Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта "Табачні" ремінісценції
"Табачні" ремінісценції

Президент звільнив освітянського міністра Дмитра Табачника

"Табачні" ремінісценції

Писати про діяльність Міністерства освіти і науки – справа невдячна, особливо під час виборчої чи поствиборчої кампанії. Напишеш про щось хороше – зарахують у провладні писаки, зосередишся на недоліках у роботі – звинуватять в обструкціонізмі чи ретроградстві.

Писати про діяльність міністерства й не зачепити його очільника не вдається, бо в нашому суспільстві все те, що робиться в будь-якому міністерстві, завжди ототожнюється з особистістю його міністра. Мабуть, громада має рацію, бо "міністерство Табачника" то не теж саме, що міністерства його попередників. І справа не в тому, гірше воно чи краще, а в тому, що воно інше.

Для українських освітян кожний міністр освіти запам’ятовується чимось тим, що виокремлює його з-посеред інших. Міністр Таланчук завжди буде для нас першим міністром незалежної України, міністр Згуровський оформив законодавчі засади української освіти, міністр Зайчук запам’ятався тим, що занадто довго був першим заступником і вкрай швидко залишив міністерство, міністр Кремень увів 12-бальну систему оцінювання учнів, міністр Ніколаєнко "вибивав" гроші на заробітну плату вчителям і скрізь наголошував, що робити реформи в освіті не збирається, міністр Вакарчук уважав Болонський процес панацеєю від усіх бід української освіти.

Яким залишиться міністр Табачник у головах і серцях наших освітян – покаже час. А у свій час навіть можливість його приходу в Міністерство освіти викликала обурення, сам прихід призвів до нечуваного галасу, поточна діяльність ‑ шквали критики у ЗМІ, демарші з ультиматумами всіх, хто побачив зраду інтересів Україні, "антітабачні" бойкоти студентів із низками невідкладних вимог, страйк учителів і перманентні ремствування майже всіх навчальних закладів, учителів і викладачів.

Та й узагалі сам пан міністр опинився між молотом і ковадлом, де молотом частенько виступали посадовці більш високого рангу чи значно впливовіші, ніж Табачник, а бажаючих побути для нього ковадлом вистачало з надлишком. Але міністр Табачник умів удало лавірувати, де треба – відступити, щось спростувати чи дати пояснення з натяком та те, що всі в освітянських справах нетямущі, а ще частіше просто гордливо промовчати.

Така політика, як бачимо, дала вкрай позитивний результат, бо молот критики з боку Президента та прем’єра зійшов нанівець, ковадлу набридло вигукувати "Геть Табачника", а в останній час критикувати пана міністра стало не модно або було не до нього.

Тому й уважаю, що оцінювати діяльність міністра Табачника треба виключно об’єктивно, без зайвих емоційних напружень, що втім не завжди вдається. Дуже б не хотілось випертися в оригінали, а ще більше накликати на свою голову обструкцію, та хочу писати так, щоб написане збігалось із власними роздумами, а не з більшістю чужих. Як на мене, то особистість міністра чимось навіть приваблива, бо його зовнішній облік збігається з моїм уявленням про узагальнену зовнішність освітянського міністра. Смужка коректного костюму вдало поєднується із сорочкою та спокійною краваткою. Грамотний, уміє чітко викласти думку з посиланням на цитати грецьких логографів. Чим не сучасний політик європейського ґатунку? У будь-якому разі ззовні дає сто очок фори деяким єврокомісарам, облік яких не рятує навіть аристократичний титул.

Украй не хотілось би брати в руки рахівницю та препарувати всю діяльність міністерства освіти за часи міністра Табачника під електронним мікроскопом, ретельно аналізуючи всі плюси й мінуси. Безумовно, було й те й інше. Чого більше, хтозна – у кожного свої критерії. Якщо людина до вподоби, то навіть її недоліки бачаться як продовження достоїнств, а якщо категорично не сприймається, то й наявні заслуги перетворюються на вади.

