«Чорнобиль» Юрій Щербак

Читати онлайн повість Юрія Щербака «Чорнобиль»

A- A+ A A1 A2 A3

Книга перша

Все, Зона! I зразу такий мороз по шкірі...
Кожного разу у мене цей мороз, і досі я не знаю, чи то так
Зона мене стрічає, чи то украй нерви сталкера розійшлись.

Розум є здатність використовувати сили
навколишнього світу без руйнування цього світу.

(О. Стругацький, Б. Стругацький. Пікнік на узбіччі, 1972)

Минув рік з моменту аварії на Чорнобильській електростанції.

Лише рік.

Та яким далеким, ідилічно безхмарним видався нам тепер той дочорнобильський світ — спокійний, неквапливий, самовпевнений, роками немовби занурений у напівсонну, поблажливу, вседозволяючу благодушність.

Для всіх, хто прямо чи побічно причетний був до трагедії Чорнобиля, час ніби розколовся на дві нерівні частини: до двадцять шостого квітня 1986 року і після. Як влучно скаже про це одна з героїнь нашого повіствування Анелія Перковська: "Це дуже нагадало війну. І у нас, у всіх хлопців з міськкому, досі так і лишилося розмежування: до війни і після війни. Ми так і кажемо: це було до війни".

Час, що сплив після аварії, надто ж перші, найтяжчі місяці, що тривали, здавалося, цілу вічність, можна поділити на кілька епох, етапів, періодів, стадій,— називайте як завгодно,— із своїми особливими рисами і прикметами, чітко окресленими строками — від дивовижної за красою, у білосніжному цвітінні садів і повноводді річок української трагічної весни вісімдесят шостого року, яка віднині увійде у всі підручники історії, у всі хроніки і легенди людства, до глибокої туманної осені, коли в Чорнобилі відбувся мітинг: завершилися роботи по зведенню саркофага — споруди, яка закрила розлом четвертого блока.

Рік— мить в історії людства, рік не дуже великий строк і в житті будь-якої людини. Та за цей рік — ні, не за рік, лише за кілька місяців — ми всі стрімко прозріли, подорослішали на цілу епоху, ми стали жорсткіші й вимогливіші і до самих себе, і до тих, хто приймає відповідальні рішення, до тих, у чиїх руках людське існування і доля природи; ми стали інакше, суворіше оцінювати справи і вчинки, здійснені упродовж тих місяців, слова, виголошені і надруковані у цей важкий для народу нашого час.

Бо надто вже високою ціною довелося і ще доведеться заплатити за Чорнобиль.

У повідомленні ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 14 грудня 1986 року де підбито попередні підсумки розв'язання в стислі строки широкомасштабних завдань щодо ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, вражають деякі цифри і факти, що дають уявлення про складні, поза будь-якими аналогами у вітчизняній і світовій практиці роботи по консервації зруйнованого енергоблоку, виконані у важких умовах.

Повне осмислення того, що сталося (згадаймо Велику Вітчизняну війну),— справа майбутнього, можливо, далекого майбутнього. Жоден письменник чи журналіст, хоч як поінформований він був, не в змозі зробити це сьогодні. Настане час,— я вірю в це,— коли чорнобильська епопея (мене весь час не полишає думка про те, що маємо справу з епопеєю, яка своїми велетенськими масштабами торкається корінних питань народного буття — життя і смерті, війни і миру, минулого і майбутнього) постане перед нами у всій її трагічній повноті, у всьому багатоголоссі, у вдячних життєписах справжніх героїв і презирливих характеристиках злочинців, які допустили аварію та її тяжкі наслідки,— всіх треба називати поіменно! — в скупих і точних цифрах і фактах, у всій складності життєвих обставин і службових хитромудрощів, людських надій, ілюзій, у неоднозначності моральних позицій, що їх займають учасники епопеї. Гадаю, що для створення такої епопеї вимагатимуться нові підходи, нові літературні форми, відмінні, скажімо, від "Війни і миру" чи "Тихого Дону", Якими вони будуть? Не знаю.

А поки... Поки мені хочеться запропонувати читачеві своєрідний монтаж документів і фактів, свідчень очевидців — невдовзі після аварії мені випало неодноразово побувати в Зоні і в районах, прилеглих до неї.

