Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Епістолярні здібності Міносвіти
Епістолярні здібності Міносвіти

Міністерство освіти вирішило просувати новітні реформи через напівприватне листування з освітянськими керівниками всіх рівнів

Епістолярні здібності Міносвіти

Переважна більшість пересічних українців ототожнює всі органи виконавчої влади з особою їх очільників. Кажуть: "кабінет Азарова", "господарство Бойка" чи "відомство Табачника", а про те, що міністерство є колегіальним виконавчим органом, ніхто вже й не згадує. Та й самі пани міністри не тільки не спростовують таку усталену думку, а всіляко активно, свідомо чи не дуже, її закріплюють.

Не менш показовим є й такий стан справ, що склався тепер, коли якнайменший успіх монополізується виключно мудрою діяльністю начальника, а якщо доходить до відповідальності за прорахунки чи дурниці, то вони розподіляються на все міністерство. Так зручніше, бо тоді і крайніх шукати не варто.

Підставою для таких спостережень і висновків є організація діяльності Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. Про те, що складається враження відсутності бачення чітких перспектив розвитку освітньої галузі, і казати не варто. Ну хіба можна прийняту на Всеукраїнському з’їзді працівників освіти стратегію вважати чіткими орієнтирами розвитку освітньої галузі, коли її зміст можна стисло описати в такий спосіб: хтось, щось, колись, дивним чином, невідомими засобами зробить, і через десять років освіта України зненацька стане взірцем для світового співтовариства. Саме тому ця одностайно схвалена "стратегія" й виявилась нікому не потрібною ‑ школи її "опрацювали", відзвітували та забули.

З чіткими перспективами в нашій державі не все гаразд, тому й міністерство освіти можна вибачити. Але зрозумілу та передбачену поточну роботу, принаймні, на досяжну перспективу, визначити можна. Цікаво було б досконально повивчати цьогорічний план роботи міністерства, щоб не відчувати повне збентеження із приводу оприлюднення чергового документа, як завжди, доленосного й термінового.

А тут іще останнім часом у надрах міністерства освіти точиться якесь внутрішнє міністерське реформування, що геть відкидає дисципліну підготовки розпорядчих документів і дає підстави робити висновки: керманичі міністерства освіти роблять те, що особисто вважають за потрібне, та в такий спосіб, який тільки їм здається найкращим.

Тому й у вчительському товаристві склалась думка: вони там у "своєму міністерстві" роблять те, що забажається, а не те, що дійсно потрібно школі. Хай би так і було, та гірка правда проста як п’ять копійок: школі та вчителям усе це виконувати та систематично звітувати, позабувши про головне завдання – якось учити наших дітей

Напевно, ідея про "своє міністерство" заволоділа й заступником міністра освіти Борисом Жебровським, який опікується проблемами української школи. Чомусь на офіційному сайті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту з настирливістю, достойною кращого вживання, з’являються його особисті нотатки на зразок "ось сиджу собі та й думаю". Таке собі особисте послання всім освітянам – відвідувачам сайту державної установи, які заходять туди задля того, щоб ознайомитися з останніми освітянськими подіями чи нормативними документами.

Знайти необхідну інформацію на міністерському сайті подекуди неможливо, а ось натрапити на думки заступника міністра – легше простого. Так, зараз спілкування високопосадовців із громадянами стало дуже модним. Ось і наш прем’єр завів собі Інтернет-сторінку. І у прем’єр-міністра вистачило здорового глузду не спілкуватися із громадянами на сайті кабміну. Дійсно, для цього є інші засоби інформаційної комунікації: живі журнали, Фейсбук, форуми, чати тощо.

Демократичні перетворення міністерського життя заступника міністра на цьому не зупинились, а пішли ще дали – на подолання формалізму офіційних розпорядчих документів. А може, пан заступник не зовсім уявляє різницю між особистим листом до свого товариша й офіційним листом, що має бути чіткою настановою для адресантів. Чиновники міністерства не зобов’язані знати зміст усіх навчальних програм для школи, тому можна нагадати, що вимоги до офіційних документів вивчаються українськими школярами на уроках української мови.

Перейдемо до конкретики – епістолярного спілкування заступника міністра освіти з керівниками регіональних управлінь, начальниками відділів, директорами шкіл.

31 січня Борис Жебровський розіслав лист № 1/9-70 "Про невідкладні завдання на найближчий час", що починається так: "Шановні колеги! Розуміючі всі Ваші щоденні турботи, яких значно більше, ніж суто освітянських, вважаю за необхідне окреслити надзвичайно важливі на даному етапі напрямки роботи. Їх три. Коротко викладу їх у трьох листах".

