«Леся» Микола Олійник

Дуже смішила Михайлика й Лесю пригода з Енеєм. Ну й кумедний же він, цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Енеїди" зайняло щось із тиждень, і весь цей час малі — що б не робили — згадували найцікавіші місця поеми. Ото гуляють собі, бавляться, а потім Михайлик чи Леся біжать і питають: "Мамочко, а чого то про Меркурія в тій книжці пишеться: "Прискочив, мов котище мурий"? Адже він бог?" І Ольга Петрівна терпеливо пояснює.

Чи не найбільшою родинною подією були літературні вечори. Леся навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, і теж захопилася літературою. Найпершим самостійно нею прочитаним твором була подарована матір'ю книга "Про земні сили", з якої дівчинка дізналася про величезні багатства Землі та її походження. Потім — "Український орнамент", "Кобзар", поезії Мі-цкевича, казки Андерсена й Шпільгагена. Казки Ольга Петрівна перекладала для дітей сама, бо українською мовою їх не видавали.

Домашні літературні читання починала Леся якимсь уривочком чи віршем. Ольга Петрівна декламувала свої поезії — найбільш про природу та красу рідного краю, про могутній Дніпро, що несе свої води через усю Україну. Сьогодні докінчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою приліг на канапі, посадовивши малих поруч, а невисока на зріст Ольга Петрівна майже сховалася в глибокому м'якому кріслі.

Читала вона спокійно, повагом. В дитячій уяві поставали картини звитяжних подвигів. Як дійшли до того місця, де вороги глумляться над беззбройним Остапом, у Лесі виступили на очах сльози, їх, можливо, ніхто й не помітив би, та дівчинка, мабуть ненароком, схлипнула.

— Що тобі, доню? — занепокоївся батько.

— Нічого... Я більше не буду... — Витерла кулачком вії. — Але чому... хіба його не можна було врятувати?

— От тобі й маєш! — розвела руками мати. — Хіба можна так, Лесю? Це ж книжка...

— А в книжках хіба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" — то свята правда. Ольгу Петрівну обеззброїло таке питання.

— Авжеж, Лесю, — втрутився батько. — Книжкам треба вірити. Та, бачиш, Остап і смертю своєю послужив вітчизні. Загинув, а таємниці не видав... Плакати все ж таки не годиться.

Читання закінчили. Петро Антонович почав оповідати свої мисливські пригоди, і Леся повеселішала. Мати показала їй новий узор, обіцяла дістати заполочі, щоб його вишити.

На ніч Ольга Петрівна провітрювала спальню, і Леся, лежачи під ковдрою, чула, як у садку сонно зітхав між гіллям вітер і десь далеко, мабуть на околиці міста, співала молодь.

Якось Ольга Петрівна пообіцяла дітям на Купала повезти їх до знайомих, що жили в сусідньому селі Жабориці.

Напередодні свята Леся нагадала матері про її обіцянку.

Виїхали наступного дня опівдні і незабаром були на місці. Село чимале. Біля дворів попідмітано, хати побілені, а призьби підведені червоною глиною. Святковість псував хіба що похмурий вигляд напівзогнилих хатинок, що траплялися то по один, то по другий бік широкої піщаної вулиці.

Садиба знайомих містилася на протилежній околиці. Невеличкий дворик, хата з квітниками під вікнами, садок.

Поки Ольга Петрівна привіталася, роздала гостинці та погодувала Лілю, почало вечоріти.

— Мамочко, ходімо, а то ще спізнимося на Купало, — шепотіла на вухо матері Леся. Вона вже встигла познайомитися з дітворою і рвалася на вулицю.

— Ольго Петрівно, та відпустіть їх, нехай ідуть собі гуртом, — порадили господарі.

Діти ніби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже були за порогом, у дворі, де їх нетерпляче ждала малеча.

За селом, на пагорбі, чималий вигін. Тут завжди святкували Купала. Місце безпечне, поблизу ніяких будівель. До того ж і річка близенько.

Дітвора прибігла саме тоді, як дівчата почали вбирати невисоку гіллясту берізку, вкопану серед вигону. Одні в'язали в пучечки принесені з собою квіти, плели вінки, інші розвішували все те на деревце. Хлопців ще не було, але про них застережливо вже співали:

Ой на Купала вогонь горить,

А нашим хлопцям живіт болить.

Ой нехай болить, нехай знають,

Нехай Купала не займають.

Коси в дівчат заплетені, кожна у віночку, а сорочки з тонкого полотна так уже вибілені та вишиті різними узорами, що не надивишся. Були між ними й бідніші. У тих — сіренькі спіднички, скупо вишиті сорочки з десятки, на ногах — постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти, тихо-журливо скаржаться на свою доленьку:

Не куй, зозуле, на ліщині,

Ще й накуєшся на калині;

Не плач, Марисю, у матінки,

Ще й наплачешся у свекрухи,

Через пороги ступаючи,

Чужі звичаї переймаючи.

