Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Блеф-стратегія для української освіти
Блеф-стратегія для української освіти

Чим ближче до запланованого на 28 жовтня III Всеукраїнського з’їзду працівників освіти, тим більше з’являється усіляких "стратегій" та інших "напрацювань"

Блеф-стратегія для української освіти

Не виключено, що скандальний міністерський законопроект про вищу освіту вкупі з проектами Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти, новоявленої "Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012—2021 роки" та ще чогось, приречені до "обговорення" саме на цьому форумі. Кращої "ділової" атмосфери для серйозного аналізу важливих документів, ніж піднесено-святковий настрій відсепарованого управлінською вертикаллю кількатисячного зібрання, організаторам годі й придумати. Головне, щоб усі пересвідчилися, що нарешті з нашою освітою "уперше" й "на відміну від попередників", усе гаразд, а далі буде ще краще.

Швидкоплинне розроблення проекту документа з амбітною й хронологічно оптимістичною назвою "Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012—2021 роки" мало б засвідчити, що профільне міністерство нарешті визначило орієнтири, до яких воно поведе освіту. Документ за визначенням мав би стати інструментом розв’язання накопичених освітніх проблем і дати освітянам відповіді на запитання, що їм робити завтра, через рік, у довгостроковій перспективі, як реагувати на виклики, що постають перед ними.

Крім того, стратегія має визначати основні довгострокові цілі й завдання, недвозначно формулювати курс, яким рухатиметься національна освіта, містити план дій та розподіл ресурсів, необхідних для досягнення поставлених цілей.

Є, щонайменше, три ключові запитання, на які мав би дати відповідь проект Національної стратегії розвитку освіти. По-перше, ким ми є і де ми перебуваємо, порівняно зі світовими лідерами в освіті? По-друге, куди ми рухаємося і якими прагнемо стати; до якої ідеальної моделі освіти поведуть учнів, студентів, педагогів, батьків, країну освітянські очільники? І, нарешті, по-третє, коли, як і за рахунок чого ми досягнемо поставлених цілей?

Кінцеві орієнтири, еталон, на який вирішено рівнятися, — вкрай важливі для встановлення конкретних результатів реалізації освітньої стратегії. За такий орієнтир, наприклад, може бути взята якась країна — лідер в освіті, взірець для наслідування, як-то, станом на сьогодні, Фінляндія в середній освіті чи Велика Британія і США — у вищій. Звісно, можуть бути й зовсім інші дороговкази, але вони неодмінно мають бути. Без чіткого бачення кінцевого результату виходить як у Льва Троцького: "кінцева мета ніщо, рух — усе".

Отож стратегія розвитку освіти має бути аргументованим і підкріпленим політичною волею, консенсусом в освітянському загалі й реальними фінансовими та іншими ресурсами планом дій, спрямованим на досягнення необхідних цілей, стрижнем, який пронизує всі аспекти освітньої політики в державі. Чи є такою "дорожньою картою" проект "Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012—2021 роки"?

На запитання, ким ми є і де ми перебуваємо, порівняно зі світовими лідерами в освіті, розробники документу так відповіді й не дали. Натомість констатували у вступній частині необхідність "кардинальних змін", у розділі "Аналіз сучасного стану національної системи освіти" на двох сторінках перелічили підзаконні акти в галузі освіти, прийняті "в останні роки" (точніше було б — "за останні півтора року"), стан забезпечення навчальних закладів комп’ютерами тощо. Як підсумок, дійшли висновку, що раніше визначені стратегічні завдання в освіті "не набули повної реалізації", а тому "нинішній рівень освіти в Україні не дозволяє їй у повній мірі виконувати функцію ключового ресурсу соціально-економічного розвитку країни".

