Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Василь Кремень: Спогади про майбутнє
Василь Кремень: Спогади про майбутнє

Інтерв'ю Василя Кременя, президента АПН України, академіка НАН України, доктора філософських наук, професора головному редактору педагогічного видавництва "Плеяди" Олегу Іванову

Василь Кремень: Спогади про майбутнє

О. І. Як на мене, Ви дійсно є міністром-реформатором і саме з Вашим ім'ям і досі пов'язані всі зміни в системі освіти України. Пройшло вже вісім років, як започатковані Вами реформи втілюються в життя сучасної школи. Давайте повернемось до тих часів і пригадаємо, що спонукало Вас, як тодішнього міністра освіти і науки, піти на такий, на мій погляд, революційний і, відверто кажучи, мужній крок.

В. К. Я глибоко переконаний, що в кожній зі сфер суспільного життя, а в нашому випадку у сфері освіти, на рубежі століть назріла потреба серйозних змін. Чим же вона обумовлюється? З одного боку, цивілізаційними змінами, з іншого - тими змінами, що стались у нашій країні.

Я йшов на посаду міністра, не замислюючись над тим, скільки пропрацюю на цій посаді, а орієнтуючись лише на те, щоби зробити потрібні речі, кроки у правильному напрямку, навіть якщо вони десь не будуть популярні. Упевнений, що легше за все бути популярним, а ще легше - популістським. Але сплине час, і люди розберуться, що така популярність ґрунтувалась на популізмі, і навпаки, якщо робити серйозні, потрібні кроки, то також із часом люди зрозуміють їхню необхідність і важливість.

Я, безумовно, розумію, що потрібно створювати певний сегмент підтримки громадської думки тим чи іншим діям. Кожний лідер у своїй сфері мусить бути здатним повести свою сферу в чітко визначеному напрямку. Ну і третя можлива обставина - це те, що новий час ставить і нові вимоги перед людиною, які вже не може задовольнити стара освіта. Для того щоб людина була успішною, ефективною, конкурентоспроможною, суспільству через освітню сферу потрібно ці зміни вчасно впроваджувати.

О. І. І в чому сьогодні, на Вашу думку, полягають особливості суспільного прогресу?

В. К. А сьогодні затверджується принципово новий тип суспільного прогресу, я б його назвав інноваційним типом. Що йому притаманне? Динамічні зміни обставин життя, глобальна інформатизація, прорив новітніх технологій. І це означає, що неможливо раз і назавжди навчити дитину на все життя в будь-якому навчальному закладі. А раз так, то ми маємо так навчати кожну дитину, щоби, починаючи з дошкільного віку, вона не тільки добивалася засвоєння певної суми знань. Поряд із цією функцією освіта мусить навчити дитину навчатись, тобто виробити в неї сталу потребу та навички навчатись упродовж усього свого життя. Таким чином, отримання інформації, знань має стати способом життя, а врешті-решт, якщо хочете, способом життя нації.

Нація, яка навчається, може стати потужною складовою національної ідеї в сучасних умовах, бо це єдиний спосіб нації бути на вершині прогресу. Третя функція, котра надзвичайно важлива, яка також у нас дуже слабко акцентована, це функція практичного використання отриманих знань. Не знання заради заліку, іспиту чи хорошої оцінки, що на практиці, на превеликий жаль, так і є, а знання як методологія, основа поведінки та діяльності. І цього не можна досягти в такий спосіб: давайте ці знання викладати, а потім навчимо ці знання використовувати. У самій технології навчальної діяльності учнів має бути закладена практична орієнтованість знань, бо інакше вони просто забуваються, тому що не використовуються. Ми йдемо до суспільства знань, а краще сказати, до знаннєвого суспільства, а воно не там, де багато інформаційних складових, носіїв тощо, хоча це необхідна умова. Знаннєве суспільство там, де знаннєва людина, людина, яка може жити, працювати, діяти і професійно, і в побуті, і у громадсько-політичній сфері на основі отриманих знань. Таким чином, у нашій школі у всіх цих складових навчальної діяльності є проблеми. Що стосується засвоєння базових знань, першої функції навчальної діяльності, то це проблема їхньої розмитості, це надмірна завантаженість дитини інформаційним супроводженням, яке оновлюється кожні п'ять років і яке не повинно запом'ятовуватись дитиною, бо є у джерелах інформації. Певний обсяг знань необхідний тільки задля того, щоб дещо продемонструвати та сприяти засвоєнню дитиною певної суми базових знань. Ліквідувавши цю хибну методику, можна значною мірою звільнити навчальну діяльність дитини від перевантаженості.

