Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Сили змін: моральна мета і складність

Сили змін: моральна мета і складність

Майкл Фуллан - новатор та лідер західного освітнього менеджменту. Як дослідник, консультант і радник створив кілька професійних спілок для розвитку загальноосвітньої школи та реформи освіти загалом. Йому належить кілька успішних праць, серед яких найвідоміша «Сили змін»

Був час, коли моральна мета освітньої реформи видавалася доволі простою. Хоч ми знали, що за нововведеннями часто-густо стоять політичні чи кар'єристські мотиви, більшість людей свято вірила в те, що всі ці реформи здійснюються таки задля блага усіх учнів. Якби це питання було настільки простим і очевидним, ми б уже давно знайшли йому вирішення. Врешті ми ось уже впродовж майже цілого сторіччя запроваджуємо інновації задля вдосконалення учнів. З такими складними речами, як моральні чинники змін, неможливо досягти успіху простим декларуванням мети і мобілізацією сил для її досягнення. Такий підхід тут не спрацьовує і не може спрацювати. Ця справа вимагає постійної уваги, і її не можна здійснити, не перейнявшись нею повністю, не намагаючись щодня змінювати на краще світ, у якому шлях до успіху стає виразним і очевидним лише тоді, коли ми, засукавши рукави, беремося до справи.

На мікрорівні моральна мета освіти полягає в наданні життєвих шансів усім учням, і особливо учням з малозабезпечених сімей, оскільки вони гостріше відчувають потребу у такій підтримці. На макрорівні моральна мета полягає у сприянні освіти суспільному розвитку та демократії. Сильна система безплатних середніх шкіл, як я доведу нижче, є необхідною передумовою соціального, економічного та політичного оновлення суспільства. У постмодерному суспільстві, як ніколи досі, покладаються на роль моральної мети в освітніх реформах, вважаючи її визначальною. Але в умовах всесвітнього розмаїття та хаотичної складності надзвичайно важко визначити моральну мету, перейнятися нею та робити все для її досягнення. Саме тепер, коли ми потребуємо більших моральних зобов'язань заради добробуту суспільства, ситуація ускладнюється силами змін, що нерідко призводить до збентеження, розчарування та знеохочення. Ця книга про прагнення моральної мети у складні часи.

Складність досягнення моральної мети зумовлюють дві першопричини. Перша полягає в динаміці розмаїтості, рівності та стартових можливостей; друга торкається поняття та суті складності як такої.

Розмаїтість, рівність та стартові можливості

Розмаїтість означає різноманітність рас, груп за уподобаннями, стартових можливостей та людської долі. Досягти моральної мети означає викувати взаємодію і навіть спільність інтересів суспільних груп. Однак ця проблема поглиблюється нашою схильністю сторонитися людей, які відрізняються від нас. Психологічні дослідження свідчать, що люди значно швидше здатні допомогти людям, які в чомусь є подібними до них.

Собер і Вілсон помітили, що: «якщо співпереживання виявляється в альтруїстичному ставленні до тих, кого ми сприймаємо подібними до себе, то їх відсутність означає нашу меншу схильність виявляти альтруїзм до тих, кого ми вважаємо іншими».

Неможливо досягти моральної мети без розвитку обопільного співпережиття та зв'язків між різними групами, і це нелегке завдання. Як побачимо згодом, усе ж існують шляхи абстрагування, визнання цінностей та подолання дискомфорту, що виникає через відмінність один від одного, однак вони потребують значно інших підходів, аніж ми звикли практикувати. Виявляти співчуття до відмінних від нас людей нелегко, але надзвичайно важливо.

Ми також маємо визнати, що багато реформ, зокрема реформи, скеровані на встановлення справедливості, не належать до нагальних потреб тих, хто перебуває у привілейованому становищі (про ті потреби, якими вони переймаються постійно, йтиметься згодом). Оукс та інші подають теоретичні та емпіричні підтвердження проголошених висновків: «Ми виявили, що коли реформи здійснюються задля встановлення рівних можливостей та досягнень різних груп учнів, реформатори стикаються з винятковими викладками». Вони твердять, що література про зміни втрачає від того, що займає нейтральну позицію щодо рівності та стартових можливостей. У дослідженні переходу від однорідних до змішаних за здібностями класів, проведеному в десяти середніх школах, у яких навчалися діти різних рас та суспільно-економічних станів, Оукс та інші виявили, що вчителі та директори як носії змін стикалися з опозицією з боку своїх колег та впливових батьків. Ініціатори змін не змогли збагнути (а література про зміни допомогла мало), що в основі активної опозиції до пропонованих реформ було небажання сімей із вищим достатком втрачати переваги, якими вони користувалися досі, а втрата тих переваг була б неминучою, якби в одній групі навчалися білі учні та учні з нижчим рівнем достатку, переважно з іншим кольором шкіри.

