Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Інновації та рімейки: метаморфози освіти

Інновації та рімейки: метаморфози освіти

Ми, народжені в СРСР, довго й не безпідставно пишались найкращою у світі освітою та найбільш читаючими людьми... Зараз, дивлячись на запитання "Чи врятують інновації українську школу?", - ми задаємося запитанням: а що трапилось? Чому й від чого школу треба рятувати? І якщо рятувати - то кого, може, суспільство - від цього інституту?

Шквал інновацій увірвався в наше життя із проголошенням незалежності нашої держави, появою персонального комп'ютера та з початком агресивної глобалізації. Змінилось усе! Багато цінностей поміняли свій вектор на протилежний, інші відпали через непотрібність. Істина в умовах плюралізму як невід'ємної демократичної цінності розпорошилась, утратила обрис і просто відмерла. Добро стало цінуватися ще більше, ніж колись, тому що його стало ще менше. Краса втратила ідеали, зразки та змінила критерії: для одних красиво те, що модно, для інших - що по кишені, для третіх - що престижно. Незмінним, мабуть, залишився лише один людський екзистенціал - прагнення щастя. Та й він став розумітись по-новому.

Змінилося суспільство, змінилась держава, змінились політична й економічна ситуація та стратегія розвитку. Система освіти - це один з індикаторів стану суспільства. Вона не могла не змінитися за таких умов. Процес трансформації відбувався скоріше стихійно, ніж свідомо. Хоча з цього не випливає, що розвиток ішов самопливом. Багато інновацій упроваджувалися свідомо, цілеспрямовано. Але залишається запитання - як упроваджувались і ким та як усвідомлювались? Прагнучи змін, суспільство до початку 1990-х років виявилось не готове до реформ: духовно, інтелектуально, ідеологічно, організаційно. Криза суспільства в цілому поширилась і на систему освіти. Вона фактично була кинута на свавілля. Єдина увага, якої вона удостоювалася з боку правлячих політичних сил, - це використання школи як могутнього адміністративного ресурсу, вплив на розуми батьків через організаційні можливості школи. Почасти за це школі було дозволено все. Фактично з початку 90-х років школа значно змінила свої соціальні функції. Виховувати й освічувати - відійшло на другий план. Бути адміністративним ресурсом, відстійником-ізолятором для догляду за дітьми (щоб на вулицях не валандались) - стало більш важливим. У школах стимулювалась комерційна діяльність: здача в оренду спортмайданчиків, залів, майстерень, «зайвих» приміщень. Природно, часто це робилось на шкоду головній функції. Дуже швидко в суспільстві на зміну комуністичній риториці прийшла демократична, ринкова, націоналістична. Але до реальності це стосунку не має. Усе перераховане - теж інновації. Саме вони, на наш погляд, і визначили шляхи трансформації та сучасний стан нашої шкільної системи.

На цьому негативному інноваційному тлі точилися значні позитивні інноваційні процеси. І тут немає протиріччя. В умовах фактичної анархії з'явилась цілком реальна можливість для плюралізму, для педагогічного експериментування. Виникли навчальні заклади різних форм власності, нового профілю (поряд із традиційними фізматшколами з'явились гуманітарні, екологічні, економічні, юридичні, інформаційні), школи з експериментальними концепціями та відповідними програмами й підручниками, школи на основі інших педагогічних систем (Монтессорі, Вальдорфська тощо). Величезний стимул для шкільних інновацій був даний діяльністю Міжнародного фонду «Відродження» (Фонд Сороса). Проекти «Соросовський учитель», «Соросовська олімпіада», видавничий проект «Трансформація гуманітарної освіти в Україні» надали величезні можливості для виявлення обдарованих учителів та учнів, для реформування інформаційної бази шкільної освіти як за допомогою видання нових підручників, так і за допомогою придбаних комп'ютерних класів, навчання інструкторів-тренерів, підключення Інтернету. Особливу роль в останньому відіграє Програма розширення доступу та навчання в Інтернет (IATP), яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та адмініструється Радою міжнародних досліджень та обмінів (IREX). При всій суперечливості й іноді скандальності діяльності міжнародних фондів та організацій саме від України залежить ефективність використання наданих фінансових, технічних та організаційних ресурсів. Зрештою, держава й суспільство повинні відмовитись від допомоги, якщо вважають її шкідливою (приклад Бєларусі).

