Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Страх Божий як педагогічний метод
Страх Божий як педагогічний метод

Так у чому ж полягає позитивний уплив релігії, зокрема на шкільну освіту

Страх Божий як педагогічний метод

Фізкультхвилинка. Проводиться у вигляді гри. Учитель наказує робити різні рухи, але діти повинні виконати наказ учителя за умови, що команді передують слова: «Книга каже». Якщо ці слова не сказали, учень повинен стояти нерухомо. Наприклад, учитель: «Книга каже підняти руки вгору та потягнутись». Усі виконують команду. «Книга каже нахилитися вліво» (всі нахиляються), «вправо» (всі повинні стояти, бо не були сказані слова «Книга каже»). Зробити достатньо рухів для розминки дітей.

«Основи християнської етики. 5 клас. Посібник для вчителя». Острог, 2006.


У червні цього року народні депутати-регіонали Герман і Мірошниченко внесли на розгляд Верховної Ради проект Закону України 2340-а «Про внесення змін у деякі закони України» (про партнерські взаємовідносини держави, школи та церкви). Цим документом передбачається набір поправок до різних законів, у тому числі «Про освіту» та «Про загальну середню освіту», покликаних змінити статус відокремленості церкви від держави та школи на статус партнерства. Утім, ці зміни зосереджуються переважно на рівні декларацій: наприклад, пропонується слова «фізичного та психічного здоров’я» замінити словами «фізичного, психічного й духовного здоров’я», а також доповнити ряд освітніх законів формулюваннями про можливість партнерства навчальних закладів і церкви «у частині впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес із метою збереження та зміцнення духовного здоров’я дітей, забезпечення їх духовного розвитку, а також виховання підростаючих поколінь у дусі релігійної толерантності та міжконфесійної співпраці, відновлення духовності та моральності українського суспільства».

Питання взаємовідносин церкви та інших громадських інститутів – від ЗМІ до армії – є в українському суспільстві досить чутливим, а його обговорення нагадує балет на льоду: усі учасники намагаються якомога делікатніше обходитись один з одним, щоб не порушити хитку рівновагу й естетичну привабливість дійства. Церква після здобуття незалежності набула статус своєрідної «священної корови», безумовно позитивної соціальної сили, яка, пройшовши через репресії та заборони радянських часів, повертається до життя і зробить українське суспільство кращим. Попри міжконфесійну ворожнечу й досить невелику частку тих, хто відвідує церкву частіше, ніж на основні релігійні свята, вона користується найбільшою серед усіх інститутів довірою населення (+0,64). Певно, через ці причини не виникає нарікань і зростання присутності церкви та релігії у школі.

Утім, мало хто опікується питанням, а в чому ж полягає цей позитивний вплив релігії, зокрема на освіту. Якщо почитати офіційні документи про це – від президентського указу № 279/2002, друга стаття якого передбачає «запровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес», до наказу МОН № 437 «Про вивчення у навчальних закладах факультативних курсів етики віри та релігієзнавства», де йдеться про «поєднання зусиль держави, громадянського суспільства й церкви у створенні високодуховного виховного середовища, забезпечення морально-етичного виховання учнівської молоді в загальноосвітніх навчальних закладах країни», можна зробити висновок, що релігійна освіта покликана здійснювати духовно-моральне виховання учнів. Пояснювати, що ж під цим мається на увазі, якими є ознаки «духовно-моральної кризи українського суспільства», на подолання якої таке виховання спрямоване, чиновники ніколи не вважали за потрібне. І дійсно, слово «духовність» не є науковим терміном і абсолютно не потребує розтлумачення. Утім, трохи конкретики ніколи не завадить.

Пропоную поглянути на зміст навчальних програм «предметів духовно-морального спрямування», що отримали міністерський гриф і використовуються для викладання в українських школах.

Варто почати з розгляду «Концептуальних засад вивчення предметів духовно-морального спрямування в ЗНЗ», прийнятих колегією Міністерства освіти в червні 2006 року. Цей документ, як, утім, і майже всі інші, пов’язані з релігійною освітою в Україні, стверджує, що ці предмети «не ставлять за мету залучення до певної конфесії, не нав’язують учням релігійних або атеїстичних переконань, а слугують фундаментом для усвідомленого вибору дитиною духовних і моральних норм». «Цей курс має загальноосвітній, світоглядний, культурологічний, етичний характер. Він не є віровчительним, тобто вчитель у процесі його викладання не навертає учнів до віри», ‑ ідеться в передмові до інформаційного буклету про курс «Християнська етика в українській культурі» для батьків учнів початкової школи.

