіту.

У цілому має сенс говорити про вчителя як про добротного фахівця винятково вустами учнів, учнів, які прагнуть учитись. Таких учнів персональні таланти вчителя цікавлять тільки в той момент, коли він їх застосовує в роботі з ними. Кожний учень по-своєму не розуміє якусь частину палітри навчального матеріалу. Це тільки в позитивному розумінні вони схожі. А в нас, учителів, існує бажання просто подобатись учням. Ось і тягне нас до позерства, спроб бути цікавим і привабливим і весь час повчати. Без цього не обійтись, але якщо не вийти на копітку роботу зі складними компонентами предметної програми, то для підготовленості старшокласників однієї зовнішньої привабливості навчання буде замало. Також мало зусиль тільки з боку вчителів без конкретного прямого мотивуючого впливу суспільства на учнів. Суспільство саме від учнів очікує своєї більш щасливої долі вже в найближчому майбутньому. Без формування різнопланових суспільних мотиваційних ніш для учнів, різних за рівнем навчальної підготовленості освіти, система не зможе зайняти провідну роль у підготовці молоді до дорослого життя.

А як же з дитинством? Так само продумано, як і з серйозною предметною навчальною роботою. За рахунок, у першу чергу, організаційних ресурсів, а не тільки закликів до щасливого дитинства на зразок: «Усе краще - дітям!». Ось у країнах Середземномор'я навчальний день розділяється на дві частини: до обіду й після нього. А обід триває дві години, і діти можуть і поїсти не поспішаючи, і добре відпочити. Після обіду вчаться до 16 чи 17-ї години, тобто держава об'єднує учнів з учителями на весь «робочий день», а не виставляє їх швидше зі школи виконувати домашні завдання. Виконувати, як у пострадянській практиці, самостійно, або з батьками, або з репетиторами. Основна навчальна робота всіх видів (вивчення, підкреслюю - саме вивчення, а не просте пояснення нового матеріалу, формування практичної компетенції й т. п.) у наших колег виконується разом з учнями в рамках розкладу занять. Удома самостійно щось допрацьовують тільки ті, хто, скажемо так, «не доганяє». Однак існує ще одна особливість робочого тижня закордонних учнів. У середу заняття в них тільки до обіду (до 12-ти дня) тому, що після обіду весь ліцей занурюється в роботу гуртків за інтересами (спорт, танці, музика тощо). У п'ятницю також тільки до обіду у зв'язку з тим, що наступний день вихідний. Ось у такі моменти й виявляються можливості для дотику з яскравими епізодами щасливого дитинства. Дорослі живуть навчальним життям дітей, щоб їм допомагати, дають можливість мати вільний час, а не «завантажують» їх після школи підготовчими курсами, заняттями з репетиторами, вивченням усього й уся.

Ми у своєму ліцеї ввели обідню перерву після перших двох пар тривалістю 70 хвилин, а після перерви ще дві пари. Завершуємо заняття о 15:30. За шістнадцять років роботи в такому режимі не було жодної родини, в якої з'явився б сумнів у доцільності такої організації. Після тривалої перерви в учнів таке відчуття, що вони до занять сьогодні ще й не приступали. Як це важливо бачити, що дітям подобається знаходитись у ліцеї. Іноді ми забуваємо, наскільки любимо саме тих, хто дарує нам щось хороше просто так, якось непомітно.

Важливо пам'ятати, що для справжньої освітньої атмосфери тільки високого інтелекту педагогів недостатньо. Щоб учитель був продуктивною складовою освітньої системи, йому дуже необхідні властивості ведучого в учнівському середовищі. Якщо людина за своїм справжнім складом не екстраверт, то її продуктивна робота зі школярами під великим сумнівом. Це студенти в силу своїх вікових особливостей можуть тихенько займатися «своїми справами» й нікому не заважати. А школярі-екстраверти удержати свою енергію просто фізіологічно не можуть. Тільки разом з учителем-лідером їхня енергія може за рахунок резонансу знаходити для себе позитивний вихід. Якщо цього неможливо досягти, то у клас приходять проблеми не тільки педагогічної продуктивності, а і просто медичні - проблеми здоров'я дітей і самого вчителя, навіть якщо вчитель авторитарно досягає зовнішніх параметрів дисципліни. Серйозні люди прекрасно про це знають, але відбір у педагогічні університети організується так, ніби все це нічого не означає. Як у музичних продюсерів: «Якщо у вас немає голосу і є гроші, заходьте до нас. Ваша задача кричати голосніше, а пісню ми зробимо!». У виконанні наших педагогічних університетів щось подібне: «Якщо ви не екстраверт і маєте гроші, усе одно заходьте до нас - диплом учителя отримаєте!». А що потім - це ваші проблеми! Тільки ось як бути з державною відповідальністю за ефективність освітньої системи в цілому?

