Osvita.ua Середня освіта Сучасна освіта Вплив української науки і освіти на середньовічну школу в Європі

Вплив української науки і освіти на середньовічну школу в Європі

Упродовж багатьох років, насаджувалась думка про вторинний, так би мовити, "хуторянський" характер української науки, культури, шкільництва. Дається взнаки ця "теорія" і в наші дні. Спробуємо внести відповідну ясність у це питання, маючи не увазі освітні справи

В усі часи увагу науковців, митців, літераторів, широкий загал читачів привертали до себе події, що мали місце в Україні XVI-XVII ст. Це були буремні роки національно-визвольних воєн. У походах, у кривавих бойовищах вирішувалась доля українського народу, відстоювалась його державність, національна самобутність.

І перед цим інформаційним розмаїттям у нашій уяві якось відходили на другий план розвиток науки і культури, шкільництво. А вони ж, попри всі труднощі, розвивались буйним цвітом. Не випадково, що XVI ст. - початок XVIII ст. ще називають у нашій історії Українським Відродженням. Гуманістичні ідеї Відродження, досягнення українських учених, діячів культури і освіти як в Україні, так і за її межами, були гідним внеском у скарбницю загальнолюдської культури. Ось з позиції цієї тези і замислимось хоч над кількома фактами нашої історії, зокрема історії школи. Спочатку кинемо свій погляд на захід від наших кордонів. І, при цьому, краще всього якщо від загальних міркувань ми перейдемо до розгляду низки конкретних фактів.

*  *  *

Імена Миколи Коперніка і Яна Амоса Коменського вписані золотими буквами в скрижалі світової науки і культури. Ми, українці, віддаємо їм належну шану. І, частіше всього, і не підозрюємо того, що витоки їх наукових відкриттів можна знайти і в Україні. Але для цього потрібно заглянути аж у XV століття.

Рим, 1483 рік.

В один з лютневих днів тут латинською мовою вийшла друком книжка «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Написав її доктор філософії та медицини, професор і ректор Болонського університету Українець Юрій Котермак, більш відомий в ученому світі як Юрій Дрогобич. Це було ПЕРШЕ друковане видання українського автора. ПЕРША вітчизняна друкована книга. Юрій Дрогобич - учений з світовим іменем, його трактати з астрономії, географії та медицини і до сьогодні зберігаються в університетських бібліотеках країн Західної Європи. То хто ж він, Юрій Дрогобич?

Народився Юрій в сім'ї небагатого дрогобицького ремісника Доната десь року 1450. (Звідси і його псевдонім - «Дрогобич».) І хоч прийнято було в ті часи, аби син наслідував фах і справу батька. Але в сім'ї Котернаків, бачачи неабиякі здібності сина в науках вирішили дати йому ґрунтовну освіту. Спочатку Юрій учився грамоті у дяка місцевої церкви, згодом у кафедральній школі у Львові, потім у Краківському і Болонському університетах. Невдовзі Юрій вже професор, викладач астрономії, географії і медицини Краківського університету. ТУТ ЙОГО УЧНЕМ БУВ ЮНИЙ МИКОЛА КОПЕРНІК. (Принагідно зауважити, що в Краківському університеті Миколі Коперніку викладав також й інший українець - професор Павло Русин.) Отже, не будучи перебільшенням твердження, що в теорії Коперника про геліоцентричну систему світу, що привела до справжнього перевороту у природознавстві, є і частка українського генія.

Потім. Як уже згадувалось, Юрій Дрогобич працював у Болонському університеті, спочатку професором, а потім ректором...

Але повернемось до книжки «Прогностична оцінка...». У ній подано окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Тут чи не вперше зроблено спробу визначити географічні координати Львова, Дрогобича, Кафи (Феодосії), Москви, згадується «місцевість біля берегів моря і навпроти Малої Азії, Поділля, Волощина і землі татар».

«Прогностична оцінка...» відкривається віршованим вступом. Тут Юрій Дрогобич постає і як ОДИН З ПЕРШИХ гуманістичних поетів України раннього середньовіччя. Уже перші рядки вірша чітко визначають позицію автора:

Більшість тепер виставляє на показ свої праці, святоче,
Дбаючи щонайпильніш про честолюбство та зиск,
Я ж тої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:
Роду людському аби тільки б корисні були...

