«Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона» Юрій Ячейкін

Читати онлайн твір Юрія Ячейкіна «Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона»

A- A+ A A1 A2 A3

Ого! Павлусь міг би похвалитися, як фотографувався з хлопцями на руїнах фортеці, з котрої колись грізно дивилися аж шістсот гармат! Як потім вони фотографувалися біля пам’ятника Ушакову і поряд із самим Суворовим. А хіба їздив хтось з усього класу в Асканію-Нову, де живуть на волі тварини з усіх континентів, окрім Антарктиди? Тільки пінгвінів там бракує, бо в асканійських ставках немає айсбергів… Та навіщо про все це розповідати, коли Васько тобі одразу відкаже:

— Х-ха! Знайшов чим хвалитися! Ми ж усе це по телику бачили!

Отак би й сказав, ніяких сумнівів тут не може бути. Принаймні Павлусь точнісінько отак затулив би йому пельку.

Але погодьтеся, це ж казна-що, коли твої спогади транслюють по телевізору. Через цей телик нема про що й розповідати, ніби ти нікуди не їздив!

Біда!

Розділ 6,

в якому оповідається про жахливі наслідки мандрів на підводному човні

Після оповідки Васька треба було мати неабияку мужність, щоб зневажливо бовкнути:

— Х-ха! І це він називає мандрами! Та з батьками кожен уміє поїхати куди завгодно! От якби ви дізналися, як я мандрував, ото б знали!

Не майте сумніву, Павлусь таку мужність мав і, що в даному випадку треба було, те й бовкнув.

Він із задоволенням побачив, що Васька його слова добряче зачепили. Оленка теж поглянула на нього з неприхованою цікавістю. А цей хвалько спочатку було аж застиг з роззявленим ротом, в якому тануло морозиво. І все було б добре, коли б він так і закляк навіки. Або принаймні до початку кіносеансу. Але Васько надто швидко оговтався, ковтнув морозиво й уїдливо запитав:

— А де ж ти мандрував? Під яблунями з кислицями? Ходив у турпохід навколо хутірського тину? Досліджував миски з варениками? Чули ми твої побрехеньки!

Ясно, це було обурливо. Нестерпно обурливо. Васько буквально канючив, щоб Павлусь дав йому по пиці. Але побити Васька — значить довести власне безсилля. Оленка це так і зрозуміє та й розплеще по всій школі: бійка — це не доказ.

— Ну, чого ж ти замовк? — під’юджував Васько.

— Відчепися ти від мене! — заволав Павлусь.

— Ага! Не маєш, що сказати!

— А от і маю!

— А от і ні!

— А от і маю, але не хочу!

— А от і хочеш, але не маєш!

— Та я тобі нізащо не скажу, а от Оленці скажу!

— Ну, то кажи!

— І скажу!

— Ну, кажи!

— Я… я… на підводному човні мандрував! — несподівано вихопилося в розлюченого Павлуся, аж він сам здивувався цій новині, хоч і не дуже. — От! Що, з’їв?

Але Васько одразу ж бадьоро заперечив:

— Не може цього бути!

— Це ж чому?

— А тому!

— А от і може!

— А от і не може!

— Може!

— Не може!

— Хто плавав — ти чи я? Відповідай!

— А де ж ти підводний човен узяв?

— Я сам збудував!

— Це ж як?

— А отак! — руба відповів Павлусь, хоч і сам до тієї миті про спорудження підводних човнів ще нічого не відав.

Та не будемо викладати усю цю суперечку — паперу не вистачить. До того ж хіба, ми ніколи не чули на вулиці хлоп’ячих суперечок? Аж по самі вуха наслухалися. Тому розповімо саму суть (свідком Оленка!), яка з’ясувалася у тій двосторонній словесній бійці. І ось, якщо спертися на фантастичний суднобудівельний досвід Павлуся, підводний човен не так уже й важко спустити самотужки з хатніх стапелів.

Послухайте лишень.

Змайструвати підводний човен, особливо малогабаритний — на одну особу, — дуже легко. Для цього навіть не потрібно мати сповнених мудрих порад книжок "Умілі руки" або "Зроби сам". Ниньки підводний човен — не дивина. То в часи Жюля Верна, коли по морях та океанах ходив єдиний на весь світ "Наутілус" капітана Немо, підводний човен був дивом з див.

Окрім того, підводні човни мали ще запорозькі козаки. Робили їх просто — накривали одну чайку іншою, заливали смолою шпарини між бортами, і підводний човен був готовий. А дихали підводники-запорожці крізь довгі очеретини, які стирчали нагору.

Це був грізний на той час винахід. Під водою запорожці пливли за течією аж у гирло Дніпра, де чатували на них турецькі галери, наїжачені гарматами і списами яничарів. Для ворогів поява козацьких підводників завше була несподіванкою. Ого! Який ляк їх охоплював, коли раптом серед ночі з-під води виринало відчайдушне військо запорозьке на чолі з хоробрим курінним отаманом! Гримлять мушкети і пістолі. Виблискують у спалахах пострілів козацькі шаблі. Запорожці сміливо лізуть на високі борти галер, мов на фортечні мури. "Бий! Рубай!" — вдираються вони на розлогі палуби. "Слава!" — котиться по морю, аж до невільників Стамбула.

