Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Нова програма з історії — маргіналізація молодого покоління?
Нова програма з історії — маргіналізація молодого покоління?

Останнім часом не вщухають розмови щодо змістовного наповнення шкільних історичних курсів

Нова програма з історії — маргіналізація молодого покоління?

Довгий час навчальні програми з історії були на маргенезі громадського життя, однак останнім часом однією із постійно обговорюваних тем став зміст шкільної історії. Громадськість звернула увагу на обставини написання програм та підручників. А ці обставини виявились доволі утаємниченими. Як з'ясувалось, процедура укладання програм та обрання шкільних підручників на конкурсах є майже повністю закритою. Сподіваємось, освітяни добре пам'ятають перебіг подій, пов'язаних з укладанням державного стандарту та навчальних програм у 2003-2004 роках. Тоді до обговорення залучалось широке коло фахівців-істориків, методистів, учителів, громадські організації, навіть Рада Європи. Вибір навчальних програм здійснювався прозоро на конкурсній основі. А сьогодні процедура укладання програм та підручників з історії покрита завісою таємничості. До написання засадничих документів історичної освіти залучені люди, яких спеціалісти здебільшого не знають. І лише громадська увага до цієї проблеми дещо вивела із тіні авторів навчальних програм.

Не так давно активно обговорювалось питання про внесення змін до програми ЗНО-2013, згодом постало питання щодо програми з історії для 5-го класу від 2012 р. В інтерв'ю заслуженого вчителя України, кандидата педагогічних наук Віктора Мисана особливо було звернуто увагу на суттєвий перерозподіл часу на висвітлення славетних та знакових сторінок історії України. Зверталась також увага на зникнення поняття "Українська держава". До речі, маємо безпрецедентний випадок, коли підручник з історії для п'ятого класу почали критикувати і бойкотувати ще до його виходу в світ.

Розробники програм і водночас автори підручників відгукнулись в газеті "Україна молода". Зокрема Ірина Костюк, член робочої групи з розроблення навчальних програм, пояснила внесені зміни нагальною проблемою, як викладати історію для дітей так, щоб «зацікавити і водночас не перевантажити їх не лише зайвою інформацією, а й ідеологією». Важко збагнути, що автори мають на увазі під зайвою інформацією та ідеологією. Судячи з усього, зайвою інформацією вважається історичні відомості про видатних українців та доленосні події української історії, а ідеологією – ціннісний контекст історичних курсів, зокрема загальнолюдські та національні цінності.

На думку Комітету міністрів Ради Європи, викладання історії має пропагувати демократичну систему поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок. Можливо, автори наших навчальних програм також розцінять подібні дії Ради Європи як навантаження процесу викладання ідеологією, адже йдеться про пропаганду?

Згадаємо, вивчення історії – це не лише ознайомлення із фактами, але й оцінка їхнього значення для країни, регіону, континенту, світу в цілому. А оцінка завжди спирається на певну систему цінностей, саме тому навчання історії виконує роль прищеплення молодому поколінню системи цінностей, і в цьому передусім полягає загальноосвітнє значення історичних курсів.

Авторам навчальних програм з історії варто було б розуміти, що саме цінності виступають в суспільстві стратегічними цілями, що спонукають людей до спільних дій, соціального життя. Ціннісна система суспільства складає його базисну структуру. Гуманітарна освіта являє собою духовно-практичне освоєння людиною дійсності. Всі інформаційні процеси в ній пов’язані з пошуком сенсу. Саме тому для гуманітарних дисциплін логічний компонент необхідний, але недостатній базис, таким базисом виступають цінності. "Якщо немає ціннісного контексту, — стверджує Н. Астапова, — не буде і гуманітарної освіти в справжньому сенсі". Отже, історія без ціннісного контексту – це наче чай без заварки.

У нас так склалося, що автори програм водночас є і авторами підручників. Тобто хочемо ми того чи ні, але реально створена монополія на шкільну історію в Україні. Як говорила керівник авторських колективів з історії п. Пометун, створено привілейовану касту. Дивно чути вживання подібних категорій від історика, хоч би якого, який, як ніхто, мусить добре розуміти наслідки кастового облаштування для суспільства Індії. Напевно, подібне прагнення до відокремлення і замкненості на підставі особистої відданості, більше говорить про рівень компетентності та моральних якостей такого історика.