Тут же проводиться глибока на той час небезпечна філософська думка про пізнаваність світу:

Хоч і далекі від очей простори неба,
Та не такі віддалені від розуму людського.
Ми знаємо із наслідків про їх причини,
А з цих останніх наслідок ми пізнаєм...

Відомі й інші праці Юрія Дрогобича: «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про затемнення». Він підтримував видавничу діяльність піонера кириличного друкування Швайпольта Фіоля. Йог учнем був відомий поет-гуманіст Конрад Цельтіс, якого називали «німецьким Горацієм».

У творчості і педагогічній діяльності Юрія Дрогобича ідеї гуманізму італійського Відродження природно переплелися з культурними і просвітницькими традиціями Київської Русі. Життєвий шлях ученого - яскравий приклад міжнародних культурних зв'язків, вагомий внесок української наукової думки в розвиток західноєвропейської науки і культури.

*  *  *

З того часу пройшло століття. На європейському виднокрузі піднімалась яскрава зірка Яна Амоса Коменського - автора «Великої дидактики».

На благодатній українській землі, зокрема в практиці роботи наших братських шкіл у Львові, Вінниці, Дрогобичі, Луцьку та інших містах визрівали паростки дидактики і методики педагогічного генія.

Як обґрунтовано вважають сучасні дослідники, узагальнивши власний досвід (а Коменський в дитинстві сам учився в одній із братських шкіл), проаналізувавши роботу українських і білоруських братських шкіл, використавши ряд положень Львівської братської школи, чеський педагог у праці «Велика дидактика» теоретично обґрунтував класно-урочну систему навчання. яка згодом набула поширення в усьому світі.

Принагідно нагадаємо, що на Закарпатті, в Шараш-Потоці, з 1650 по 1654 рр. Коменський вчителював, втілюючи в життя свої педагогічні новації. Тут, зокрема, він створив перший в світі ілюстрований підручник «Світ чуттєвих речей в картинках», в яких малюнки були складовою частиною навчального тексту.

Ще раз наголосимо: з перших же років свого культурного відродження Україна відчувала себе складовою частиною загальноєвропейського Відродження - Ренесансу. Взаємозв'язок і взаємопроникнення культур ставало реальним і повсякденним фактом.

*  *  *

А тепер кинемо свій погляд на південь, за Дунай-ріку. В історичному плані українці і народи Балкан завжди тяжіли один до одного. Зважаючи на багатовіковий турецький гніт балканських народів, занепад національних культур і шкільництва, Україні доводилось брати на себе роль провідника. Доказ цього - матеріали з історії освіти XVII-XVIII ст.

Києво-Могилянська академія була вищим навчальним закладом європейського масштабу. То і не дивно, що її діяльність простягалась далеко за межі України. В академії постійно вчились студенти з Польщі, Угорщини, Молдавії, Росії, Греції і навіть з Венеціанської республіки.

Особливий контингент становили тут студенти з Болгарії Сербії, Чорногорії, Далмації, Хорватії. Повернувшись на батьківщину, вони ставали провідниками освітніх і релігійних справ.

Практикувала академія, говорячи по-сучасному, і службові відрядження свої співробітників за кордон. Розповімо про одного з них.

*  *  *

Подолянин Михайло Колачинський - випускник і викладач Києво-Могилянської академії, талановитий український письменник і організатор освіти. Як один із кращих викладачів, він був направлений в академію у Сербію для організації там шкільної освіти. У створеній ним школі у місті Карлівцях працював префектом і викладачем. До того ж тут він, як автор, став засновником сербської національної драми.

Особливий інтерес у педагогічному аспекті викликає «Трагедія, сиречь печальная повесть о смерти последнего царя Сербского Уроша пятого и о падении Сербского царства». У трагедії оспівується роль освіти і науки, дається уявлення про характер навчання і структуру навчальних закладів того часу.

У 1733 р. на підмогу Колачинському приїхала з Києва ціла група студентів. Вони заснували цілу низку народних шкіл і вчителювали в них.

Через рік митрополит Сербський писав про цих учителів- українців, що вони «въ изучении искусны, нравию доброжелательны, и в наставлении учеников прилежны».