Дійсно, займатися наверненням дітей до віри було завданням церковно-приходських шкіл, поширених за царських часів, якими керувала спеціальна Рада при Святійшому Синоді. Повертати цю практику у ХХІ столітті ніби й не комільфо, тому апологети релігійної освіти кажуть скоріше про реалізацію права на свободу віросповідання. Однак, кинувши погляд на програми найпоширеніших курсів «Основи християнської етики» та «Біблійна історія та християнська етика», ми спостерігаємо дещо зовсім інше. Серед принципів викладання курсу християнської етики першим іде теоцентризм: «…джерелом духовно-моральних цінностей є Бог. Ці цінності є об’єктивними, вічними й незмінними, переданими людям Богом через Біблію». Це складно сприйняти інакше, ніж як нав’язування релігійних переконань.

Автори програм, підручників і методичних матеріалів із предметів духовно-морального спрямування постійно наголошують, що курс «Основи християнської етики» та інші подібні навчальні дисципліни є екуменічними, міжконфесійними та спрямовані на те, щоб навчити дітей жити в багатоконфесійному суспільстві. Однак при цьому не ставиться під сумнів сам факт наявності в учнів віри в Бога, тим більше припустимість нав’язування останньої в загальноосвітніх навчальних закладах.

Іншим принципом є толерантність до релігійних відмінностей і особливостей, що передбачає «шанобливе й терпляче ставлення до представників різних конфесій, а також до атеїстів і людей із відмінними переконаннями». Однак у результаті вивчення однієї з тем в 11-му класі «учень/учениця, пояснюючи світоглядно-філософські основи атеїзму, усвідомлює небезпеку його поширення у християнському середовищі». Складно уявити шанобливе ставлення до «небезпечного» атеїзму, який, до речі, фігурує поруч із неорелігіями в одному ряду з мормонами, кришнаїтами, неоязичниками та сатаністами.

Серед загальнодидактичних принципів, на яких ґрунтується процес вивчення основ християнської етики, є і принцип науковості, а також систематичності й послідовності.

Принцип науковості, згідно із програмою, має за мету використовувати наукові знання з галузей фізики, хімії, астрономії, біології, історії, археології тощо для підтвердження біблійних істин і базується на досягненнях психолого-педагогічної, історико-культурологічної та теолого-філософської наук. Як поєднати біблійні істини, починаючи від створення людини Богом на шостий день від початку світу, що діти повинні спочатку вивчити в першому класі, до віку Землі в 15 тисяч років, знищення всього живого під час потопу, зупинки руху Сонця та воскресіння мертвих, із засадами природничих наук? Ідея викладати креаціонізм і синтетичну теорію еволюції як рівноцінні підходи до пояснення походження життя виглядають знущанням над самим принципом науковості – адже еволюціонізм виник на основі фактів, і вже друге століття науковці сходяться в тому, що ця теорія, звісно, зі змінами та доповненнями, адже з часів Дарвіна наука крокує вперед семимильними кроками, адекватно описує історію виникнення життя, тоді як креаціонізм вимагає вірити без жодних доказів, точніше, усупереч доказам.

Утім, курси духовно-морального спрямування стосуються не науки, а насамперед етики, можуть сказати їх захисники. Що ж, залишимо науку й подивимось на етичну складову релігійної освіти.

Дозволю собі невеликий відступ від аналізу текстів, щоби пригадати історію із життя. У рамках одного дослідження мені довелося проводити глибинні інтерв’ю з освітянами в різних регіонах країни. Одне з них було з директором школи-гімназії в обласному центрі на сході. Школа ця якраз і спеціалізувалась, якщо так можна сказати, на релігійній освіті. Директор із великим запалом розповідала мені про їхні досягнення: відвідування учнями церкви, паломництва, кабінет із релігійною літературою тощо. І батьки, за її словами, дуже задоволені, і вчителі: адже в дітей менше проблем із дисципліною! «Звичайні діти не слухаються, вередують, не хочуть робити домашні завдання. Але в нашій школі ми з першого класу кажемо їм, наприклад, що бігати на перерві – це гріх. Вони виховуються у страху Божому, тому поводяться добре».

