Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Саморефлексія як стрижень освітньої парадигми (частина ІІ)

Саморефлексія як стрижень освітньої парадигми (частина ІІ)

Знати про виродливість вузькоспеціалізованої "бульки" свідомості сучасної людини та про "геологічне" напластування тваринного в єстві людини - ось той мінімум, який має знати сьогодні кожен із нас. Справа за системою освіти

Про це й піде мова у продовженні статті попереднього номера журналу Саморефлексія як стрижень освітньої парадигми („Директор школи. Україна" №03/08).

Чого не знає про себе пересічна людина та чим досі не займалась педагогіка? Ми змушені визнати, що сучасна людина не знає своєї істинної природи, не володіє тими знаннями, що вже є у розпорядженні вузьких спеціалістів. Вона не знає, наскільки близька чи віддалена від тваринного світу, не знає співвідношення біо-соціо- у своєму єстві, не знає, що є її свідомість і її несвідоме, як вони співвідносяться і взаємодіють. Вона не знає, в якій мірі нею правлять тваринні інстинкти, і не хоче цього знати. Її плотські бажання, потяги не мають ніяких внутрішніх обмежень. Вона водночас агресивна і боязлива, підступна і доброзичлива, заздрісна і співчутлива, зла і доброчинна... така і не така. Яку б характерологічну рису ми б не взяли для опису сутності людини, ми зобов'язані взяти і протилежну, її опозицію. Дослідники, письменники, художники завжди відзначали подвійність, амбівалентність природи людини, її темні і світлі сторони, сяючі вершини її досягнень і зяючі пустоти глибинних печер. Але пересічна людина не помічає цього, як не помічає повітря, яким дихає, подібно тому, як риба не помічає води, у якій плаває.

Пересічна людина майже нічого не знає про себе із того, що вже знають про неї вузькі спеціалісти-людинознавці із таких галузей науки, як то: антропологія, психологія, філософія та ін. Практично будь-яка галузь гуманітарної науки акумулює знання про людину. Однак, існує величезна прірва між тією інформацією, що накопичена про людину наукою, літературою, мистецтвом і тим, що має пересічна людина у розпорядженні своєї побутової свідомості (пам'яті, мислення). Ситуація така, що спільнота в цілому вже володіє певними знаннями, а кожна окрема людина - ні. Співвідношення  знань аналогічне співвідношенню між суспільною та індивідуальною свідомостями як системами відображення.

Які ж конкретні знання про природу людини, її сутність (єство) накопичені мистецтвом і філософією, але досі не стали надбанням її індивідуальної свідомості? Мислителі усіх часів і народів споглядаючи людське життя, найперше робили спроби уяснити собі і пояснити іншим природу людини. Так стародавня китайська мудрість стверджує, що «усі звірі сидять усередині кожної людини» і що досі не було «жодного звіра, в якому б сиділа хоча б одна людина». У руслі  розвитку цієї ідеї у XX столітті антропологи і психологи доходять висновку про так звану «геологічну» будову організму і психіки людини. Попередні шари біології людини не зникають і не заміщуються новими, а опускаються у її глибини, слугуючи постачальниками біологічної енергії для нових утворень. Саме ця концепція, що отримала назву закону напластування, змушує нас дивитись на людину як на істоту, в якій відображається увесь Всесвіт. Усе, що виникало і було присутнє на попередніх ступенях еволюції живого, міститься в людині. Саме цим зумовлений величезний діапазон проявів поведінки людини - від найогиднішої, з точки зору певних критеріїв суспільної моралі, до божественної. Мова тут йде не про поділ людей на хороших і поганих, а про те, що у єстві кожної людини усе є. Різниця лише в тому, що назовні виходить воно різною мірою в залежності від отриманого виховання та зовнішніх обставин.