Слі, Вейнер, Томлінсона та інші гостро критикували рух за підвищення ефективності шкіл та вдосконалення шкіл, не так за його спрямованість, як за речі, які він залишав поза увагою чи на важливості яких мало наголошував. Вони твердять, що поняття суспільного класу відсувається на задній план і не розглядається як проблематичне вже само по собі, що недостатньо уваги приділяється стартовим можливостям учнів, а дослідження ефективності шкіл тяжіє радше до зосередження на проблемах управління та широкого узагальнення, аніж на складних проблемах, з якими щодня стикаються вчителі, працюючи в несприятливих умовах.

Слі, Вейнер та інші не дають відповіді на те, як можна вирішити ці проблеми, але, як і Оукс та її колеги, вони слушно закликають дослідників, освітніх політиків та вчителів більш критично ставитися до проблем, пов'язаних із задатками та рівними можливостями їх реалізації у процесі вдосконалення шкіл.

Може видаватися, що проблеми, які виникають із різних стартових можливостей та привілейованих умов, не мають вирішення. І теоретики, якими б слушними не були їхні критичні міркування, нічого стратегічно нового не запропонували, що не випливало б зі звичайного здорового глузду (поза сумнівом, стратегічне вирішення цієї проблеми справа дуже непроста). Однак не слід заперечувати можливості існування інших ідей та засобів здійснення всебічних справедливих реформ. Тут ми приходимо до теорії складності та теорії еволюції.

Складність та еволюція

Парадокс складності полягає в тому, що її надзвичайно важко збагнути, хоча розв'язок ховається в її природній динаміці - динаміці, яку можна витворити та правильно скерувати, але процес якої ніколи не можна буде контролювати.

Звичайно, наші строгі судді мусили дотепер зауважити, що раціонально продумані стратегії реформ на спрацьовують. Причина полягає в тому, що такі стратегії ніколи не можуть діяти в умовах швидкозмінного довкілля. Навіть більше. Швидкі зміни є притаманними й неминучими для постмодерного суспільства - системи, яка постійно самогенерує складні рушійні процеси, і таке генерування є безконечним. Стейсі подає це так: «здебільшого в підручниках увага зосереджується на механізмах та процедурах перспективного планування, на потребі далекоглядності та з'ясуванні основної мети, на важливості та способах захисту тісно переплетених культур, на співвідношенні успіху з консенсусом, послідовністю, рівномірністю та порядком. [Однак у складному довкіллі] треба мати неабиякі управлінські задатки, щоб подолати (ба навіть, використати для користі справи!) непрогнозованість, суперечність контркультур, розбіжності поглядів, протистояння, конфліктність та несумісність. Одне слово, існування керівників виправдане потребою реагувати на нестабільність, неврівноваженість, непорозуміння та безлад».

Старий спосіб управління змінами, яким користувалися у стабільнішу пору, більше непридатний. Тими двома теоріями, які в особливий спосіб допомагають нам по-іншому сприймати себе наприкінці двадцятого сторіччя та задуматися над тим, якими ми маємо ввійти у нове тисячоліття, - є теорія складності та теорія еволюції.

Теорія складності

Теорія складності та теорія хаосу є одним і тим же, але я надаю перевагу першій назві, бо вона точніше передає суть. Ця нова наука про складність досить вагомо твердить, що важко простежити зв'язок між причиною та наслідком, що будь-яка зміна (запланована чи незапланована) розгортається нелінійно, що ми живемо серед безлічі парадоксів та суперечностей, що творчі вирішення проблем народжуються там, де взаємодіють непевність, розмаїтість та нестабільність.

Стейсі передав суть теорії складності так:

«Теорія складності організацій ґрунтується на таких постулатах:

- Усі організації є нелінійним плетивом зворотних зв'язків, сполучених з іншими організаціями та особами (своїм довкіллям) таким же нелінійним плетивом зворотних зв'язків.