Чорнобильський вибух ввів людство у новий період розвитку цивілізації, про можливість якого лише неясно, інтуїтивно здогадувалися письменники-фантасти. А більшість раціональних, оптимістично орієнтованих учених и технарів-прагматиків через обмеженість своєї фантазії та самовпевненість, що звідси випливає, нічого подібного передбачити не могли, та й не прагнули, очевидно. Тільки окремі, найдалекоглядніші вчені останнім часом почали замислюватися над катастрофічними можливостями неймовірної концентрації промислових та наукових потужностей. Про це свідчать висловлювання академіка В. О. Легасова, що публікуються на сторінках цієї повісті.

За кілька днів ми немовби зробили крок з однієї епохи — доатомної — в епоху незвідану, яка потребує докорінної перебудови нашого мислення. Суворої перевірки зазнали не лише людські характери, а й багато наших уявлень та методів роботи.

Доля дала нам можливість зазирнути за край ночі, тієї ночі, яка настане, якщо почнуть вибухати атомні боєголовки. Чорнобильська аварія піднесла людству ряд нових — не тільки наукових чи технічних, а й психологічних проблем, Свідомості дуже важко погодитись з тою абсурдною ситуацією, коли смертельна небезпека не має навіть смаку, кольору й запаху, а вимірюється лише спеціальними приладами, яких під час аварії, до речі, не виявилося в наявності або ж вони не були готові до роботи.

Аварія показала, що людині, якщо вона хоче вижити, доведеться розвивати нове, "приладне" мислення, доповнюючи органи чуттів і вже звичні методи досліджень навколишнього середовища (такі, як мікроскопія, хімічні аналізи) лічильниками Гейгера.

Небезпека в Чорнобилі і довкола нього була розчинена в духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикос, у пилюзі на дорогах та вулицях, у воді сільських криниць, у молоці корів, у свіжій городній зелені, у всій ідилічній весняній природі. Та хіба лише весняній?

Вже восени, будучи в Поліському районі, у розмовах з жителями сіл Вільча та Зелена Поляна я пересвідчився, як непросто нові вимоги атомної епохи входять у свідомість, у побут людей. Минулий, одвічний уклад селянського життя зайшов у суперечність з новими реаліями світу післячорнобильського: дозиметристи розповідали, що найважче, майже неможливо очистити від радіації солом'яні селянські стріхи хат; дуже небезпечне спалювання листя — і в цьому ми пересвідчилися самі, піднісши у Вільчі дозиметр до багаття, розкладеного у дворі недбалими господарями: прилад відреагував значним збільшенням цифр. Ось вам "и дым отечества нам сладок и приятен..." Через те заборонено тут використання дров, бо, як влучно сказав один лікар, кожна піч у Поліському перетворилася б на маленький четвертий реактор. Населенню завезли вугілля.

Хто ще рік тому міг знати, що підвищений рівень радіації виявляється на грибах, торфовищах, смородині, а в селищах — на розі будинків, там, де з дахів стікає дощова вода...

Будучи невідчутною, небезпека в одних посилила почуття непевності і страху, у других, навпаки, викликала таке собі відчайдушне нехтування: не один з таких завзятців поплатився здоров'ям за свою "сміливість", ігноруючи найпростіші і, треба зазначити, досить ефективні застережні заходи.

Тільки об'єктивне, не викривлене чиєюсь "оптимістичною" волею, не сховане за сімома замками таємності знання реальної обстановки, тільки дотримання раціональних застережних заходів та постійне контролювання рівнів радіації може дати тим, хто перебуває в небезпечній зоні, необхідне почуття певності. Такий один з незаперечних уроків Чорнобиля.

Перебуваючи в районах надзвичайного стану, спостерігаючи, яке величезне горе несподівано впало на десятки тисяч людей, я часто згадував наші літературні дискусії про сучасну тему, про сучасне і майбутнє роману чи новели, про позитивного героя та потребу "вивчення" (!) життя й інші речі, які здавалися нам тоді дуже важливіша. Якими схоластичними і далекими від цього життя виявилися вони там, у Зоні, коли на моїх очах розгорталася небачена драма, коли людська сутність — як це було на війні — розкривалася гранично швидко: усе маскування злітало раптом з людей, як листя з дерев під дією дефоліантів, і пишномовні базіки, які на зборах закликали до "прискорення", до "активізації людського фактора", виявлялись звичайними боягузами і покидьками, а тихі, непримітні трудяги — справжніми героями.

(Продовження на наступній сторінці)