Цитування висловлювань мудрих світу цього про сутність людини може зайняти сотні і тисячі сторінок тексту. Ще Платон сказав: «Легше догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж про людей» [Таранов П.С. От Соломона до Роджерса Бекона. - М.: ООО «Изд. АСТ», 2000. - 448 с. - С. 117]. Християнство, наклавши на людину проекцію абсолютної особи Творця, утвердило самоцінність людини і надавши їй певну свободу волі, не змогло позбавити її подвійної сутності як носія добра і зла, доброчесності і гріховності. Разом із тим, християнство започаткувало визнання індивідуальності людини, тоді як попереднє язичество майже не відокремлювало її від природи й общини. І Новий час, коли мислителі почали стверджувати віру в безмежні можливості людини, французький вчений і філософ Блез Паскаль (1623-1662), маючи критичне мислення, після глибоких роздумів змушений був підтвердити тезу християнства про нікчемність та подвійну природу людини, визначивши її як «мислячу очеретину», «славу і покидька Всесвіту», «велич у ницості», «середину поміж нічим та всім» [Паскаль Б. Мысли. - М., 1994. - С. 114, 76, 65]. 300 років по тому релігійний філософ XX століття Микола Бердяєв (1874-1948) визнав, що саме Паскаль краще за всіх виразив суть природи людини і підтвердив, що людина як і раніше «подвійна й суперепчлива істота, істота в найвищій мірі поляризована, богоподібна та звіроподібна, висока і низька, свободна і раба, однаково здібна до піднесення і падіння, до великої любові й жертовності, до великої жорстокості й безмежного егоїзму [Бердяев Н. А. О рабстве и свободе человека (Опыт персоналистической философии)].

Письменники, поети й художники були чи не першими, хто відобразив розмаїття сутнісних рис людини у всій повноті, однак без пояснення причин такого розмаїття. Пояснювати таке намагалися філософи, а потім виокремленні із філософії науки - психологія та десятки інших, які називають гуманітарними. Сьогодні усі вони одностайно визнають людину складною, непередбачуваною істотою, описують багаточисельні прояви її поведінки й сутності, зокрема:

1) як єдиної істоти, котрій властиве прямоходіння та вертикальна конструкція;

2) як єдиної істоти, яка володіє символічною свідомістю - досі невідомою природі системою випереджувального відображення;

3) як істоти, яка постійно «мандрує», тобто прагне йти за обрій;

4) якій завжди властива надія;

5) як істоти творчої, здатної створювати нове, досі невідоме;

6) агресивної, у якої без опертя на інстинкт агресії неможлива ніяка творчість;

7) як єдиної істоти, котра вміє створювати знаряддя праці і техніку для посилення можливостей її органів;

8) як істоти постійно сексуально стурбованої на відміну від інших тварин - сезонно сексуальних;

9) як істоти, здатної співчувати іншим живим істотам;

10) як жорстокої істоти, здатної витончено вбивати представників свого виду;

11) як істоти, якій властиве почуття гумору і яка здатна сміятися;

12) як злочинної істоти, позаяк лише людина може розрізняти добро і зло та свідомо творити останнє;

10) як істоти, здатної однаково любити і ненавидіти;

14) як істоти серед усіх живих істот найбільшою мірою здатної до мімікрії і хитрощів;

15) здатної брехати і зраджувати;

16) як істоти, якій властиві заздрість, властолюбство, марнославство і підлість;

17) як істоти, якій властиві гордовитість, зверхність, пихатість;

18) як істоти, схильної до надмірності у всьому;

19) як істоти вольової, дисциплінованої із середини, здатної частково приборкувати свої інстинкти й емоції та спрямовувати життєву енергію на такі види діяльності, використання результатів якої може бути як завгодно віддаленим у часі;

20) як істоти, яка бере участь у створенні себе в соціальному середовищі.

Філософ В. Табачковський (2005), не претендуючи на повноту, виокремлює понад 70 із сутнісних проявів людини. Досліджуючи філософську і мистецьку феноменологію людської сутності, він цитує переконливі висловлювання близько сотні філософів, письменників і психологів [Табачковський В. Г. Полісутнісне homo: філософсько-мистецька думка в пошуках «неевклідової рефлективності». - К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. - 432 с.]. Звісно, художники, письменники та поети наділені здібностями бачити явища образно, в усій їх цілісності. Тут мова йде не лише про аналітичні здібності раціонального розуму дослідника, а й про емоційно-чуттєву сферу, яка сприймає цілісно, образно, на рівні напівсвідомого (колективного несвідомого, індивідуального підсвідомого і надсвідомого). Разом із тим, усе, що відображають філософи-феноменалісти і митці, сьогодні отримує все глибше науково-природниче пояснення, насамперед, у психології. Це вселяє надію на можливості більш глибокого аналізу, а потім й синтезу по-новому.

***

Що робити з розмаїттям сутнісних властивостей людини? Як класифікувати їх? Які визнати найсуттєвішими? Як оцінювалися ці властивості раніше, упродовж історичних часів, у Новий час, і як маємо їх оцінювати сьогодні? Чи втручатися в їх формування (становлення)? Якщо так, то як? - Усі ці запитання постали сьогодні на порядку денному педагогіки і набувають статусу найактуальніших.

