Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Сучасний освітній менеджмент: профанація чи впровадження?
Сучасний освітній менеджмент: профанація чи впровадження?

Критерієм історичної відповідності нашого менеджменту була б адекватність між аналізом справ, вибором адекватних новому часу рішень та технологією реалізації цих рішень. Яка щодо цього наша актуальна спроможність?

Сучасний освітній менеджмент: профанація чи впровадження?

Щодо стратегії осучаснення освітньої системи, то ми її не маємо й дотепер: лише певні ескізні контури, котрі опозиційні часу сили щораз мріють зруйнувати. Основна причина цього жаху у тім, що більшість організаторів життя нашого суспільства є людьми хоча й розумними, але не на рівні розум-мудрість, а всього лише як носії розуму-хитрості. З такими характеристиками не до стратегічного бачення: тут з близькими тактичними завданнями би впоратись.

Ескізні ж кроки до стратегії можна побачити у спробах міністра Івана Вакарчука запровадити громадсько-державне управління освітою. Хоча Міністр вбачає найбільший потенціал саме у громадській складовій, але поки що він змушений користуватись державно-адміністративним "запрошенням до громадського обговорення". А звідси наше бажання спробувати "зустрічний рух". У цьому контексті пропоную як міністерству, так і всім освітянським рівням відкрито пояснити своє ставлення до деяких пострадянських освітніх "свячених корів". Це як старт до хоча б мінімальної продуктивності на рівні первинного внутрішнього переосмислення.

А для "стартових колодок" використаємо один із яскравих прикладів "відповідності" поглядів суспільних лідерів до власних же історично-владних повноважень. Прослідкуємо за змістом скороченої версії бесіди Дмитра Гордона із Борисом Нємцовим:

"Прилетев, Ельцин высказал пожелание: "Хочу в гастроном".

"Пожалуйста. Прямо сейчас?". - "Да, и в какой - выберу сам". Едем и около одного из гастрономов он скомандовал остановиться: "Вот этот". Заходим, а там бабушки - набросились на него, естественно, с кулаками...

..."Что ты, - кричат, - натворил?!". Ельцин подошел к прилавку, увидел там напуганных продавцов, для которых появление президента было полнейшей неожиданностью... Как сейчас помню, ценник на масле - 305 целковых (до этого его продавали по 5 рублей 50 копеек).

Бабульки вокруг бушуют, а Ельцин ко мне оборачивается: "А кто такие цены установил?". - "Борис Николаевич, это же вы", - имел я глупость ответить. "Как это я?" - изумился он. "Ну как? - переспрашиваю. - Как отпустили вы цены, такие они и установились". Он вспылил: "Значит, так, хватит мне голову тут морочить! Кто директор "Молокоторга"?".

"Докукин", - отвечаем. Ельцин тут же распорядился: "Докукина снять, цены опустить".

"Борис Николаевич, - говорю, - в принципе, я все понял, но только... вы знаете... цены-то как бы...от кадровых перестановок не опустятся"...

Он между тем свое гнет: "Снимай!". Комедия да и только... Когда Ельцин уехал, вызываю Докукина - он вполне нормальным мужиком оказался. "Вообще-то, - говорит, - я акционерным обществом руковожу, и ты, губернатор, меня уволить не можешь". Я только руками развел: "Так-то оно так, но Ельцин попросил"... Он хмыкнул: "Ну ладно. Поскольку ты классный парень, чтобы тебя не убрали, я сам заявление напишу", а теперь наиболее интересное. Прилетев в Москву, Ельцин перезвонил: "Докукина снял?"

Звісно, що чітко зрима невідповідність ментальності такого "лідера" до власних же нововведень не могла не спричинити штучних проблем мільйонам громадян. А цікаві для обивателя розповіді про "витівки" "лідера" спеціально тиражують, щоб відвернути увагу суспільства від глибокого аналізу його справ. Тільки вони не так "звеличують" саму політичну постать як гальмують осучаснення цілих країн. Тому саме утримуючи у полі уваги наведений приклад оцінимо й дещо таке, що знаходиться у полі нашого "осучаснення" освіти на різних рівнях впливу.