Розмов про інновації як завжди більше, ніж самих інновацій. І цьому багато причин. Насамперед, шкільна система не тільки прагне, а і пручається інноваціям. Причини добре описані в ряді статей. Часто за інновації видають тільки добре забуте старе. Подекуди відмова від старих добрих методів чи простого додавання епітета «інноваційний» видається за дійсне нововведення. На жаль, концептуальне бачення інноваційного процесу в системі освіти в самого Міністерства освіти і науки України, Академії педагогічних наук неадекватне викликам часу. Глибокий аналіз нормативних документів міністерства, представлений у матеріалах журналу протягом кількох років, показує сильне відставання в розумінні суті змін, що відбуваються. В основу покладені стара ідеологія та методологія, що намагаються скрасити новою модною лексикою.

Школа, мабуть, як кожний інший соціальний інститут, повинна дотримуватись принципу Festina lente, оскільки вона є системою із тривалим запізнюванням. Помилки в освіті коштують суспільству дорого й позначаються довго. Зіпсуєте одне покоління підручників - і ви зіпсуєте мінімум два покоління людей! І ось, незважаючи на такі особливості значущості системи освіти, вона пустилась галопом інновацій без мети, без дороги і без результату. Ані суспільство, ані держава не сформулювали завдання для школи, а школа поступила так, як знала, і так, як їй вигідно. Подивимось на деякі болючі вузли в цій системі.

Візьмемо організаційно-правовий аспект. Величезна нормативно-правова база створена за роки незалежності. Але аналіз справедливо показав, що все це створено на застарілій ідеології та по суті нагадує радянську систему, але з іще більшою централізацією та гіршим розподілом управлінських повноважень. А результат такий: «Недоліки в системі освіти негативно позначаються на роботі галузі в цілому. Так, зокрема, у результаті існуючого розподілу повноважень немає жодного органу, який був би відповідальним перед громадянами за надання освіти на місцевому рівні. Недостатньо ефективне фінансування середньої освіти призводить до численних зловживань і непорозумінь».

Наступна організаційна інновація - перехід на 12-річне навчання. Реорганізація безглузда без урахування українських реалій. Ну, як людям у нашій країні, з нашою тривалістю життя та звичкою народжувати рідко, але зарано, - навчитись у школі 12 років? Зрозуміло, що є «внутрішня логіка» міністерства - формальне копіювання європейської моделі. Але яка користь суспільству в цілому?

Десь 20 років тому в Україні зійшов нанівець експеримент із шестирічками. Ідея мала фінансове обґрунтування: утримання дитини в садку дорожче, ніж у школі... Але чи не дорожче здоров'я наших дітей? Зараз ми відродили чотирирічну початкову школу, але вже - без виключень, для всіх. Психіатри б'ють на сполох: діти психічно й фізично не готові сидіти стільки в шість років. Але їхнє дослідження та конференції проходять усередині іншої, настільки ж твердої й закритої системи - у системі охорони здоров'я. Ось і живемо ми між глухим і сліпим. Як їм зрозуміти один одного? Психологи, які досліджують закони розвитку дитини, говорять ще про одне «не можна»: у віці 6-7 років домінуючою діяльністю дитини повинні ставати рольові ігри (пам'ятаєте: «Козаки-розбійники», «Гуси-лебеді», «Квач», «Жмурки»?) Діти вчаться грати різні соціальні ролі. І після цього готові довго грати одну соціальну роль - учня. Із семи років. Як докричатися про це до міністерства?

Чарівне число 12 не перестає хвилювати інноваторів від Міністерства освіти і науки. Уведення 12-бальної системи оцінювання знань - це одночасно й удар під дих радянській системі оцінювання (а значить - нашим кваліфікованим учителям), й індульгенція тим викладачам, хто не хоче готуватись до уроків. Що означає ця система? По-перше: усі оцінки - позитивні! Чудово... тільки - чого ж тоді ВНЗ не приймають атестати з наявністю трійок? - і навіть четвірок-п'ятірок? Чого боїмось? По-друге, студентська норма: можна не робити домашні завдання, можна здавати кілька разів тему - так і не донесена ані до вчителів, ані до учнів. Одні не хочуть приймати перезаліки та не примушують це робити учнів, інші - просто не знають про це положення. Норми оцінювання (1 - за те, що дійшов до класу, 2 - за те, що знаєш назву уроку й ім'я викладача, 3 - принесли підручник і зошит) - не виконуються. Каральне оцінювання не припиняється. Оцінки не ставляться «на користь учня», тематичні сумуються, а не вибирається кращий показник. Учителі геть-чисто забули правила оцінювання за цією системою, й учні не стали активними співучасниками освітнього процесу. Чудова інновація! А ви не пам'ятаєте, як при цьому різко перестали ставити у звичайних школах оцінки, що відповідали колишній «п'ятірці», який страшний удар одержали відмінники, наші слухняні, старанні та бажаючі вчитись діти? Уже забули...