- Такі нелінійні системи зворотного зв'язку здатні діяти у стані стабільної та нестабільної рівноваги чи на межі цих станів - тобто далеко від рівноваги - за граничної нестабільності, що межує з хаосом.

- Усі організації є парадоксальними. З одного боку, сили інтеграції, регулювання діяльності, прагнення людей до безпеки і впевненості та здатність адаптуватися до умов значною мірою забезпечують їхню стабільність. З іншого боку, сили розбіжності та децентралізації, людського прагнення чогось незвичайного та інноваційного, а також певна відмежованість від довкілля штовхають їх до протилежної крайності - нестабільної рівноваги.

- Якщо організація надається до стабільності, вона приречена на поразку, бо стає закостенілою і не може легко змінюватися. Якщо ж вона надається до нестабільності, - то розпадається. Успіх організації полягає в її діяльності на межі між стабільністю і нестабільністю. Інакше кажучи, це стан хаосу - диссипативна структура, яку важко втримати.

- Рушійні сили успішної організації мають нерегулярний та непостійний характер і полягають у якісних зразках - нечітких, але впізнаваних категоріях, які набирають форми архетипів та шаблонів.

- Через власну внутрішню динаміку успішної організації її майбутнє абсолютно непрогнозоване.

- Внутрішні чинники системи не можуть впливати на її далеке майбутнє, як і не можуть визначити певні межі гарантії успішного її майбутнього. Перспективний розвиток не надається до поступового аналітичного обґрунтування, планування чи ідеологічного контролю. Ці системні чинники можуть робити це лише на найближчу перспективу.

- Перспективний розвиток є стихійним самоорганізованим процесом, який здатен започатковувати нові стратегічні напрямки діяльності. Стихійна самоорганізація передбачає політичну взаємодію та навчання у групах. Адміністратори повинні мислити за аналогією.

- Опираючись на теорію складності, адміністратори творять та пізнають своє довкілля і перспективне майбутнє своїх організацій».

В іншій книзі Стейсі розширює межі теорії складних адаптивних систем: «наука складності вивчає основні властивості нелінійно-зворотних мереж, зокрема складних адаптивних мереж. Складні адаптивні мережі містять ряд компонентів або чинників, які взаємодіють відповідно до сукупності правил, які вимагають вивчення поведінки інших та відповідного реагування для того, щоб поліпшити свою поведінку, а отже, і поведінку системи, в яку вони входять. Тобто діяльність таких систем полягає у навчанні. Ці системи, що навчаються, функціонують у довкіллі, яке переважно складається з інших систем, що навчаються, а з цього випливає, що разом вони формують співеволюційну надсистему, що по суті водночас творить та вивчає свій шлях у майбутнє».

«Надто все це теоретично», - скажете ви. І слушно - це дуже складна наука. У наступних розділах, проте, я доведу, як ця теорія працює на практиці та як ми можемо її використовувати для прозорішого й глибшого розуміння процесів змін та опанування ними.

Бравн та Айзенгардт використали теорію складності у своєму дослідженні дванадцяти прикладів світового бізнесу і за її допомогою відокремили успішні випадки від неуспішних. Вони вважають, що: «теорія складності виникла тоді, коли людина задумалася над тим, як з хаосу виникає порядок. Згідно з теорією складності, ті системи, які тільки частково пов'язані між собою, можуть краще адаптуватися. Аргументом для такого висновку є те, що надмірна структурованість гальмує розвиток, тоді як надмірний брак структурованості творить хаос. Це добре можна продемонструвати на прикладі вуличних світлофорів. Якщо світлофори відсутні, рух хаотичний. Якщо світлофорів надмір, рух зупиняється. Помірна кількість світлофорів упорядковує рух, але все ж дозволяє водіям пристосовувати свій рух відповідно до ситуації на дорозі. Отож ключем до ефективних змін є здатність утримувати рівновагу на цій межі хаосу. Теорія хаосу зосереджує увагу адміністрації на стосунках між різними частинами організації та на вмінні поступатися контролем задля більшої можливості адаптуватися».