Отже, основним аргументом укладачів програми з історії для 5-го класу виступає необхідність розвантажити курс від складних формулювань та ідеології (під якою розуміють ціннісний контекст). На підтримку цього аргументу висуваються наступні положення. В п'ятому класі дітям читається лише вступний курс вітчизняної історії, який повинен зацікавити дитину, а тому не потрібні складні формулювання, ціннісний контекст, хронологічний принцип у викладі та історичні постаті. Основне завдання пропедевтичного курсу, на думку розробників програм, – підготувати школярів до вивчення історії. Начебто це відповідає основній тенденції в Європейській та світовій освіті до розвантаження.

Розглянемо основний і допоміжні аргументи розробників програм, зважимо їх ціну та вагу. По-перше, люди в 10-11 років уже не діти, а підлітки, які значно відрізняються від підлітків мого покоління: вони знають одну або кілька іноземних мов, вправно працюють із комп’ютером, розуміються на певних речах подекуди ліпше за дорослих. По-друге, ніхто не ратував за складні формулювання для учнів, мова йшла про поняття "Українська держава", "Україна". Невже це складне формулювання та неприйнятна для нас цінність? Тоді виникає закономірне запитання: а для кого Україна є цінністю, якщо не для нас?

Одразу наголосимо, пропедевтичний курс історії в усіх країнах має більше виховний і розвивальний характер та присвячується ознайомленню з визначними постатями та вузловими подіями вітчизняної історії. Тобто на цих уроках учні дізнаються про історичне минуле своєї Батьківщини, найвидатніші постаті національної історії, доленосні події тощо. Мета курсу – забезпечити передовсім позитивну національну самоідентифікацію і високу самоповагу підростаючого покоління, а потім і загальноєвропейську та глобальну ідентифікацію. Наголосимо, якщо ми хочемо жити в єдиній країні, то слід потурбуватися про засвоєння спільних цінностей підростаючим поколінням. Жодна успішна держава не може існувати без твердої основи з цінностей, які поділяють всі її члени. Безумовно, більшість цих цінностей має ґрунтуватися на принципах свободи, демократії, прав людини, верховенства закону. Проте, конче потрібно випрацювати певні уявлення та поняття й про нас, українців: 1) хто ми є в цьому світі? 2) яку роль відгравали та відіграємо у європейській та світовій історії? 3) чим ми можемо пишатися в своїй історії та в сучасності? 4) до чого ми прагнемо та ким хочемо бути?

Слід принаймні в загальних рисах окреслити відповіді на ці засадничі запитання у пропедевтичному курсі історії. Якщо візьмемо за приклад британців, французів, поляків та інші європейські нації (зокрема близькі нам своїм недавнім історичним минулим Литву та Естонію), то побачимо, що кожна з них має базовий набір уявлень про себе, які спираються як на сучасні досягнення, так і на історичне минуле. Й ці базові уявлення мають інституційну підтримку у вигляді родинного виховання, засобів масової інформації та освіти. Важливий момент: ці уявлення обов’язково ґрунтуються на високій повазі до своєї національної спільноти.

Якщо поглянемо на орієнтовну програму для учнів 4-го класу російської початкової школи, то побачимо там "Давню Русь", "Давню Москву" тощо. Але звернімо увагу, мова йде про четвертий клас початкової школи, а в основній школі в 5-му класі ми побачимо "Народи і держави нашої країни в давнині", "Давньоруську державу" тощо. Як не дивно, але наші російські колеги не розвантажили зміст за рахунок втрати ідентичності підростаючого покоління. Не будемо зайвий раз наголошувати на тій обставині, що російські п'ятикласники знатимуть більше про давньоруську державу зі столицею в Києві, ніж їхні ровесники в Україні, що вивчатимуть знеособлених київських князів та козаків. Отже, як бачимо, на відміну від російських програм в нових українських програмах поняття "держава" зникло взагалі, не говорячи вже про "Українську державу".