Страх Божий як педагогічний метод має довгу історію, як і тілесні покарання та психологічне насильство. Звісно, подібні речі в навчальних програмах відсутні, утім, постійні протести релігійних організацій проти ювенальної юстиції, що покликана захистити дітей від насильства в родині та школі, показують, що церква не остаточно відмовилась від традиційного підходу до педагогіки. Однак у межах курсів духовно-морального спрямування учні повинні «розвивати навички послуху», «пояснювати, чому треба слухатись батьків і Бога», не перечити старшим, розуміти, що «послух Богу, батькам, учителям – надійний спосіб уникнути помилок». І це не дивно, адже «Початок мудрості – страх Божий» (4-й клас).

Звісно, етична складова релігійної освіти цим не обмежується. У програмах ідеться і про повагу, взаємодопомогу та любов. Однак ці принципи присутні й у світській етиці. Більше того, здається, нормально поводитися з іншими людьми не з-під палки, не через страх перед покаранням за гріх, а розуміючи, що це є основою й умовою власного добробуту, більше відповідає уявленням про людяність і справедливість.

А тепер трохи цифр. У Києві минулого навчального року курс «Християнська етика в українській культурі» прослухало більше 17 тисяч учнів початкової школи. В Івано-Франківській області «Основи християнської етики» викладаються в 95 % шкіл. За даними Міносвіти, 2011/12 навчального року курси духовно-морального спрямування вивчались у 8 205 навчальних закладах (із близько 20-ти тисяч).

Попри факультативність курсів духовно-морального спрямування, вони є частиною загальнообов’язкової середньої освіти, а отже, на них розповсюджується певна «обов’язковість». Включаючи релігійні курси у шкільну програму, їх таким чином легітимізують і ставлять в один ряд з науковим знанням: фізикою, математикою, правописом. І запевнення, що курси морально-духовного спрямування є релігієзнавчими та культурологічними, а не проповідницькими, не витримує критики, адже ці предмети явно спрямовані не на те, щоб розповісти про існуючі релігії, а на те, щоб виховати дитину в дусі відданості одній із них. Інакше кажучи, предмет «Християнська етика» та йому подібні не каже: «Деякі люди вірять у Бога й тому поводяться так-то й так-то», у ньому викладаються основи віровчення для віруючих.

Послух і сліпа віра замість самостійного та критичного мислення... Креаціонізм і янголи на небі замість біології й астрономії... Звісно, можна сказати, що не замість, а на додачу. Однак що б не писали автори навчальних програм і посібників про принцип науковості, на якому базується викладання християнської етики чи біблійної історії, здоровий глузд і мінімальне знання історії розвитку людської думки кажуть нам, що наука та релігія не можуть безпроблемно й несуперечливо поєднуватись – ані на фактологічному рівні, ані на рівні підходів до пізнання світу.

Так само слабко вкладаються в одну голову церковна ієрархія, непідзвітність і непідконтрольність мирянам служителів культу, непогрішність рішень вищих органів чи керівників церков, вимога покори та суворого дотримання правил, на прийняття яких неможливо вплинути, та «виховання свідомої, вільної й відповідальної особистості, здатної жити і творити в сучасному демократичному суспільстві», що декларується як завдання курсів духовно-морального спрямування в міністерських концептуальних засадах їх викладання, рівність, автономія особистості, самоуправління та свобода вираження думки, що, здається, з більшим правом можна назвати загальнолюдськими та загальноприйнятими на сьогодні цінностями.

У сучасної школи достатньо проблем, пов’язаних не тільки із браком фінансування. Зокрема, вона практично не навчає дітей критично мислити, перевіряти отримані знання та бодай задаватись питаннями про сказане вчителем на уроці або прочитане в підручнику. Релігійна освіта, укомплектована «страхом божим» і світоглядом, в якому Бог є джерелом всякого знання, насправді непогано вписується в цю систему. І це, можливо, дає основний привід для занепокоєння.

Ірина Когут, Центр дослідження суспільства, для Освіта.ua

Освіта.ua
22.10.2013

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!