Теорія еволюції

Якщо в теорії складності йдеться про навчання та пристосування в умовах нестабільності та невпевненості, теорія еволюції відносин стосується питань розвитку людства в часі, а особливо стосовно взаємодії та кооперативної поведінки. Як Рідлі так і Собер, і Вілсон демонструють еволюційний розвиток егоцентричної та кооперативної поведінки тварин, комах та людей. «Що відрізняє людей, - говорить Рідлі, - то це культура». Думки, знання, досвід, віра і подільні речі входять у свідомість людини, і можуть передавати «безпосереднім наслідуванням однієї особи іншою». І далі: «корені суспільного порядку закладені в наших головах, звідки бере початок наша інстинктивна здатність творити не досконало гармонійне та міцне суспільство, а суспільство, краще від того, в якому живемо».

Рідлі пропонує цікаву еволюційну гіпотезу про те, що «процвітати можуть лише кооперативні групи, а не егоїстичні; тому кооперативні суспільства вижили, і у більшості випадків за рахунок занепаду відокремлених».

Співадаптація найефективніша за умов рівноваги між надмірною структурованістю та її недостатністю. Порівняння структури соціальних зв'язків між синицями та червоними вільшанками ілюструє цю центральну ідею співадаптації.

На початку ХХ століття молокоторговці Великобританії зазвичай розвозили молоко до клієнтів у відкритих пляшках. Два види птахів - синиці та червоні вільшанки - призвичаїлися спивати сметанку, що збиралася зверху. Врешті молочники вирішили цю проблему тим, що почали накривати пляшки алюмінієвою фольгою. Років через двадцять популяція синиць (що налічувала близько мільйона птахів) навчилася продзьобувати ці покришки. На відміну від них вільшанки і далі не знали, як це робити. Тільки одна випадково зуміла продзьобати покришку, але таке відкриття не мало поширення. Як пояснити цей випадок?

Синиці від природи є дружніми. Вони перелітають з місця на місце зграями по вісім-десять птахів і проводять у таких перельотах два-три місяці на рік. Під час цих перельотів вони спілкуються між собою, але не завжди. Чисельність їхніх зграй змінюється. Натомість червоні вільшанки є територіальними. Вільшанка-самець проганяє всіх зі своєї території. Вони рідко спілкуються між собою, а коли й роблять це, то спілкування, як правило, відбувається у ворожому тоні.

«Загалом будь-який рід найкраще пристосовуються тоді, коли його представники частково взаємодіють між собою. Якщо представники якогось роду постійно перебувають разом, вони швидко пристосовуються, однак тоді стають надто однаковими, щоб упоратися із раптовою зміною. Якщо представники популяції ніколи не бувають разом, то вона пристосовується до зміни дуже повільно і може взагалі еволюціонувати у різні види, нездатні до комунікації».

Де Ґес також згадує історію про синиць, коли подає думку з цього приводу зоолога та біохіміка Вілсона. За твердженням Ґеса: «синиці перейшли незвичайно успішний інституційний навчальний процес. Натомість червоні вільшанки цього не зробили, хоча поодинці виявляли таку ж здатність до інновацій, як і окремі синиці. Навіть більше - цю відмінність не можна тлумачити різною здатністю до спілкування. Як синиці, так і червоні вільшанки є співочими птахами і мають багато рис, важливих для комунікації: забарвлення, поведінку, перельоти спів. Пояснення дає лише процес соціального поширення: як синиці діляться досвідом усередині роду загалом.

Навесні синиці живуть парами, допоки не зміцніють їхні пташенята. Із настанням літа, коли молоді синички вже літають і самі себе годують, спостерігаємо, як птахи групуються у зграї по всім-десять і разом перелітають із одного саду до іншого. Коли спостерігати за перельотами синиць, може видатися, що їхні зграйки залишаються непорушними впродовж усього періоду мобільності (два-три місяці на рік).

Натомість червоні вільшанки є територіальними птахами. Вільшанка-самець ніколи не дозволить іншому самцеві бути на його території. Коли таке вторгнення визріває, вільшанка немов попереджує зазіхача: «Забирайся геть звідси!» Загалом червоні вільшанки схильні спілкуватися між собою у ворожому тоні і не порушують усталених кордонів. «Схоже на те, що птахи, які збираються у зграї, швидше навчаються, - говорить Вілсон, - вони мають більше шансів вижити і швидше еволюціонують».

