Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Історія національної освіти

Історія національної освіти

Хто не знає і не шанує свого минулого, той не достоїн свого майбутнього... Цю аксіому ми повторюємо чи не щодня. А що з того? Аксіома - це просте і ясне твердження, істинність якого не викликає сумніву - так і залишається аксіомою, якщо її не підтвердити - грунтовними знаннями про минувщину. А тут у нас, поза всяким сумнівом, ще не все гаразд...

Чи не тому ми так натужно, з таким великими втратами шукаємо справжні орієнтири, які виведуть нас з лабиринтів брехні, облуди, ілюзій, страху. Бо досі не знаємо, як то належить державницькій нації знати, ані своєї історії, ані отих витязів українського духу, які її, ту славну минувщину, творили.

У вирішенні цієї злободенної справи чільне місце відводиться освіті, педагогічній думці. Але тут, на освітній ниві, на нас чекає чортополох питань...

Перед освітянами, всіма уболівальниками шкільництва стоїть старе, як світ, і вічно юне питання: як і чому вчити дітей? Пам'ятається, ще Тарас Шевченко у «Посланні...» напучував і мертвих, і живих, і не народжених:

Якби ви вчились так, ЯК ТРЕБА,
То й мудрість би була СВОЯ...

А як і чому треба вчитись? І що то за «своя мудрість»?

Лише на перший погляд ці питання здаються простими. Вже яке покоління наших співвітчизників б'ється над їх вирішенням. То може і нам з вами сьогодні вдасться якщо не знайти відповідь, то хоч наблизитись до неї?

Наша буремна епоха - то епоха росту національної і державної свідомості. І першою ознакою цього зрушення є відновлення національної мови і відтворення національної системи освіти.

Але якщо ввести рідну мову в ранг державної в багатьох випадках виявилося справою далеко не простою, то НЕГАЙНЕ творення національної школи там, де призабуті принципи і технологія передачі історичних традицій і суспільного досвіду народу, просто неможливе.

Для того, щоб закласти реальні, а не декларативні основи національної школи, потрібно щонайменше здійснити відбір принципів, відтворення історичних традицій, створення системи передачі громадського досвіду народу, широке залучення в шкільну практику скарбів етнопедагогіки і етнодидактики. А все це не створюється враз, за годину...

Але якщо ми бажаємо зберегтися як народ - а ми цього бажаємо! - то потрібна постійна, копітка, зігріта щирою любов'ю робота по формуванню основ національної школи.

У кожній країні національна система освіти має свою історію. Що ми знаємо про давню історію шкільної справи і Україні? На жаль, не так вже і багато. Та і те, що ми знаємо, часто-густо спотворено, перекручено.

Тих, хто любив рідну землю, мову, культуру і історію свого народу, його шкільництво, вболівали за ними, «не розуміла» верхівка, а часто і переслідувала...

А тих, хто цурався рідної мови, топтав народні звичаї, зневажав предків, називали «інтернаціоналістами», їх вихваляли, нагороджували, вводили в номенклатуру...

Дуже хотілося державно-ідеологічним структурам недалекого минулого лишити український народ його головного багатства - національної пам'яті. А вона ж бо скрізь і всюди «замішана» на освітній системі. То і невипадково, що зараз, в час відродження української державності, така значна увага приділяється школі, її історії. Та і справді, хіба ж можна будувати засади української національної школи, не знаючи минувщини? То все одно, що посадити дерево, відрубавши перед тим його коріння.

Історія нашої вітчизняної школи драматична, кілька разів вона досягала у своєму розвитку вершин, гідних великої європейської держави, і стільки ж разів гинула у ворожому вогні. Вперше ця трагедія трапилася в роки монгольсько-татарської навали. Тоді вщент була зруйнована освітня система, коріння якої беруть свій початок ще в дохристиянській, язичницькій Русі-Україні.

Потім, у ХVІІІ ст., коли ліквідували гетьманщину, була знищена оригінальна шкільна система, яка вже в ХVI-XVII ст. практично забезпечувала в Україні грамотність усього населення на Подніпров'ї.

В третій раз була зроблена серйозна заявка на відродження української національної школи в 1917-1920 рр., але все було нещадно розтоптано тоталітарною системою. Сам термін «національна школа» був під забороною. За нього кращі сини України йшли на Голгофу.

І ось в четвертий раз...

Чи вистачить сил, творчої наснаги? Історія не простить нам, якщо і цього разу схибимо! Бо вже п'ятого разу не буде!

У більшості європейських країн формування освітніх систем відбувалося в органічному зв'язку із розвитком нації та встановленням державності.

І в Україні намагання створити національну школу на різних етапах її розвитку тісно перепліталися з боротьбою за волю і державну незалежність, а то і з боротьбою за виживання українців як нації. За таких умов шкільництво було чи не єдиною запорукою збереження і подальшого розвитку народності, її культурної самобутності.

Разом з тим ми маємо у своєму історичному арсеналі багатющу педагогічну спадщину, яка здатна і сьогодні живити нашу практику. Це як цілюще життєдайне джерело...

Не будемо лінивими, припадемо спраглими вустами до джерела історичної пам'яті народу! Вивчаймо історію вітчизняної школи, осмислюймо надбання її творців - велетнів просвітницької і педагогічної думки Петра Могили, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Бориса Грінченка, Івана Огієнка, Григорія Ващенка, Софії Русової, Христини Алчевської, Василя Сухомлинського...