О. І. Тобто українська школа, як кажуть, має відійти від предметного центризму та вийти на дитиноцентристські засади?

В. К. Саме так. Ми дуже часто викладаємо знання з того чи іншого предмета, про ту чи іншу сферу діяльності, ніж навчаємо в самій цій сфері, не навчивши використовувати отримані знання. Наприклад, вивчення іноземних мов. Моє покоління по десять і більше років вивчало іноземну мову. Ми вчили знання про мову лише для того, щоби справно відповісти, але нас не вчили мовленнєвої комунікації. Я переконаний і, на превеликий жаль, не помиляюсь, що подібні недоліки є не тільки в іноземній мові, а й у математиці, фізиці, хімії... Для чого людині потрібні знання? Хіба заради знань, заради того, щоби бути обізнаними в інформації та давати відповіді на іспитах? Що ми дотепер маємо в результаті навчання? Лише те, що дитина та знання максимально зближуються тільки перед іспитом. Учень складає іспит і розходиться зі знаннями, а суспільству необхідні знання як основа методології поведінки кожного громадянина. Тому, лише реалізувавши такі підходи, можна виховати людину з інноваційним типом мислення, інноваційним типом культури, здатністю до інноваційної діяльності, тобто людину, яка сприймає змінність як норму, яка в ситуації, що швидко та постійно змінюється, може ефективно діяти. А змінність, знову ж таки, в інноваційному типі прогресу є визначальною рисою життєдіяльності людини. Людство в нашу епоху живе в постійно змінюваній ситуації, і ми примушені формувати таку людину, яка здатна швидко й ефективно сприймати та обробляти глобальні інформаційні потоки.

Українська нація надмірно консервативна, це складова її ментальності. Це прокрустове ложе консерватизму й воно до сих пір заважає нашій країні стани модерною. Увага нації постійно зосереджена на тому, що вже відбулось. Так, минулого не переробиш, його треба пам'ятати, але  не можна рухатись уперед, повернувши голову назад. Хто б яку позицію не займав, хто б що не підтримував, така позиція є  злочином перед майбутніми поколіннями, тому що ми переносимо болячки наших дідів на наших синів і навіть онуків, роблячи зле прихильникам будь-якої ідеї, прийдешнім поколінням і країні в цілому. Через це пріоритетним напрямом, в якому ми повинні здійснювати зміни, є підготовка інноваційної людини. І тут постає дуже забагато складних, практичних, конкретних завдань.

О. І. Цілком погоджуюся з такою думкою. А чи можна з огляду на це поставити запитання до Вас таким чином: «Як колишній міністр оцінює минулі дії міністра та міністерства, що Він очолював, у цьому напрямі?»

В. К. Ми намагались, коли я був міністром, усі зміни робити в контексті саме цієї ідеї. Ну скажімо, ми повинні були докорінно змінити навчальні плани та програми в такий спосіб, аби відокремити базові знання від другорядних чи ілюстративних. Процеси викладання та навчання мусили бути іншими у зв'язку з іншими функціями, а вчитель має бути підготовлений до цього. Безумовно, це було завдання не на рік, не на п'ять і навіть не на десять років, але ми просто усвідомлювали справність такого напрямку розвитку освіти. Ми повинні всі, починаючи з міністра чи міністерства, АПН, педагогічних університетів і кожного вчителя, максимально сприяти руху в цьому напрямку.