Чотири роки по тому Михайло Колачинський був викликаний до Києва, де зайняв посаду професора, а згодом і префекта Києво-Могилянської академії. Своє подвижницьке життя він скінчив ігуменом Слуцького монастиря, піклуючись про розвиток шкільних справ на землях Білорусії.

*  *  *

Ішов 1723 рік. Студент Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський (ще один полонянин, родом з міста Бар) вирішив побувати в багатьох країнах світу і крізь здобувати знання «на користь собі і Вітчизні». Його шлях проліг через Угорщину, Австрію, Італію, Грецію, Палестину, Сірію, Аравію, Єгипет. Допитливий мандрівник майже чверть віку вивчав у тих країнах географію, архітектуру, мистецтво, національні звичаї. Усе це згодом стане основою для його надзвичайно цікавих книг про ті краї.

У країнах, кули його заносила доля, він не тільки навчався сам, але й учив інших. На Кіпрі і Патмосі, приміром, Василь Григорович-Барський вчителював у місцевих школах. Він навіть написав там підручник з греко-латинської граматики. Григорович-Барський мав чому навчати, бо був, безперечно, одним із найосвіченіших поміж усіх людей свого часу. Мав добріть знання з філософії, історії, риторики, географії, медицини. Досконало знав латинську, давньогрецьку і новогрецьку, польську, італійську, арабську і слов'янські мови.

Подорожні записи «Мандри Василя Григоровича-Барського по святих місцях сходу з 1723 по 1744 рр.» вийшли у чотирьох книгах. Їх читали студенти Києво-Могилянської академії і ченці, освічені міщани і козаки. Відомі вони і в країнах, які відвідував і талановито описував Василь Григорович-Барський. То були міцні «мости дружби», шляхи інтелектуального взаємозбагачення.

*  *  *

На зламі віків просвітницьку естафету. Але вже на землях Болгарії, підхопив Георгій Гуця (Ваналін). Він був родом із Закарпаття. Отримавши добру освіту в Ужгородській гімназії і Львівському університеті, цей талановитий педагог, історик-славіст, етнограф і філолог все творче життя віддав болгарському народові, ставши там організатором шкільних справ. Це Гуця у 1829 році написав першу історію болгар - «Стародавні і нинішні болгари». У той час, коли в Московських наукових колах твердили, що «задунайські слов'яни вже зникли і що там не чути більше слов'янських звуків», ця праця Гуця була справжнім відкриттям. Книжка сколихнула болгарську інтелігенцію і спонукала її до дій і передусім у галузі народної освіти. Нагадавши світові й самим болгарам про їхню минулу славу, стверджуючи належне їм місце в сім'ї слов'янській, дослідник сприяв пробудженню у них національної самосвідомості, патріотичних почуттів.

Своїми палкими словами Гуця «розбудив болгар від глибокого сну, в якому вони перебували багато століть» - так оцінили сучасники творчий подвиг нашого земляка. Ним була започаткована на землях Болгарії національна система освіти. Просвітитель з України став болгарським патріотом і вдячна Болгарія спорудила монумент цьому славному синові двох народів. На монументі читаємо: «Нагадав світу про забуте. Але колись славне і могутнє плем'я болгар і палко хотів бачити його відродження».

*  *  *

З великої кількості ми відібрали для цього розділу лише декілька конкретних фактів. Але вони настільки промовисті, що не вимагають узагальнених коментарів.

Навіть у ті далекі вже часи, коли на європейському континенті йшло активне формування наукової думки, голос учених з Подніпров'я, Поділля, Підкарпаття був чутним, а внесок у загальноєвропейську скарбницю вагомим. То будемо пам'ятати і пишатись цим. Але не лише це. Будемо розвивати традиції, закладені нашими пращурами.

Через століття до кожного з нас лине заповітний голос ученого і поета:

Знаю, для тебе не має тепер таємниць вже на світі:

Нині ти, бачу, спізнав навіть і силу зірок...

Так, у наш час наукових таємниць стає все менше і менше, але це тому, що попередники наші. І серед них автор цих рядків Юрій Дрогобич-Котермак зробили до їх розгадки ПЕРШИЙ крок.

*  *  *

А тепер звернемо наш погляд на Схід. Як тут виглядали справи?