Здоровий глузд у вимогах до вчителя

Як можлива продуктивна мотивація вчителів без фонтана основних СВОБОД?

Свободи не у принципі, не в деклараціях, а в реальній повсякденності. У демократичних країнах у робочий час під час літніх канікул учителі у свій заклад не ходять, як у нас, «відпрацьовувати» години тарифікації. Це їх персональний час, час, коли вчитель може багато ПРОЧИТАТИ.

А ще в них кожний учень має право на одну екскурсійну поїздку на рік за рахунок уроків, а під час канікул обмежень на екскурсії немає. Тому вчителі завжди раді разом з дітьми відвідати захоплюючі місця, інші країни за кошти батьків чи громади. Директор нікого не примушує - працює принцип обопільної зацікавленості. До того ж у відрядження з дітьми обов'язково відправляється один з батьків учнів. У цьому легко побачити не тільки декларації, а й реальне співробітництво вчителів з батьками, а також, що ще важливіше, з дітьми. Останнє, доповнюючи навчання, додає йому соціальний сенс. Із цією метою в ході будь-якої поїздки учні в обов'язковому порядку збирають матеріал для письмового звіту про побачене, про свої враження й аналітичні спостереження. Ви би бачили, які прекрасні альманахи випускають французькі ліцеїсти після кожного відвідування України, нашого Херсона. Привчають їх до такої продуктивної конкретики ще змалечку. Якось довелося спостерігати в костьолі-меморіалі Жанни д'Арк маленьких англійських школярів, які активно записували щось у блокноти в ході розповіді екскурсовода, а потім робили те ж саме вже при вільному знайомстві з експозицією. Спитав їхнього вчителя, який непогано володів французькою, й почув у відповідь: «Після повернення до Англії учням необхідно буде написати про побачене». А учні ці - від сили четвертий клас. У поїздці діти привчаються до зовнішньої культури спільного життя. Так, в автобусі ніхто нічого не жує. Існує час для зупинки на обід, щоб зробити пікнік на свіжому повітрі й усе за собою поприбирати. Не буває так, щоби після обіду спонтанно комусь знову захотілось їсти, тому що структура обіду завжди продумана, продумана так, щоб їжа добре засвоїлась і додавала енергії, а не викликала сон. Пам'ятаєте наше: «З ранку боремося з голодом (тому що ніколи поснідати), а після обіду зі сном!»? До речі, саме для реалізації основного призначення їжі - засвоєння організмом у Європі сильно шанують сироварну справу. Будь-яка об'ємна трапеза завжди завершується саме твердим сиром, тому що в ньому знаходиться величезна гама ферментів, що й дозволяє оптимально переварювати білки, жири та вуглеводи, додаючи енергійності й оптимістичного сприйняття дійсності як форми активного життя, а не постійне ниття з приводу недоліків інших. Ніколи європеєць не буде розпочинати день сніданком із сирним бутербродом, тому що кидати в порожній шлунок активний реагент - це гроші на вітер, а здоров'я на вівтар проблем. Ось і в таких підходах до життя проглядаються постійні прояви продуктивного характеру освітнього середовища.

Одна справа накопичення знань, щоби потім на кожному кроці кричати: «Як можна чому-небудь вірити - одні протиріччя!». І зовсім інша - навички продуктивного застосування інтелекту не взагалі, а на тлі конкретного епізоду чи задачі. Просто так ці здібності з неба не падають. Необхідне середовище, в якому вчитель та учень велику частину часу не вивчають усе й уся, а разом учаться застосовувати себе в активному інтелектуально-культурному суспільному полі. Один ефект від того, що вчитель увесь час буде спрямовувати на учнів потік формальних знань зі скарбнички розвитку даної науки з наступною вимогою відтворення, й зовсім інша (значно вища), якщо велика частина взаємодії вчителя й учня витрачається на активне застосування хоча б частини того величезного масиву, який цивілізація назвала НАУКОЮ. Адже потрібно чомусь і НАВЧИТИСЬ, у тому числі навчитись і СВОБОДІ вчителювання.

Якщо про це піклуватись на суспільному рівні, то нескладно, уже починаючи зі студентської лави, уміти відрізнити СВОБОДУ від чогось з її деструктивними проблемами і СВОБОДУ для чогось з її можливостями для розвитку. Ми в організації свого ліцейського життя не закривали очі й на те, що нам часто краще «що завгодно робити, аби нічого не робити» (у сенсі «нічого конкретного й відповідального»), і на те, що «зроблене під примусом можна вважати таким, чого взагалі й не робили».

