«Леся» Микола Олійник

Читати онлайн повість Миколи Олійника «Леся»

A- A+ A A1 A2 A3

Їхали, не поспішаючи, з частими зупинками по дорозі. Леся вперше подорожувала так далеко, тому все її цікавило, до всього вона уважно придивлялася.

В Корці, коли проїздили повз старовинний замок, дівчинка попросила стати, вмовила батька піти оглянути споруду.

А в Рівному, де зупинилися на ночівлю, Леся довідалась, що недалеко Дубно — місто, згадуване в "Тарасі Бульбі", — і заходилася:

— Поїдьмо, тату.

Її підтримав Михайлик:

— Це ж так цікаво, поїдьмо.

Коли б не ніч, довелося б Петру Антоновичу везти дітей на Дубенщину, а так домовилися, що поїдуть колись туди спеціально, з Луцька.

— Морока мені з вами, — вдавано сердився батько. — Будете надокучати — нікуди не повезу.

Малі притихли, та наступного дня, як тільки здалеку заблищали на сонці високі бані луцьких церков, знову своєї:

— А ото що?

— А там? — тикали пальцями в простір.

— Ой, скільки хрестів! Глянь, мамо.

— Та бачу, бачу, — відповідала розчулена дитячим щебетанням Ольга Петрівна. Дорога, свіже повітря трохи розвіяли її смуток. Вона з цікавістю дивилася на обриси незнайомого міста, де доведеться прожити хтозна-скільки років.

— Ну от ми і вдома, — сказав Петро Антонович і ніжно стиснув гарячу, мабуть від хвилювання, руку дружини.

Місто невелике, з зеленими околицями та острівцями дерев і сквериків між низенькими будинками. Над усім цим височать громаддя старезного замку, собору, костьолів, церков. Вони стоять, мов свідки давноминулих часів, похмурі, мовчазні...

В'їхали на рівну, обсаджену молодими стрункими тополями Лубенську вулицю, що вела до центру. Обабіч туляться низенькі дерев'яні хатинки, часто з прогнилим гонтовим дахом. У тісних, захаращених двориках 1 біля них, на моріжку, бавляться замурзані дітлахи.

Вони цікавими оченятами проводжають фаетон, з якого, крім Лесі і Михайлика, виглядає капловуха Джальмина голова.

Ліворуч будиночків рідше. Вузенькі клапті городів, що тягнуться за ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звивається річка. Вона кидається з боку на бік, ніби шукає вигіднішого місця, але всюди натикається на загату і, вируючи, сердито тікає далі.

— Яка це річка, тату? — цікавиться Леся.

— Не знає... Стир! — поспішив відповісти Михайлик. — Правда ж, тату?

Петро Антонович ствердно киває головою, додає, показуючи на замок:

— А он там — старе місто, бачите? Там і будемо жити.

Діти уважніше придивляються до того місця. Воно здається острівцем, утвореним дугастим заворотом ріки і каналом. Здалеку це нагадує лук.

У центрі вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за невисоким муром, біліють крізь густе плетиво каштанів кам'яні стіни собору.

Ольга Петрівна перехрестилася, важко зітхнувши, глянула на чоловіка, але той не помітив її погляду.

— Петре, — обізвалася вона згодом веселіше, — а місто чистеньке, акуратне. Мені навіть подобається. Петро Антонович усміхнувся вдячно.

— От і гаразд. Поживемо — звикнемо.

— А я вже звик, — обізвався Михайлик. — Скоріше б літо — купатися тут є де! Правда, Лесю, будемо купатися? А на зиму купите мені ковзани, тату?

— А нам з Лілею санчата.

— Гаразд, гаразд. Тільки не все зразу. І з умовою:

слухатися мами.

За місточком, що сполучав нове і старе місто, пряма брукована вулиця розгалужувалася на кілька покручених вузеньких провулків. Один з них вів до кафедрального собору, під високими мурами якого тулився чепурний двоповерховий будиночок. Леся ще здалеку помітила біля нього Кароля, показала Михайликові, і обоє радісно замахали рученятами.

— Тут? — спитала тихо Ольга Петрівна чоловіка.

— Другий поверх. Оце наші вікна, — показав Петро Антонович, коли під'їхали до будинку. Він легко зіскочив і допоміг кучерові заїхати до двору, де вже стояла підвода з хатнім майном. Пара зголоднілих за дорогу коней пожадливо їла отаву.

Як тільки зупинилися, Джальма прожогом кинулася з фаетона і миттю опинилась біля Кароля, обнюхала його, неначе впевнюючись, чи це насправді він, зіп'ялася йому на груди, а потім радісно забігала по двору.

Поки розпрягали коней. Косач допоміг зійти дружині, позсаджував дітей і повів усіх до квартири. Широкими залізними сходами піднялися нагору, пройшли невеличким коридорчиком і опинилися перед дверима.

Помешкання з трьох просторих кімнат, вікнами на захід, на місто. В кімнатах було порожньо, лише в передпокої лежали кілька клунків, дрібні речі, які встиг уже внести Кароль.

— Це ми тут будем жити? — допитувалася Леся. — Мені подобається, гарно.