Ще одна інновація - експериментування з підручниками. Шкільна тема - найулюбленіша у видавництвах. Це вірний прибуток. А гриф «Рекомендовано...» можна просто купити, адже окупиться! Це вже не інновації, а махінації. Паралельно з підручниками прекрасно продаються ГДЗ - готові домашні завдання та готові твори та стислі змісти творів літератури. Це - теж інновації? Ні! Це значить, що суспільство згідне грати в ту школу, що йому пропонують: тупу й не потрібну... Дітей - відправляють, гроші - здають, підручники та готові завдання - купують. Аби відчепились, тому що «дістали» до межі з цією школою...

На відміну від цих інновацій, за допомогою яких конкретним чиновникам можна отримати прибуток, у нас не розвивається у принципі те, що було додатковим матеріалом на допомогу учню та вчителю в позашкільній роботі: немає навчального каналу на телебаченні та радіо, не видаються журнали, аналогічні колишнім знаменитим «Квантам» і «Юному натуралісту», немає монографій із творчості письменників, з історії козацтва, із факультативними курсами біології або математики тощо.

Ще одна інновація - проведення конкурсів «Учитель року». З точки зору PR усе ідеально, але школа - не шоу-бізнес! Коли ж учити дітей, якщо кращі вчителі зайняті участю в цьому конкурсі? Та й не на вчителя треба дивитись, а «по ділам їхнім довідаєтесь» - на якість підготовки дітей, що виявляється на олімпіадах і при вступі до ВНЗ, а також вихованість їхніх учнів.

Ще момент. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 7 листопада 2000 р. Це через дев'ять років після проголошення незалежності України. Це дев'ять найбільш бурхливих років. То, може, дев'ять років не було цього положення і ще 99 можна без нього обійтись? А зміст документа викликав у нас обтяжуючу реакцію: механізм упровадження інновацій настільки складний, що практично нереальний. Дуже нагадує патентний опис із прихованим «ноу-хау». А «ноу-хау», як відомо, треба просто купити. Тож простіть нам, читачу, справедливу іронію! Може, тому сьогодні так мало інноваційних проектів, а ті, що є, - ідуть під керівництвом директорів та академіків. Простому вчителю таке не під силу. Але якщо директору й академіку воно по суті не потрібно, а треба не по суті: для престижу, для грантів, для публікацій...

Духовний вакуум у школі - це кузня загублених поколінь. Комуністичну ідеологію скасували. Але нову-то не дали. Патріотизм не виходить замінити націоналізмом. Космополітизм для України не актуальний.

Це не розмова на дозвіллі: діти мають потребу в рамках, тільки пізнаючи рамки світу, етики, закону, вони знаходять форму й намацують шляхи саморозвитку. Тому розмови на філософські теми дітям потрібні, потрібна ревна, зацікавлена інтерпретація світу - чи буде вона атеїстичною, чи релігійною, чи теософською, чи езотеричною... Діти не мають потреби в нав'язуванні чогось одного, але вони відчувають потребу думати, обговорювати, бути почутими - і слухати компетентних. Чи може це забезпечити їм наша школа?

Що може запропонувати молода країна зростаючому хлопчикові? Відродження козацького бойового мистецтва? При перериванні традиції - це дуже складно. Розвиток східних єдиноборств, які одночасно є філософією? Цікаво... але чи не є це підготовкою експансії в наш деградуючий депопуляційний світ Китаю власною персоною? Чи давно вже не було Орди?..

Що робити вчителю історії, літератури, учителю початкових класів? Наш досвід відвідування відкритих уроків показує, що вчителі не розуміють, настільки еклектичний з точки зору ідеології матеріал, який викладається ними. Їх просто шкода. Коли в суспільстві немає згоди та духовної єдності, воно не має морального права на виховання дітей, тому що не має єдиних основ.