До речі, в Росії орієнтовна програма для 4-го класу початкової школи окрім загальних змістовних елементів містить історичні постаті, зокрема Ярослава Мудрого, Дмитра Донського, Івана Грозного, Івана Мініна та Дмитра Пожарського тощо. Отже, навіть на освітньому рівні початкової школи програма з історії включає персоналії. А у програмі з історії для 5-го класу російських шкіл кількість персоналій збільшується, зокрема: Володимир Мономах, Чингис-хан, Олександр Невський тощо. Звернімо увагу, що у програмі подані не лише постаті національної історії, а й світової.

Можливо, хтось заперечить, що Росія не зовсім вдалий приклад, слід орієнтуватися на Європу. В такому разі поглянемо на пропедевтичний курс історії в Литві та Естонії – країнах-членах ЄС (як і Україна, колишні республіки СРСР).

Литовські п'ятикласники під час пропедевтичного курсу історії вивчатимуть сім розділів, а не три, як українські. Серед цих семи розділів є зокрема такі: "Королівство та князівство", "Далека глушина величезної імперії", "Окупаційний період" (фашистська та радянська окупації),  "Шлях до свободи та незалежності" тощо. Литовські школярі вивчатимуть дописемну історію племен балтів, утворення Литовського королівства та князівства, глашатаїв свободи Литви та повстання проти Російської імперії, геноцид литовського народу під час радянської окупації, облаштування сучасної Литовської республіки та особливості "балтійського шляху" тощо. На додаток зазначимо, що цілі параграфи підручників присвячені Міндаугасу, Альгірдасу і Кестутісу, Вітаутасу Великому, Чюрленісу тощо. Отже, персоналії в литовському вступному курсі з історії не лише присутні, а їм навіть відводяться окремі параграфи для вивчення. До того ж, забезпечується хронологічний принцип у висвітленні історичних подій.

Естонська програма пропедевтичного курсу вітчизняної історії, ставить значно вагоміші та складніші цілі, ніж українська. На відміну від українських п'ятикласників, яким треба засвоїти лише уявлення та якісь малозрозумілі "початкові знання" про історію, естонські учні 5-го класу мають оволодіти поняттями історії, навчитися ставити запитання, знаходити інформацію, усно та письмово викладати свої думки, користуватися різними навчальними прийомами, видами тексту та інформаційними каналами. Вам ще не стало ніяково? До того ж естонські школярі 5-го класу мають навчитися знаходити, засвоювати, зберігати, оцінювати, використовувати і передавати історичну інформацію. Не хотілось би ображати українських п'ятикласників, але виникає закономірне запитання: як вони виглядатимуть у порівнянні з естонськими однолітками?

Варто відзначити, що в Естонії в п'ятому класі не лише забезпечується хронологічний принцип викладання, але й розтлумачується літочислення історії, так само як і початок давньої боротьби естів за незалежність, втрата цієї незалежності, перебування під владою Швеції, період просвітництва, традиції естонського народу, народження сине-чорно-білого прапору тощо.

Учні 5-го класу естонських шкіл, на відміну від українських із їх початковими знаннями, мають засвоїти такі поняття як "фіно-угорські племена", "Велике переселення народів", "держава", "релігія", "християнство", "повстання", "Реформація", "оброк", "панщина", "волосна громада", "корпорація", "триколор" тощо. Є в естонській програмі й персоналії, зокрема постать лідера естонського національного руху Й. В. Яннсена.

Що тут сказати? Мабуть, Естонії дуже пощастило із молодим поколінням, п'ятикласники у них дуже розумні. Напевно саме тому навчальна програма з історії для 5-го класу лише навантажує мізки учнів, а не розвантажує. А, можливо, нам не пощастило з розробниками програм? Додамо, немає подібного до українського досвіду розвантаження ані в Польщі, ані в Латвії, ані в інших європейських країнах.

Отже, виникає закономірне запитання: знеособлений і розвантажений вступний курс з історії – це українське "ноу-хау"? В такому разі варто було б запитати про психолого-педагогічне підґрунтя цієї новації? На підставі яких психолого-педагогічних досліджень було зроблене це удосконалення-розвантаження?