Усіх, що будуть шукати правдиву відповідь на це запитання, чекають складні роздуми. Якраз на цей час - XVI-XVII ст. - припадає налагодження на державному рівні культурних і політичних взаємин України і Московії (Росії). Характерною рисою цих взаємин - і це положення принципове - є безумовна культурна перевага тодішньої України над своїм східним сусідом. І це закономірно, адже російська народність і російська державність сформувались пізніше, ніж народність і державність українська.

Звісна справа, що це твердження у певної частини читачів викличе супротив, негативні емоції, але нас, як вже зазначалось, цікавлять не емоції і фальшиві міфи, а факти. Отож до них і звернемось.

*  *  *

Протягом кількох віків після татарської навали, перебуваючи під монгольським ігом у повній ізоляції від країн Заходу, Московська держава була темним царством деспотичного правління, у якому культивувалось недовір'я до науки і освіти. У ті часи склалось навіть прислів'я: «Кто латыни научился, тот с правого пути совратился».

Людині з освітою важко було жити в Москві. Тому не дивно, що захожий Максим Грек, людина високої західної освіти, хутко потрапив у 1531 р. до в'язниці, де і просидів більше двадцяти років - ото і було перше в російській історії «горе з розуму».

Та і славетному друкареві Івану Федорову, рятуючи своє життя, довелось, кинувши улюблену друкарську справу, тікати з Москви в Україну, де знову розквітла його діяльність друкаря і педагога. Викладача Острозької академії.

У XVI-XVII ст. в Московії (Росії) якоїсь сталої системи шкільництва ще не було. Друкарня на всю державу була лише одна, але вона постачала самі лише церковні книги. (В Україні у 1648 р. було 25 друкарень). Але вітер змін владебно долав глухі кордони Росії, прилучаючи її до загальноєвропейських процесів. І в цьому в значній мірі сприяли релігійні і освітні діячі України.

У 1640 р. митрополит київський Петро Могила писав цареві Михайлу Федоровичу, що в Московії дуже потрібно завести науку, а коли б цареві було завгодно, то він обіцяв йому прислати вчителів, які б «дитей боярських и простых чину грамоте греческой и словянской учили». (68) Але цар тоді не прислухався до цієї мудрої і далекоглядної поради. Та протистояти культурницькому вітрові з України не міг навіть цар.

Хоч Михайло Федорович, не зважився відкрити греко-слов'янську школу в Москві, та боярин Федір Ртищев на свої власні кошти побудував у 1645-1647 рр. в Москві, побіля Вороб'йових гір, Андріївський училищний монастир, де відкрив школу, запросивши з Києва тридцять учених, «изящных во учении граматики словенской и греческой, даже до риторики и философии, хотящих тому учению внимати».

Регулярні заняття у Ртищевській школі почались 1646 р. Проіснувала ця школа під керівництвом київських учених двадцять років і мала великий успіх. Поряд з боярською молоддю. В ній навчалась і молодь «простого чину». Якраз із останніх і вийшли освічені люди: купецький син Порфірій Зеркальников і простого звання Іван Озеров, котрі поїхали закінчувати освіту на батьківщину своїх учителів - у Київ.

Але то були лише окремі заходи. Років з сорок по тому, в 1698 р. Петро І скаржився патріархові: «Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их... в учение послать в Киев в школы».

Виключно благотворний вплив на розвиток культури і шкільництва в Росії мала українська книжка.  Чумаків був навіть окремий маршрут - вони возили в Росію книжки. На початку XVII ст. в Москві на чолі друкарні «в царском дому» стояв Анисим Ради шевський, родом з України. У 1648 р. у Москві передрукували знамениту граматику слов'янської мови Мелетія Смотрицького, яка довгий час була єдиним підручником для вивчення слов'янської мови в школах Московії (Росії).

*  *  *

Україна в ті часи - і це вже були витоки її майбутньої національної трагедії - служила своєрідним «донором» для зростання російської науки і культури. Особливо цей процес посилюється після Преяславської угоди 1654 р. З Києва переїздять у Москву вихованці Київського колегіуму Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Сімеон Полоцький, а також і найвидатніші діячі колегіуму: Інокентій Гізель, Іонікій Вітовський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Лазар Баранович та інші. (Згодом частина з них повернулися на Батьківщину.)

Розповімо побіжно хоч про декого з них, маючи на увазі їх особистий внесок у розвиток російської освіти.

