«Леся» Микола Олійник

Читати онлайн повість Миколи Олійника «Леся»

A- A+ A A1 A2 A3

В такі дні Леся майже не виходила з дому — читала, писала бабуні листи і через день відвідувала уроки музики. Заняття їй дуже подобалися. Вона уже розумілась на нотах, виконувала простенькі музичні етюди.

— У вашої доньки — незвичайний хист, — ділився з Косачем своїми враженнями вчитель.

Батьки й самі помітили, як Леся швидко і бездоганно запам'ятовує почутий десь мотив, не раз милувались тоненьким доччиним голоском, що бринів то безтурботно, весело, то задумливо, тужливо. Часто сестричці підтягував Михайлик — дитячий спів лунав напрочуд злагоджено, нерідко захоплював дорослих.

Одного разу батько повернувся зі служби у гарному настрої:

— Ну, Лесенько, нарешті знайшов тобі фортепіано. Не нове, правда, але хороше.

Лесиним радощам не було меж. Вона одразу ж почала складати програму свого першого концерту, розшукувала ноти, обіцяла Михайлику навчити його грати. А коли наступного дня інструмент привезли, не відходила від нього ні на крок: радила, де краще поставити, витирала пил, навіть знайшла і почепила на стіні пучок сухих чорнобривців.

— Галасу тепер буде, хоч із хати тікай, — сказала Ольга Петрівна.

Проте побоювання її були марні. Як і досі, діти поводилися чемно: вдень училися, розважались, а вечорами, коли сходилась уся родина, Леся сідала за фортепіано. Це були для неї найкращі хвилини. В музиці виливала вона свою дитячу радість, свої думки, веселі й сумні.

Перед різдвяними святами вдарили морози. Замело, завихрило надворі. Кілька днів вузенькими вулицями Луцька гуляв вітер, змітаючи з бруку снігову порошу. Він вривався в місто з-понад стирських невисоких горбів, кружляв на безлюдному майданчику біля кафедрального собору, сердито грюкав одірваною іржавою бляхою.

А коли буря вщухла і в затишші виразнішими стали пискливі голосочки снігурів і синиць, повалив густий лапатий сніг. Він сипнув зненацька, зблизька, ніби збирався давно, та все ждав нагоди.

— Зима!.. Прийшла-таки, — радо потирав долоні і хукав у них Кароль. Коли він заходив до кухні, слідом вривався мороз і безсило звивався по кутках клубками холодної пари.

— Чому ж ви радієте?

— Е-е-е, голубко... підростеш — не питатимеш. Мужицька прикмета вірна: зима без снігу — літо без хліба. Он як!

Він хутко кінчав свої справи, накидав на голову потертого жовтувато-зеленого башлика і зникав за дверима, де починався манливий, пропахлий снігом простір. Лесі теж кортіло вибігти, погратися з дітворою, з котрою через погану погоду давно не стрічалася, або просто стати і дивитись, дивитись, як кружляють у повітрі й нечутно падають на землю, на дахи будинків, на луг і річку легенькі зірчасті сніжинки. Дівчинка то підбігала до вікна, вдивлялася в білий сніг, то щось нашіптувала Мишкові, та так настирливо, що той зрештою не витримав, зітхнув скрушно і, зиркнувши спідлоба на матір, закрив підручника.

— Щось голова розболілася, — вдав із себе втомленого. — Мамусю, ми підемо з Лесею погуляємо трішечки. — І поки Ольга Петрівна наказувала, як поводитись на морозі, обоє швидко вдягнулись і за мить були на подвір'ї.

Зима! Кого не чарувала її казкова краса, кому не пам'ятний отой галас, коли качають снігову бабу, де — і радість першого снігу, і зашпори в руках, і невдоволення тим, що комусь, а не тобі, вдалося першому причепити тій бабі голову. А катання на санчатках! Летиш, примруживши очі, тільки вітер свище у вухах. А ззаду ще й ще дітвора... Одні вже їдуть, інші тільки сідають. Крик, сміх, плач — усе зливається. І так з ранку до пізнього вечора. І ні втоми, ні болю ніякого, коли перекинешся і зненацька на тебе наваляться "купою невеликою" кільканадцять товаришів. Тільки вдома виявляється, що на твоєму лейбику не всі гудзики, а руки аж тремтять від утоми, розхлюпують на скатертину напрочуд смачний, правда, холодний уже борщ.

Та хіба тільки цим багата зима! Ваблять засніжені далі, поля. Дивись на них хоч до болю в очах, а ні межі не помітиш, ні ріденької, скупо посіяної озимини — все замело, зрівняло до наступної весни...

Поки Мишко діставав з горища санчата, Леся бавилася з Джальмою. Собака скавучала, тяглася до обличчя, кружляла довкола, збиваючи сніг. Од радощів вона трохи не звалила Лесю з ніг, за що та пригрозила їй, пообіцяла зачинити в будку. Тоді Джальма метнулася по подвір'ю, розігнала курей, що греблися біля порога, заскочила в хлів і невдовзі вилетіла звідти попереду Мишка. За хвилину всі були за ворітьми, поспішали до гірки, звідки чути було дитячі голоси.

На розі вулиці Їх зустрів батько. Поруч нього ішла незнайома, тепло одягнена жінка, а за ними на санях везли небагаті пожитки, серед яких, по-дорожньому закутана, сиділа дівчинка.