Міністерський рівень

Усім відомі заяви організаторів освітнього простору України про відмову від авторитарної педагогіки на користь особистісно-орієнтованої освітньої парадигми. Чудово звучить, але як ця відмова реалізується? Логічно було б створити умови для старшокласників до вибору профільної освітньої траєкторії, бо далеко не кожен з них здатен успішно вправлятися зі справжньою, приміром, математикою, хімією, мовою тощо, а не їхніми освітніми ерзацами. Профілізації вимагає завершення шкільного періоду, якщо мова про справжню школу навчання, а не "дитсадок" для юні, котрий би відволікав їх від "вулиці". Весь світ робить це приблизно так: основна школа (по 9-й клас) є досить уніфікованою, а старша - чітко диференційованою як за освітніми галузями, так і щодо інтелектуального чи мануального рівня складності навчання. Тому, наприклад, європейські старшокласники академічних ліцеїв мають лише 8-9 предметів, щоб майже по-дорослому опрацювати профільно-базові предмети в обсязі 4 - 6 годин на тиждень. Останнє при загальному 32 годинному тижневому навантаженні дозволяє їм без репетиторів по-справжньому поглиблено підготуватись до випускних випробувань. Звернемо увагу - не пройти програму як у нас з 2-3 годинами на тиждень, а опрацювати у стінах закладу разом зі вчителем, залишивши час на здоровий фізичний, культурний тощо розвиток. Наше ж міністерство тримається за радянський зразок "базової" освіти: 16 предметів із обсягом в 1-2 тижневих години. Тільки й того, що "сотворили" 32-і варіації навчальних "профільних" планів з перестановками одних і тих же предметів. А ще Міністерство наголошує: осучаснюйте свій заклад завдяки варіативу, а інваріатив не чіпати!!!.

От, і виходить, що до індивідуального розвитку шлях школяра пролягає через додаткове навантаження, бо основним весь час залишається усереднений загальноосвітній комплекс. Впору згадати як колись відправляли до психлікарні тих радянських людей, котрі не розділяли марксистсько-ленінської теорії при тому, що більша частина планети те успішно робила без будь-яких перешкод. Тільки час й показав хто крокував "не в ногу". Це Микола Бердяєв міг бачити до чого приведе людей наслідування ідей "большевика на троне - гения бранной речи" (рос.), а вихідці авторитарної школи з ентузіазмом будували неймовірно затратні підземні залізні дороги, підземні "міста" та підводні ремонтні доки для військових, котрі ніколи так і не запрацювали невідомо казна для чого.

Просто у нас ще до сих пір дуже мало людей бачили на власні очі ЩО являють собою школи в іншому світі. І не тільки у розвинених країнах, а й в Африці чи далекій перенаселеній Азії. Ми мало знаємо ЯКІ у людей шкільні будівлі, двори та ЯКИЙ середньосвітовий рівень соціального статусу у вчителів та учнів. Мало кому з нас випало попрацювати в умовах педагогічної свободи, поєднаної зі зрозумілим суспільно різноманітним позитивним цілепокладанням, бо "не в тій країні випало народитись". Але ж науковий пошук ніде не зупиниш: див. педагогічні роботи київського професора менеджменту Геннадія Дмитренка.

Звісно, хто зверне увагу на думки "якогось" завуча, але як бути з висновками учасників Ялтинської конференції (грудень 2008 року», на котру запрошувались представники виключно успішних закладів та науко-дослідницьких педагогічних лабораторій?