Друга обставина, яка, на мою думку, надзвичайно впливає на те, аби людина в майбутньому була конкурентна, така: відбулось і продовжує відбуватися суттєве зростання та поширення комунікативного середовища, в якому знаходиться сучасна людина. Ще трохи часу назад можна було уявити людину, яка народилась у селі, працювала в колгоспі, слухала радіоточку, читала газету та раз на рік виїжджала в райцентр. Таким було колишнє комунікативне середовище. Зараз я не буду говорити, що ми маємо та що ми будемо мати в майбутньому. Але для того, щоб людина в цій безмірній кількості впливу інформаційних контактів залишалась особистістю, а тим більше була ефективною особистістю, необхідно, щоб вона була значно більш самодостатньо розвиненою, ніж це було раніше. Не відбудеться такого - буде біда в усіх сферах, від економіки до політики.

О. І. Тобто сучасна школа безпосередньо, а не опосередковано впливає на інші сфери - і суспільні, і державні, і політичні. І якщо відбудуться позитивні зрушення у школі, то суспільство це відчує?

В. К. Дивіться, і через 15 років незалежності нашої держави люди голосують не із власного аналізу, усвідомлення, а з того, хто що скаже і скаже голосніше - чи геть по відношенню до радянського періоду, чи геть по відношенню до української державності. Тобто суспільством демонструється тотальна відсутність конструктивності, здатності до самостійної та свідомої поведінки. Так от, зростаюча комунікативність плюс ще й пов'язаний із цим суттєвий розвиток демократії зобов'язують сучасну українську освіту, як, до речі, й у будь-якій країні, стати обов'язковою передумовою самореалізації людини, передумовою ефективного розвитку економіки, демократії як форпосту для самовиявлення, самоствердження людини.

А для цього необхідно створити відповідні умови для розвитку самодостатньої особистості у школі та ВНЗ. Це вкрай важливо для України, тому що ми були століттями в тій частині світу, де неповага до людини, на превеликий жаль, була характерною, і така неповага має багато коренів. Про це можна довго говорити, але важко собі уявити суспільство, де шанують особистість, людське життя, важко уявити, щоб у такій країні скоївся голодомор чи страшні, часто невиправдані жертви під час Другої світової війни.

Тому для України особливого значення набуває формування самодостатньої, розвиненої особистості. Для того щоб це відбулось, ми повинні як можна скоріше закинути геть репресивну авторитарну педагогіку. ЇЇ наявність не є провина освіти, то є біда освіти, бо освіта така, яким є суспільство, бо не можна побудувати освітній оазис за межами суспільства. І якщо існує адміністративний, авторитарний стиль відносин у суспільстві та державі, то він переноситься і до школи.

Ви ж іще пам'ятаєте вчителя із вказівкою, завжди у строгому костюмі, завжди з нотаціями та повчаннями стосовно дитини. Ми повинні якомога скоріше перейти до педагогіки толерантності, від суб'єктно-об'єктних відносин, де активний суб'єкт - лише вчитель, а пасивний об'єкт - завжди учень, до суб'єктно-суб'єктних відносин. І чим скоріше ми це зробимо, тим буде краще. Треба відпрацювати механізми зацікавленості дитини в отриманні знань, і я розумію, що, можливо, учень навіть отримає менше знань із того чи іншого предмета. Учителю, особливо вчителю з приниженим авторитетом, сьогодні за таких умов набагато важче працювати. Але ми повинні усвідомити: якщо учень протягом дванадцяти років просидів у класі та протягом цього часу дитина стикалась лише з авторитарним типом відносин стосовно себе, то, ставши дорослою, така людина буде носієм тільки авторитарних відносин. Ставши керівником, вона буде сповідувати авторитарний тип відносин із підлеглими, а будучи підлеглою, вона буде вимагати авторитарного керівництва навіть на рівні підсвідомості. І всі разом вони будуть вимагати авторитарної влади, бо вони не будуть самореалізовані, не будуть самовідчувати свою особистість, свої особистісні риси.

Будь-яка влада думає про суспільство настільки, наскільки суспільство спонукає турбуватися про нього, за кожну конкретну людину в цьому суспільстві. Через те ми повинні зробити все, щоби сформувати самодостатню, розвинену, вільну, демократичну особистість. І ми робили кроки в цьому напрямі. Ще з початкової школи введено предмет «Я і Україна». Це не просто підручник про оточуюче середовище, а в центрі навчання має стояти «Я»: як особистість, як дитина, як наші взаємовідносини, взаємні права, взаємні обов'язки. Ми ввели етику у 5-х і 6-х класах теж із цією метою.

