Osvita.ua Середня освіта Українська література К Маруся Чурай

Маруся Чурай

Читати онлайн історичний роман Ліни Костенко "Маруся Чурай"

A- A+ A A1 A2 A3

Вона ні слова не сказала праву.

Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

Тоді сама Бобренчиха, вдова,

суду сказала у тії слова:

— Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.

Я знаю все, так наче там була.

В ту ніч вона сама його до себе,

розпутниця, обманом затягла.

Яка стоїть немов свята та божа.

Ото така вже вдача потайна.

Бо на обличчя з янголами схожа,

але в душі — то чистий сатана.

Якби я вам про неї розказала,

що говорив про неї хто кому!

Вона в Полтаві світу зав’язала

хіба Грицькові тільки одному?!

І осінило раптом Горбаня:

— А може, то було якесь дання?

Якесь чар-зілля або привороти,

і він не зміг його перебороти.

Тому й зайшов од Галі до Марусі,

улігши тій диявольській спокусі.

А зілля річ, ви знаєте, капризна —

тут воно чари, тут воно й трутизна.

Суддя сказав, що випадки були.

Комусь колись чогось там підлили.

Було це діло досить голосне,

і сліз пролито більше як доволі.

І все ж є щось не до кінця ясне:

чи не було чиєї злої волі?

В цих справах поруч —

правда і брехня.

— Я, як суддя, вважаю особисто,

чи це була отрута, чи дання,

а в кожнім разі це було убивство.

Горбань сказав, що й сумніву нема.

Звичайно, вбивство. Та іще й нецнóта.

Він, як Горбань, вважає зокрема:

їй треба дьогтем вимазать ворота!

(Тут принагідно варто зауважити,

що дьогтю він мав, справді, предостатньо,

оскільки він, як виявилось потім,

"з комори мєской потай дьоготь крав",

за що і був поставлений пред врядом.

А втім, і згодом він ще війтував.

І вже аж гетьману Дем’яну Многогрішному

уже аж на полковника Жученка

устиг іще й "крамулку" довести).

Пушкар сказав, що так-то воно так.

Не шануватись дівчині негоже.

Але ж і з Гриця добрий був лайдак.

Тут, товариство, дьоготь не поможе.

Бо незалежно, що то за пиття

і що там мовить злість тисячоуста,—

не хто ж, а він звів дівчину з пуття.

І то була любов, а не розпуста.

Тоді вдова Бобренчиха озвалась:

— Та вуха ж в’януть на таку олжу!

Вона сама Грицькові нав’язалась.

— В який би спосіб?

— Зараз розкажу.

Було це, люди, на Петра Капусника,

якраз на самий сонцеповорот.

Я мала, люди, сина не розпусника.

Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,

він як сказився, геть одбивсь од рук.

Хай вам розкаже Процик Кулевара,

Семен Капканчик і Ромашко Струк.

Він перестав ходить на вечорниці,

не зачіпав дівчат і молодиць.

А все ходив до тої чарівниці,

недарма в річці топлять чарівниць.

Вона його їднолітка, панове.

Пора кебету мати на плечах.

Я вже й варила зілля полинове,

щоб мій Грицько від туги не зачах.

А він — весь там! Якраз перед походом

не спалося мені, як на біду.

Грицько устав та шась поза городом.

А я тихенько назирці іду.

Отож спинилась по той бік цибулі.

А там вже луг, роздолля для бджоли.

Стою собі та й думаю: а дулі,

щоб ви мене круг пальця обвели.

Взувачки мала, постільці свинячі,

щоб не шамтіло — шерстю догори.

Трава ж м’якенька...

Коли щось манячить

од Чураїв, туди, в осокори.

А вечір темний. Хмари як повісма.

Гора шумить... Було перед дощем.

Вона ж на шиї так йому й повисла! —

то я собі й засіла за кущем.

Хтось засміявся якось недоречно

Мартен Пушкар бровою ворухнув:

— Вчинили ви, сказати б, нестатечно.

