«Леся» Микола Олійник

Читати онлайн повість Миколи Олійника «Леся»

A- A+ A A1 A2 A3

Аби хоч трохи розвіяти Їхній пригнічений настрій, батьки вирішили повезти їх до Дубна. Звідти Косачі мали поїхати до Львова, що лежав по той бік кордону Росії з Австро-Угорщиною, а малі — повернутися з Каролем додому.

Звістка про поїздку до стародавнього міста звеселила дітей. Все ж таки це було принаднішим, ніж просто сидіти вдома, очікувати, поки тебе поцілують на прощання, скажуть слухатися старших, наобіцяють купу гостинців і, зрештою, залишать біля відчинених воріт. Подорож мала бути цікавою хоч би тому, що всю дорогу старші розповідатимуть різні пригоди й бувальщини, та й що можна придумати кращого, ніж прогулянка погожого зимового дня до місць, про які стільки чувано й читано!

— Татуню, а Шура теж з нами поїде? — допитується Леся.

— Вже як тобі так хочеться, то чого ж. Їдьте всі... От позастуджуєтеся дорогою.

— Нічого нам не станеться. В шубах та валянках, нехай хоч який морозюка, — не страшно.

— Ну-ну, подивимось, які з вас герої, — жартує Петро Антонович. — Хвалитись будете потім.

У неділю всі повставали рано, та поки зібрались, поснідали, сонце підбилося височенько. Виїхали, коли на базарі вже стояло десятків зо два саней, а звідусіль, пішки і на підводах, сходився люд. Широкі, вимощені запашним сіном санки промчали засніженою головною вулицею, потім Лубенською і незабаром — за місто.

Яка кругом дивна невимовна краса! Іскриться під сонцем стужавілий сніг, аж дивитися боляче, рівно в'ються і тануть у морозному просторі ріденькі димки над поодинокими хатинками понад шляхом, темно-коричневими клаптями стеляться на обрії гайки, хутірці...

Багато розмовляти на холоді мама не дозволяє— ще, чого доброго, застудяться. Тому доводиться більше мовчати, хоч так же хочеться виявити своє захоплення. Леся всіляко намагається заговорити з матір'ю, але та відповідає одним-двома словами й одразу ж застерігає:

— Гаразд, гаразд, Лесенько, ти ліпше помовч. Закутайся гарненько й сиди.

Тільки дорослі не зважають на стужу. Кароль знічев'я погукує на коней, коли ті уповільнюють ходу, й розповідає якусь малоцікаву пригоду з свого колишнього солдатського життя.

Сухими бризками розлітається з-під копит, монотон-но підспівує, наганяючи дрімоту, зустрічний вітер, а попереду, за невисоким пагорбом, уже видніють сторожові вежі та церкви Дубна...

Невеликі одноповерхові будиночки з високими черепичними і гонтовими дахами тісно обступають просторий квадратний майдан у центрі міста. Посередині його тягнуться ряди довжелезних дерев'яних столиків, ятки, де в базарні дні продається різний крам.

Майдан безлюдний, завалений снігом. В його найдальшому кутку, біля стін кам'яних будинків, стоять ящики з покидьками, порпається, добуваючи поживу, зграя галок.

Недалеко від центру височить над містом фортеця. З півночі та сходу й надійно заступає болотиста іква, од міста відмежовує глибокий, наповнений водою рів. Зайшли у фортецю через підйомний місток.

Дітей цікавить, коли та хто спорудив фортецю, які точилися під її стінами битви, що в ній тепер... Ольга Петрівна ледве встигає збагнути все, про що її питають. А коли сказала, що колись тут був Тарас Григорович, малі аж зупинились од несподіванки.

— А я вже хотів вас розшукувати, — зустрів їх Петро Антонович. — Квитки купили, незабаром їхати, а вас немає.

Дорослі забрали валізки і пішли на перон. Слідом Кароль ніс великого дорожнього чемодана.

— Пильнуйте, Каролю, щоб не поморозили дитинчат, — наказує Ольга Петрівна. — А ви щоб не розкутувалися дорогою, — малим.

— Чи нам первина? — мовить Кароль. — Звікували в дорозі.

— А одначе будьте уважні, благаю вас.

— Воно звісно... Береженого й бог береже. Усяко трапляється.

Хтось гукнув, що йде потяг. І хоч на колії ще нічого не видно, опріч маленького клубка диму на обрії, — натовп хвилюється. Почали переставляти скриньки, забряжчали відра, чоловіки поспіхом докурюють і вибивають чорні від кіптяви люльки.

А коли з-за повороту вихопивсь і несамовито, на всю міць своїх сталевих грудей, заревів паровоз, неспокій охопив і Косачів. Малі стоять, розпачливо дивляться, не знаючи, плакати їм чи радіти. Аж тоді, як батьки поцілували їх на прощання, дівчатка не витримали. Перша схлипнула Шура, а потім забриніли сльози і на очах у Лесі.

...З Дубна поверталися надвечір.

Сани раз у раз на щось натикались, провалювалися. В дитячій уяві малювалися страхітливі постаті, які, здавалося, тільки й ждали моменту, щоб зненацька накинутись на людей. А завірюха не вщухала — сипала й сипала снігом.