О. І. Чомусь склалось так, що пересічний громадянин ще й зараз пов'язує сучасну освітню реформу з 12-річним терміном навчання та 12-бальною системою освіти.

В. К. Це один із напрямів реформування, за яким далі ми перейшли до багатобальної системи оцінювання, за яку мене не раз критикували та ще продовжують дорікати. Визнаю, що я занадто швидко спонукав до її введення. І я знаю, що й дотепер ніхто не звертає увагу на те, що у школі зараз ставлять ту чи іншу оцінку не тому, що учень чогось не знає, а тому, що учень те чи те знає! Чому не можна було зберігати попередній принцип оцінювання? Принципово ми мали не п'ятибальну систему, а чотирьохбальну, з яких один бал негативний і три - позитивні. Завжди наводив такий очевидний приклад: якщо вчитель повинен оцінити двох учнів, і приймаємо за сто балів суму знань, за якими він оцінює, то на кожний із трьох позитивних балів припадає 33 відсотки. Один учень засвоїв тему на три відсотки, а другий на 32, але обидва отримали трійки. Або таке: один учень засвоїв матеріал на 67 відсотків, а другий - на 97. Обидва такі учні вважаються відмінниками, але ці відмінники принципово різні. А у випадку із дванадцятибальною шкалою оцінювання можливості диференціації навчальних досягнень учнів значно більші.

О. І. І це також є передумовою дитиноцентризму в навчанні. Чи не так?

В. К. Я глибоко переконаний, що навчання й виховання людини повинні бути максимально наближеними до певних здібностей конкретної людини. Оце в моєму уявленні й є дитиноцентризм, про який ви згадували. Не просто оптом «все лучшее - детям», а треба йти від дитини. Тому навчально-виховна діяльність має бути максимально наближена до самої сутності кожної дитини. За високим рахунком, ми разом із батьками покликані допомогти дитині самопізнати себе, тобто пізнати свої плюси, свої здібності, потужності, а разом із тим і свої недоліки. Ми маємо допомогти на підґрунті цього самопізнання саморозвинути дитину на основі її сильних сторін, і тоді, ставши дорослою, людина максимально себе самореалізує. І суспільство таких особистостей буде максимально ефективно розвиватись, бо мільйони людей будуть максимально себе реалізовувати. Дитиноцентризм і взагалі будь-які зміни в освіті занадто складно реалізувати, бо таїнство навчання - це відносини вчителя й учня, а дванадцятибальна система допомагає й тут. Мені важко уявити дитину, яка б усі предмети навчального плану загальноосвітньої школи знала на 12 балів. Це природно, тому що всебічно обдарованої дитини практично не існує. Усе одно, щось дитина знає краще, а щось гірше чи навіть набагато гірше. І чинна піраміда оцінювання показує, що тут дитина має навчальні досягнення на 12 балів, а до цього предмета їй потрібно докласти неабияких зусиль, щоби підвищити свою компетентність.

Дитиноцентризм - провідна ідея сучасної навчальної діяльності, й об'єктивність його існування в сучасному світі обумовлюється переходом від індустріального суспільства до суспільства наукових, інформаційних технологій плюс глобалізація, що, як ніколи раніше, рівень розвитку людини, особистості роблять, з одного боку, показником прогресивності будь-якої країни, суспільства, а з іншого - розвиток особистості є основним важелем подальшого прогресу тієї чи іншої країни, того чи іншого суспільства. А хто буде сперечатися, що розвиток особистості ефективний лише на основі розвитку здібностей дитини! Саме тому дитиноцентристське виховання і є шлях до ефективної країни.

О. І. Життя стає все більш технологічним, і школа примушена готовити дитину, здатну сприймати принципово нові технології. Перш за все інформаційні та комп'ютерні.

В. К. Коли я став міністром, у країні було лише три відсотки комп'ютеризованих шкіл, і коли я виступав на пленумі ЦК профспілки і казав про комп'ютеризацію шкіл, мене підняли майже не на сміх: що ви тут розповідаєте, у нас і крейди нема, у нас парти поламані, а ви говорите про якісь комп'ютери. Ми, звичайно, можемо поставити за мету, щоб скрізь у школах були і крейда, і парти не поламані, але впевнений, що ми повинні ставити для себе максимальні завдання.