Професіонали-практики прямо заявляють: "Старша "профільна" школа із 16-ма однаково обов'язковими предметами - це не більше, ніж профанація!". А саме це і є "свяченою коровою" для нашого Міністерства, бо "А куди ж ВИ полишите всіх інших вчителів?" Немов це є проблемою практиків низового рівня, а не самих організаторів освітньої системи. Якщо керманичі суспільства не здатні організувати його по-сучасному, то чого страждати від архаїки всьому люду? Сучасні машини та речі можна імпортувати, але ж не освітню САМООРГАНІЗАЦІЮ - її створити може лише сама нація. Невже нікому? Знову будемо про брак "верховної" політичної волі? А на профанацію волі достатньо?

Фундаментальний науковий базис для пізнання матеріального світу відображає в першу чергу єдність останнього. Тому для успішного власного дорослого життя людині достатньо глибоко розібратись в одній освітній галузі (комплекс споріднених наук), щоб в інших не робити "дурнуватих" помилок. Час відмовитись від ілюзій усіх навчити всьому: невже не набридло "жонглювання формальними ерзацами знань" в умовах тотальної розумово-технологічної безграмотності? Як "Не кіно формує суспільство, а люди роблять кіно" (Девід Лінч), так підказує нам гумор і з освітою: "Ничто так не помогает осознать, сколько всякой ненужной фигни содержится в мозгу, как разгадывание кросворда" (рос.).

Директорський рівень

Якщо сучасна шкільна освіта є особистісно-орієнтованою, то треба щоб після 9-го класу школярі попадали до РІЗНИХ закладів і виключно через сито суспільно-прийнятної селекції. Первісними паростками до цього у нас стали новостворені ліцеї для старшокласників (не плутати з традиційною школою I - II - III ступенів, котра змінила назву). Справжній ліцей - це заклад, що відмовився від основної школи, а тим паче - молодшої.

Ліцей - це вже не школа і ще не ВНЗ. Юнаки та дівчата ліцейського віку ще не доросли до оволодіння конкретною дорослою професією - дай їм, Боже, підготуватися до моменту, коли з'явиться справжня дорослість. Але директорський корпус шкіл за інерцією гальмує розвиток ліцеїв як окремої складової освітньої системи. Суспільна роль різнопрофільних ліцеїв у тім, щоб через селекцію випускників основної школи як впливати на останню, так і зробити освіту старшокласників по-справжньому РІЗНОЮ. Але директору-традиціоналісту ввижається, що тільки його колектив здатен гарно навчити "своїх" учнів і він покладе на олтар долі все, щоб не "віддати" комусь дітей, яких він навчав з першого класу. Тому-то й поміняли багато з них назву своєї школи на ліцей. Але Україна вже доросла до по-справжньому різнопрофільної ліцейської освіти, щоб мати її не лише завдяки ліцеям, котрими назвали бувші ПТУ чи створеними при ВНЗ.

Проблема уніфікованого школярства настільки пронизала нові цілі та засоби її досягнення, що навіть організатори освіти не бачать потреби системно вирішувати проблеми як технології особистісно-орієнтованої селекції старшокласників, так і умови збереження чи втрати учнем статусу ліцеїста.

На додачу до цього ще один споріднений вид профанації від директорського корпусу: мова про компетентністний підхід до оцінювання результатів освітньої підготовки. Віднині в Україні не має негативних чи позитивних оцінок: лише різні рівні компетенції. Люди всі різні, а тому й по-різному компетентні: у чомусь сильно, а в чомусь слабко. Для останнього й існують 1-3 бали шкільної шкали: учень на примітивному рівні розуміє про що йдеться, але не вміє успішно вирішити навіть прості конкретні завдання. Така правда життя як була завжди, так і залишиться в майбутньому: завжди є (будуть) учні у чомусь некомпетентні. Та тільки не у наших директорів-традиціоналістів. Вони вважають, що отримують гроші ще й зате, щоб змушувати вчителів ставити оцінки вищі, ніж 1-3 бали на ПУСТОМУ місці - малювати "компетентність". Отакий "сучасний" менеджмент на рівні директор - вчитель.