До заслуг міністра Табачника варто віднести розробку та впровадження нового Державного стандарту середньої освіти, оновлення її змісту, вивчення другої іноземної та іноземної мови з інформатикою в початковій школі. Сам міністр такий список зумів би суттєво продовжити, додавши комп’ютеризацію шкіл, завершення програми "Сто відсотків" з оволодіння комп’ютером учителями та підключення до Інтернету, виконання програми "Шкільний автобус", охоплення 84 відсотків дошкільнят дитячими садочками, збільшенням кількості іноземних студентів, які навчаються в українських ВНЗ et cetera. Бажання нарахувати собі побільше балів призвело навіть до того, що наша освіта в якомусь рейтингу випередила Білорусь, Росію та Польщу. І все ж казати, що з березня 2010 року освіта України нічого не здобула, було б не вірно.

А найбільш невдалим – це моя особиста думка – є Всеукраїнський з’їзд працівників освіти. Починаючі від його підготовки, коли вся як один освітянська спільнота обговорювала матеріали з’їзду та висувала делегатів, продовжуючи такою організацією з’їзду, де досяглось одностайне схвалення роботи, та закінчуючи долею його документів. Схвалений делегатами проект Закону "Про вищу освіту", геть викинули та написали принципово новий, але й досі не прийняли, а доленосну Національну стратегію розвитку освіти України на найближчі двадцять років цілий рік доопрацьовували (невідомо в який спосіб), нарешті затвердили в кабміні, але Президент її так і не підписав, тому й доля подальшої стратегії нам не відома. Так навіщо було взагалі збирати тисячу делегатів і запрошувати ще п’ять сотень поважних людей на отой освітянський з’їзд?

Міністр Табачник написав заяву та поїхав у міжнародне турне, як кажуть зараз і цивільні, "відіграти дембельський акорд". Поїхав, уважаю, з повною впевненістю у своєму найближчому майбутньому, бо не може такий найдосвідченіший урядовець, як Табачник, просто сидіти та чекати на президентський вирок. Який подарунок готує доля, без сумніву, йому вже відомо. У будь-якому разі, чомусь думаю, що з освіти він не піде, а залишиться – чи то на вищому освітянському виконавчому, чи то на вищому законодавчому рівні.

А якщо й помилюсь, то, може, і на краще. Бо справа не в міністрі Табачнику – справа в Міністерстві освіти. Справа у відповіді на ключове запитання: а яким узагалі особисто я хотів би бачити Міністерство освіти.

І відповідь вийшла в мене несподівана й майже неймовірна: Міністерство освіти мусить бути... непомітним! Воно не може бути яскраво сяючим діамантом на вершині величезної базальтової освітянської гори, як коштовна прикраса, коли цінність маленького діаманту багатократно перевищує цінність самої гори.

Найбільш удало пояснив нагальні перетворення в Міністерстві освіти ректор Київського політехнічного інституту, колишній міністр, академік М. Згуровський: "...орган державного управління має відповідати за політику освіти, напрацювання цієї політики та її впровадження. А головним завданням цієї політики є підготовка якісного людського капіталу країни, який був би здатний на ті перетворення, які ми хочемо здійснити". Точніше і сказати важко!

Банківський капітал за всі часи та в усіх країнах накопичувався саме... непомітно. Так і людський капітал повинен прирощуватись... непомітно, без розширеного піару, дострокових звітів про виконання та перевиконання. Це робота, коли треба переробити гори руди для видобутку граму готового цінного продукту. Прикро, але поки що переробляються не гори руди, а гори паперу, з якого і граму людського капіталу не здобути, з повним виснаженням робітників як у шахтах, так і у школах.

Такої "непомітності" діяльності Міністерства освіти можна досягти завдяки певному ряду необхідних умов, реалізація яких ані не спустошить державний бюджет, ані не вимагатиме від навчальних закладів і педагогічних працівників "працювати сьогодні краще, ніж учора, а завтра – краще, ніж сьогодні".

Перш за все, наданням усім навчальним закладам ‑ і не тільки вищим – повної та справжньої автономії. Навіть не такої "нечувано прогресивної" автономії, як то прописано у проекті багатостраждального Закону "Про вищу освіту". Якщо навчальному закладу – школі, ПТУ, ВНЗ – таки видали ліцензію на здійснення освітньої діяльності, то диктувати та вказувати, як це робити, просто безглуздо. Ось пройшов якийсь вищий навчальний заклад усі ліцензійно-атестаційні процедури – ну й що з того? Усе одно абсолютно все вирішує виключно міністерство: яких студентів приймати – тільки зі 140 балами, за якими навчальними планами навчати – тільки за типовими, як оцінювати – тільки кредитно-модульно.