Уперше у 2000 році ми почали вкладати кошти в комп'ютеризацію шкіл, уже потім прийняли програму комп'ютеризації сільської школи. У 2003-2004 роках лише за кошти з центрального бюджету в сільських школах установлювали 1600-1700 комп'ютерних класів і обігнали за кількістю комп'ютерів міські школи. Коли я закінчив перебування на посаді міністра, то десь дві третини шкіл були комп'ютеризовані. Процес комп'ютеризації необхідно якомога скоріше завершити, бо це ганьба для держави та суспільства, коли у ХХІ столітті є школи, де відсутні комп'ютери.

У комп'ютеризації кілька функцій. Наприклад, навчання комп'ютерній грамотності. Комп'ютер - це й засіб індивідуалізації та інтенсифікації навчального процесу. Комп'ютер, підключений до Інтернету, - це можливість спілкуватися зі світовими знаннями. І останнє: комп'ютер відкриває новий тип навчальної діяльності - дистанційну освіту, яка не повинна протиставлятися звичайній, традиційній.

О. І. І все ж таки, комп'ютер не самоціль, це є засіб. Яку мету Ви ставили, розпочавши таку тотальну комп'ютеризацію шкіл?

В. К. Школа повинна готувати глобалістську людину, тобто людину, яка здатна жити у глобальному просторі. І це зрозуміло, бо Україна все більше входить у глобальний простір, а наші громадяни змушені в ньому спілкуватись. Тут багато завдань, починаючи від відповідної світоглядної підготовки для того, щоб дитина розуміла, в який світ вона вступає, та включаючи докорінно нову мовну підготовку. Ми повинні здійснити мовний прорив - спочатку в освіті, а потім у країні в цілому. Це обов'язкова передумова ефективності людини, яка, отримуючи освіту, повинна знати державну мову, іншу мову - російську. Наголошую, що ми у принципі не повинні як суспільство втратити знання російської мови. Та ми повинні обов'язково знати англійську або іншу іноземну мову, що загалом і складає ідею тримовності. Ми заклали з першого класу мововикладання, з другого класу - першу іноземну мову. Нас багато критикували з приводу цього, але ми підготували і підручники, і вчителів. Що ще треба зробити? А треба починати працювати. І зараз уже не має сумнівів, що потрібно іноземну мову вивчати з другого класу, а я вважаю, що потрібно ввести і другий урок з іноземної мови.

І потім, у дванадцятирічній школі з п'ятого класу з чотирьох типів навчальних планів передбачили два типи вивчення за рахунок інваріантної, тобто обов'язкової складової, ще однієї - третьої мови. Три мови за рахунок інваріанта - це краще, ніж було раніше. Іноді мене критикували: російській або іншим мовам не приділяється достатня увага, тому ми дали можливість вивчати три мови за вибором дітей чи батьків.

Я відвертий противник протиставлення мов. Українська та російська мови - це надумана проблема. Ми нібито змагаємось, хто більше мов не буде знати! Дітям потрібно давати можливість вивчати і російську, й українську мову. Ми повинні дати можливість старшому поколінню говорити на тій мові, на якій вони виховані, а дітям ми маємо дати можливість знати кілька мов. Пам'ятаю, як ми разом із донецькою ОДА підготували план поширення україномовної освіти в Донецькій області, при чому у значній мірі з їхньої ініціативи, де були на сім чи то на вісім років по кожному району та місту розписані показники з підписом керівника місцевого самоврядування. Ми провели наприкінці 2003-го спільне засідання колегії МОН України та затвердили цю програму. Я говорив тоді, що, у принципі, Україна може прожити без того, що ваші діти не будуть знати українську мову, але подивіться - дитина не буде мати можливості самореалізувати себе в повній мірі, навчатись. Потім потужний індустріальний край не буде достатньо представлено ані в культурі, ані в політиці. Узагалі на цьому тлі не повинно бути протиставлень. Старше покоління - це старше покоління, а ми повинні готувати дітей до життя в сучасному світі, і, звичайно, вони мусять знати англійську мову, тому що весь світ на цьому живе. Англійська мова в сучасному світі - це робоча мова, і якщо людина не буде її знати, вона не буде конкурентоспроможною.