Як бачимо, нові програми для учнів 5-го класу є поверненням до "совка", до знеособленої історії, до виховання маргіналів (людей без роду і племені). "Маргінали", які не мають ніякої (ні етнічної, ні загальнодержавної, ні будь-якої іншої) ідентифікації, зазвичай потерпають від низької самооцінки. Самооцінка людини з-поміж іншого зумовлена її належністю до певної групи. Якщо ми позитивно сприймаємо свою групу (колектив, сім’ю, расу, націю), то це підвищує нашу власну самооцінку. Відповідно позитивна національна самоідентифікація змушує нас краще думати й про себе.

Основне завдання пропедевтичного курсу – передовсім забезпечити позитивну національну самоідентифікацію молодих громадян країни, їх достатньо високу самооцінку та самоповагу. А висока самооцінка та самоповага визначить загальнонаціональний успіх України в майбутньому.

Постає запитання: чи сприяє навчальна програма з історії для 5-го класу вихованню високої самоповаги? Важко дати ствердну відповідь на це запитання. Самоповага нації визначається багатьма впливами, зокрема тим, як оцінюють нас інші, як ми виглядаємо у порівнянні з іншими, та тим, які ми маємо досягнення. Самоповага – це складний феномен, який, з одного боку, зумовлює успіхи нації, з іншого, — цими успіхами підпитується.

Хоч би як там було, але факт залишається фактом: наша самоповага, на жаль, не є настільки високою, як у інших європейських націй. Й це не дивно, оскільки такий стан речей пов’язаний з так званим постколоніальним синдромом. Україна протягом багатьох століть мала колоніальний статус, перебуваючи у складі інших держав. А українці зазнавали принижень через свою національну приналежність. Саме тому наша новонароджена українська нація не дуже впевнена у своїй самодостатності та має комплекси, пов’язані із проявом меншовартості. І нова програма з історії 2012 року закріплює цей стан речей.

Проблему підвищення самоповаги нації слід вирішувати як на політичному рівні, так і на освітянському. Але у протилежний спосіб, ніж це зробив авторський колектив нових навчальних програм. Найкращим засобом подолання проявів меншовартості є, з одного боку, економічні й політичні успіхи, з іншого – вивчення славетних сторінок історії України.

Перший засіб знаходиться поза межами безпосереднього впливу освітян, а другий є тим знаряддям, який можна й варто активно використовувати в суспільствознавчій освіті. Більше того, збільшення самоповаги, спираючись на славетне історичне минуле, сприятиме й зміцненню віри української нації в свої сили й відповідно сприятиме більш значним досягненням в сучасності. Однак нова програма з історії звела можливості освітянського потенціалу нанівець.

Погоджуємось, що розвантаження навчальних програм потрібно. Але постає закономірне запитання: яке саме розвантаження слід зробити? Розвантажити історію від усіх історичних постатей та ключової хронології? Розвантажити від доленосних подій? Розвантажити від часового та просторового вимірів?

Наслідком такого розвантаження будуть втрата національної ідентичності школярами, маргіналізація молодого покоління, цілковите нерозуміння причинно-наслідкових зв'язків у суспільному житті тощо. Відтак така "інноваційна методика навчання" формуватиме із молодих українців об'єкт історичного процесу, тобто сіру масу посередностей, яка ні нащо не здатна, крім як бути пасивним об'єктом історичних впливів інших націй та держав. Чи потрібно нам таке розвантаження?

До речі, як виявив аналіз нових навчальних програм 2012 р. з інших предметів у 5-му класі, розвантаження торкнулося лише історії. Ознайомлення із долею історичних постатей для учнів 5-го класу складно, а от на уроках світової літератури учням (згідно навчальної програми) не складно порівнювати образи Тома Сойєра і Гекельберрі Фінна, Тома Сойєра і Поліанни, визначати схожість і відмінність між ними (на рівні рис характеру). Як виявилося, не складно для учнів у 10-11 років згідно вимог програми порівнювати оригінали і переклади творів та знати перекладачів творів М. Твена і Є. Портер, давати визначення поняттям "фантастика", "персонаж", "герой", "епітет", "метафора", "тема", "ідея" тощо.

Прямо скажемо, розвантаження взагалі не торкнулося математики: згідно програми учні 10-11 років вивчатимуть натуральні числа і дії з ними, геометричні фігури і величини, розв'язуватимуть рівняння, текстові та комбінаторні задачі, опановуватимуть дробові числа та дії з ними, обраховуватимуть середнє арифметичне і відсотки.