Вчительський рівень

З учителями проведено безліч нарад, засідань, конференцій тощо про особистісно-орієнтоване навчання. Ними написано силу-силенну докладів, підготовлено відповідних електронних презентацій. Та тільки стара класно-уроку схема як була головним вчительським засобом, так і залишилася: учитель грає роль ведучого, а учні фронтально веденого стабільного гурту. Але, як ще інакше?

Та багато як: замість стабільних класів - гнучкі групи. Наприклад, вивчення іноземних мов не в адміністративних класах, а у групах, відповідно до рівня стартової підготовки. Це для початку як ініціатива від методичного об'єднання вчителів. До речі, а з якого дива об'єднання (кафедра) вчителів повинна цементуватись саме на методичних засадах? Щоб у всіх були одні й ті ж методичні зразки? Це як впливає на розвиток творчих начал?

Або: хто заважає вчителю відмовитись від фронтального менторства та й запровадити заняття, котрі б автоматично дозволяли учням "вмонтувати" себе у різнопланові та різнорівневі за складністю види навчальної роботи. Такий досвід й готуватиме наші заклади до еволюційного осучаснення традиційної класно-урочної системи: починаючи зі старшокласників. Краще небайдужим вчителям замість втрачати здоров'я на формальне переписування чужих статей про особистісно-орієнтоване навчання своєю практикою підштовхувати керівництво до реально-адекватних організаційних кроків. Тоді й рух зверху, наприклад, по відмові від традиційного фінансування мережі класів району (міста) на користь конструкції із мережі закладів стане органічним та успішним (див. роботи Івана Осадчого про освітні округи ширше, ніж зразок для сільської місцевості). Звісно, що таке вимагатиме фінансування на учня, але з цим вправлятись вже сучасному директору-менеджеру та його по-справжньому сучасній команді вчителів-коучингів. Бо, не від "високої" моралі ми до сих пір підтримуємо старе та непродуктивне.

Звісно, постає питання: "Але ж як бути зі старими кадрами? По-свинськи кинути напризволяще?". Ні в якому разі. Порядний вихід один - призначити пенсію у 80% від найвищого рівня заробітку вчителя. Тільки не треба нам морочити голову недоліками "статусу державних службовців". Такий статус ні до чого як нашим вчителям, так і мільйонам їхніх закордонних колег, котрі й без нього, навіть, в Африці мають саме такий (у 80%) рівень пенсії. Сучасним українським політикам треба замість утримувати профанації, хоча б щодо вчителів спробувати зламати практику радянської надвисокої експлуатації простого люду та політики брехні, так звичної для старослов'янських просторів і цим зробити заявку на побудову порядного громадянського суспільства. Хоча серед нас багато хто вважає: проблеми щодо гідного рівня життя людини в Україні не існує (війна ж не йде).

Цих людей єднає дві принципові речі: вони або ніколи не були в українському сільському помешканні та сільській школі, або не бачили життя простих селян та городян за кордоном. Пам'ятаймо, що сільських жителів в Україні 13,8 мільйонів: як усіх громадян Фінляндії, Данії та Норвегії разом взятих. Чи можете ви уявити, щоб там школи не мали сучасних туалетів чи систем опалювання, обладнаних кабінетів та гарної, зі здоровими стравами їдальні, а тамошні вчителі позбавлені можливостей на комфортне та незалежне від батьків житло, власний автомобіль та щорічний відпочинок в теплих країнах тощо?

ЯКЩО...

Якщо закордонний вчитель з радістю приймає іноземних гостей, бо має декілька вільних спалень, окремих туалетів та ванних кімнат, то у нашого вчителя проблема як взагалі прожити самому, бо навіть однокімнатна квартира є недосяжною. Витоки цієї вражаючої різниці у полярності суспільно-політичній: якщо в інших народів усі розробники загальнонаціональних природних ресурсів не тільки справно платять податки, а й відраховують певний відсоток від своїх доходів на рахунок кожного (!!!) громадянина країни, то у нас загальні природні ресурси згідно правильно (!!!) оформлених паперів стали недоторканою приватною власністю - жодного державного впливу, окрім потреби у періодичних "дотаціях та преференціях" за рахунок податків із трудового люду. До речі, скажіть, вам доводилось десь чути чи читати задля чого такого розумного треба брати податки з тих, кому платять із податків: для створення додаткових "паперово-облікових" робочих місць?