У 1640-1650 рр. учився в Київському колегіумі Сімеон Полоцький - майбутній педагог, драматург, перекладач, державний діяч. У 1664 р. він прибув до Москви, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, а пізніше і царевича Петра. Сімеон Полоцький був людиною високої освіти, він мав великий вплив і у державному житті. І в літературі, де особливо виявився як поет. Йому належить проект Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, що була відкрита в 1687 р. Це був ПЕРШИЙ загальноосвітній навчальний заклад в Росії.

Полоцький - автор передмови до початкових навчальних книг: «Букввар» (1679 рр.) і «Часослов» (1681 р.). Це була. Власне, ПЕРША спроба створена в Росії оригінальних шкільних підручників.

Професор Києво-Могилянського колегіуму Стефан Яворський був не лише визначним педагогом, але й поетом. Він писав вірші українською, польською та латинською мовами. За поетичні твори Яворського було увінчано лавровим вінком - найвищою тогочасною нагородою. У 1700 р. за велінням царя Петра І. Яворського призначають місцеблюстителем патріаршого престолу в Москві.

Стефан Яворський приймає участь у реформуванні Московської слов'яно-греко-латинської академії, він зайняв там посаду протектора (покровителя). Навчально-виховну роботу академії він намагався перебудувати на зразок київської академії. Прогресивні погляди Стефана Яворського, його позитивне ставлення до розвитку освіти були відомі і за межами країни. Про це, зокрема, свідчить і той факт, що Г. В. Лейбніц, опрацьовуючи план створення Російської академії наук, звернувся з листом про допомогу саме до Яворського.

Варто пам'ятати, що з двадцяти членів фундаторів Російської академії наук дванадцять були вчені з України.

У Москві дуже цінували київського вченого Єпіфанія Славинецького, якого московський уряд спеціально запросив «для риторского учения» і «для переводу библии с греческой на славянскую речь». Йому з 1652 р. навіть видавали підвищену норму винагороди - «корма»: кожного дня по вісім алтин, по дві деньги і «пития со дворца» по дві чарки вина боярського, по дві кружки меду давнього, по дві кружки пива доброго. Славинецькому належав. Зокрема, переклад твору великого німецького гуманіста Еразма Ротердамського «Громадянство звичаїв дитячих» - книги про правила поведінки дітей, де головним було «уміння бути добрим, невозноситься вище всіх, віру і звичаї не нарушати, благодіяння завжди пам'ятати...».

У тому ж таки 1652 р. в Москву був запрошений ще один видатний український учений Арсеній Сатановський, знавець латинської і грецької мов. Сатановському було наказано «книгу латинскую на славенский язык перевести... А писано в той книге... имена и свойства, или естественные природы, различных многих зверей четвероногих, птиц, рыб удивительных, морских змеев и всяких пресмыкающих, камней драгих, бисер, древес всяких, моря рек, источников, лесов, четырех стихий, воды, земли, воздуха, огня... философ, царей, врачевание на многовилные болезни, обичаи различных языков...».

Цей наказ - свідчення дійсно енциклопедичних знань Сатановського. І він, як автор, виправдав надії московських можновладців.

І Феоан Прокопович - просвітитель, церковний і громадський діяч, оратор, поет, драматург, теоретик літератури - завершив свій творчий і просвітницький шлях у далекій Москві. Як віце-президент Синоду, він стає авторитетним радником Петра І з питань освіти, науки і культури. Прокопович ставив питання про відкриття мережі духовних шкіл і шкіл для простого народу. Крім  того, він організував у своєму домі школу для сиріт «всякого звання», котрих потім оприділяв н навчання в академічну гімназію. Його буквар «Первое учение отрокам» витримав дванадцять видань лише за перші п'ять років! Прокопович протегував багатьом талановитим людям. Збереглися свідчення про те. що він підтримав юного Михайла Ломоносова: «Не бійся нічого... Я твій захисник...» Скоро після цього, у 1734-1735 рр., ми бачимо Ломоносова слухачем Києво-Могилянської академії.

*  *  *

Сімеон Полоцький, Стефан Яворський, епіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Феофан Прокопович... Імена ці - наша гордість і наш смуток, бо вже на Батьківщину шлях їм був заказаний. То і не дивно, що в солідних довідниках вони і нині представлені як діячі культури, науки і освіти виключно Росії.

