Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Леонід Сачков: Як захистити українського вчителя
Леонід Сачков: Як захистити українського вчителя

Інтерв’ю Л. С. Сачкова, голови ЦК профспілки працівників освіти і науки України головному редактору педагогічного видавництва Плеяди О. В. Іванову

Леонід Сачков: Як захистити українського вчителя

О. І. Який, на Вашу думку, як очільника працівників української освіти фактичний стан освіти України та, у зв‘язку з цим, які головні завдання постають перед профспілками в новому році?

Л. С. Перше й найголовніше те, що нам удалося за ці непрості роки розбудови української державності систему освіти зберегти. Попри складну ситуацію, що склалась, у першу чергу з проблемами матеріально-технічного забезпечення навчальних закладів, так званих процесів приведення їх структури до фінансових можливостей, ми зберегли школу, зберегли найсуттєвіше — педагогічні кадри, та головне — дали поштовх для нормального розвитку суспільного буття. Було це зовсім непросто, тому що ми всі з вами подолали ситуацію, коли працівники до десяти місяців не отримували заробітну плату.

На жаль, маємо втрати — частина найбільш перспективної освітянської молоді, перш за все чоловічої статі, пішла із системи освіти. Сьогодні ситуація стабілізувалась, тобто вакансій в освіті практично немає, але значна кількість працівників освіти — люди похилого віку, і частка вчителів передпенсійного або пенсійного віку кожного року зростає.

На жаль, при всіх наших великих бажаннях, питання зробити освіту суспільно-значущою сферою дотепер лишається відкритим. Багато розмов про визначальність освіти для держави, ще більше декларується первинність освіти для розвитку держави, але, на жаль, невеличкі зроблені кроки абсолютно не відповідають рівню соціальної значущості вчителя, працівника дошкільного закладу, вищої школи, ученого.

О. І. Упевнений, що ЦК освітянської профспілки має пояснення ситуації, яка склалась.

Л. С. Тут є три моменти. Перший: при фактичній сформованості освітянської законодавчої бази, на жаль, закони виконуються, м’яко кажучи, не повною мірою. Ані суспільство та держава, починаючи від найбільш високих урядових структур, ані пересічні батьки не до кінця усвідомлюють, що без законодавства гарантованого фінансово-матеріального забезпечення такої потужної структури, яка називається системою освіти, розраховувати на сформованого громадянина освіченого, а тім більше культурно налаштованого, ми не зможемо. По-друге, тільки поєднання ефективного функціонування системи освіти та відповідного родинного виховання дасть можливість учителю стати такою ланкою суспільства — патріотичною, професійно підготовленою. На жаль, цей момент утрачений у виховній частині. Утрачено елемент, який свого часу ніс потужний виховний позитив, а саме: роботу з дітьми. Ми позбулись організаційної побудови роботи з дітьми — багаточисленних закладів позашкільної освіти, бо багато з них або закрито, або вони стали платними. Третій момент, який, на жаль, присутній — декларування значущості педагогічної праці. До педагогічного ВНЗ ішли люди, які не могли знайти себе в інших галузях. У результаті інтелектуальний продукт, який ми отримуємо, не повністю відповідає сучасним вимогам суспільства.

О. І. Якщо можна, докладніше про соціальний, а якщо хочете, державний статус сьогоднішнього педагогічного працівника.

Л. С. Знаєте, як на мене, спробую бути відвертим, то не бачать себе освітяни в загальних структурах суспільства на тому місці, яке по праву їм належить. І справа не тільки в заробітній платі. Пригадую ті часі, а я вже людина в роках, коли йшов учитель по маленькому містечку, то кожен знав, що це йде вчитель. У селі це була своєрідна каста — інтелігенція села, до якої належав учитель, лікар, батюшка. А сьогодні ані держава, ані суспільство не віддають належне і не розуміють, що таке вчитель у розвитку взагалі нації, формуванні сім’ї та врешті-решт побудові сильної держави. Так, в останні роки було зроблено кілька серйозних кроків, спрямованих на підвищення престижу професії вчителя, вихователя. Та, на жаль, їх украй недостатньо.

Тепер те, що стосується матеріальної сфери. Я можу навести масу цифр, але вважаю це непотрібним. Давайте поговоримо про освіту простою людською мовою. Хоча кілька фактів наведу. Свого часу нам з дуже великим трудом удалось вийти на механізм, на оцінку праці вчителя, як у складних умовах, коли змінилися суспільні відносини, тобто з’явились нові власники. Я був одним з авторів відповідних параграфів 57-ї статті Закону України «Про освіту», саме в частині матеріального забезпечення освітян. Ми тоді шукали оптимальну формулу, були різні варіанти, але дійшли одного: треба порівняти працю вчителя з найбільш широкою й забезпеченою категорією працюючих у державі, тобто у промисловості.