Якщо у Китаї, де 200 мільйонів школярів (!!!) вже практично вирішено питання забезпечення електронним підручником кожного учня, то у нас лише точаться сварки навколо конкурсів щодо паперових підручників зі старим стилем подачі змісту - описовим тестом автора.

Примітка 1. Китайський електронний підручник являє собою пристрій розміром з книжку-записник, у котрій щороку міняють чіп-карту з повним набором підручників даного класу. Батькам платити треба лише за чіп-карту, вартість якої 7доларів США.

Примітка 2. Сучасні видавці як електронних, так і паперових підручників широко використовують різноманітну форму подачі змісту (декілька кольорових блоків на сторінці: фотодокументи з коментарями, смішні малюнки, стробоскопічні фото дослідів тощо). Так учень може повноцінно задіяти різні канали сприйняття, а не лише послідовне читання. Сучасним підручником вмикається єдиний розумовий комплекс, а не лише його частина (див. матеріал Володимира Паронджанова "Учебник XXI века: он может быть эффективнее в 8 000 раз").

Примітка 3. Старанної послідовної деталізації, обов'язкових висновків та суворої логіки дотримуються там, де головним є не розвиток особистості, а підкорення волі людей заради збереження чи укріплення влади певного центру.

І як за всього цього встояти перед німим питанням: "Де Китай (історично), а де ми? Чим займемося: майбутнім чи доживатимемо старим?". Це тільки видається, що питання риторичне: ще матимемо нагоду почути ЯК голосно звучатиме "плач Ярославни" за старою зрівнялівкою. І ще невідомо з якого рівня голосніше: міністерського, директорського чи базового (вчительського)?

Якщо ми, освітяни, самі зініціюємо створення надійних суспільних механізмів внутрішньо корпоративного відбору кращих, то й зникне з наших вуст наступна гірка оповідка: сучасна вчителька - це жіночка, котра заходячи до маршрутного таксі у кінці робочого тижня ловить себе на бажанні голосно скомандувати: "Т-а-а-к, закрили всі роти і сіли по місцях!".

Важливо, щоб саме освітянська спільнота зрозуміла, що у перехідний період по-людяному в країні стає лише, ЯКЩО найбільшу суспільну протекцію отримує ВЧИТЕЛЬСТВО.

І не треба гасити усвідомлення цього так званою справедливістю щодо інших, бо йдеться про суспільно інноваційний кадрово-технологічний ресурс: залучення до школи найрозумніших, по-сучасному розвинених, далекоглядних та світоглядно врівноважених працівників.

"Розумний думає вперед (життєві перспективи, пенсійні в т.ч.), а нерозумний в зад (сьогоденні ліньки)" - каже народний гумор.

Шановні освітяни базового рівня, давайте підтримаємо цю тему як нашу ГРОМАДСЬКО-державну ініціативу до обговорення на державно-політичному рівні. Зробимо це громадським завданням нашим політичним менеджерам, котрих МИ поставили на роботу у СВОЄМУ суспільстві. Відштовхнемося від того, що наш Міністр Іван Вакарчук наголошує: "У громадсько-державному управлінні освітою акцент повинен ставитися на громадській складовій".

Чи може український народ ще до цього не "доріс": нам все ще треба працювати на збагачення еліти, а вже потім ...?

P.S. Про міні-тест на самопізнання: у декого з нас може з'явитися німе питання щодо заклику автора статті: "А яку саме тему "треба" підтримати?".

Автор: В. Бєлий

Освіта.ua
03.06.2009

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!