І це не заклик до національної обмеженості, своєрідного хуторянства в педагогіці й історії школи. «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь», - знову і знову напучує нас мудрий Кобзар.

Україна - так вже розпорядилась історія - стоїть на перехресті доріг, зв'язуючи Захід зі Сходом. Вона ще за часів славних князів Київської Русі Володимира Великого та Ярослава Мудрого встановила плідні обопільні зв'язки чи не з усіма країнами тодішньої Європи. З тієї сивої давнини плинуть до нас витоки народної виховної мудрості, національної системи виховання і навчання.

Вагомий внесок українського народу в скарбницю світової цивілізації, зокрема шкільництва. Разом з тим в системі освіти, що історично склалася в Україні, є чимало творчо засвоєних надбань інших народів. Органічний зв'язок в часі і просторі - передумова розвитку нації, а, значить, її освітньої системи.

І зовсім невипадково в Державній національній Програмі «Україна ХХІ століття: стратегія освіти», що її прийняв перший з'їзд педагогічних працівників України, як один з вихідних принципів виділена «національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного грунту, її оригінальному поєднанні з національною історією і традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу, перетворення освіти на важливий інструмент національного розвитку і гармонізації національних відносин».

Тож звернемо свій прискіпливий погляд до однієї з славних сторінок історії України «козацької доби». Недаремно цей відтінок вітчизняної історії (XVI ст. - початок XVIII ст.) ще називають періодом великого Відродження.

Спробуємо об'єктивно, спираючись лише на історичні факти, відкидаючи заполітизовані міфи, простежити, як на попелищі, що залишила нам монголо-татарська навала, впродовж двохсот років відроджувалась, а вірніше, заново створювалась в Україні оригінальна національна система навчання і виховання.

Не будемо, як це було вже не раз, цю проблему зводити лише до історії освітніх закладів України. Історія освіти і школи - це не лише реєстр типів шкіл, а й зумовлене культурними, історичними, національними і релігійними факторами розмаїття ідей, систем, програм виховання, науково-методичних позицій, підбиття кінцевих результатів. І все це на тлі розвитку суспільства, боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами. Бо школа, - так було завжди, - модель суспільства.

Будемо розглядати порушені питання в етнічних кордонах України, не зважаючи на те, що в ті часи значні території (Галичина, Волинь, Поділля, Закарпаття, Буковина) були уярмлені Польщею, Угорщиною, Туреччиною. Там жили українці, там, враховуючи місцеві умови, також формувались освітні системи.

Беручи до уваги те, що на території нашої держави проживали не лише українці, але й інші етноси - віддамо належне і їхнім освітнім системам.

Так спільними зусиллями сплітався в Україні різнобарвний освітній віночок. Струмок часу, започаткований життєдайним джерелом, доніс на своїх хвилях цей віночок до нас. Бережімо його, як дорогоцінний скарб, візьмімо обіруч...

І не лише для того, щоб милуватися ним, а й і для того, щоб запозичити у наших мудрих пращурів цікаві ідеї, надбання. Це дуже важливо для нас, будівничих нової школи нової України. Окинемо уважним поглядом територію України в її етнічних кордонах від Сяну і Дністра до Дінця і Дону. За точку відліку візьмемо добу Богдана Хмельницького - розквіт української державності козацької доби. А щоб унаочнити нашу розповідь, то на якийсь час приєднаймось до отих подорожніх, що валкою - в ридвані і на кількох возах - повільно рухались степом. Їх супроводжувала охорона - з десяток козаків. То у 1656 році з Москви через Україну повертався на батьківщину антіохійський патріарх Макарій ІІІ.

До міста Алепо у Сірії було ще далеко, а патріарх був уже у віці. То їхали подорожні повільно, мало чи не в кожному селі робили зупинки, спочивали, бесідували з місцевими священиками, козаками.

Ні на крок не відходив від патріарха його секретар - архідіякон Павло Алепський. Він ретельно вів «Денник (щоденник) подорожі». Час від часу патріарх проказував секретареві свої враження...

Пройдуть століття, і цей щоденник - об'єктивний «зріз» суспільного і культурного життя - стане документом надзвичайної ваги, до нього знову і знову будуть звертатись всі, хто вивчає історію України, її культурні і освітні надбання. То і ми продовжимо цю традицію.

В якомусь селі побіля Чернігова, де Макарій ІІІ довго розмовляв з учителем місцевої школи, з'явився у щоденникові ось такий текст: «По всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів... А дітей у них більше, ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти».

Ця теза - ВСІ ВМІЮТЬ ЧИТАТИ! - ще не раз буде повторюватись на сторінках щоденника, бо то для тих часів був факт незвичайний.

У подорожніх клопотах минуло ще кілька днів. І ось остання зупинка перед Києвом. Вечірні сутінки. За верболозом хлюпоче річка, скрізь тиша і благодать. Макарій ІІІ проказує секретареві текст повільно, вдумливо підбираючи слова: «Цієї ночі ми спали на березі річки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тієї хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувалась своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цвітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися і ми розливались в подяках Господові Богу».