Особливо розчулює в документі сентенція: "визнанням позитивних якісних змін у забезпеченні розвитку національної освіти став Форум міністрів освіти європейських країн "Школа ХХІ століття: Київські ініціативи". Очевидно, що плановий між­народний захід проводився з метою обговорення загальноєвропейських освітніх проблем, і не для того приїздили до Києва європейські освітянські чиновники, щоб наголошувати на "позитивних якісних змінах" у країні, на території якої проходив форум.

Отож "ким ми є" і "де ми перебуваємо" залишилося великою таємницею. На запитання, куди ми рухаємося і якими прагнемо стати, проект дає таку ж "вичерпну" відповідь. Мовляв, метою є "підвищення рівня і доступності якісної освіти", а також звичне з часів "Морального кодексу будівника комунізму" "забезпечення всебічного гармонійного розвитку людини". Очевидно, що перша дефініція означає не так мету, як засіб для її досягнення, а друга — є пересічним кліше. Концептуальна вада проекту — його зорієнтованість на вузьке коло питань, що не охоплюють системно весь освітній сегмент; стратегія в ньому часто ототожнюється з тактикою управлінської діяльності.

Оскільки Національна стратегія розрахована до 2021 р., то, напевно, слід розуміти, що це і є відповіддю на запитання "коли?". Найбільше ж місця у проекті відведено тому, за рахунок чого передбачається досягти так, власне, й не сформульованих у документі цілей. Тут і "оновлення законодавчo-нормативної бази системи освіти", і "оптимізація" її структури, і "модернізація змісту", і "створення системи національного виховання" (виходить, що досі в Україні діти не виховувалися?), і багато іншо­го, що вже фігурувало в поперед­ніх документах. При цьому справді важливими засобами модернізації освіти є означені у проекті дитиноцентризм, інформатизація освіти, розвиток наукової та інноваційної діяльності в освіті, забезпечення національного моніторингу якості освіти, під­вищення соціального статусу педагогів, створення високотехнологічної бази освіти та інтегрування української освіти у європейський і світовий освітній простір.

Заходи ж, передбачені в розділі проекту "Механізми реалізації Національної стратегії розвитку освіти", упродовж багатьох років перекочовують з одного документа в інший. Їх втілення наражається або на "немає коштів", або на "не передбачене чинним законодавством".

Хіба, наприклад, для розробки і затвердження положення про обласні інститути післядипломної педагогічної освіти, положення про безперервну освіту педагогів, положення про атестацію обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти чи перелік професій педагогічних і науково-педагогічних працівників конче необхідно приймати національну стратегію? Це повсякденна робота чиновників.

Натомість у документі прописані наміри, які в стратегічному документі сприймаються як недоречні. Таким видається введення для випускників педагогічних навчальних закладів зобов’язань відпрацювати п’ять-десять років на вчительських посадах. Спочатку непогано було б запровадити практику, щоб люди, які керують педагогами, самі мали досвід учителювання. Це був би конкретний внесок у виконання передбаченого проектом національної стратегії "забезпечення кваліфікованими педагогічними кадрами дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних навчальних закладів".

Ще одна новація: "забезпечення організації допоміжних бізнес-процесів в освітніх установах, розвиток комплексної інформаційної системи "Картка учня", що забезпечує спостереження і контроль за перебуванням дітей в освітніх установах". Що то за "допоміжні бізнес-процеси", хто їх патронуватиме, і хто робитиме бізнес на "Картці уч­ня", документ не роз’яснює. Бізнес-бо не любить зайвого розголосу.

Тим часом документ ще більше загострив інтригу довкола законодавства про вищу освіту: в одному місці йдеться про внесення змін до чинного Закону України "Про вищу освіту", а в іншому — про "прийняття Верхов­ною Радою України Закону України "Про вищу освіту" (нова редакція)". Мабуть, усе залежатиме від того, чи на той час буде "прохідним" міністерський законопроект. У кожному разі, ця двозначність не завадила механічно інкорпорувати з нього до тексту проекту національної стратегії цілі блоки, наприклад про впровадження трьохрівневої структури вищої освіти. Щодо процедури здобуття освітньо-наукового рівня "доктор наук" — у проекті не сказано, чи передбачається, бодай у віддаленому майбутньому, відмовитися від ще радянської практики написання і публічного захисту дисертаційної роботи, а також фактично "повторного" захисту дисертації, оскільки вченим радам університетів не довіряють, і остаточне слово, яке раніше належало ВАК, віднедавна залишається за МОНмолодьспорту.