О. І. Тобто порівнювати середню плату не загалом по країні, а із працюючим у промисловості?

Л. С. Були опоненти, які нам казали: як же це так? Ви пропонуєте порівнювати працю вчителя з вищою освітою із середньою оплатою праці робітника. Саме так, бо пересічний працівник промисловості на той час мав найвищий показник заробітної плати в державі, і сьогодні нічого не змінилось. Дивіться, сьогодні середня заробітна плата у промисловості на листопад 2007-го (дані підготовлені до розгляду у профільному комітеті Верховної Ради) складає 1694 грн. Такий же середній посадовий оклад, саме оклад, а не заробітну плату, мусить мати вчитель загальноосвітньої школи. Науково-педагогічні працівники, працівники вищої школи повинні мати подвійний оклад. Тобто сьогодні 3388 грн повинен складати посадовий оклад у доцента, не враховуючи різноманітних доплат.

О. І. А що ми маємо насправді?

Л. С. А маємо таке. До рівня середнього промисловця підтягнулась лише одна категорія працівників вищої школи — ректори. А в середньому для інших працівників сьогодні маємо 45-49 % від середніх окладів у промисловості. Тобто навіть не досягли й половини в порівнянні з посадовими окладами у промисловості.

Держава нам запропонувала певну тарифну сітку — установлення розрядів від 1-го, який є найнижчим, до найбільш високого в ректора — 23–24-го. Перший розряд прирівняний до мінімальної заробітної плати, у залежності від цих коефіцієнтів формується вся система оплати праці освітянина. Але, на жаль, єдина тарифна сітка нам, освітянам, практично нічого не дає, тому що вона не дає й половини, як я згадував, від того, що законодавчо гарантовано.

Тому сьогодні виникає дилема: чи погодимось ми та будемо й далі жити в системі єдиної тарифної сітки, і тоді ми будемо мати менше, ніж гарантовано, чи ми будемо додержуватись норм 57-ї статті закону. ЦК профспілки стоїть на принципових позиціях виконання норм закону. Хочу наголосити, що в березні будуть зміни до державного бюджету. Ми вносимо свої пропозиції зі збереження вимог 57-ї статті, тобто перехід на режим, котрий наближає оплату праці освітян до промисловості. Я не можу сказати, що це буде на рівні 100 % від промисловості, але на рівень до 60-ти відсотків плануємо вийти. Та є пропозиції включення різного виду доплат працівникам до посадових окладів. Шкода, але поки що ми не можемо знайти спільної мови у вирішенні цього питання.

О. І. Чи відбулись Ваші зустрічі з новим міністром освіти і науки? Що було предметом обговорення на них?

Л. С. Так, зустрічі почались уже на третій день після призначення нового міністра. Сутність їх полягала в координації питань виконання саме галузевої угоди. Ми домовились про систематичне підбиття підсумків на спільних зібраннях колегії міністерства та ЦК нашої профспілки. Щоб цей процес був системним, безперервним, урешті-решт відкритим, гласним і щоби питання трансформувались у регіони, необхідно, щоб колегії облдержадміністрацій разом із профспілками теж працювали як партнери.

На жаль, не всі вчителі у нас розуміють і навіть не знають про існування галузевої угоди. Можливо, тому, що немає достатнього пояснення, але користуватись цим документом треба. Ми його розтиражували та роздали практично в кожну із 30 тис. первинних профспілкових організацій. Ще раз роблю наголос — галузевою угодою треба обов’язково вміти користуватись.

О. І. А які ще проблеми освітян потребують негайного вирішення вже сьогодні?

Л. С. Хочу відзначити нашу абсолютно недосконалу систему підвищення кваліфікації педагогів, що мусить мати дві складові. Перша — вивищення професіональної майстерності вчителя та набуття відповідного кваліфікаційного рівня, друга — моральне заохочення. Стосовно першого напряму суттєвих зауважень немає, бо процес оновлення змісту та форм підвищення кваліфікації відбувається. Але треба ще не один день серйозно працювати в цьому напрямі. І знаєте, чому? Сьогодні весь світ працює в такий тезі: навчання протягом усього життя. Людина не повинна зупинитись у своєму розвитку після закінчення школи чи ВНЗ, інакше це деградація. Так, таке навчання, я вважаю, потребує відповідних підходів та уваги. У нас сьогодні підвищення кваліфікації в основному проходить на двох рівнях: в обласних інститутах і в Центральному інституті. Так от і там, і там учителя треба відірвати від школи: сплатити йому відрядження, за потребою вчитель має оздоровитись в освітянському санаторії-профілакторії. Далі привести та посадити вчителя в сучасно оснащену аудиторію, навчити новим технологіям, методикам і підходам, примусити його вивчити їх, потім атестаційна комісія присвоїть йому кваліфікацію. Потім учитель повертається додому вже з відповідним документом, приходить до директора школи, а він відповідно до документа встановлює вчителю нову винагороду. Але часто-густо на місцях вимислюють що завгодно, починаючи з того, що немає грошей на відрядження...