Кількість сутностей людини не зменшується з часом. Навпаки, чим уважніше дослідники придивляються до людини, тим більше розрізняють у ній суттєвого. Якщо до останнього часу (XX ст. включно) були намагання виокремити в людині щось найважливіше (наприклад, любов до Леніна або відданість ідеї побудови комунізму за життя нинішнього покоління), то сьогодні переважає думка про цінність усього розмаїття властивостей людини. І дійсно, тільки-но ми спробуємо видалити із переліку якусть сутнісну рису, як тут же виявляється її зв'язок з іншими з призначенням. Любов і ненависть, добро і зло - приклади того. А візьмемо пиху - найперший із семи смертних гріхів людини. Чи могла б людина існувати без гордовитості, пихатості, почуття зверхності й самовпевненості? Чи могла б людина розв'язувати нові задачі в умовах повної чи часткової невизначеності без суб'єктивного почуття упевненості у своїх силах? Звісно, ні, не змогла б. Отже, маємо переплетіння, єдність позитивного і негативного, і дуже добре, коли людина здатна проявляти себе у широкому діапазоні.

Запитання «що є хороша людина?» стояло завжди. Бо вже в давнину дуже цінувалися розум і стриманість, самовладання людини. Аристотель (384-322 р. р. до н. е.), усвідомлюючи широкий діапазон проявів людини, вважав добрими якостями середину між крайнощами і був близьким до сучасних поглядів. Намагання у попередні часи якимося сутностям людини надавати перевагу перед іншими сьогодні пояснюється схильністю тільки-но народженого раціонального розуму до пошуку першосутності у всьому, насамперед у зовнішній дійсності.

Так було з початків виникнення свідомості і вчені ще недавно намагалися віддавати перевагу одній теорії, одному поясненню. Марксисти-ленінці - чи не найяскравіший приклад того. Сьогодні плюралізм думок і неоднозначність пояснювальних моделей вважається явищем не лише допустимим, а й необхідним. Визнання багатомірності та взаємозв'язків у явищах природних і соціальних змусило визнати неминучість і доцільність розмаїття сутностей у природі й проявах людини. Такою є наукова парадигма на початку III тисячоліття.

***

Порушуючи питання про новий рівень рефлексії, насамперед, маємо врахувати той факт, що досі вважалося незрозумілим «що таке свідомість?». Чи була коли-небудь свідомість об'єктом педагогічних впливів і яких? Так, люди завжди передавали наступним поколінням знання про світ і норми поведінки у цьому світі. Змінювалися лише обсяги, форми і методи передачі знань, умінь і навичок. Про становлення свідомості в онтогенезі питання не ставилося. Фактично, відбувалося генетичне, стихійне становлення свідомості молодого покоління. Свідомість як цілісний феномен ще ніколи не була об'єктом свідомих науково обґрунтованих педагогічних впливів. У жодній країні ні про яку оптимальність цих впливів досі не йшлося. В одні часи десь надавали перевагу оволодінню військовою справою, в інші часи - вивченню мов, включно стародавніх (мертвих). В епоху індустріалізації надавали перевагу знанням про природу і техніку й оволодінню раціональним мисленням; у країнах із тоталітарними режимами, крім того, - засвоєнню ідеологічних догм. Сьогодні виникла мода на економістів, менеджерів і юристів. Відомий журналіст С. Соловейчик (1999) із великим здивуванням писав: «...лише 4 % американських дітей вивчають фізику в обсязі, який можна порівняти з нашим. Але лауреатів Нобелівської премії в Америці чомусь значно більше, ніж у нас».

Сьогодні суспільство стурбовано заговорило про зміну освітньої парадигми, а саме, про становлення всебічно розвиненої особистості у відповідності з потребами нової епохи. Виникли запитання «що є особистість взагалі та яким є її ідеал сьогодні?», «чи повинна педагогіка створювати особистість за зразком-ідеалом, чи обмежитися створенням умов спонтанного «вільного» виховання?». Мало відповісти на ці запитання. Далі постають запитання технологічні: як досягти результату з врахуванням наявних ресурсів?

Отже, свідомість як об'єкт педагогічних упливів є визначальним елементом більш загальних утворень, якими є людина, індивід, особистість, індивідуальність, поведінка, психіка.

Педагогіка, пам'ятаючи про специфіку, не може та не повинна займатися свідомістю як окремим об'єктом, а лише у зв'язку з іншими системними утвореннями та задачами. Якими саме? Насамперед, із несвідомим, про яке пересічна людина знає ще менше, ніж про свідомість. Це питання ми спробуємо розглянути в наступних матеріалах.

Автор: А. Півненко

Освіта.ua
05.04.2008

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!