Патріарх призупинив казання. На його обличчя налетіла хмарка смутку. Він все ще не міг звільнитись від неприємних спогадів про час перебування в Москві. З надзвичайною для нього жорсткістю Макарій ІІІ продовжив: «Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні ніхто не може почувати себе хоч трохи свобідними і задоволеними... Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі!..»

Хоч патріарх Макарій ІІІ вже вдруге відвідував Київ (першого разу це було по дорозі до Москви у 1654 році), але ніяк не міг стримати своє захоплення тим, що там бачив. Він знову прохав секретаря зробити в щоденнику ще одне доповнення.

Передусім про Софійський собор. Гість не знаходив слів для того, щоб повніше висловити своє враження. Щоденникові записи ставали поетичними мініатюрами: «Людському розуму не сила охопити - такі різноманітні барви її мармуру, такі їх сполуки, такий гармонійний розклад частин її будови та безліч високих колон, такі високі її бані і вся вона простора, має багато портиків і притворів...»

Про що б не йшла мова в святій Софії, все для оповіді вимагало великого «штилю»: «Іконостас чудовий і величний; він новий, безмірно великий, глядач з дива не сходить, на нього дивлячись. Ніхто не має сили його описати, такі гарні, різноманітні його різьби і позолота».

Автор відмічає велику освіченість українських провідників, особливо церковних (чого йому не довелось бачити в Москві). Ось лише один рядок з щоденника: «Серед монастирських (Київської Лаври та ін.) наставників є люди вчені, правники, промовці, вони знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями».

І так не лише у стольному місті, але скрізь, навіть у найвіддаленіших селах: «Ми мали нагоду відвідати маєстичні церкви зимові та літні з пребагатими скляними вікнами, які радували наші серця; всі вони побудовані недавно, від часу, як до керма прийшов гетьман Зиновій Хмельницький».

Освіта в Україні XVII століття: погляд з арабського світу

Як не хотілося подорожнім досхочу милуватися Києвом, але патріархові і його супутникам потрібно було рушати далі. Невздовзі подорожні минули Чигирин - тогочасну резиденцію гетьмана Богдана Хмельницького. Ось який текст залишився у щоденникові від спостережень Макарія ІІІ за побутом та звичаями у цьому славному місті: «Перед містом Чигирином писар, себто секретар Хмеля, вийшов нам назустріч з великим відділом козаків і провів нас до міста головною дорогою... Коли під'їхали до міста, молодий гетьманич (Юрій Хмельницький) вийшов нам назустріч із процесією та духовенством, і нас провели до старої дерев'яної церкви Успіння Богородиці, що стоїть біля гетьманської палати... У понеділок нас повезли у монастир за містом, він зветься Троїцький. Тут вистояли службу Божу, а після неї пішли на обід до генерального писаря (Івана Виговського), бо він був основником монастиря... Замок (в Чигирині) не має собі рівні на всю Козацьку землю щодо свого простору..., Деякі замкові гармати дуже гарні, вони такі ясні, вилискують, наче те золото... В суботу другого серпня Хмель приїхав провідати нашого владику патріарха, й після цього ми виїхали з міста...»

І знову перед очима подорожніх попливли безмежні українські степи, ошатні села та козацькі зимівники. Вже чувся подих Дикого Поля - охоронці подвоїли пилькість. Дорога вела до Дністра - кордону тодішньої держави Богдана Хмельницького...

Хай дарують читачі за дещо завелике цитування джерела, але, - підкреслюємо ще раз, - спостереження антіохійського патріарха Макарія ІІІ надзвичайної ваги свідчення сучасника про рівень культури українського народу за часів Богдана Хмельницького.

В тексті щоденника для нас особливого значення набуває твердження про тодішніх українців: «ВСІ ВОНИ, за малими винятками, навіть здебільшого їхні жінки і дочки, ВМІЮТЬ ЧИТАТИ...»

Так, патріарх мав рацію. На той час Україна, чи не єдина в Європі, була вже країною суцільної грамотності!

Ми добре розуміємо, що такий результат сам собою не проходить. Потрібні були роки наполегливої, добре скоординованої праці - спорудження мережі шкіл, підготовка вчителів, випуск підручників і шкільного приладдя... Вже не кажучи про чималі кошти (і це в роки, коли йшли безперервні визвольні війни, під час яких, гадалось, де вже дбати про культуру і освіту!). Діти (хлопці й дівчата) отримували початкову освіту, а найздібніші з них - середню і вищу, і не лише в Україні, а й у кращих університетах і академіях Європи. ШКОЛА - ТО СВОЄРІДНИЙ СИМВОЛ КОЗАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ.

Ось про це - про мережу різних типів шкіл, систему і методики викладання, про учнів і вчителів, науковців і меценатів - і піде мова в наступних публікаціях.

Школи в Україні XVI-XVIII століття

То з чого почати свій екскурс у сиву давнину?

Своєрідним стрижнем подальшої розповіді буде карта «Школи в Україні. ХVІ ст. - початку ХVІІІ ст.».

Одну з перших спроб картографічно відобразити освітню систему в Україні козацької доби було зроблено В. М. Митюровим.  Коли вся мережа освітніх закладів постала перед моїм зором, я зумів по-справжньому оцінити успіхи наших пращурів в освітніх справах. Я мав можливість ще раз переконатись у тому, що за козацької доби жодна Європейська країна не могла б похвалитися ось такою освітньою картою.