А коли звільнять прикутих до весел полонених побратимів, спалюють турецькі кораблі-в’язниці і звитяжно повертаються на Січ. Місця для звільнених є доволі, бо з кожного підводного човна, коли його роз’єднати, виходило по дві легкі, як вільний вітер, чайки…

Як уже було сказано, змайструвати підводний човен — не проблема. Найважче тут — знайти велику безпритульну бочку. Павлусеві пощастило: він виловив її просто з Дніпра. Коли є бочка, вважай: маєш підводний човен.

Аби було чим дихати, встроми в дірку довгу залізну трубу, щоб вона стирчала нагору. Заготуй харчі і питво. Коли усе готове, сам собі наказуй:

— Всі униз!

— Задраїти люк!

І сам собі відповідай, сумлінно виконуючи накази:

— Єсть, капітане!

— Буде зроблено, капітане!

А тоді спокійно лежи собі і читай досхочу книжки "Острів скарбів" або "Чорна стріла", присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Течія сама занесе тебе куди треба, хоч до Чорного моря.

— Але Чорне море мені було ні до чого, — завершив свою дивовижну розповідь Павлусь. — Я зупинився біля Голої Пристані, що під Херсоном. Підводним човном можна пливти і вверх по Дніпру проти течії, але тоді треба причепитися на буксир до баржі.

— А де ж твій підводний човен? — запитала Оленка.

Павлусь нерозважно відповів:

— Уже нема. Бабуся заквасила у ньому кавуни і ще подякувала мені за чудову посудину.

— А ти не брешеш? — недовірливо запитав зловредний Васько.

— Х-ха! — набундючився Павлусь. — Щоб я брехав! Та коли я брешу, хай на мене камінь з неба впаде і гулю на лобі наб’є! — і він зухвало задрав голову. Хіба ж із неба щось впаде, коли на ньому ані хмаринки?

Аж тут сталося неймовірне. Ніким досі не бачене і ніким досі не чуване. Про таке навіть в жодній казці не сказано і пером не описано.

Щось як лусне Павлусеві по лобі!

Аж в очах заіскрилося, а ноги підкосилися. Павлусь як стояв, так і сів на дорогу.

Васько і Оленка тільки й почули його розпачливий зойк:

— Ай!..

Безумовно, Васько скористався з такої блискучої нагоди і зневажливо мовив:

— Ну, то що, добрехався? Пустобрех нещасний…

Розділ 7,

в якому оповідається про історичну зустріч з марсіянами

Думаєте, на Павлуся впав уламок приблудного астероїда, що саме пролітав довкола Землі? Або що його просто в лоб поцілив болід або метеорит? Нічого схожого. Це був навіть не штучний супутник. Якби на Павлуся звалився з піднебесся уламок астероїда, болід, чи метеорит, або штучний супутник (байдуже який — наш чи американський), про цей нечувано рідкісний випадок надрукували б у всіх газетах світу і Павлусь уславився б по всіх кутках земної кулі, хоч від нього самого тільки й лишилося б що мокре місце.

А так що вийшло?

Сталася звичайнісінька річ. Як ви пригадуєте, Павлусь, Васько і Оленка стояли в затінку під каштаном. І от саме тієї миті, коли Павлусь хоробро промовив: "Та коли я брешу, хай на мене камінь з неба впаде і гулю на лобі наб’є!" — і зухвало підняв догори голову, на одному каштанові-великоваговику репнув пожовклий кожух, і зерно поцілило точно в лоб нещасного хлопця. І тверде ж було, мов камінь. Отакої! Це ж завтра Васько і Оленка ославлять його на увесь клас як невиправного і безнадійного брехуна. Ви ж чули, як Васько уїдливо мовив:

— Ну, то що, добрехався?

Ото накликав лихо буквально на власну голову!

Справдилося лиховісне пророцтво чаклуна! А ще заприсягався, нібито він кінчив спецшколу по класу добрих і корисних діянь…

А може, Павлусь нічого і не накликав?

Справді, яке ж тут чаклунство?

Це просто прикре невезіння! Фатальний збіг стихійних і цілком природних обставин. Самі скажіть, що у цьому дивного?

Каштани споконвіку у Києві падали, падають і надалі падатимуть. Київ здавна уславився самопадаючими каштанами. Що ж тут неймовірного, коли один з них влучить у голову? У будь-яку. Ніхто від цього не застрахований, і тому в страхувальних конторах на це навіть поліс не виписують. Проти чого хочеш страхують, а проти каштанів — ні, бо несила. Навіть у пісні співається, що в Києві кожної осені

Каштани падають на брук —

Тук-тук,

Тук-тук,

Тук-тук,

Тук-тук…

А була саме осінь, а точніше — бабине літо. Одне слово, ніяким чарівництвом цього разу і не пахло. Бачили ми таких чаклунів! Х-ха і ще ха-ха!

Але ж…

(Продовження на наступній сторінці)