О. І. Школа не тільки навчає дитину, а має ще одну найважливішу місію - виховання. Які Ваші думки стосовно цього?

В. К. Держава, суспільство, родина, школа мають подивитись уважніше на систему цінностей, яка дається дитині. На превеликий жаль, ми часто-густо за інерцією прищеплюємо дитині не ту систему цінностей, а саме неадекватну часу систему цінностей. Тут дуже багато чинників, але найболючіше - нехтування дитиною, її думкою, її правами. Потрібно налаштовувати дитину на ту чи іншу поведінку, на самореалізацію у тій чи іншій сфері. Це, між іншим, проблема суспільства, а школа має мінятись паралельно та одночасно із суспільством.

Треба провести тотальну педагогізацію суспільства, адже подивіться - ми не готуємо дітей до батьківства, і кожний з нас стає батьком на основі того досвіду, як батьки діяли до нас, коли ми були дітьми. Добре, якщо це позитивні традиції, але дуже багато й негативних. І це передається з покоління в покоління. Так от щодо системи цінностей, починаючи з розуміння добра та зла. Здавалось би, традиційної категорії. Наприклад, багатство - це добро чи зло? Нас учили, що це є зло. Багатство в більшості наших багатих співвітчизників - це зло за походженням. Але, з іншого боку, чесне багатство - то велике добро. Бо чесне багатство означає великий внесок цієї людини в розвиток людства. Наприклад, Білл Гейтс. Уявімо собі, що не було б того, що він зробив, де було б людство? І я стверджую, що таке чесне багатство - моральне багатство. Через те ми повинні формувати бажання в дітей бути чесно багатими, бо це великий стимул до навчання, до самоствердженя. Серед системи цінностей, безумовно, найважливішими є й такі, як патріотизм, національне єднання, тому що у глобалізованому світі та нація, яка максимально згуртована, яка максимально усвідомлює свої національні інтереси, може захистити ці національні інтереси та досягає кращого життя для себе та своїх співвітчизників.

О. І. Не могли б Ви, як батько сучасних освітніх реформ, хай стисло оцінити, що на нас чекає завтра, що потребує негайних коректив так би мовити на державному рівні?

В. К. Ми стисло обговорили основні напрями, які були визначальними при реформуванні освітньої діяльності, а конкретні кроки треба робити настільки, наскільки даються можливості. І не тільки фінансові можливості, а й готовність людей до сприйняття реформи та підготовленість людей. Ці речі потрібно використати та реалізувати при переході на дванадцятирічний термін навчання та новий зміст освіти. Ми заздалегідь спроектували 12-річну школу. Скажімо, те, що вона є профільною старшою школою, це дитиноцентризм. Хоча в цьому руслі існують великі проблеми перед сільською школою, але їх теж можна успішно долати.

На мій погляд, зараз потрібно АПН України ще раз доопрацювати зміст кожного предмета: математики, фізики, хімії тощо, а із трьох варіантів підручників, які видаються з кожного предмета, необхідно дозволити АПН готувати один варіант. Як це відбувається зараз: кожний авторський колектив готує свій підручник, а про що йдеться у другому підручнику - ніхто не знає. Необхідно створити лабораторію, де можна подивитись і порівняти, як ці підручники співставляються й узгоджуються.

Треба максимально використати цей поступовий перехід до 12-річного терміну навчання та подумати над багатьма речами. Наприклад, практика нагородження золотими чи срібними медалями. Наскільки вона відповідає сучасним вимогам. Ми говоримо про дитиноцентризм, про те, що дитина повинна формуватись на основі своїх талантів. Якщо медаль стає самоціллю, то дитина той предмет, який їй легко дається, де вона талоновита, в якому вона має поглиблено працювати, закидає геть. А над іншими предметами працює чи не 90 відсотків свого часу. Потрібно це суспільству чи ні? Моя особиста відповідь - не потрібно, бо ми повинні вивести кожну дитину на вершину піраміди особистих навчальних досягнень.