Водночас, сказавши "А", розробники не наважилися сказати "Б": у проекті консервується стара, фактично ще радянська, схема "неперервності", тяглості здобуття вищої освіти, за якою рівень бакалавра не вважається закінченою вищою освітою. Відповідно, особа може вступати в магістратуру лише на таку спеціальність, із якої вона здобувала рівень бакалавра. Звідси багатолітні дебати між "Києво-Могилянською академією" та міністерством, оскільки "Могилянка" здійснює підготовку з ряду спеціальностей саме магістрів.

Нічим іншим, як калькою з міністерського законопроекту про вищу освіту, є наміри "унормування засад функціонування підготовчих відділень у складі ВНЗ з урахуванням потреби у створенні умов для підготовки абітурієнтів". Вочевидь, що цьогорічна практика заробітчанства на платних підготовчих курсах в обмін на преференції вступникам, які їх оплатили, у вигляді додаткових 20 балів настільки сподобалася, що її вирішили звести у ранг "стратегічної" мети. І це при тому, що підготовчі курси є формою надання додаткових платних послуг й аж ніяк, за визначенням, не мають бути структурними підрозділами університетів.

Проте, якщо взяти до уваги тезу проекту "Національної стратегії…" про подальше удосконалення процедур і технології зовнішнього незалежного оцінювання як "передумови забезпечення рівного доступу до навчання у вищій школі", — то все може бути. За останній час ЗНО вже настільки "вдосконалили" (зміна керівництва УЦОЯО; використання у вступних кампаніях сертифікатів ЗНО минулих років, визначення середнього бала шкільного атестата у 200-бальній шкалі; вступ в обхід ЗНО тих, хто закінчив школу до його впровадження і на заочну форму навчання та ін.), що від нього, крім назви, скоро нічого не залишиться. Наразі відбувається остаточне розмивання ролі ЗНО як визнаної і підтриманої суспільством універсальної процедури конкурсного відбору до університетів та повернення до старих перевірених схем.

Через недогляд чи зумисне, але проект не містить конкретних сигналів, як видозмінюватиметься організаційна структура самого МОНмолодьспорту та інших щаблів освітянської управлінської вертикалі, — адже без реформування самих "реформаторів" зробити прорив в освіті неможливо.

Звісно, стратегія не може містити опис "бездоганних" рішень, рецепти досягнення миттєвого стовідсоткового результату чи непогрішне передбачення майбутнього. Але, з іншого боку, вона й не має бути нашпигована переліком усіляких "планів заходів на виконання" та інших циркулярів, механічно перенесених у документ із планів роботи департаментів міністерства.

Крім стратегій як таких, існують і "блеф-стратегії", що зводяться до введення в оману стосовно справжнього стану справ та справжніх намірів розробника стратегії. Їх мета — примусити опонента чи конкурента змарнувати час і ресурси. Проект "Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012—2021 роки" скидається саме на блеф-стратегію. Розгляд, а тим більше "схвалення", чи то III Всеукраїнським з’їздом працівників освіти, чи то в інший спосіб документа такого штибу означало б дискредитацію самої ідеї модернізації національної системи освіти. Потрібна широка, і не в режимі "бліц", дискусія в суспільстві з питань стратегії модернізації національної освіти, кінцевим продуктом якої стане консолідований і сприйнятий більшістю документ.

Автор: Павло Полянський

Дзеркало тижня
17.10.2011

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!