Про середню школу взагалі не варто і згадувати, бо там ситуація й зовсім уніфікована та суцільно тоталізована. Можлива майбутня автономія школи не перетвориться на фарс, коли реалізується в такий спосіб: призначити директора, видати йому ліцензію, а до неї відповідний бюджет і наказати: роби справу гідно, а якщо не впораєшся – доведеться відповідати! А далі директор мусить набирати собі кадри, розробляти освітній проект, вибрати навчальні плани, програми, підручники з посібниками, набрати учнів, навчити персонал школи, аналізувати, управляти, контролювати, робити висновки і т. д. й т. п. Словом, директор навчального закладу мусить в обсязі своєї компетенції з максимально високим рівнем компетентності здійснювати притаманні йому функції освітнього менеджменту.

А щоб керівник навчального закладу не втрачав належного рівня компетентності, а тим більше не намагався, як і будь-який наш доморощений керівник, "прихватизовувати" освітню установу, розширюючи свою компетенцію, до управління освітою повинна долучатися громада. Громада – ось наріжний камінь демократичних перетворень у освіті!

У нас тривалий час точилась млява дискусія із приводу моделі управління в український освіті: на громадсько-державних чи на державно-громадських засадах. Згодом дискусія стала всім нецікавою, а тишком-нишком запанувала "бездефісна" модель – державна. А само міністерство, обростаючи різними незчисленними радами "при міністерстві", перетворилось на дозвільний орган із потрібним скоріше йому самому, а не навчальним закладам, оперативним управлінням процесами в освіті, подекуди втручаючись туди, куди і втручатися заборонено. Що правда, почалось то не вчора та не з приходом міністра Табачника, а задовго до нього.

Як приклад, можна нагадати створення освітніх округів, суть яких зведена до найпростішого: великі адміністративні одиниці подробили на кілька менших, а малі селища пооб’єднували, створили ради округів і відзвітували про виконання рекомендацій кабміну та вказівок міністерства, ані на йоту не посприявши головному – вивищенню якості освіти кожної дитини в отих округах.

Картина стане більш яскравою, коли поцікавитись, а хто ж увійшов у ті окружні ради? Директори шкіл округу – зрозуміло, інспектор відділу освіти – а як же без нього, методисти методкабінетів – задля методичного супроводу... Частіше за все, цим вузьким колом рада й обмежується. А де ж громада? Де громадськість? Батьки, які повинні домінувати у складі ради округів, бо є замовниками освітніх послуг і, хай опосередковано через податки, але ці послуги школі сплачують? Не знаю, чи мусять у раді бути представники культурних установ, церкви. Не знаю. Треба серйозно думати, але спроможність думати не вітається на теренах засилля вміння "порєшать вопроси".

Так на що ж перетворюється безумовно слушна справа створення освітніх округів, які дійсно спрацьовують там, куди ми так намагаємось потрапити, в Європі? Коли справа ініціюється зверху, то й керується зверху, утворюючи ще один стовп державного управління освітою.

Треба погодитися, що далеко не все залежить від особи міністра. Рівень освіти в державі визначається рівнем її економічного потенціалу. Наша освіта одержує те, на що наша держава спроможна в теперішній час.

І якщо ані держава, а тим більше міністерство, дати відразу й усе не може, то вкрай бажано, щоб міністерство освіти на чолі з міністром хоч би не дошкуляло школі та вчителю. Щоб не писались, наприклад, положення про атестацію вчителів, що "спрямована на всебічне комплексне оцінювання їх педагогічної діяльності" та "ознайомлення з навчальною документацією про виконання педагогічним працівником своїх посадових обов’язків" (читай ‑ абсолютно всього), а потім не відправлялись листи із гнівною вимогою "припинити знущання з учителів".

Я такий уже старий, що пам’ятаю радянські часи, коли в якості атрибуту виборчої системи необхідно було давати депутатські накази, бажано колективні. Не буду претендувати на колективність, а хочу дати суто свій індивідуальний наказ. Комітету з питань освіти Верховної Ради поєднати зусилля з Міністерством освіти та подумати, що реально, а не віртуально можна зробити з огляду на наявні можливості країни, щоб дійсно підняти інтелектуальний потенціал нації.

Може тоді громадськість не буде вигукувати "Геть міністра", а вийде з гаслами "Віват, міністр"!

Олег Іванов, головний редактор журналу "Відкритий урок"

Освіта.ua
03.12.2012

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!