Звичайно, можна подати безліч прикладів егоїстичної поведінки окремих осіб та груп. Але питання еволюції полягає в тому, чи кооперативні взаємини слугують розвиткові вищих моральних цінностей, якщо водночас вони надають переваги як особам, так і групам. Ми можемо відчувати та цінувати ці вигоди, творити їх у часі через культуру. Згодом ми детально розглянемо, чому відокремлені культури не такі дієві, як культури співпраці. Ми побачимо, що взаємообмін знань допомагає людям вирішувати проблеми. Потреба ділитися інформацією та можливість отримувати її вимагає постійної взаємодії. Взаємодія необхідна також для розвитку та поширення високих цілей (якщо хочете, моральних цілей). Творити та отримувати добро (чи, інакше кажучи, діяти навзаєм) «можливо лише тоді, коли люди шанують одне одного». «Ми повинні, - підсумовує Рідлі, - заохочувати рівних людей до соціального та матеріального обміну, оскільки він є основою для довіри, а довіра - основою чеснот».

Але, на жаль, у суспільстві немає достатньої кількості «рівних» для того, щоб процвітали чесноти. У книзі «Хворобливі суспільства» Вілкінсон подає беззаперечний аналіз «недуги нерівності». Свою думку він обґрунтовує й результатами інших дослідників, які довели, що найміцнішими є не найбагатші суспільства, а ті, у яких найменша різниця доходів багатих та бідних. У розділі «Як суспільство вбиває» Вілкінсон подає чимало прикладів з усього світу, які свідчать, що бідні люди щодня потерпають від брутального ставлення до них і здебільшого помирають раніше, ніж багаті. Але не можна вважати, що нижча середня тривалість їхнього життя зумовлена лише очевидним недоїданням та беззахисністю перед небезпеками. Це зумовлено радше «психосоціальними чинниками», які завдають найбільшої шкоди. Вілкінсон пояснює так: «почуття депресії, обману, гіркоти, відчаю, уразливості, страху, злості, переживання за борги, роботу та непевність із помешканням; усвідомлення меншовартості, непотрібності, безпомічності, недоглянутості, безвиході, ізольованості, тривоги та невдачі можуть переслідувати людей упродовж усього життя, забарвлюючи у такі ж тони усе інше. Такі почуття завдають шкоди, породжуючи хронічний стрес. Саме ці соціальні почуття, а не незахищеність, творять потенційно згубне матеріальне довкілля. Матеріальне довкілля є лише незаперечним доказом і постійним нагадуванням про гнітючу неспростовність факту чиєїсь невдачі, втрату будь-якого сенсу займати певне місце у громаді, соціальну ізоляцію та знецінення людської сутності».

Отже, затяжний стрес шкодить здоров'ю. Із позитивного боку за умови більшої рівності суспільна згода є психосоціальним шляхом до зменшення стресів та поліпшення життя. Окрім цього, така єдність сприяє інтенсивнішому економічному зростанню. Недостатність підтримки асоціюється не лише із відсутністю друзів та близьких взаємин, але й хворобливістю, а також «відмежованістю від діяльності ширших суспільних мереж, життя громади і т. д.». Навіть більше, Вілкінсон доводить, що більша рівність спричинює більше зростання економіки (а не навпаки).

Отже, запитання полягає в тому, як досягти кращого розподілу доходів від діяльності економіки та більшої суспільної згоди. Чому ті, хто живе краще, не могли б допомогти іншим? Як змусити людей «ставитися до інших членів спільноти як до своїх співгромадян, добробут яких залежить від їхнього добробуту, і навпаки, аніж сприймати одне одного як перепону на своєму шляху?». Ніхто не має відповіді на це запитання, але, схоже, ми потребуватимемо об'єднання політичних, моральних та егоцентричних сил.

Перша з цих трьох сил стосується політичної волі - визнання владою того, що суспільна згода, здоров'я та економічне процвітання тісно пов'язані. Як зазначає Вілкінсон, здебільшого тут ідеться не про політику безпосереднього перерозподілу доходів від багатих до бідних, а радше про потребу налаштуватися на долання перешкод та негараздів на шляху до економічного добробуту народу. Тут ідеться про розвиток можливостей, як, скажімо, інвестування у розвиток дітей уже з раннього віку. Звичайно, моральна мета освітніх реформ має включати в себе розвиток здібностей як шлях до особистого та суспільного розвитку.