Виникла «ідея зверху» - із самого верху, від президента: увести до шкільної програми «Уроки християнської етики». Фарс полягає в тому, що у країні чотири православні конфесії, що ніяк не можуть домовитись одна з одною... Але православна церква й не дуже-то прагне до школи, а святе місце порожнім не буває... Воно агресивно займається нетрадиційними культами, часто деструктивними. У статті «Профілактика культового впливу в освіті», що в тому році надрукована в журналі «Директор школи. Україна», намальована картина духовного розкладання суспільства, якому активно сприяє школа! Дійсно: не відаємо, що творимо!

Чесно було б визнати, що традиції виховання в різних регіонах (країна-то величезна!) різні, і ламати їх не можна: на Східній Україні не варто нав'язувати напрям думок і манеру виховання галичан, у Севастополі не зрозуміють русофобства, але й на Верховині не варто вимагати менталітету жителів великого міста... Не можна навіть ставити задачу з'єднати непоєднуване. Визнання нашої різниці й того, що це збагачує Україну, виховання зацікавленості один в одному та терпимості до співіснування різних етносів - ось шлях консолідації суспільства і, у свою чергу, шлях до оздоровлення духовної ситуації у школі. Цей дозвіл мати свій, органічний даному середовищу духовний стрижень, що дозволить прищеплювати любов до істини та добра у вихованні дітей і, з іншого боку, дозволить виховувати в дітях толерантність.

Проблема інновацій складна сама по собі організаційно, психологічно та змістовно. Але жодні інновації не врятують школу, якщо школа не одержить завдання від суспільства і волі держави у виконанні цього завдання. А суспільство продовжує залишатись у стані анемії вже майже 20 років.

Ми порушуємо питання по-іншому: а що потрібне нашому суспільству та які функції повинна виконувати сучасна школа? Щоб одержати відповіді, потрібний «мозковий штурм», великі - може, серія - методологічні ігри на цю тему. Залучення за один стіл, у єдиний розумовий простір філософів, медиків, психологів, езотериків, видатних учених, педагогів і культурологів. Нам треба зрозуміти: чого ми прагнемо? Що потрібно нашому суспільству й нашим дітям (і у процесі, і на виході з цієї замкнутої на собі, «аутичної системи»)? Які шляхи для досягнення цієї мети? Які будуть потрібні ресурси (і людські, й тимчасові тощо)? Треба розуміти, що тришкін каптан уже нікому не потрібний. Необхідно розділити поняття:

  • «грамотності» (читання-письмо-арифметика, а до ХХ століття грамотністю вважались і ноти!);
  • «соціалізації у світі» (це і здоров'я, й осмислення своїх ролей і навичок у середній школі);
  • «професіоналізація» у старшій школі.

Можливо, треба зізнатись, що Україні потрібні не тільки офісні працівники та програмісти, а ще і швачки, і вчені-фізики... Якщо ми зрозуміємо, що нам не вистачає будівельників доріг, санітарів, електриків і двірників, то, може, треба ввести трудовий податок на нашу ледащу молодь? Може, варто починати трудове виховання підлітків на цивільній альтернативній службі вже років з одинадцяти? Це ж етичніше стосовно тих, хто через нашу систему примусово стає прогульником, наркоманом і тунеядцем... Це етичніше, ніж читати у школі нотації про «химери», «міфи» сучасного суспільства, на зразок гуманізму, свободи та демократії, а вдома пичкати дітей кримінальною хронікою та детективними фільмами, комп'ютерними іграми деструктивної дії.

Суспільству потрібна профільність за соціальною потребою та за творчим добором. Держава повинна бути рачительною, скупою. Вона має точно знати: скільки, наприклад, країні потрібно гуманітарних шкіл? Відповідь: стільки, щоб вистачило викладачів україністики, учителів початкових класів і вихователів у дитячих садках. Таким чином, якщо дитина хоче в гуманітарії, то вона мусить розуміти, що її рекомендують і відряджають на ці професії. Тоді й конкурс у ВНЗ буде, і перевиробництва цього профілю не буде. Якщо ж хтось мріє про кар'єру юриста - то подаруйте у профільний клас один-два в області... Те ж має відноситись, наприклад, до медінститутів. Якщо їх задача буде - наповнити кадрами не міські спеціалізовані центри, а сільські фельдшерські пункти та районні лікарні. Виходить, у райцентрах треба робити профільну підготовку для ВНЗ, там треба набирати дітей, які повернуться служити людям.

Профільність має бути не моделлю, а життям з результатами: для гуманітарія це й досвід багатогодинного читання, й аналіз тексту, і робота в архіві, й навичка швидкого комп'ютерного набору.