Ось чому витоки системи нашої сучасної національної освіти потрібно шукати там, у ХVІ-ХVІІ століттях.

Будемо мати за орієнтир ось цю принципову тезу Михайла Грушевського: «Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи - найголовніша, бо наш народ, який не має своєї школи, може бути лише посербом чужих народів, а ніколи не виб'ється на самостійну дорогу існування».

Ці слова розкривають історичне підгрунтя освітянських явищ в Україні, які й відображені на карті.

Якщо узагальнити картографічні матеріали, то сільських шкіл початкового навчання налічується більше тисячі (!).... Школи інших типів - близько ста п'ятдесяти. Серед них: братських шкіл - 24, міських - 2, полкових - 25, одна січова школа (в складі 16 навчальних закладів), лірницьких (кобзарських) шкіл - 4, колегіумів - 5, академій - 2, один університет, шкіл Петра Могили - 3, Костянтина Острозького - 6, вірменських шкіл - 3, грецьких - 2, монастирських - 3, духовних семінарій - 1, шкіл кальвіністів - 4, шкіл лютеран - 5, єзуїтських колегіумів - 13, католицьких шкіл - 3, шкіл базиліан (василіан) - 7, інших шкіл - 4. Будемо мати на увазі ще й школи Кримського ханства (а їх було більше 150!).

І це на 6 млн. чоловік населення, яке було в Україні на часи гетьмана Богдана Хмельницького. Така статистика і в наш час робить честь тій чи іншій державі. Але справа не лише в кількості. Відзначимо різноманітність шкіл, форм отримання освіти, відсутність стандарту, який би кимсь насаджувався. В кожному окремому випадку все залежало від умов, можливостей і освітньої мети.

Культ школиі вчителя в середньовічній Україні

Прагнення до грамоти завжди було притаманне українському народові. Тут існував справжній культ школи і вчителя. Навіть тоді, коли життя ставало нестерпним...

На пам'ять приходить трагедійна Шевченкова поема «Сова». Вдову, що бідкалася з єдиним сином обсіли безпросвітні злидні. Але вона

... І день, і ніч працювала,
Подушне платила...
І синові за три копи
Купанок купила.
Щоб і воно, удовине,
До школи ходило...
Діждалася вдова долі,
Зросту того сина.
І письменний, і вродливий -
Квіточка дитина!..

В ХVІ-ХVІІ ст. Україна у своєму історичному розвиткові знаходилася на переломі.

Під захистом козацьких військових сил поступово складалась в Україні мережа народних шкіл, серед яких виділялись школи дяківські, парафіяльні, монастирські, братські, міські, полкові (на Гетьманщині), січові (на території Запорізької Січі) тощо.

Чимало дітей - особливо на віддалених хуторах і малих селах - здобували начатки грамоти у мандрівних дяків-учителів. Тут в ролі наставників часто-густо зустрічались учні і студенти Києво-Могилянського колегіуму (згодом - Академії). Нагадаємо, що серед цих мандрівних учителів майже чверть століття був і Григорій Сковорода - син козака, видатний філософ, поет і просвітитель.

Віддамо належне тимчасовим школам грамоти, мандрівним дякам - учителям.

Створення такої школи в тому чи іншому селі відбувалося демократичним шляхом.

Як свідчать сучасники, відбір на посаду вчителя відбувався найчастіше досить таки кумедним способом: мандрівний учитель забирався на дзвіницю, а батьки учнів, що збиралися довкола, задавали йому питання, виявляючи його моральне обличчя, любов до дітей, знання псалмів, колядок тощо. Якщо відповіді задовольняли громаду, учитель злазив на землю, і селяни укладали з ним письмовий договір, в якому фіксували обов'язки як його, так і учнів та їхніх батьків, і розпочиналося навчання...

Мандрівні вчителі від руки тиражували друковані букви. Для письма використовувалися чорні дощечки, на яких писали крейдою. А якщо батьки були спроможні купити папір, то їх діти писали гусячими перами.

Як правило, вчителі володіли великим запасом народних математичних знань, викладених в загадках, задачах-віршиках, за допомогою яких діти на заняттях і під час ігор оволодівали навичками рахунку.

Багато хто з мандрівних учителів умів малювати, грати на народних інструментах, співати. За окрему плату вчителі навчали цьому школярів. Крім того, школярі під керівництвом учителя розігрували у святкові дні інтермедії, організовували вертеп (ляльковий театр). Навчально-виховна робота вчителів мала в своїй основі народні джерела, традиції, вже тому вона користувалась розумінням і пошаною у населення.

То які моральні якості намагався формувати у своїх вихованців учитель? До нас дійшов один з варіантів настанов-правил українських учителів-дяків школярам:

  • Входиш в школу, поклонись на всі боки, все лишнє сховай, щоб тебе кожний похвалив, а вчитель полюбив.
  • З молоду не лінись і до науки приліпись, чому навчився в юності, те пригодиться в старості.
  • Не вибігай без причини під час шкільної години.
  • Слухай учителя свого, знайдеш багато розумного у нього.
  • Говори те, що завчив, а не порожні казки.
  • Добра кожному бажай і чим можеш допомагай.
  • Завжди бережись того, що лихі пригоди викликає, з чого сварка виникає.
  • Як прийдеш в дім рідний, зроби поклон всім повинний, все на місце поклади, що виучив розкажи.