Малі сиділи, зіщулившись, слухали завивання хуги та незлобиві Каролеві прокльони, які той посилав не відь-кому Раптом Михайлик штовхнув Лесю і шепнув таємниче:

— Вогник! Диви... он-он блимає...

Дівчатка заворушилися, мов прокинулись од сну, напружили зір, вдивляючись у нічну темряву, але нічого не бачили.

— Село попереду! — зраділо обізвався і дужче загукав на коней Кароль.

— Та де ж воно? — Леся аж підвелася. — Ючого не видно...

— Ондечки, — тикав рукою перед себе Михайлик.

— А я вже бачу, — мовила Шура, — ось глянь. — Вона обняла Лесину голівку, притягла ближче до себе: — Дивись прямо туди...

Тільки тепер Леся помітила одинокий мерехтливий вогник, на який вони прямували. На серці враз одляг-ло, а коли з темряви проступили невиразні обриси села і, зачувши оселю, жвавіше пішли коні, — всі повеселішали, загомоніли.

Сани спинились.

— Як ви тут? — підійшов Кароль до дітей і, зачувши бадьору відповідь, похвалив: — От молодці... Тепереньки аби нічліг добрий знайти. Перебудемо до ранку і подамося далі.

— А це село далеко від міста? — поцікавився Михайлик.

— Хто його знає. Ось розпитаємо... Ну, поїхали, бо вже таки пізнувато. — Кароль абияк примостився скраєчку саней, узяв до рук віжки.

В'їхали в село. Низенькі, напівзасипані снігом хатки стояли віддалік одна від одної, наче їх розметав сніговій. Кароль пильно придивлявся, куди б його краще попроситися на ніч, та, певне, нічого путнього не знаходив, бо весь час то притримував, то поганяв коней і невдоволено бурмотів. Зрештою він зупинився біля якихось похилених набік воріт, зліз і, наказавши Михайлику пильнувати, зник у дворі. За кілька хвилин там знявся сердитий гавкіт, який скоро перейшов у жалібне скавучання; рипнули двері, почулись голоси.

Кароль повернувся веселий.

— Ну, будемо ночувати в теплі. Не вельми, правда, розкішно, та й то гаразд. — Він провів коней у двір, під стареньку повітку. — Злізайте... приїхали.

Малі неохоче вилізли з кубельця і побрели до хати.

В сінцях, звідки вдарило гострим запахом гною, горбилася, тримаючись обіруч за двері, якась постать.

— Заходьте, заходьте, — прошамкотіла вона, коли діти нерішуче зупинилися на порозі.

Долівка, кілька невеличких, геть-чисто заснованих морозом віконець і піч, що займає майже половину хати; потріскує скалка. Вона то пригасає, то яскраво спалахує, вихоплюючи промінчиками хатні речі. Попід стінами тягнуться довгі тесані лави, що сходяться у кутку, під божницею; там же стоїть не накритий нічим, з масивними ніжками стіл; на полу під лахміттям спить дівчатко; біля лежанки висить колиска. Немовля, що лежить у ній, весь час ворушиться, схлипує уві сні.

Коли діти зайшли, з печі злізла і привіталася до них молода жінка. Звичним рухом вона одкинула назад волосся, що вибилося з-під очіпка, і заходилася біля гостей.

— Роздягайтеся, дітки, скоріше нагрієтесь, — припрошувала. — До Луцька чи звідти їдете?

— До міста, — сказав Михайлик і перший почав скидати кожуха.

— От молодчина! — похвалила його жінка. — Давай його лишень сюди. А ви, панночки, чом стоїте? — Вона підійшла до дівчаток і стала допомагати їм роздягатися.

Зайшла старенька, перевалюючись, мов качка, з ноги на ногу, внесла з сіней і поставила відро з водою, запалила нову скалку і, важко дихаючи, прошкандибала до полу, сіла.

— Чиї ж ви будете? — спитала, дивлячись одразу на всіх. — Косачеві? А вечерять вже похотіли?

Малі не наважувалися відповісти. В дорозі про це забулося, — та й чи до їжі було там! — а тепер, звісно, не вадило б. Одначе як його тут їсти? Шч, півтемрява, душне повітря.

— Ось я зараз наллю молочка... та з хлібом... — подалася стара до мисника.

— Вони його їстимуть? — втрутилась молодиця. — Аби ото тільки морочитись.

— А чим кепська страва? Одними ласощами ситий не будеш... Сідайте, дітки. — Старенька поставила кілька череп'яних кухлів з молоком, поклала окрайчик хліба. — Не соромтесь... Голод не свій брат.

Михайлик почав було відмовлятися, але стара й слухати не хотіла.

— Сідайте, не гордуйте, — припрошувала, а потім взяла дівчаток за руки і підвела до столу. Малі, спідлоба зиркаючи одне на одного, полізли на лаву.

— Ви вже й гостюєте! — мовив, нагодившись, Кароль. — Хуткі! А я ось теж дещо прихопив. — Він дістав із торбинки й поклав на стіл шинку, окраєць промерзлого й тому крихкого хліба, надрізане кільце ковбаси. Був у доброму гуморі, мов господар, що скінчив якусь нагальну роботу. — Коб це ще чарочку, то й горе б забулося, — потер набряклі від холоду руки.

(Продовження на наступній сторінці)