Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Філософсько-педагогічні ідеї В. Сухомлинського

Філософсько-педагогічні ідеї В. Сухомлинського

У 50-60 роки ХХ ст. наша країна, переживши жахи Великої Вітчизняної війни, поступово поверталась до мирного життя, однією з проблем якого стала школа, пошуки основ нових педагогічних устремлінь

У порівнянні з попереднім періодом для цього часу характерне повернення до традицій вітчизняної педагогіки, заснованої на любові, повазі, свободі особи, на увазі до дитини, до її індивідуальних особливостей і внутрішнього світу.

Прикладом такої нової педагогіки стала концепція В. Сухомлинського, що зробила значний вплив на всю радянську педагогіку 60-80-х років XX століття.

Василь Олександрович Сухомлинський, закінчивши робітфак і Полтавський педінститут, з 1944 р. очолював Павлишську середню школу в Кіровоградській області, що стала лабораторією для його творчих пошуків. Він досяг і слави й пошани, став Заслуженим учителем України, Героєм Соціалістичної Праці СРСР. Сухомлинський - педагог і мислитель стояв у джерел руху вчителів-новаторів, відродження оновленої педагогіки співробітництва, відновлення у вихованні пріоритету загальнолюдських цінностей, що знайшло відображення в його роботах «Павлишська середня школа», «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Розмова з молодим директором», «Три листи про любов». Сухомлинським написано більше 30 книг і 5000 статей, велика частина яких не тільки відома на батьківщині, а й перекладена в Болгарії, Угорщині, Німеччині, Китаї, Польщі, Японії, в інших країнах.

Сухомлинський одним із перших у радянській педагогіці свого часу став розробляти гуманістичні традиції вітчизняної та світової педагогічної думки. У роботі «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» він пише про те, що «кожна людина вже в роки дитинства й особливо в отроцтві й ранній юності повинна осягти щастя повноти свого духовного життя, радість праці та творчості» (Сухомлинський В. А. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості // Історія педагогіки в Росії. - М., 1999. - С. 373). Сухомлинський не встановлював чітких меж між різними сторонами виховання. У будь-якому діянні він виділяв як необхідний розумовий розвиток і працю, виховання моральне, естетичне, екологічне, вивчення й урахування індивідуальних і вікових особливостей дітей, взаємини родини та школи, педагогічну майстерність учителя.

Вихідною точкою педагогічного світогляду Сухомлинського була задача виховання в дитини особистого ставлення до навколишньої дійсності, розуміння своєї справи та відповідальності перед рідними, товаришами й суспільством і, що головне, перед власною совістю. Василь Олександрович пише, що задача школи не просто передати знання, але «відкрити перед кожним, навіть перед найбільш пересічним, найбільш важким в інтелектуальному розвитку вихованцем ті сфери розвитку його духу, де він може досягти вершини, виявити себе, заявити про своє Я, черпати сили з джерела людського достоїнства, почувати себе не обділеним, а духовно багатим» (там же).

Сферою розвитку духу є моральне виховання. Виховання гармонійно розвиненої особистості може бути засновано лише на комуністичній моральності, що пронизує всі грані людської особистості, відкриваючи перед кожним шлях до громадських, ідейних, творчих, трудових, естетичних цінностей.

Сучасність, як уважав Сухомлинський, розвиток радянської держави найбільше забезпечує розвиток гармонійної особистості. Тому теза: «вхід у той палац, ім'я якому - знання, освіченість, прилучення до багатств людської культури, мислився й переживався як найбільше благо нашого ладу, нашого суспільства...» (там же, с. 374) повинна стати обов'язковою для будь-якого представника молодого покоління нашої країни.

Особлива проблема для теорії та практики виховання - виховання потреб. Складність полягає у вихованні гармонійного співвідношення всіх видів потреб. Сухомлинський стверджував, що необхідно навчити розуміти, «що» саме має право, і в першу чергу - моральне право, бажати кожна конкретна людина. Тому «виховання культури бажань - один із найбільш яскравих відтінків тієї складної речі, що ми називаємо моральним змістом шкільного життя» (там же, с. 374-375). Культура бажань є зворотною стороною повинності, тобто людина, яка вміє бажати, розуміє й відчуває, що дозволене чи не дозволене. Виховуючи культуру бажань, ми зупиняємо розвиток примх, що принижують людину. У зв'язку з цим Сухомлинський пропагував правило: «Виховання культури бажань у більшій мірі визначається тим, наскільки мудра гармонія встановлюється в житті людини між задоволенням матеріальних потреб і становленням, розвитком, задоволенням потреб духовних» (там же, с. 375). Проблемою сучасної школи, освіти й виховання, на думку Сухомлинського, є те, що людина, яка одержала хорошу освіту, не хоче брати участь у процесі матеріальної праці. Це є пережитками старого світу. Наше суспільство, як указує Василь Олександрович, наші вчителі й вихователі повинні зрозуміти, що функція освіти змінилась. Вона перестала бути засобом звільнення від праці. Навпаки, сьогодні «треба виховати не просто готовність - практичну й моральну - до цієї праці, а і прагнення, бажання, потяг присвятити їй усе своє життя» (там же, с. 377).