Найпоширенішими у початковій ланці освіти були постійні сільські школи. Існували вони при парафіяльних церквах, які обслуговували селян і козаків, що жили в паланках, на слободах, зимівниках і хуторах. Тому називалися ці школи парафіяльними, церковно-народними.

Побуваємо, хоч уявно, в українському селі десь на рубежі ХУІ-ХУІІ століть. Прислухаємося до слів, що долинають з глибин сивої давнини. Розпочнемо нашу подорож загадкою: «Бринькнула кобза на все село лунко, збіглись діти до однієї матері». Відгадка тут проста: діти йдуть до школи-матері.

Ось хлопчина років десяти. Він навісив собі на шию мотузок, який обома кінцями спадав йому на груди. За один кінець був прив'язаний каламар, за другий - мішечок із сухим, добре просіяним піском для промокання. Взимку, щоб чорнило не замерзло, школяр ховав чорнильницю за пазуху. А ще у торбині школяра було кілька добре загострених гусячих пір'їн. Та і чорнило він вже вмів приготувати як слід. Хлопець ще восени назбирав на дубовому листі горішків, зварив їх. А до цього відвару додав стільки ж вишневого клею і змішав суміш з медом... От і буде славне писання!

Містилась школа в окремій хаті, де стояли три довгих столи. Кожен стіл відповідав окремому класові. За першим студіювали буквар, за другим - часослови, за третім - псалтир. За двома останніми столами (класами) вчили письму. Учні були різного віку - від хлопчиків 7-8 років до дорослих козаків. Спочатку школярі писали загостреними паличками (писалами) на вощаних дощечках. А вже коли навчилися, то писали чорнилом на папері. З третього класу набирали бажаючих до півчої школи, де тричі на тиждень вчили церковного співу. Взимку учні вчились у хаті, а літом - під відкритим небом. У школі було 30-40 учнів, і можна собі уявити, який то гамір стояв у шкільній кімнаті, де кожний вголос читав своє, а то і співав. Недаремно у народі казали: «Азбуку вчить - на всю вулицю кричить». Щоб якось розібратися у цьому гаморі, вчитель призначав із числа старших школярів («виростків») своїх помічників, які не лише стежили за порядком і тим, щоб всі вчились, а й працювали з молодшими учнями....

Оволодівши азбукою, учні починали працювати з текстами Часослова. Для учнів українських та білоруських шкіл перший Часослов був надрукований кириличними буквами Швайпольтом Фіолем у 1491 р. у Кракові. Там же за участю видатного українського вченого Юрія Дрогобича були видруковані староукраїнською мовою ще три книги «Осьмогласник», «Тріодь пісна» та «Тріодь цвітна». Це сталося за 73 роки до виходу в світ першої книги Івана Федорова (Федоровича) «Апостол» 1564 року.

Завершувалося навчання грамоти роботою з псалтирем.

Вивчення арифметики (лічба) вважалося занадто важкою справою для дітей, тому її вивчали не в усіх школах і не всі учні. За вивчення арифметики батьки платили вчителю окремо.

Тривалість перебування у кожному класі залежала від здібностей і старанності учня.

Закінчення класу школярем його друзі-однокашники відзначали традиційним святом. Учень, який закінчив певний клас, приносив до школи великий горщик каші з молоком, покритий полотняною хустиною. Хустину вчитель брав собі, а кашу гуртом з'їдали школярі та йшли на майдан. Там ставили порожній горщик і, відійшовши на кілька кроків, кидали в нього палицями, поки не розбивали на дрібне череп'я. Оскільки учні в різний час завершували вивчення азбуки, часослова, псалтиря, то такі обіди на загальну радість траплялися досить часто.

Початкові парафіяльні школи мали, як правило, одного вчителя-дяка (дидаскала, даскала, бакаляра тощо). Цікаво, що у будинку школи інколи мешкали вбогі діти, сироти та мандрівні школярі старшого віку («виростки», «молодики»). Останні допомагали дяку в шкільному навчанні. Найздібніші з них згодом самі ставали вчителями.

Навчання в сільських школах розпочиналося не першого вересня, а першого грудня. То була найзручніша пора для сільських дітей здобувати освіту, бо сільськогосподарські роботи були вже завершені. Недаремно в народі мовиться: «Як сніг упаде, дитина в школу піде, а коли поле травою покривається - школяр із школою прощається».

В ті далекі часи в Україні існував справжній культ учителя, шкільної освіти. Зробимо наголос лише на фольклор. Народ повчає: «Шануй учителя, як родителя», «За школярську науку цілують діти тата і маму в руку», «Не бійся рано вставати, а молодим учитись», «В школу іди і товариша веди», «Не кажи - не знаю, а кажи - навчуся», «Вчення в щасті украшає, а в нещасті утішає», «Не звання дає знання, а навпаки», «Вчення - світло, а невчення - тьма».

Фольклор про освітні справи - неоціненний матеріал з історії давньої школи. Лише народ, який кохався в шкільництві, міг створити таке розмаїття прислів'їв, загадок і бувальщин на шкільну тему. В ті часи це не кожному народові було дано. Як же нам не пишатися цим!

Супутником постійних воєн було сирітство. Чимало сиріт було і в Україні, особливо в роки визвольної боротьби часів Богдана Хмельницького.