А тим часом все нові і нові групи освітян-українців не за своїм бажанням мандрували на північний схід.

У 1701 р. на вимогу Петра І до Москви направляють шість викладачів Києво-Могилянської академії, а потім за указом Синоду цей «ритуал» проводиться щорічно. Від 1701 до 1762 р. на посади професорів та вихователів навчальних закладів було направлено з Києва до Москви близько ста осіб, не враховуючи студентів. За цей же період Московська слов'яно-греко-латинська академія пережила 21 ректора, з яких 18 були київськими вихованцями. А з 25 префектів - 23 навчались у Києво-Могилянській академії. Перші праці з граматики слов'янської мови, словники, історичні твори та інші зразки наукової і навчальної літератури, прийшли в Московію з України...

...При бажанні подібні факти можна було б наводити ще довго. Але і сказаного, напевно, досить, щоб уловити суть явища - на східноєвропейських просторах з Заходу на Схід упродовж віків йшов плідний науково-освітній потік. Україна. Досягши певних висот, ніколи не замикалась у своїх етнічних кордонах, її народ споконвіку був щедрим і доброзичливим. На жаль, наші східні сусіди скоро про це забули. Але то вже інша сюжетна лінія, яка хронологічно виходить за межі цієї розповіді.

*  *  *

З перших же років свого культурного відродження Україна відчувала себе складовою частиною загальноєвропейського Відродження - Ренесансу. Взаємозв'язок і взаємопроникнення культур ставало реальним і повсякденним фактом.

На згадку приходить повчання Михайла Драгоманова, який радив українській молоді стояти ногами і серцем на Україні, свої голови держати в Європі, а руками обіймати всю слов'янщину.

Традиційно кращі студенти-українці завершали свою освіту в провідних навчальних закладах Європи. Вони навчались в Лондонському, Оксфордському, Кембриджському, Лейденському, Падуйському, Гетінгемському, Празькому, Паризькому університетах, учились в Гданську, Кракові, Кенігсберзі, у Римі та в інших науково-освітніх центрах. У Падуйському університеті навіть був створений окремий відділ, де впродовж десятків років проходили вишкіл здібні молодики з України.

І цим наша держава вигідно відрізнялась від своїх сусідів. От, наприклад, Петро І, приїхавши до Паризької Сьорбони, змушений був записати в книзі відвідувачів, що тут до XVIII ст. не було жодного російського студента. Тим часом українських юнаків тут навчалось десятки, а може і сотні.

У той час важко знати хоч один приклад того, щоб молоді українці їхали в Московію, аби отримати там вищу освіту. У XVI-XVII ст. там таких навчальних закладів не було.

*  *  *

Гортаємо сторінки першої-ліпшої енциклопедії. У біографічних довідках зустрічаємо красномовний матеріал до теми нашої розмови.

Отримавши початкову і середню освіту в Україні, багато юнаків вдосконалювали її за кордоном. І не будемо, як це вже було колись, все зводити до так званого «плазування перед Заходом». Отримавши освіту найвищого на той час ґатунку, молоді правники, педагоги, філософи, релігійні діячі тощо повертались на Україну, щоб віддати своїм співвітчизникам всі набуті інтелектуальні багатства. Ось лише кілька імен.

Станіслав Оріховський-Роксолан учився в університетах краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, а також вдосконалював свої знання в Венеції, Римі, Лейпцигу.

Павло Русин (1470-1517 рр.) закінчив Грейфсвальдьский університет у Німеччині.

Юрій Дрогобич (1450-1494 рр.) був вихованцем Краківського і Падуанського університетів.

Такий же шлях пройшли письменники, педагоги і церковні діячі Петро Могила, Іов Борецький. Касіян Сакович, Сильвестр Косів, Ісая Трохимович, Інокентій Гізель та багато інших.

І серед політичних та військових діячів було чимало таких, що отримали західноєвропейську освіту.

Добре знаючи ціну знань, Богдан Хмельницький згуртував навколо себе чималу групу освічених людей. Вісімдесят соратників гетьмана відзначені історією як люди надзвичайних здібностей. Генеральний обозний суддя, писар, осавул, бунчужний, підскарбій, полковники, значна частина сотників мала, якщо висловлюватись по-сучасному, вищу освіту, здобуту в Києво-Могилянському колегіумі чи колегіумах та університетах Львова, Варшави, Кракова. Замостя... Двоє були випускниками Оксфордського університету, один - Падуйського університету.