— Ну й завели, дівчатонька, — обзивається повновида вродлива дівчина. — Цур їм, злидням тим! Давайте іншої, веселішої.

Ой на Купала-Купалочка

Не виспалася Наталочка,

Погнала бички дрімаючи,

На кілки ніжки збиваючи, —

почала вона.

Леся уважно слухала, стежила допитливими оченятами за кожним рухом тих, що вбирали берізку. Хтось приніс різнокольорові стрічки, свічечки — і їх теж прикріпили на гілочках.

Невдовзі ватагою прибули хлопці. Вони принесли тріски, хмизу для купальського вогнища. Незважаючи на протести дівчат, один козуб одразу ж підпалили, встромивши посеред нього тичку, щоб вогонь піднімався вище. Вогнище затріщало, вгору метнулися іскри. А парубки тим часом закурили. Декотрі поривалися до Купала, та марно. На берізці вже палали свічечки, а дівчата, побравшись за руки, водили біля неї таночок, насміхаючись із хлопців:

Ой на горі під буйним вітром

Не чули хлопці зозулі літом.

А як почули, полякались,

В глуху кропиву поховались.

Парубки спочатку мовчали, а потім, видно, терпець їм увірвався, бо раптом посхоплювалися, вихопили з вогню по віхтю і кинулись розганяти дівчат. Ті закричали, розбіглися, та коли нападники відійшли, знову повернулися — і своєї. Тоді й хлопці хором відповіли:

Наша дівка по знаку —

Несе чорта у глеку;

Як чорт стрепенеться,

То й глек розіб'ється...

Лесю теж узяли в коло, наділи на неї вінок. Ну, а Михайлик — той в іншому гурті, серед парубків. Там уже стрибають через вогнище, змагаються, хто сягне вище і далі. "Хоч би в вогонь не потрапив", — турбується Леся про братика. Та скоро про все забуває. Де там, хіба до цього!

Ой наші хлопці стрільці, стрільці,

Забили жабу в корчі, в корчі, —

знову співають дівчата. Хлопці вдають, що не чують, а дівчата не вгавають:

Ой Іван каже: "Ряба жаба!"

А Степан каже: "Моя баба!"

Андрій каже: "Переріжмо!"

Терешко каже: "Цілу з'їжмо!"

— Нумо, друзі, — лунає серед парубків, — покажемо їм: жаба то чи баба! — І вони хапають дівчат в обійми, намагаються поцілувати. Вереск, голосна незлобна лайка.

А недалеко, тут же таки на вигоні" другий купальський стан. Там зібралася дітвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена в землю чимала вербова гілляка, щедро обвішана квітами, поміж якими блимають куценькі, з мізинець завбільшки, свічечки, зліплені з потай узятого в запічку воску. Галасу й тут не менше. А коли він стихає, чутно різноголосе:

Ой купався Іван

Та й у воду упав.

Охо-хо-хо-хо!

Та й у воду упав.

Лесі цікаво побувати скрізь: вона вперше на такому гучному святі. Хочеться все побачити, збагнути. Ось підходять кілька молодиць у червоних хустках з торочками, дідусь у брилі і латаній-перелатаній свитці.

— А що воно таке — Купала? — звертається Леся до брата, вибігши з кола. Вона передбачає, що Михайлик не відповість, але її питання почує дід. А він напевно знає. І справді, той повертається до неї, приглядається вицвілими очима, пояснює:

— Вельми давнє це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. — Він поволі сідає, спираючись на ковіньку, випростує ноги. — Горе старому, уже й сісти важко, — скаржиться. Підходить іще дітвора. — Так ото, — веде дід, — жили колись люди і велику біду терпіли од нечистої сили: то вона, клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить. Довго терпіли. А тоді обрали з-поміж себе найхоробрі-шого, дали йому меча двосічного, і пішов той сміливець болотами глибокими та лісами темними. Ходив день, ходив місяць, а таки вистежив тую погань і поборов її. Сталося це вночі, а на ранок, дітки, заграло сонечко, все земне звеселилося...

Змовк дідусь, дивиться на веселощі і сміється безгучно.

— Дідуню, що ж потім? — допитується Леся.

— Ач, яка цікава, — гладить її по голівці. — Ти ж чия будеш? Нетутешня, бачу.

— Ні, з міста ми. Косачеві, може, чули, — обзивається Михайлик.

— То вас тут аж двоє! — дивується поліщук. — Косачеві, кажеш? Як не знати!

Радість бентежить Лесине серце: оцей дідусь знає їхнього тата. От коли б він зайшов до них — хіба ж стільки розказав би всякої всячини.

(Продовження на наступній сторінці)