Хвилиночку, якщо йдеться про "надзвичайно важливі на даному етапі напрямки роботи", то чого цей лист не оприлюднюється на офіційному сайті міністерства, а розсилається "шановним колегам"? По-друге, чому серед "шановних колег" лише керівники обласних, міських, районних управлінь освіти, і куди зник міністр освіти і науки Автономної республіки Крим? Може, автономія цього півострова така вже завелика, що геть вийшла з-під юрисдикції загальнодержавного органа влади?

У листі № 1 міносвіти йдеться про те, що протягом лютого п. р. "робочі групи повинні підготувати нові навчальні програми для 5–9-х класів, а наприкінці квітня їх розгляне колегія Міністерства. Чому так швидко? Час підганяє". Не уявляю, які фахівці ввійшли до отих робочих груп, щоби бути спроможними розробити навчальні програми з двох десятків предметів у 5, 6, 7, 8 і 9-х класах. Напевно, якість таких навчальних програм, за якими наші діти мусять навчатись, а вчителі викладати не один рік, буде позахмарною, такою, що оті програми будуть взірцем науковості, виваженості, сучасності та прикладом для нащадків. Щоб дійсно мати якісну навчальну програму, за яку не буде соромно ані міністерству, ані авторам, ані вчителям, треба мати аж ніяк не місяць, а бодай рік-два. Потім їх треба апробувати, внести зміни, а вже потім запускати у всіх школах. А так – "маємо те, що маємо", а вдумливі вчителі коментують це так: "Ми ще й попередні не опрацювали, а нам уже нові готують"; "Хоч і нічого нового в ній немає, а переписане, у більшості випадків, не у кращу сторону, старе"; "З програми початкової школи прибрали вивчення відміни іменників, а в 5 класі правописні правила в підручнику якраз на ньому ґрунтуються!"

Далі можна не коментувати, бо міністерство знову пропонує школам плигати в останній вагон поїзда, що набрав повну швидкість, і називає це "історичним шансом".

Узагалі, зі змістом такого епістолярного надбання міністерства треба ознайомитись кожному, і не тільки освітянам. Шкода, що знайти його не кожному під силу. Бо там є відповідь і на запитання, чому треба так поспішати: "За десять років світ невпізнанно змінився. Потрібно наздоганяти". Уявляєте, у січні нікого не треба було наздоганяти, у березні буде запізно, а ось у лютому – саме час!

"Ми повинні скористатись історичним шансом осучаснити українську школу", – закінчує послання заступник міністра. Я в освіті з 1973 року. За цей час стільки бачив-перебачив старих, нових, оновлених, удосконалених, розвантажених і реформованих у всіх забаганках навчальних програм для школи, але й думки не мав, що все це були n-кратні "історичні шанси"!

І ось одержали "шановні колеги" лист № 1. На будь-який документ вищого органу регіональні структури та школи повинні "відкашлятись". Читає освітянський начальник цей стислий, але "смачний" лист, і має відповісти на внутрішнє запитання: що йому, наприклад, директору школи, потрібно зробити. Читає раз, два і приходить до приголомшуючої думки: а нічогісінько! Лист нікого ні до чого не зобов’язує! У березні – нові програми, так це до робочих груп; у квітні розгляне питання колегія; 1 березня проекти програм з’являться на сайті, а потім ‑ доопрацювання та публічний захист – ну, так і "стяг вам у руки". А що ж робити з цього приводу на містах начальникам управлінь і відділів освіти? Відповідь у листі не передбачена. А перейнявшись духом листа, можна просто "скористатись історичним шансом"… як привабливою ідеєю.

І взагалі, невже в міністерстві освіти працюють діти малі, які не розуміють, що повсякденна поточна робота щодо зміни освітніх стандартів, навчальних планів, програм, підручників, перепідготовки вчителів, організації педагогічного процесу тощо аж ніяк не можна вважати реформою, тим більше доленосною. Напевно, нездоланне бажання надати собі та своїй роботі винятковість штовхає освітянських чиновників на риторику, що пасує мітингам чи гаслам, і не на користь офіційному стилю спілкування, а відтак має віддалену схожість із поміркованою діяльністю вищого освітянського органу держави.