Тому, давши повну свободу вчителю в його професійній компетенції, поруч із розкладом уроків розмістили на очах усього ліцею календар узгоджених для всіх предметних зупинок, щоби подивитись, а як у нас із реальною підготовленістю учнів? Чи дійсно вона є? Тобто і вчителі, і учні з батьками не мають свободи від відповідальності. Якщо взялися за навчання, то це не просто заради самого лише процесу. Організатори вашого навчання обов'язково будуть домагатись вашої більш зрослої освіченості. Простого процесу заради процесу нам недостатньо. Якщо ви не бажаєте дійсно навчитись - почнемо розставатись. Я особисто у своєму класі іноді граю з учнями: «Котику, сперечаємось на коробку цукерок, що ти не зумієш весь визначений час займатись конкретною предметною роботою!». Потім наприкінці року визнаю, що я програв. Іноді в інших подібних випадках діти мені кажуть: «Ні, не будемо сперечатись, тому що ви програєте». А мета досягається - учні починають самоорганізовуватись без прямого примусу. Так, це діти, але і з учителями можна працювати у вільних для них умовах, позбавивши їх усього лише однієї з них - свободи від відповідальності, і то - за їх добровільною згодою. Нас лякає практика подвійної моралі з боку вчительських начальників? Так, адже предостатньо конкретних моніторингових механізмів. Це ж абсолютно нормально, якщо не всі учні успішні у виконанні програмного завдання, але буде далеко не так, якщо жоден учень класу не вміє виконати завдання, і зовсім катастрофа - якщо на це не здатний самий учитель! І катастрофа ще неповна, тому що можна звернутись до НАУКОВО-МЕТОДИЧНИХ ресурсів і виправити справи. Особливо, якщо такими ресурсами є УСПІШНІ КОЛЕГИ. ПРОТЕ, як було би прекрасно, якби їх зібрали в мережу державної методичної допомоги, і ніхто більше не примушував би теперішніх методистів до інспекторських функцій!

Наголошую на провідній ролі практичної навчальної роботи з профільних предметів винятково при навчанні старшокласників. Це специфіка саме старшої школи, в основній школі (5-9-і класи) інші акценти, а в початковій - тим більше. Життєвим підтвердженням цього служить вивчення, скажімо, фізики, математики чи біології під керівництвом добротного професіонала в умовах роботи чужою мовою, коли останньою учні володіють краще від самого вчителя. У таких умовах йому вже не розгорнутись феєрверком зовнішніх ефектів чи навіть у хорошому сенсі власне тільки методичною майстерністю. Але учні, яким держава сформувала їх соціальну залежність від рівня персональних навчальних компетенцій, цінують саме того предметника, який здатний їх НАВЧИТИ практичних умінь виконувати завдання. Учні «чужих класів» просяться до нього на уроки. Просто тому, що він зрозуміло пояснює, як справлятися зі складними питаннями предметного змісту.

Наша освітня діяльність підтверджує, як відзначає головний редактор київської газети «Завуч» Віра Зоц, що останнє слово буде все одно не за розумом-хитрістю (тактичні ресурси), а за РОЗУМОМ-МУДРІСТЮ (життєві цінності). За здорового глузду зрозуміло, що чим більш шанобливо ставиться суспільство до педагогів, тим вище вимогливість учителя до самого себе. Нам легко зрозуміти історичний досвід суспільства в його повазі до вчителя. Але зараз у великих містах такої поваги споглядати не доводиться. Хоча ще при моїй практиці вчителювання в сільській місцевості люди похилого віку намагались поступитися місцем у рейсовому автобусі до райцентру молодому вчителю - навіть не вчительці!

- Чому ж зараз і в селі зникла широка демонстрація поваги до вчителя?

- А часи змінились, зросла загальна розвиненість населення. Із часом суспільство не могло не стати більш вимогливим до вчителя. Якщо раніше вчитель уже самою своєю грамотністю, інтелектуальністю й загальною ерудицією викликав повагу, то зараз подібне демонструє багато хто, навіть звичайні робітники чи селяни.

Сьогодні повага до вчителя почнеться з моменту, коли діти й батьки побачать, що він уміє те, на що вони самі не здатні.

А ще на додаток уміння спрямувати внутрішню енергію дітей на досягнення ними статусу успішних випускників-абітурієнтів.

Давайте саме в цьому контексті пам'ятати про ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД та аналізувати СВОЮ освітню діяльність через відповідну призму. А коли це НАШЕ професійне ЖИТТЯ, станемо змінювати його на краще, освітлюючи свої справи променями здорового глузду.

Автор: В. Бєлий

Освіта.ua
04.06.2009

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!