Друга сила, висловлюючись еволюційною термінологією, полягає у необхідній увазі до загального добра та добробуту інших. Зараз ми більше дбаємо про загальнонародне добро, ніж робили це сто років тому (але, можливо, не більше, аніж п'ять років тому). Поза тим моральна мета та суспільна згода можуть стати чіткішими та заохочуватися. Аргументом Вілкінсона є експеримент, що «ілюструє вагомість суспільної та моральної мотивації». За місяць до заповнення податкової декларації проводилося опитування. У розмові з однією групою людей увага акцентувалася на суворих заходах покарання за приховування реальної величини прибутків та несплату податків; у розмові з іншою групою наголошувалося на моральному обов'язку дотримуватися податкових законів. Виявлено, що «моральний фактор мав набагато більший вплив на добросовісну сплату податків». Процес зміцнення суспільної згоди вимагає більшого зосередження на моральній меті та прикладах плекання взаємозв'язків.

Третя сила, знову ж таки в еволюційних термінах, полягає у тому, що досягнення більшої рівності поліпшить життя усім. Наслідки нерівності негативно впливають не тільки на бідних. Суспільство набагато більше затрачає коштів на те, щоби боротися з наслідками бідності, які буквально шматують суспільство і розколюють його. Нам усім (і багатим) значно важче жити в аморальному та конфліктному суспільстві. Навіть більше, Вілкінсон та інші доводять, що більша рівність приводить до більшої суспільної згоди («якість суспільних відносин завжди була і є визначальним фактором добробуту людей та якості життя на всіх рівнях людського суспільства, і для бідних, і для багатих», і це зумовлює економічне зростання. Наприклад, добре впроваджені реформи, скеровані на встановлення рівності (скажімо, досягнення стандартів писемності усіма дітьми), можуть зацікавити кожного, оскільки вони зумовлюють економічне зростання у суспільстві загалом.

Ми не маємо підстав бути настілки оптимістичними, щоб вірити, що настане час, коли ці три сили зіллються воєдино, але тепер бодай знаємо, що моральної мети не можна досягти наївним визначенням місії та стратегічним плануванням.

Поєднання моральної мети та складності

Найкраща та всебічна аргументація цього подається у трьох уроках з «динамічної еволюції» Ґоернера:

- «Навчання. Виживання через зміну поглядів набагато ефективніше, ніж виживання через зміну тіла (тобто через очікування генетичних змін). Завдяки цьому сьогодні ми пануємо у світі. Хоча це не дає нам підстав спочивати на лаврах. Навчання не має меж. Воно вимагає постійної реорганізації того, що ми вже «знаємо».

- Співпраця. Навчання найкраще проходить у групах. Найбільші стрибки в еволюції відбувалися тоді, коли незалежні живі організми об'єднувалися і навчалися працювати разом. Відданість справі загального добробуту має визначальне значення.

- Заплутаність. Правила динамічної еволюції продовжують діяти, хоча часто ми цього і не помічаємо. Наприклад, нас може розділити рівень наших здібностей та склад нашого характеру. Відокремленість та відчуженість призводить до занепаду. Отже, зростання постійно супроводжується критичними моментами, коли ми змушені наново вчитися. Проте виклик заплутаності полягає в тому, щоб під покровом нестримного росту взаємозв'язків та взаємозалежності зуміти зберегти власну подобу.

Послуговуючись освітніми термінами, моральна мета і складність вичерпують себе у відносинах між державними школами та демократією. Загалом це пояснює недостатньо оцінений спадок Дьюї. Кожен доводить, що Дьюї обстоював підхід, орієнтований на дитину не як самоціль, а радше для розвитку нової системи навчальних планів та викладання, яка полягала у вирішенні наукових та суспільних проблем завдяки розвиткові нових, демократичніших суспільних відносин. Школи мали стати контркультурними установами, які б «не допускали спустошення людини та суспільства в умовах промислового капіталізму». Зауважимо, що в хаотичних умовах постмодерного суспільства проблема потенційної руйнації людини (як і зростання) надзвичайно гостра.

Як говорить Коген, Дьюї ніколи не переймався проблемою розвитку (не кажучи вже про її процвітання) такої системи державних шкіл, яка б допомогла суспільству перебудуватися. І, як ми бачимо, поки що школи є радше консервативними установами у своєму status quo, аніж революційною силою трансформації. Але власне про це і йдеться у цій книзі. Чи відводиться у теорії складності та еволюції якесь місце системі державних шкіл як одній із рушійних сил на шляху до вищої форми суспільного розвитку? Я переконаний у тому, що вона відіграє неабияку роль у цій трансформації, проте вона ще далека від того, щоби з цим впоратися. Книга «Сили змін» роз'яснює, як розвинути здатність шкільних систем стати кращими носіями моральних змін у суспільстві.