З гордістю акцентуємо: державні та військові інстанції знаходили час і сили для того, щоб сироти були під належним наглядом.

Ось що з цього приводу пише у своєму щоденнику Павло Алепський: «В козацькому краю в кожнім місті та селі побудовані будинки для бідних і сиріт... Священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися по вулицях».

То було не лише піклування священиків, але й усієї громади.

«На протязі всього року, - продовжує Алепський, - вечорами, починаючи від заходу сонця, ходять ці сироти від дому до дому, прохаючи милостині, співаючи хором гімни пресвятій Діві, їх голосний спів чується на великій відстані. Закінчивши спів, отримують вони від того дому, де співали, милостиню грішми, харчами чи чим-небудь іншим, що підтримувало б їх існування, поки не закінчать школу. Ось причина, що більшість з них грамотні».

Чи багато було шкіл початкового навчання? Чи задовольняла їх кількість потреби громади?

Ось як на це питання відповідає статистика.

У 1740-1747 роках був проведений перепис населення в семи полках Гетьманщини.

Полк Ніжинський на 202 поселення мав 217 шкіл.

Полк Лубенський на 247 поселень мав 172 школи.

Полк Чернігівський на 229 поселень мав 154 школи.

Полк Переяславський на 174 поселення мав 119 шкіл.

Полк Полтавський на 61 поселення мав 96 шкіл.

Полк Прилуцький на 102 поселення мав 69 шкіл.

Полк Миргородський на 824 поселення мав 37 шкіл.

Отже, з 1099 поселень мали свої школи 864.

Отже, в кількісному відношенні початкова ланка тодішнього шкільництва мало чим поступалася сучасному стану. Вона дозволяла охопити навчанням практично всіх дітей і підлітків.

Як свідчить Д. І. Багалій, «ці школи шанував народ, куди більше, ніж ті казенні російські, котрі їх замінили потім. Бо у них все було рідним для населення: і помешкання, і зв'язок їх з церквою, братствами і шпиталями, і учитель-дяк, котрий був сам з народу і жив його життям, і мова, і шкільні звичаї... Таких народних шкіл зовсім не було у Великоросії».

Русифікаторська політика імперських структур мала безліч варіантів. Один з них, чи не найголовніший, - поступове і цілеспрямоване знищення в Україні національної освітньої системи.

Якщо перепис 1740-1747 років показав, що на Лівобережжі одна школа припадала на 746 душ населення (такого показника на той час не знала жодна країна Європи!), то вже у 1875 році одна школа припадала на 6750 душ населення, і то ще добре. Бо, скажімо, в 1860 році на цілу Чернігівську губернію залишилося лише 70 шкіл, в них було 2290 учнів, а кожна школа припадала вже на 17143 душі людності! Та і школи ті були навчальними закладами з російською мовою викладання.

Будемо пам'ятати, що основного удару по українському шкільництву, як українській державі в цілому, нанесла Катерина ІІ.

Братські школи

Серед різних типів шкіл інколи привертає нашу увагу своєю незвичайністю назва «братська школа». Що це за школа? Коли і як вона виникла?

Братські школи займають особливе місце в історії вітчизняної освіти. Назва їх походить від слова «братство» - релігійні та культурно-просвітницькі об'єднання українських міщан і ремісників, які виникли при церковних парафіях в Україні в ХV-ХVІІ століттях.

При братствах на кошти парафіян будували шпиталі, де лікували убогих, і закладали школи, де вчили дітей. Одним з досягнень у педагогічній практиці братських шкіл було викладання рідною мовою. Вже своїм існуванням братства чинили опір окатоличенню і полонізації населення на землях, захоплених Річчю Посполитою. В цих школах панували українські національні традиції.

В братських школах працювало чимало прогресивно налаштованих діячів, що залишили помітний слід в історії школи і освіти України. Серед них Стефан та Лаврентій Зизанії-Тустановські, Арсеній Єласонський, Павма Беринда, Кирило Ставровецький, Іов Борецький, Мелентій Смотрицький, Петро Могила, Феофан Прокопович та інші.

З кожним роком поширювалася діяльність братств у царині культури. Вони створювали друкарні, видавали навчальну літературу, готували вчителів, надавали допомогу дітям з бідних верств населення, посилали за свій рахунок талановитих школярів для завершення освіти у навчальні заклади Західної Європи.

Рівень викладання в братських школах був різний, він значною мірою залежав від матеріальних можливостей громадян, місцезнаходження школи. Тому одні братські школи були навчальними закладами початкового типу з розширеною програмою. Інші - середніми навчальними закладами навіть з елементами вищої школи. Тут, крім читання, письма, лічби, геометрії, малювання, співів вивчалися риторика, антична література, діалектика, грецька, латинська і польська мови.

Тому і не випадково, що на основі багатьох братських шкіл з часом створювалися середні і навіть вищі навчальні заклади. Так, школа при Київському братстві згодом розвинулась у Києво-Могилянський колегіум, а потім у вищу школу - Академію, найбільшу не лише в Україні, а й у Східній Європі.

Саме в братських школах почали складатися в Україні елементи сучасної класно-урочної системи. Тут вперше з'явилася класна дошка, ввійшла в побут крейда. В українській мові десь у 1665 р. вперше письмово згадується слово «парта»...

Все це давало змогу вчителям братських шкіл від індивідуального навчання переходити до групових і фронтальних форм роботи.