Дуже сильно вразили вимоги нової програми до рівня загальноосвітньої підготовки з природознавства. Учні в 10-11 років повинні знати методи вивчення природи; обладнання для вивчення природи; фізичні властивості речовин; причини дифузії та особливості дифузії у газах, рідинах і твердих тілах; найвідоміших астрономів (Птолемей, М. Коперник, Г. Галілей, Е. Габбл), особливості астрономічних досліджень тощо. Вам ще не стало дурно? А якщо я вам скажу, що учні повинні знати учених, які пояснювали походження Землі (Ж. Бюффон, І. Кант, Д. Джинс, О. Шмидт) та відмінності між їхніми гіпотезами?

Природознавці чогось не вважають мізки учнів 5-го класу нездатними засвоїти такі складні речі і таку кількість прізвищ з їх гіпотезами та відмінностями між ними. Скажу чесно, я не всіх знаю, не говорячи вже про відмінності між їхніми гіпотезами. Дійсно, кумедна ситуація виходить: наші учні знатимуть М. Твена, Л. Керрола, Птолемея, Ж. Бюффона, І. Канта, Д. Джинса, О. Шмидта та інших видатних англійців, німців, французів… Тільки не українців, оскільки у нас принциповий підхід під час навчання історії – ми відмовилися від вивчення видатних українців. Позицію авторського колективу навчальних програм під керівництвом Пометун інакше як блюзнірство не назвеш.

Хто ж є прибічниками цього принципового підходу у відмові від історичних постатей? Наразі це залишається таємницею. Жодної публічної підтримки нововведенням ніхто поки що не висловив. Отже, широке коло прихильників виявляється доволі вузьким: це сама п. Пометун та її соратники з написання нових програм та підручників з історії.

І останнє питання: яку роль відіграє пропедевтичний курс з історії України? Нас намагаються запевнити, що це так – казочки. Але навіть казочки, як стверджують програми зі світової та української літератури для 5-го класу, мають свої обов'язкові елементи: зачин, основна частина, кінцівка, діалоги, повтори тощо. Казка має сюжет (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка), персонажів та героїв, художні особливості тощо. А нам пропонують казочки без персонажів, без хронологічного принципу (тобто без сюжету). Що тут сказати? Компетентність авторського колективу залишає бажати кращого. Невже так погано в Україні з методистами-істориками? Хоча чому дивуватися? Який піп, така й парафія. Згадаємо, у нас методична наука перетворилася на касту, за словами пані Пометун. А точніше буде сказати: на тоталітарну секту із малокомпетентним і цинічним лідером.

Кому ми довіряємо виконувати місію прищеплення цінностей молодому поколінню українців? Як добре відомо, від хробака не народиться лань. Так само і людина прищеплюватиме ті цінності, які сама сповідує і відповідно до яких діє, а не ті, які манірно привселюдно проголошуються нею ж. Дії важливіші за слова, як говорять психологи. Саме тому свою думку про когось слід складати, спираючись на реальні вчинки, а не на публічні заяви.

Здійснений аналіз навчальної програми для 5-го класу дозволяє стверджувати, що зміни мають на меті прищепити почуття меншовартості підростаючому поколінню молодих українців, перетворити їх на маргіналів (людей без роду і племені), применшити значення української історії в перебігу світових подій. А тому дивно читати статтю п. Пометун "Історія однієї фальсифікації" із відчайдушними стенаннями щодо втрати національної пам'яті та розмивання ідентичності з вини підступних "покращувателів". У світлі "покращувальної" діяльності п. Пометун усе це скидається на зухвале блюзнірство.

На останок відзначимо: напевно, значно краще було б, якби пані Пометун не скорбну сльозу пускала з приводу "втрати національної пам'яті та розмивання ідентичності", а натомість позбавила методичну науку від своєї присутності. Якщо вже вона так вболіває за українську національну ідентичність, то ліпше їй триматися осторонь навчальних програм та підручників з історії. Без сумнівів вони проживуть без неї, а можливо навіть вилюднюють.

Сергій Терно, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри історії України, керівник сектора інноваційних освітніх технологій лабораторії модерної історії України та інноваційних освітніх технологій Запорізького національного університету.

Освіта.ua
22.04.2013

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!