Для тих, хто тільки починає цікавитися порушеною проблемою, скажу, що спроби розвитку цієї здатності марні без розуміння відносин між демократією та системою державних шкіл У книзі «Успішне суспільство» Ґелбрейт подає це так: «освіта не лише уможливлює демократію; вона робить її життєво необхідною. Освіта не лише творить суспільство, яке розуміє важливість загальнонародних справ; вона забезпечує їх виконання».

Подібно міркує і Соул, який вважає, що найперше завдання освіти «показати людям, що вони можуть жити у суспільстві разом».

У сучасному суспільстві відносини між демократією та шкільництвом завжди видаються надто абстрактними, або ж, можливо, вважаються доведеними і тому часто нехтуються. Так не може тривати далі. У книзі «За що там варто боротися» стверджуємо: «Кожного разу, коли збільшується прірва між привілейованими та непривілейованими учнями, учителі та батьки спостерігають виродження демократії». Державні школи мають розвивати те, що Колман називає «суспільним капіталом»: допомагати вихованню громадян, які б мали покликання, уміння та бажання в умовах великої соціальної розмаїтості сприяти розвиткові норм цивілізованості, співчуття, справедливості, довіри, співпраці та конструктивної критики. Школи мають також розвивати розумовий потенціал - навички розв'язання проблем у технологічному світі, - і це має засвоїти кожен учень. Це також моральна мета. Перейнятися проблемою розвитку суспільного та розумового капіталу означає зрозуміти суть моральної мети; продуктивно спрямовувати її - означає заглиблюватись у тенета складності та змін. Моральна мета та складність потребують одна одну.

Підсумуємо сказане: моральна мета, позитивно змінюючи життя всіх громадян, варта боротьби з огляду на її власну значущість та здатність стати вищою формою сприяння еволюційному розвиткові людства. Шлях до моральної мети вимагає постійного пошуку, оскільки він рясніє численним плюралістичними (егоїстичними та неегоїстичними) мотивами. Насправді вузьке сповідування власних інтересів та відданість справі загального добра співіснують. Складність та теорія еволюції дають вагомі директиви для подальшого розвитку. Активна взаємодія між людьми взагалі, що передбачає також взаємодію між людьми різних класів (розмаїтість), сприяє еволюції людства, оскільки взаємодія необхідна для розв'язання проблем; а розмаїтість взаємодії найбільше сприяє пізнанню морального та ефективного вирішення проблем, спричинених бурхливим довкіллям. Державна школа є особливою установою у розвитку здатностей окремих осіб та громад прагнути вищої моральної мети в умовах великої складності.

Наша увага до теорій складності та еволюції не є випадковою. Сили змін, наліз яких здійснюється у цій книзі, стали інтенсивнішими впродовж 90-х років минулого сторіччя. Наше входження у третє тисячоліття позначене поглинанням у хаос та руйнуванням ілюзій. Але нове складніше мислення, представлене цими теоріями, дає великі натхненні можливості особам усіх рівнів системи звільнитися від упереджень, порозумітися та значно ефективніше діяти.

Необхідно усвідомити, що ми перебуваємо лише на ранніх стадіях еволюційного розвитку людства, однак це стадія прориву парадигми взаємозв'язків та змін. Наступне десятиріччя буде захопливим. З одного боку, ми не мали б наївно чекати, що все само відбудеться. Проблеми цінностей, можливостей та ідей вимагають постійної уваги. З іншого боку, теорії складності та еволюції беззаперечно переконують, що в наших інтересах наважитися жити і вчитися на межі із хаосом, балансуючи між надмірною структурованістю та її недостатністю. Ці теорії дають нам також можливість зрозуміти, що системи взаємодії та обміну інформацією здатні самоорганізовуватися, тобто регулювати та балансувати свою діяльність, що рівноцінно вчасно проведеному моніторингу. Самосвідомість культури може перетворити моральну мету на основного провідника самоорганізації, але її шляхи ніколи не будуть простими. Одне слово, моральна мета стає динамічно складною.

Автор: М. Фуллан

Освіта.ua
20.12.2007

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!