Одночасно з цим впроваджувались у практику перші друковані «Букварі». У 1574 р. Іван Федоров видав у Львові перший у Східній Європі друкований кириличним шрифтом «Львівський буквар» - невеличкого формату книжку на 78 сторінок, в якій надруковані були азбука, склади, слова, тексти, молитви, повчання дітям.

8 жовтня 1586 р. Львівським братством при Успенському соборі була започаткована школа. А вже двадцять років по тому в Україні діяло понад тридцять братських шкіл (у Києві, Вінниці, Немирові, Кам'янець-Подільському, Летичеві, Меджибожі, Луцьку, Збаражі, Рогатині, Перемишлі, Галичі, Дрогобичі.

Львівська школа користувалася такою повагою, що інші братства зверталися до неї з проханням надати пораду, відрядити вчителів, надіслати книги.

На прикладі Львівського Успенського братства і його школи розповімо про особливості братських шкіл, організацію, зміст та методику навчання. І не лише тому, що ця школа була однією з перших в Україні, а й тому, що з нею пов'язане ім'я видатного чеського педагога і просвітителя Я. А. Коменського, автора «Великої дидактики», що заклала основи сучасної педагогіки, теоретично обгрунтувавши класно-урочну систему навчання, яка згодом набула поширення в усьому світі.

Принагідно нагадаємо, що на Закарпатті, в Шараш-Потоці, з 1650 р. по 1654 р. учителював Я. А. Коменський, втілюючи в життя свої педагогічні новації. Тут він створив перший в історії людства ілюстрований підручник «Світ чуттєвих речей в картинках», в якому малюнки являлися складовою частиною навчального тексту.

Отже, і на благодатній українській землі визрівали паростки дидактики і методики педагогічного генія. І про це нам варто пам'ятати, особливо коли мова йде про Україну як частину загальноєвропейського процесу.

У Львівській братській школі учителювали брати Стефан та Лаврентій Зизаній-Тустановські. Стефаній - український та білоруський культурно-освітній діяч, письменник-полеміст, проповідник, учений, викладач грецької мови. Лаврентій - вихованець Острозької академії. Він блискуче знав церковнослов'янську, грецьку і латинську мови, був автором букваря і слов'янської граматики.

Першим ректором Львівської братської школи був грек Арсеній, архієпископ Еласонський, який склав граматику «Адельфостер» і викладав грецьку мову.

Памва Беринда спочатку сам був учнем братської школи, а потім у ній учителював. Він був автором першого друкованого азбуковника-словника української мови, одним із зачинателів української драми.

Іов Борецький - український церковний, політичний і освітній діяч, спочатку був ректором братської школи у Львові, де викладав грецьку та латинську мови, а потім одним із засновників братської школи у Києві.

То що ж то за школа - братська? Чому і як там вчили?...

Тут «...спочатку вчать складати букви; потім граматику вчать; одночасно навчають церковному порядку, читанню і співам; кожного дня приучають, щоб учні запитували один одного по-грецьки і відповідали по-слов'янськи, а також запитували по-слов'янськи і відповідали простою мовою... Потім вчать діалектику, риторику та інші філософські науки».

Коло знань, навіть на тлі сучасної практики, досить широке. Чи не тому саме Львівська братська школа випустила зі своїх стін таких визначних громадських діячів, педагогів-просветителів, як Захарій Копистинецький, Памва Беринда, Петро Могила?

Педагогічне кредо Львівської братської школи знайшло своє втілення в Статуті, де знайшли відображення виховні традиції українського народу, що вже в ті часи уособлювалися в таких демократичних принципах, як суспільний характер навчання і виховання, загальнодоступність школи, рівні права всіх дітей на освіту, вимоги тісного зв'язку школи з сім'єю у розв'язанні освітньо-виховних проблем, введення самообслуговування тощо.

Вчитель був, є і буде центральною фігурою в організації процесу навчання і виховання. Це розуміли і наші далекі попередники. Не випадково, що в Статуті передовсім сформульовані вимоги до особистості вчителя (його ще на візантійський кшталт називали дидаскалом).

«Дидаскал, або вчитель цієї школи повинен бути благочестивим, розумним, смиренно мудрим, стриманим, не п'яниця, не розпутник, не лихоїмець, не серебролюбець, не злий, не заздрісний, не сміхотворець, не лихословець, не чаклун, не баснесказатель, не пособитель єресі, не порушник благочестя, а і в усім представляв образ для наслідування. І щоб учні були, як учитель їх».

Шістнадцять вимог до особистості! А чи всі сучасні вчителі в спромозі на «відмінно» скласти цей середньовічний тест на профздібність?

Але не лише суворий відбір забезпечував високий професійний рівень наставників. Патріарх з Олександрії Кирило в листі Львівському братству ще задовго до відкриття школи радив: «Якщо прагнете мати вчителів і школу утримувати, то потрібно передусім кошти на це передбачити і про нагороду дидаскалам пристойну подумати, бо жоден без нагороди у вас жити не буде, тому що нікого немає, хто даремне вчити міг...»

У Статуті ми вже знаходимо витоки того, що зараз іменується системою внутрішньошкільного управління і контролю: «Повинні бути приставлені від братства дві досвідчені особи, що спостерігали б за навчанням, а також за хорошими і поганими вчинками дидаскалів...»