Деякий час сім'я милувалася містом, широкими луками, що тяглися вздовж річки, мальовничими околицями в жовтавій зелені.

— Ну, любі мої, скоро ніч, — мовив Петро Антонович. — Давай, Оленько, влаштовувати своїх пташенят...

Чоловіки вносили ліжка, Ольга Петрівна з Лесею почали розкладати на них перини, готувати постіль. Михайлик допомагав старшим. Тільки маленька Ліля, тримаючись за стіни, раз у раз падаючи і знов підводячись, безтурботно гуляла по кімнатах.

V

Перші дні минули в клопотах. Леся допомагала матері порядкувати, бігала до крамниці, читала. Надходив час віддавати дітей до гімназії, але Ользі Петрівні ніяк цього не хотілося, вона вважала, що сухі науки вб'ють у них всяку індивідуальність. Тому порішили, що Михайлик і Леся навчатимуться вдома, з репетитором;

поки ж його не було — керувала навчанням мати.

Ольга Петрівна дістала підручники, виробила розпорядок дня, за яким малі кілька годин щодня віддавали науці.

Лесю більше цікавили література, мови й історія, захоплювало все героїчне. Якось, почувши ім'я Жанни д'Арк, вона весь вечір не давала матері спокою, аж поки та докладно не розповіла про подвиг юної француженки.

Ольга Петрівна часто читала дітям про Пугачова, Степана Разіна, Устима Кармалюка. Про Кармалюка Леся чула багато — спогадами про народного героя і про ті страшні для панів часи жила біднота.

Одного разу, під час ярмарку, що збирався неподалік їхнього будинку на просторому майдані, Леся побачила, як сліпий, висушений літами кобзар, примостившись біля чийогось воза, співав жартівливих пісень. Навколо зібралося чимало цікавих — хто сидів на моріжку, а хто зіпершись на воза, попихкував люлькою. Леся й собі протиснулась і стала біля старого. Низькорослий, у брудному полотняному одязі і в личаках хлопець-поводир сумно глянув на її чистеньке вбрання і перевів погляд на свій вилинялий під дощами та сонцем кашкетик, в якому лежало кілька мідяків.

Кобзар закінчив "Ой що ж то за шум учинився", щось запитав у хлопця і звернувся до присутніх:

— А що, люди добрі, мов старий перебендя одспівав своє, розносив голос по шинках та панських хоромах?.. Чом не смієтесь? — Він водив більмами незрячих очей" ніби відшукував того, хто мав відповісти. — Гай-гай, та ви наче поніміли. Видно, одучили вас пани веселитися.

— Стривай, кобзарю, не кепкуй, — обізвався високий, у засмальцьованім одязі ремісник, що стояв поруч Лесі. — Не те співаєш, от і мовчимо. Не до жартів. Тут угору не дають глянути, а ти про комарика.

Байдужно-веселе обличчя старого ураз споважніло, на чолі поглибшали зморшки.

— Спасибі, чоловіче, за правду. Кажеш, лютують пани? Випустили маніфест про волю, а чесний люд у ярмо запрягають. Погибелі на них немає...

— Знайдеться, діду. Тягне вовк, потягнуть і вовка. Та так, що й дух з нього вийде, — запевнив ремісник.

— А звісно, коли гуртом... громадою, — загули навколо, пожвавішали селяни.

Кобзар знову поставив на коліна бандуру і звично забігав пальцями по струнах:

За Сибіром сонце схо-о-о-дить,

Хлопці, не зі-і-івайте,

Ви на ме-е-не, Кармалгока,

Всю наді-і-ю май-те-е...

Леся намагалася вловити кожне слово, в її уяві поставав нескоримий Кармель, що не раз міряв з кайданами на ногах шлях сибірський дальній.

Всі слухали, в задумі схиливши голови. Ніхто й не помітив, як до гурту підійшов жандарм. Він постояв ззаду, прислухаючись, а потім кинувся до кобзаря:

— Ану геть, лайдаче! Ти що тут варнякаєш? У буцегарню закортіло? — Він узяв старого за плечі, сіпнув і грубо вилаявся.

— Божий я чоловік, хіба не бачиш? — обізвався старий. — Христа на тобі немає.

— Ну, ну, побалакай мені! — гримнув жандарм. — Забирайся під три чорти. А ви чого роти пороззявляли? — визвірився на селян. Ті помалу почали розходитись.

Лесі стало шкода кобзаря і хлопця, але як їм допомогти — не знала. Вона чомусь сподівалася, що чоловік, котрий стояв поруч неї, неодмінно заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник.

Старий устав, перекинув бандуру за спину і почвалав, тримаючись за поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, і знову їй чулася пісня.

"А чому жандарм гримав на нього?" — спливло на думку. Пригнічена, пішла додому.

Ввечері Леся довго не лягала спати. Батька саме не було — десь поїхав у справах, і вона, влаштувавшись за його столиком, пригадувала подробиці баченого, нерівним дитячим почерком вписувала пісню у свій заповітний зошит.

"Зібрав собі хлопців славних..."— виводила, роздумуючи над рядками. — А чого ж тепер ніхто їх не збере?"

(Продовження на наступній сторінці)