Останній - то корсунський полковник Станіслав Морозовинський, добре відомий усім нам за історичною піснею «Ой Морозе, Морозенку...». Так ось, цей легендарний полковник у молодості здобув блискучу освіту: спочатку вчився в Краківському, а потім в Падуанському університеті. Він добре володів польською, німецькою, французькою та італійською мовами, бездоганно знав латинь.

Так було і в оточенні гетьмана Івана Мазепи, що сам учився спочатку у Варшаві, а потім  Голландії, Франції, Німеччині та Італії. В Італії він, зокрема, вивчав основи фортифікації, гарматну справу та інші науки. Мазепа листувався з багатьма європейськими вченими, державними діячами.

Андрій Войнаровський, один з найближчих помічників гетьмана, освіту здобув у Києві, а потім у Дрездені.

Та і останній гетьман України Кирило Розумовський учився у навчальних закладах Німеччини, Франції, Італії. Він слухав лекції кращих професорів університетів у Кенігсберзі, Берліні, Гетінгемі, Страсбурга. Доречі, у 1746-1798 рр. К. Розумовський був також президентом Петербурзької академії наук. І не в останню чергу свою роль тут відіграла його висока освіченість.

*  *  *

Києво-Могилянський колегіум, а згодом академія, із року в рік відправляла своїх кращих студентів на стажування за кордон. У 1764 році, приміром, планувалось відправити в Оксфордський та Кембриджський університети десять талановитих студентів. Забажало поїхати чотирнадцять чоловік і всіх їх послали за кордон, кого в університети Британії, а кого в Гетінгемський та Лейпцігський університети. Там вони навчались на професорські посади.

Що з цих наукових обмінів виходило, ми вже бачили на прикладі життєпису Юрія Дрогобича, чи, скажімо, Мелетія Смотрицького - автора єдиного на той час посібника з мови «Граматика словенская...» Мелетій Смотрицький навчався в Осторозі та єзуїтському колегіумі у Вільно. Слухав лекції у Вроцлавському, Лейпцігському, Нюрнберзькому та Віттенбергзькому університетах.

Тепер з цієї точки зору звернемо свій погляд на життєпис Феофана Прокоповича - визначного церковного і громадського діяча, оратора, поета, драматурга, теоретика літератури.

Вищу освіту, як водилось, Феофан Прокопович отримав у Києво-Могилянському колегіумі. Потім вдосконалював своїх знання в славетній Римській академії, де студіював філософію і богослов'я, там він виховувався на кращих зразках класицизму та гуманізму.

Повернувшись на Батьківщину, Прокопович стає викладачем і ректором Києво-Могилянської академії, де розвивав принципи відродження і гуманізму. На своїх лекціях Прокопович знайомив з ідеями кращих провідників гуманізму, як, скажімо, Еразма Ротердамського. Читаючи в академії фізику, арифметику, геометрію, він зумів надати курсові філософії природничо-наукового спрямування.

Як тут не згадати слова, сказані Феофаном Прокоповичем у вступній промові перед студентами при читанні курсу філософії: «А почну я з того, якої похвали фізика заслужила, тому що вона. запліднюючи всі мистецтва, подає велетенську користь родові людському. Тільки цим можна пояснити, чому стародавні фізики шанували її більше, ніж якусь іншу частину філософії, й лише тих звикли називати філософами, які у дбайливім спостереженні природи знаходили щастя».

На жаль, Україна втратила цього, одного з кращих своїх синів, - за викликом Петра І Прокопович переїздить до Російської столиці, де мав великий вплив на розвиток російської науки, літератури і освіти.

*  *  *

Що об'єднує всіх людей, імена яких щойно називалися?

Їх сформували два світи, дві культури, дві традиції - Схід та Захід. Це і визначило їх подальшу долю.

Починаючи з епохи Петра І, рвуться нитки, що єднали інтелектуалів України і країн Західної Європи. Приходить в упадок вітчизняна освіта. Настає епоха Великої Руїни.

Автор: П. Мазур

Освіта.ua
15.11.2005

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!