— Ось, Ганно Іванівно, і мої пташенята: Михайло і Леся, — сказав батько й додав: — Доведеться, Михай-лику, вам назад повертати — гості до нас.

Ганна Іванівна лагідно обняла і пригорнула до себе малих, зняла з саней дівчинку.

— Познайомся, донечко. Це Мишко і Леся Косачеві. Я тобі розповідала про них, пригадуєш?

Дівчинка злегка кивнула головою, поволі витягла з великої, мабуть материної, потертої муфти худеньку ручку і несміло промовила:

— Мене звати Шура... Олександра.

— Сідай, ми тебе підвеземо, — запропонувала Леся і допомогла дівчинці сісти на санчата.

— Вже й подружили... Що то діти, — з ледь помітним смутком у голосі мовила Ганна Іванівна. — А од мене всі відцуралися, забули...

Ганна Іванівна приятелювала з Косачами давно. З Ольгою Петрівною разом училася в пансіоні, а через неї познайомилася з Петром Антоновичем.

По закінченні навчання їхні шляхи розійшлися. Косача і його молоду дружину направили до Новограда-Волинського під таємний нагляд начальства, а Ганні Іванівні випала трудніша дорога. Незабаром після весілля її чоловіка, Євгена Судовщикова, за "поширення бунтарських ідей" було заарештовано й вислано до Костромської губернії. Слідом за ним поїхала і Ганна Іванівна, щоб хоч трохи полегшити його страждання* Разом терпіли вони незлагоди, підтримували, як могли, одне одного. Там і знайшлася в них донечка Шура. Росла вона кволою, в холоді, а нерідко і в голоді. Подружжя жило надіями на повернення в рідні краї. Та не збулися ці мрії. Етапи, заслання підірвали й до того слабе здоров'я Євгена Васильовича. Помер він, не дочекавшись волі. А Ганна Іванівна, поховавши чоловіка та наплакавшись уволю на його могилі, поїхала з дитиною назад. Батьків у неї вже не було, а в чоловікових жити не схотіла: зреклися вони сина, а отже і її. Та притулок шукати треба було. Тоді й згадалася привітність та гостинність Косачів. Довго не наважувалась вона входити в чужу сім'ю, але нічого не вдієш. А ще коли порожньо в кишені... На її лист Косачі відповіли одразу. Вони саме збиралися до Парижа, на Всесвітню виставку, і пропонували побути цей час на господарстві, відпочити, поки знайдеться десь робота й житло.

По приїзді гостей у Косачів потіснішало. Для Ганни Іванівни і Шури у вітальні поставили ще одне ліжко, біля якого вечорами велись нескінченні розмови. Розповідала переважно приїжджа. Коли доходило до заслання, очі туманили сльози. Витирала їх, не соромлячись, гладила біляві голівки дітей, що принишкло тулились одне до одного, і вела далі. З її оповіді Леся уперше почула слова, зміст яких тільки-но розкривався перед нею, глибоко зворушував дитяче серце. Якось, не в змозі затамувати пекучої туги, залишила товариство, заплакала й вибігла до сусідньої кімнати.

— Що тобі, моя пташко? — запитала стурбовано мати. — Болить що-небудь?

Дочка заперечливо похитала головою, витерла сльози.

— Не знаю... Щось ніби давить, не дає мені дихати. Ольга Петрівна заспокоїла доньку, повкладала дітей спати й тоді звернулася до гості:

— Я забула сказати тобі, Ганно: Леся надто до всього чутлива... Кожна дрібниця її вражає. То ти розказала трохи — і досить, про щось інше почни. А то, бач, не знати що з дитиною діється.

Після цього більше говорили про звірів, природу, що Лесю теж дуже цікавило. Дещо із своїх вражень вона пробувала навіть покласти на музику і часто довше, ніж звичайно, засиджувалась біля фортепіано. Воно то гриміло від дотиків її тоненьких пальців, то обзивалося ледве чутно, приглушено, ніби десь далеко-далеко шуміла безкрая тайга, хлюпотів по камінню потік.

— А це, — пояснювала Леся, починаючи щось маршове, — втікач повертається додому.

— Овва! — сміялась Ольга Петрівна. — Та він мов із походу вертається... Насправді, Лесенько, так не буває.

— А як, як?!

— Ховаються вони там по лісах, щоб не натрапити на сторожу. Буває, що й гинуть без шматка хліба...

Дівчинка замислювалася, з веселого переходила на жалібний тон, аж поки Михайлик чи хтось із дорослих не зупиняв її. Часто діти зображували героїв улюблених книг — русалок, середньовічних лицарів чи персонажів народних казок. Здебільшого це бувало, коли батьки йшли з дому на вистави Луцького драматичного товариства чи на зібрання.

VII

В кінці лютого морози спали, і Косачі почали готуватися до від'їзду на виставку. Петро Антонович закінчував розпочаті напередодні службові справи, розпоряджався по господарству, а Ольга Петрівна переписувала з чернеток свої вірші, які мала завезти до редакцій львівських журналів, приймала знайомих, що приходили з проханням передати комусь із близьких за кордоном листа чи просто уклін.

Леся помітно змінилася. Спроба вблагати батьків узяти її з собою виявилася марною, і дівчинка засумувала. Мовчазнішим став і Михайлик.

(Продовження на наступній сторінці)