Освіта це продукт, а будь-який продукт має відповідну ціну, а інтелектуальний продукт треба оцінювати набагато вище за матеріальний. Нам дуже серйозно треба працювати над залученням коштів у систему освіти. Розумієте, у чому чи не найголовніша біда освітян: ми дуже багато навчилися жалітись і дуже невдало навчилися самі себе подавати.

О. І. Тобто вчителю треба навчитись дорого себе продавати?

Л. С. У тому-то й річ — ми не можемо себе подати й вигідно продати. Слова й тези про значущість освіти для суспільства та держави повинні сьогодні звучати з кожної трибуни. Дуже потрібно, щоб суспільство почало звикати, що вчитель — це ж найкраще, що є в кожній державі, з ним треба рахуватись. Щодо освітнього продукту. Дуже болюче питання, що має глобальні наслідки. Як результат, в Україні сьогодні більше половини ВНЗ приватні, багато приватних ліцеїв, гімназій. Тобто освіта стає предметом комерціалізації, що неприпустимо. Конституція України гарантує безоплатне отримання освіти громадянами, а громада сьогодні не може платити за навчання в тих розмірах, які виставляють деякі приватні навчальні заклади за освітні послуги.

Я є членом Президії Всесвітнього Інтернаціоналу освіти, і що я бачу: найбільша питома вага затрат бюджетів усіх держав — це витрати на освіту. Як легко було б сьогодні нашому уряду скинути цей тягар із себе та віддати освіту в систему ринкових відносин. Тобто комерціалізуйтесь, робіть свій продукт, заробляйте гроші. Але з кого будуть брати ці гроші? З бідної родини, з того сільського дядька, який останню корову продав, щоб заплатити за навчання своїх дітей.

Мене найбільше турбує входження в систему загальноосвітньої школи елементів комерціалізації. Подивіться: підготовка до навчального року, до якихось свят у школі, подекуди матеріальне забезпечення тощо лягають на батьків. Але є різні батьки, той же батько-учитель, лікар, тобто той середній прошарок нашого суспільства. А тим більше, якщо обидва батьки — працівники тієї ж бюджетної сфери. Питання стоїть дуже гостро, й перед профспілками стоїть украй серйозна проблема — боротьба за те, щоб фінансування в системі загальносередньої освіти відбувалось повною мірою.

Дуже важливе питання — це матеріально-технічний стан навчальних закладів. Лише їх невелика частка дійсно ремонтується за державні й обласні кошти. Ми сьогодні ставимо комп’ютери у школи, а, вибачте, туалети маємо на вулиці. Дожили до того, що у школі нормального туалету немає. А дороги! Діти ходять по десять кілометрів до школи, а шкільний автобус у тій багнюці не проїде ніколи. Тобто є цілий комплекс проблем, які потребують серйозного ставлення до вирішення питань матеріально-технічного стану шкіл...

О. І. Своїм співрозмовникам редакція постійно ставить запитання: які риси Ви вважаєте притаманними саме українському вчителю? Хочу для себе з‘ясувати таку річ: є вчитель узагалі для всіх часів і народів, але напевно є щось відмінне в українського вчителя.

Л. С. Складне запитання. Я б відповів так. Є відповідний розвиток суспільства, в якому живе та чи інша особа, у тому числі й учитель. Раніше, десь до 70-х років, це був учитель-патріот у першу чергу. По-друге, учитель дуже серйозно хотів відповідати своїй професії. По-третє, разом із тим ці люди були зашорені педагогічною системою.
Сьогодні вчитель більш прагматичний, але в багатьох працюючих педагогів елемент учительського «фанатизму» присутній.

О. І. Прем‘єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, коли очолив уряд і виступав із промовою в парламенті, наголосив, що перед його урядом поставлено три найважливіших завдання — освіта, освіта й освіта. Хочу побажати Вам як очільнику установи, що опікується проблемами захисту українського вчителя, побажати читачам нашого часопису, щоб першочерговим завданням і нашого уряду були саме такі завдання. Щиро дякую за відверту розмову.

Освіта.ua
05.02.2008


Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!