Василь Олександрович уважав, що у процесі виховання значущу роль відіграють взаємини вчителя й учня. Тому вони повинні бути уважними, доброзичливими та зацікавленими. Саме виходячи з подібних установок у школі Сухомлинського, стали практикуватися спільні походи, твори й читання віршів, слухання «музики» лісу, ріки, полів, повітря. Наприклад, він писав: «Музика є найбільш чудодійним, найбільш тонким засобом залучення до добра, краси та людяності» (Цит. за: Лушниковим А. М. Історія педагогіки. - Єкатеринбург, 1995. - С. 355). Саме через подібні моменти формується дорогоцінний досвід спілкування учнів і вихователів.

Учитель у першу чергу, як уважав Сухомлинський, повинен уміти пізнавати духовний світ дитини, розуміти в кожній дитині «особисте». Як писав Сухомлинський: «Немає у світі нічого складнішого й багатішого людської особистості» (там же). І саме до особистості звернений педагог у своїй діяльності, тому вчитель - це людина, яка не тільки опанувала теорію педагогіки, вона ще і практик, який відчуває дитину, вона мислитель, який з'єднує теорію та практику воєдино».

Пріоритет у своїй педагогічній системі Сухомлинський приділяв, як ми вже відзначали, моральному вихованню, що повинно базуватись на почутті справедливості: «Справедливість - це основа довіри дитини до вихователя» (там же). При цьому основним методом уважав слово, але не повчальне чи пригнічуюче, а доброзичливе та привабливе. Він створив цілу теорію слова та його впливу на свідомість і поведінку дитини. Слово, на думку Василя Олександровича, повинно бути змістовним, мати глибокий сенс, емоційне насичення, повинно бути звернене до конкретного учня й відрізнятися правдивістю. Сухомлинський називав слово «найтоншим дотиком до серця», що здатне зробити людину щасливою й нещасливою. Більшість же шкільних конфліктів відбувається через невміння вчителів використовувати дар слова або через острах «закритих» тем, які при правильному підході можуть дати дитині моральні норми.

Новою в теорії Сухомлинського, що викликала широкий відгук, була ідея зближення школи та родини, як він це називав - «співдружність родини та школи». У статті «Слово до батьків», в інших роботах автор пропагував ідею повернення педагогічної відповідальності в родину. Він писав, що не тільки школа виховує й дає освіту, а й родина, причому з першого дня існування дитини вона виконує ці ж функції. Тому родина та школа повинні розвиватись разом. Сухомлинський закликав до педагогічної освіти не тільки дітей і вчителів, а й батьків. Сухомлинський із цього питання писав: «Удосконалення, поглиблення суспільного виховання означає не применшення, а посилення ролі родини. Гармонійний, усебічний розвиток можливий тільки там, де два вихователі - школа й родина - не тільки діють заодно, ставлячи перед дітьми одні й ті ж вимоги, а й є однодумцями, розділяють одні й ті ж переконання, завжди виходять з одних і тих самих принципів, ніколи не допускають розбіжностей ні з метою, ні у процесі, ні в засобах виховання» (Сухомлинський В. О. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості. - С. 377).

Родина та школа разом повинні розвивати в дитині почуття обов'язку й відповідальності, правила життя в суспільстві. Це повинно здійснюватись, виходячи з правила, що справжнє людинолюбство - це висока дисципліна вчинків, почуттів, думок.

Гуманістичні ідеї Сухомлинського знайшли відгук у сучасників і педагогів наступного покоління. Наприклад, ми можемо бачити їх розвиток в особистісно зорієнтованому підході в освіті, що одержав продовження у 80-90-х роки XX століття. Педагоги цього напряму виступили проти авторитарної педагогіки та школи, вони запропонували свій підхід для перетворення вітчизняної школи.

Авторитарна педагогіка проголошувала принципи: педагог повинен виконати задачу, покладену на нього суспільством, а дитина (учень) повинна відповідати тій ідеальній моделі, що також запрограмована суспільством. Особистісно зорієнтований підхід ставив принципово інші задачі. Він ґрунтувався на визнанні права кожного з учасників освітнього процесу бути особистістю, здатною до самовизначення, вільного вибору свого життєвого шляху, причому особистістю, яка вміє скористатися правом на реалізацію власних мотивів і цінностей, правом на формування власного унікального ставлення до себе й інших, до навколишньої дійсності.

В особистісно зорієнтованій педагогіці можна виділити два аспекти, що визначають функціонування один одного:

  • орієнтованість педагога на особистісну модель побудови взаємодії з учнями;
  • побудова процесу навчання й виховання з максимальним залученням механізмів функціонування особистості учня (мотивацій, цінностей, «я-концепції», суб'єктивного досвіду й т. п.).

Здійснення такого підходу до освіти й виховання можливе лише у випадку, якщо педагог має визначений світогляд, що є основою його педагогічної діяльності. Значущим є й той факт, що педагог сформував для себе концепцію діяльності.