Не можна знищувати єство людини за допомогою інституту школи. Ми знищуємо золотий і необхідний період дитинства; моління та гуляння, ігри та тренування заміняємо РОКАМИ протирання штанів у школах. Ми забули про те, що самоцінність шкільного процесу - міф. Дітям раніше в найкращому випадку давали грамотність, для цього потрібна була тільки церковно-парафіяльна школа (до речі, разом із грамотністю там давали «православну етику - так, як тоді вона розумілась). Дійсна школа, гімназія починалась набагато пізніше, з 10-12-ти років...

Оскільки школа - один з найбільш консервативних інститутів суспільства, то суспільство від нього саме консервативності й вимагає. Чого вимагають «передові батьки» у приватних школах? Збереження психіки дитини, підтримки її допитливої (дослідницької, активної - на противагу запам'ятальній, пасивній) функції. А ще - вихованості своїх дітей, їхньої ввічливості, уважності, м'якого гумору, веселого дозвілля, активної самодіяльності - самих що не найконсервативніших речей.

Найперша задача суспільства (як замовника послуги), що стурбовано станом школи (як надавця послуги), складається в роботі над розумінням, що ж нам винна школа, а не споживанням різних освітніх продуктів у інноваційній упаковці.

Держава в особі Міністерства освіти і науки має забезпечити умови для реалізації соціального замовлення. Сьогодні для міністерства результат освіти байдужий. У міністерства девіз - «Рух над усе - мета ніщо». Міністерство зобов'язане виступати організатором вироблення стратегії, зобов'язане координувати соціальне замовлення на фахівців для економіки з кількістю профільних шкіл і замовленням на відповідних педагогів, повинно проводити моніторинг нововведень та їх результатів, моніторинг якості педагогічних кадрів (якщо в якогось учителя багато учасників олімпіад, якщо його випускники вибирають ВНЗ з його предмета, якщо є науковці й керівники високого рівня - то його досвід повинен бути відомий), повинно надати організаційну допомогу у виробленні логістики в сільських регіонах (може возити не тільки дітей, а і викладачів зі школи у школу; тобто треба думати над виробленням схем, а кому думати - є, якщо замовлять думати!). Міністерство повинно зрозуміти свою нову соціальну роль. Між соціалістичним і капіталістичним міністерствами немає практично нічого загального за функціями. Отже, виходити в роботі міністерства повинні зі своїх соціальних функцій у конкретній соціально-економічній моделі, а не керуючись старими стереотипами.

Найбільш парадоксальне, що формально начебто в Міністерства освіти і науки все є для ефективної роботи. Недавно з'явився й Інститут інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України. Може, ми помиляємось, але його структура та напрями діяльності дублюють функції Академії педагогічних наук, Центрального інституту вдосконалення вчителів, де також є інноваційні відділи та лабораторії.

На закінчення ще раз повторимо: суспільству потрібна нова система шкільної освіти, зорієнтована на запити практики, що враховує природу людини, яка формується, особливості розвитку України на сучасному етапі, перспективи включення її у глобальні економічні процеси, а не парад псевдоінновацій, що перетворюють школу в адміністративний ресурс, соціальний відстійник, сектор малого бізнесу й різновид шоу-бізнесу.

Добра середня освіта, гідне підростаюче покоління можуть бути затребувані, якщо Україна позиціонує й усвідомлює себе як суб'єкт історії, як суб'єкт міжнародного права, тобто суверенна держава, що органічно будує своє духовне й економічне життя, виходячи зі своїх внутрішніх інтересів і потреб, що включається як рівноправний партнер на взаємовигідних умовах у міжнародний розподіл праці. Автаркії сказано «ні» - хоча ми, напевно, й не додумали, наскільки це позитивний момент для долі нашої школи, для долі людей, народжених в Україні й обираючих її місцем свого життя та роботи. Принаймні, і вбивчій глобалізації ми зобов'язані сказати «ні». У протилежному випадку... якщо раптом ми реанімуємо нашу систему освіти, але не вирішимо проблему духовної невизначеності, соціальної анархії та беззахисності, тим більше будуть їхати із країни освічені, висококваліфіковані кадри... вибачте, наші співвітчизники, сусіди, друзі, ті, хто створює «обличчя» міста, країни, культури.

В Європі кожний десятий університет працює на Америку. Розумний учиться на чужих помилках...

Автори: Є. Смотрицький, О. Шейніна

Освіта.ua
05.03.2008


Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!