Зверніть увагу: право контрою надавалося не адміністраторам, а уповноваженим на те членам громади! Участь громадськості передбачена навіть у такій важливій процедурі, як зарахування дітей до школи. Ось що з цього приводу мовиться у Статуті: «Кожен, хто буде приводити до учителя сина, повинен взяти з собою сусіда, одного чи двох, і в присутності сусідів повинен з дидаскалом заключити договір про порядок і повинності його, щоб знав, яким способом будуть його сина вчити..., щоб не чинив перешкод в цьому і всіма способами сприяв дітям в науці...»

Але це ще не все. «Якби також хтось хотів від дидаскала сина свого забрати..., то повинен робити це не заочно і не через кого-небудь іншого, а лише особисто і в присутності того чоловіка чи двох, при яких він віддавав на науку, взяти може, щоб цим не зробити образи ні учневі, ні дидаскалу».

Статут чітко визначає характер доброчинних відносин між учнем і його наставником: «А дидаскал, взявши доручену йому дитину, повинен її вчити оволодівати корисними науками, за неслухняність карати не по-тиранськи, а по-учительськи, не буйствуючи, а спокійно і смирно».

Особливо підкреслювалася в Статуті демократична спрямованість життя в школі: «Багатий над бідним у школі нічим не повинен буди вище, лише самою наукою... Вчити дидаскал і любити повинен всіх дітей однаково: як синів багатих, так і сиріт бідних, тих, хто ходить вулицями, просячи милостиню».

Це положення стосується всієї системи навчання в тодішній Україні. Навіть у Києво-Могилянській академії на одній лаві сиділи як діти козацької старшини, так і діти простих козаків і селян. Головним тут був не майновий стан, а рівень здібностей спудея (студента), ставлення його до навчання, науки.

Відвідування школи суворо контролювалось. «...Якби якийсь хлопець один день у школу ходив, а другий пропускав - а так лише час тратив, рахуючись за школою, такого більше не приймати...»

У другій половині дня перебування у братській школі чимось нагадувало нашу школу з подовженим днем. «Після обіду хлопчики повинні писати самі на таблицях кожний свій урок. Вивчивши важкі слова, учні повинні їх питати один у другого, тобто дискутувати, а прийшовши додому, вірш повторити, щоб вечором вміли дати рідним своїм... науку, що в школі учили, прочитати з поясненнями, як це робили в школі; а що вчили в той день, повинні вечором вдома написати і ранком принести в школу, показати своєму вчителеві, щоб кожний плід науки був відомий».

Своєрідно організовувалися в братських школах суботні заняття. Кожен учень «у суботу з ранку повинен повторити уроки, котрі вчив упродовж тижня... У суботу повинен дидаскал розмовляти з дітьми не менше, а значно більше, ніж в інші дні, научаючи їх, як вони повинні вести себе в церкві перед богом, вдома перед родичами своїми і в інших місцях...»

«Батькові про дітей дидаскал і члени братства - доглядачі шкільні - повинні нагадувати, щоб діти вдома себе вели відповідно шкільному розпорядку, показуючи всім свою вченість і людяність».

Почала складатися у школі й своєрідна система оцінювання знань. У Статуті, зокрема, мовиться: «Сидіти повинен кожний на своєму місці, призначеному за успіхи в навчанні. Хто більше вміє, буде сидіти вище, якби і був дуже бідним, а хто менше вміє, повинен на ганебному місці сидіти...»

Особливу роль у структурі дня відводилося тому, що ми зараз називаємо самообслуговуванням школярів. У цьому плані Статут дає такі орієнтири: «Двох чи чотирьох хлопців кожного тижня за списком потрібно призначити для дотримання порядку, від чого ні один не може відказатися, коли до нього прийде черга. Справою їх буде раніше прийти до школи, підмести підлогу, у печі затопити і біля дверей сидіти, про всіх знати, хто виходить і входить, хоч би не вчився, пустував, чи в церкві погано себе вів, чи додому йдучи, не вів себе пристойно...»

В братських школах питанням морального виховання, судячи із Статуту, відводилася не менша увага, ніж навчанню.

Братські школи являли собою помітне явище в історії шкільництва Східної Європи. Зокрема, Львівська і Київська братські школи користувалися підтримкою визначних політичних, військових і релігійних діячів.

У 1592 р. за підтримки гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного Львівське братство отримало від польського короля Сигізмунда ІІІ право викладати в своїй школі сім вільних наук (граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію та музику).

У 1615 р. разом з Гальшкою Гулевичівною та Ісаєю Копистинським Сагайдачний заклав у Києві братську школу.

Щоб підтримати Київське братство та його культурно-освітні традиції, гетьман з усім військом Запорізьким вступив до нього.

Відчуваючи близький кінець від рани, отриманої у битві під Хотином, Сагайдачний 13 квітня 1622 р. розпорядився своїм маєтком, призначивши частину його на Київське братство, а другу - на братство Львівське, щоб із доходів тримали «ученого магістра (учителя) в грецькім язику досвідченого», «на науку і цвічення (навчання) діток православних і виховання бакалярів (студентів) учених на вічні часи».

Через п'ять днів Сагайдачний помер у Києві і був похований на території Братсько-Богоявленського монастиря біля школи. Це місце гетьман визначив сам.

Освіта.ua
14.05.2008

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!