Заслуговує інтересу теорія особистісно зорієнтованого навчання І. Якіманської (Див.: Якиманская И. С. Личностно-ориентированное обучение в современной школе. - М., 1996). В основу її концепції покладене визнання індивідуальності, самоцінності кожної людини, наділеної неповторними здібностями та суб'єктним досвідом. Якіманська пише: «Даний термін (суб'єктний досвід - М. Н.) означає досвід життєдіяльності, що здобувається дитиною до школи в конкретних умовах родини, соціокультурного оточення, у процесі сприйняття й розуміння нею світу людей і речей. Суб'єктний досвід називають особистим, власним, індивідуальним, минулим, життєвим, стихійним і т. п. У цих назвах фіксуються різні аспекти, джерела отримання цього досвіду. Уживаючи термін «суб'єктний досвід», ми підкреслюємо його приналежність конкретній людині як носієві власної біографії» (там же, с. 9-10).

Цінність дитини в даному випадку не стільки як приклад відтворення суспільного досвіду, скільки його індивідуальності. Задача школи - максимально виявити та використовувати індивідуальний досвід учнів, «окультурити» його шляхом збагачення результатами суспільно-історичного досвіду. А звідси, мета навчання складається не тільки в тому, щоби планувати загальну, єдину й обов'язкову для всіх лінію психічного розвитку, вона полягає в тому, щоб допомогти кожній дитині з урахуванням наявного в неї досвіду вдосконалювати свої індивідуальні здібності, розвиватись як особистість творча, мисляча.

Особистісно зорієнтоване навчання, на думку В. Петровського, повинно мати свою теорію та практику дидактики (Див.: Психология воспитания: Пособие для методистов дошкольного и начального школьного образования, педагогов, психологов / Под ред. В. О. Петровского. - М., 1995). В основі його підходу три основних позиції: варіативність моделей навчання; синтез інтелекту, афекту й дії; пріоритетність старту (мається на увазі те, що кожна дитина повинна мати можливість завжди вибрати ті види діяльності, що мають для неї найбільшу цінність).

Реалізація особистісно зорієнтованої дидактики спрямована на розвиток самоцінності форм активності дітей, що реалізується у трьох напрямах:

  • розвиток пізнавальних устремлінь (передбачає насичення освітнього процесу інтелектуальними емоціями);
  • розвиток вольових устремлінь (установлення найкращого співвідношення між прагненням дитини до вільної діяльності й існуючими обмеженнями);
  • розвиток емоційних устремлінь (створення емоціогенного середовища, що є основою для розвитку пізнавальних, довільних, вольових сфер особистості, емпатійних процесів у системі «дитина-дорослий», «дитина-дитина»). Варіант особистісно зорієнтованої освіти пропонує В. Серіков. Він виходить з того, що метою освіти є не формування особистості із заздалегідь визначеними, заданими характеристиками, а створення умов для повноцінного прояву й розвитку власне особистісних функцій учня. Серіков визначає їх у такий спосіб:
  • функції мотивації (поняття й обґрунтування діяльності);
  • функції колізії (бачення прихованих протиріч дійсності);
  • функції опосередкування (стосовно зовнішніх впливів і внутрішніх імпульсів поведінки);
    • функції критики (у відношенні пропонованих ззовні цінностей і норм);
    • функції рефлексії (конструювання та збереження визначеного образу «Я»);
    • функції сенсотворчості (визначення системи життєвих змістів, включаючи й сенс життя);
    • функції орієнтації (побудова особистісної картини світу);
    • функції забезпечення автономності та стійкості внутрішнього світу, творчого характеру будь-якої особистісно значущої діяльності;
    • функції самореалізації (прагнення до пізнання свого образу «Я» оточуючими);
    • функції забезпечення рівня духовності життєдіяльності відповідно до особистісних домагань.

    Серіков пропонує технології, за допомогою яких можливо активно стимулювати розвиток зазначених функцій. Це:

    • задачний підхід, при якому досліджуваний матеріал піддається учню як життєво значуща проблема;
    • навчальний діалог, за допомогою якого здійснюється спільний пошук учителем та учнем цінності і змісту досліджуваної проблеми;
    • ігрова технологія, що передбачає моделювання конфліктної або проблематичної ситуації, на прикладі якої закріплюється навичка ухвалення самостійного рішення, виконання визначеної соціальної ролі.

    У цілому, ми можемо відзначити загальні принципи конструювання освітнього процесу на основі гуманістичних цінностей, що одержують усе більший розвиток в останнє десятиліття: принцип свободи; принцип створення ненасильницького розвивального соціально-педагогічного середовища; принцип насичення життєдіяльності освітньої установи новим змістом, толерантно орієнтованим; принцип особистісного підходу до всіх учасників освітнього процесу.

    Епоха радянської педагогіки представлена досить різноманітним спектром педагогічних ідей, вона пережила свою революцію. Як би зараз не сприймались її окремі положення, у цілому можна говорити про те, що досвід радянської педагогіки повинен бути оцінений із сучасних позицій і, можна не сумніватись, він дасть безліч ідей для майбутнього розвитку освіти.

    Автор: М. Наумов


    05.02.2008


Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!