Чи таке поняття, як загальноосвітня школа. Ми повинні забути таке словосполучення після закінчення навчання дитини в 9-му класу. 10, 11 та 12-й рік навчання - це виключно профільна школа. Особливо там, де є можливість створити ліцеї, гімназії, колегіуми тощо з різних профілів і тим самим підвищити рівень освіти в регіоні. Якщо казати чесно та відверто, то в нас школа нагадує певною мірою освітянський колгосп, бо між навчанням шестирічного та 18-річного учня дуже мало спільного. І в даному випадку потрібні рішучі кроки.

Нам необхідно спочатку проекспериментувати. Наприклад, можна змоделювати та апробувати навчання дітей у початковій школі не чотири роки, як зараз, а, скажімо, шість. Треба зрозуміти, що справа не в кількості років навчання в початковій школі. Це є кращий тип соціалізації дитини, особливо для села, де має бути початкова школа незаперечно скрізь, де є хоч одна дитина шкільного віку. Та й дванадцятирічну дитину вже легше підвозити, ніж у шість чи десять років. Тобто сучасна українська освіта повинна бути в динаміці, бо суспільство рухається та розвивається геть як динамічними кроками.

Сучасні орієнтири освітнього руху визначені, і треба рухатись у цьому напрямку. Якщо ми навіть зробимо крок, хай не на сто відсотків, а, скажімо, на вісімдесят, то ми разом з учительством, підкреслюю - тільки з учительством, підемо далі. А ми примушені рухатись.

О. І. Сучасний учитель, на мою думку, опанував оновлений зміст освіти, котрий, як Ви неодноразово наголошували, має бути спрямовано на формування випускника школи з певним набором особистісних якостей, що допоможуть діяти в майбутньому. Давайте, якщо немає заперечень, поговоримо про так звані нові педагогічні технології. Чи існує якась універсальна прогресивна педтехнологія? У всякому випадку, особистісно зорієнтоване навчання не виправдало сподівань на те, що учень стане більш освіченим.

В. К. З одного боку, то добре, що існує та використовується багато педагогічних - і навчальних, і виховних технологій. Це свідчить про те, що відбувається вчительський пошук, що у школі наявна справжня, а не вимушена творча педагогічна активність. Але погано те, що новомодних педагогічних технологій надмірно багато. Ще гірше, що ми не маємо чітко визначених педтехнологій, які б набули масового й обґрунтованого поширення. Я думаю, що ми врешті-решт прийдемо до таких викристалізованих і перевірених практикою та результатом технологій. Так, у меншій кількості, але акумульованих.

О. І. А Ви, як очільник АПН України, можете сказати, що академія має вирішити це питання?

В. К. Академія не може та й не повинна обмежувати вчителя, школу або щось в освіті забороняти. Академія повинна й намагається акумулювати той кращий перспективний педагогічний досвід, котрий існує в Україні, та через публікації довести накопичене до вчителів. І тут необхідна підтримка практики роботи вчителів, навчальних закладів з упровадження нових ідей чи технологій. А якщо про те, що ж нам заважає, то відповідь до болю проста: не має достатньої можливості друку задля того, щоб довести українську академічну думку до споживачів. Ми маємо можливість видати друком, скажімо, 300-500 примірників, а це ж для понад 20 тис. шкіл України нічого. Це є одним із завдань МОН України.

О. І. На Вашу особисту думку, яким має бути справжній учитель, якого очікує українська школа? Чи існують якісь характерні риси, притаманні українському вчителю?

В. К. (дещо замислившись). Даруйте, не зможу докладно відповісти, бо ніколи серйозно про це не думав. Але вважаю, що українському вчителю найбільш притаманна любов до дітей. Бо тільки вчитель, овіяний любов'ю до учня, може з такою наполегливістю працювати у школі. У деякого вчителя його професійна майстерність може бути надзвичайно високою, але вона буде ще більшою, якщо вчитель любить дитину. Тому він буде працювати над собою постійно. А якщо вчитель черствий до дитини, то навіть і висока професійність не має такого вже значення.

О. І. Маю честь виразити Вам, шановний Василю Григоровичу, щиру подяку від усіх читачів часопису «Відкритий урок: розробки, технології, досвід» і особисто від себе за приємне та змістовне спілкування.

Освіта.ua
05.01.2008

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!