Який вас біс на тоє подоткнув?

— У мене син одинчичок, панове,

і запечалля на душі одне,

одна у серці шпичечка тернова, —

не дай же бог, у прийми дремене!

— Ну, добре, як воно вам ув охоту,

то діло ваше, хоч воно і гріх.

Ви, мати, знавши отаку нецноту,

чого тоді ж не розлучили їх?

— Щоб у заміжніх погубив підметки?

Чи, як чернець, скоромився мирським?

Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,

котра тягалась бозна-де і з ким!

Тут як підскочить Таця, як змережить,

шумка спідниця, з десяти аршин:

— Орихно, трясця мене держить!

Ти хоч на мене, суко, не бреши!

— Це я брешу?! Особи урядові,

та хай же бог усю мене, як є,

як щось отут збрехала я судові

і на душі й на тілі обіб’є!

Я прόшу о святую справедливість!

Вдові звеліли сісти й не клясти.

А Таці за губи неповстягливість

Два хунти воску в церкву принести.

Насилу втихомирилась кобітка.

По тόму був припозваний за свідка.

Семен Капканчик, хлопець непитущий,

з котрим Грицько був приятель найдужчий.

Звеліли ми Капканчику Семену

казать судові правду нестеменну.

І він сказав:

— Тут кожен щось говоре.

Вже той Грицько чутками так обріс.

Ну, бо кому якого батька горе?

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

Ось тут і суд на тому зупинився,

що знали ж всі, і Галя не глуха,

що сватав ту, а в тої опинився.

А хто із нас, як кажуть, без гріха?

Це як у пісні:

"Ой у полі три криниченьки.

Любив козак три дівчиноньки,

чорнявую та білявую,

ще й рудую препоганую".

І було йому дуже сутужно.

Рудої, правда, не було.

Була чорнява та білява.

Смалив до двох,

то й попалив халяви.

А тра було порвати все на ділі,

та ще з півгоду виждати тоді.

То це б сиділи в Гальки на весіллі,

а не отут балакали в суді.

Загомоніли люди, закивали,—

що там казати, всі парубкували.

І всім усе зробилося ясне,

хтось і слівце сказав уже масне.

Тоді устала мати, Чураїха,

і сказала так:

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,

а добродію наш!

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.

Он сидить писар, Туранський Ілияш.

Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати

моє смутне, зацьковане дитя?

Чи ж вигадає суд і магістрати

страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.

За крок до смерті, перед вічним сном,

одного прόшу:

у мою дитину

не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки,

сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,

прийняв присягу Шибилист Яким.

— Даруйте... я... незвичка промовляти,

Хотів сказати річ іще таку:

Марусю знаю ще із немовляти

і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.

Чи на суді була вона коли?

Проз їхній двір тоді я саме їхав,

коли Грицька на цвинтар повезли,

Чи рвала мати так на собі коси,

як задзвонили по його душі?

Та він же їй як рідний син і досі,

у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала

та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала —

за курку, за телицю, за межу.

Все нíколи. То в них і повелося:

сьогодні ситий, бо учора їв.

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,

то полюбилась хлопцеві Маруся,—

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка,—

про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебула!

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.

— Хай бог почує сльози удовині! —

Бобренчиха зайшлася від ридань.

— Панове суд! Я вірю цій людині,—

сказав Пушкар.

І втрутився Горбань:

— А чим довір’я ваше обґрунтоване?

Ведете суд на хибну колію.

— У мене, пане, слово не куповане,

і я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,

то хай мені подивиться у вічі.

— Панове!

До Мартина Пушкаря

тут посланець прибув із Січі.

...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.

Віддав чолом і мовив хрипкувато:

— Полковнику, вам лист від кошового.

— Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.

Якісь новини?

— Обступає ворог.

Богдан козацтво стягує під Білу.

Потрібна поміч. І потрібен порох.

Потоцький йде назустріч Радзивіллу.

Зірвав полковник повагом печатку.

І поки він листа того читав,

(Продовження на наступній сторінці)