Не менш дивовижним видався "Лист другий", підписаний тим же заступником міністра 7 лютого, зі ставши звичною назвою "Про невідкладні завдання на найближчий час". Які ж першочергові завдання окреслюються в ньому, знову ж таки, "керівникам обласних, міських, районних управлінь освіти"? "Скоро 1 вересня!, ‑ пише пан заступник, - воно буде особливим. І не тільки тому, що припадає на суботу". "І чому ж?", ‑ можна спитати, а головне – з листа одержати відповідь: "Першокласники України розпочнуть навчання за новими програмами і підручниками. Змін чимало, і, по суті, ‑ це початок серйозних перетворень в українській освіті".

Можна ще раз поставити запитання: а що, 1 вересня у Криму скасовується? Але не це головне. Нарешті, відбулось диво: освітяни дочекались початку серйозних перетворень! І стартували вони… Якщо ви вважаєте, що із суттєвого підвищення заробітної платні освітянам, чи докорінних змін управлінських структур, чи фінансуванням зубожілої матеріально-технічної бази шкіл, то ви помиляєтесь. Стартують довгоочікувані перетворення зі всеукраїнської акції "Дай руку, першокласнику!". І все!? "Так оце-то та богиня? Лишенько з тобою", ‑ писав Шевченко, побачивши царицю. "Так оце-то такий старт?", ‑ можна й нам вигукнути.

У рамках цією акції міністерство пропонує: провести педради у школах і колегії управлінь освіти; організувати курси-семінари-практикуми для вчителів, які повинні працювати з першокласниками; провести бесіди з їхніми батьками; не приховувати проблеми до останнього дня й т. д. і т. п. Ото й увесь "історичний шанс" у міністерському розумінні!

Особливо мені до вподоби п. 4 та п. 6. Перший закликає "максимально залучити усіх-усіх до забезпечення сучасної матеріальної бази навчального середовища для наймолодших школярів. Наша головна турбота ‑ здоров’я дітей". "Усіх-усіх" ‑ це кого? Спонсорів? Так вони перевелись. Якихось шефів? Так вони й за часи підйому економіки не були охочі допомагати школі, а у кризу – це просто "думки, якими багатіють люди певного складу мислення". Напевно, оті "усі-усі" – ніхто інший, як батьки й учителі, бо порятунок тих, хто потопає, у руках самих потопаючих. І коли це матеріальна база була гарантією здоров’я дітей? Школа може мати найпотужнішу матеріальну базу з учнями, здоров’я яких бажано мати кращим. І навпаки, у маленькій "непрестижній" школі більша вірогідність зустріти здорових учнів.

Щодо п. 6, то в листі зазначено, що 28 серпня "відбудеться традиційна підсумкова колегія Міністерства освіти і науки, молоді та спорту. Вперше вона буде присвячена лише початковій школі". І це й усі завдання з інноваціями? Тобто колегія визначиться з "невідкладними завданнями на найближчий час" лише першокласників, а якісь орієнтири для учнів інших класів, ПТУ, дошкільних і позашкільних установ у купі з організацією діяльності вищих навчальних закладів – справи, що повинні в наступному навчальному році самі собою вирішуватись. Ось що означає делегувати повноваження на місця!

Коротесенький приватно-офіційний лист міністерства майоріє ще не одним ляпом. Чого вартий такий пасаж, коли "керівникам обласних, міських, районних управлінь освіти" "пропонується провести бесіди з батьками першокласників"?!

В оприлюднених на офіційному сайті міністерства сентенціях пана заступника міністра є така: "Скільки раз не заходь у Інтернет – ніхто не поцілує". Із цього приводу в мене є слушна пропозиція: провести чергове моніторингове дослідження серед освітян щодо з’ясування нагоди для поцілунків.

А чи варто взагалі видавати школам і вчителям чергові невідкладні завдання, що мають однакове підґрунтя, ось так дозовано ‑ раз на місяць? Освіта й медицина мають багато чого спільного, а "не нашкодь" ‑ їх головна місія. Зараз у лікуванні хронічної хвороби існує дві конкуруючі тенденції – проводити терапію дозованими курсами або в певний строк, припустимо, щопонеділка постійно давати хворому ті самі ліки. У міністерстві освіти саме останній спосіб лікування застарілих освітніх хвороб, так звану "тайм-терапію", уважають більш прогресивною та стимулюючою. Мовляв, шановні освітяни, не розслабляйтесь: у нас іще багато нагальних завдань.

Чекаємо на третій міністерський лист...

Автор: Олег Іванов, головний редактор журналу "Відкритий урок".

Освіта.ua
20.02.2012

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!