«17 хвилин» Майк Йогансен

Читати онлайн збірку оповідань Майка Йогансена «17 хвилин»

A- A+ A A1 A2 A3

Раптом щось зашаруділо в сусідній кімнаті. Явень зблід і одняв свою руку.

"Киньте жарти— що там у тій кімнаті?"— сказав він і взяв в руку свої сандали.

"Я вам сказала— там мій покійний чоловік"— одповіла вона глухо.

Явень гарячковими рухами взувся; йому затрусились коліна.

Вона скинула спідницю, підійшла до дверей і розчинила їх. Двері приходилися просто проти канапи. Явень звівся на ноги й узяв портфеля. В манесенькій кімнатці стояло ліжко— на ньому щось лежало, накрите ковдрою.

— Нема револьвера— подумав він і схопив женщину за руку.

"Ідіть, здійміть ковдру". (До виходу було два кроки).

"Ти боїшся, ціпунчик!"— сказала вона насмішкувато; увійшла в кімнату і зірвала ковдру з ліжка. На ліжку лежав вусатий чорнявий чоловік.

Явневі перетяло дихання.

"Та йди-ж подивись"— сказала вона.— "Ось". Вона підняла чоловікові ногу й пустила. Нога мляво гепнулася на матрац.

(Під ліжком нічого не було).

Явень швидко підійшов і доторкнувся до мерцевої руки. Вона була холодна. Явень глибоко зітхнув.

"Зачиніть ці двері"— сказав він і вийшов.

Вона вийшла слідом і зачинила двері. Явень добув з портфеля п'ять карбованців, поклав їх на стільця й пішов до дверей.

В цій хвилі в вихідні двері постукано.

Тепер злякалась дама. Жах перекривив їй обличчя.

"Ідіть мерщій сюди"— зашепотіла вона.

Явень узявся за гачок.

"Ідіть сюди"— з невимовним жахом пробелькотала женщина.

Хтось дужою рукою сіпнув двері, аж ляснув гачок.

Явень навшпиньки підбіг до женщини.

"Майте на оці, що в мене револьвер"— прошепотів він, увійшов у кімнату й зачинив двері. Стало темно мов у льоху — в кімнатці не було вікон.

Він чув (серце калаталось), як вона одчинила вихід і почала щось шепотіти.

Щось торкнуло його в ногу. Явень одскочив на два кроки й засвітив запальничку. Чоловік лежав нерухомо. На краю ліжка сидів кіт і облизував голу ногу мерця.

Серед шепоту Явень почув другий жіночий голос.

"Він умер"— сказала дама.— "Через те я й прохала вас прийти".

"Де він, пустіть!"— розтявся одчайний, пронизливий, знайомий Явневі голос.

Щось завовтузилось у сусідній кімнаті, двері розлетілись, і друга женщина вдерлась у кімнатку.

Перед Явнем стояла його жінка, Люся Явень.

17 ХВИЛИН

В квітні числа . . . електрика загасла в Харкові на 17 хвилин (факт).

Я вийшов з парадного в квітні в п'ятій годині вечора й озирнувся навколо. Я міркував, де піти. Вільний, вогкий вечір. Свято.

Я ще раз подивився навкруги й нічого не побачив. Потім поволі повернув і пішов на схід.

Купами йшли люди, парами дріботіли жінки, закликаючи оглянутись на них і спіткати сизоокий погляд цікавих очей.

Попереду шкандибав старикан у чорному пальто з оксамитовим комірчиком, на якому злидні виялозили з десяток років. На крислату, мов з грушевого коріння висічену, потилицю, на сиве наїжене волосся насунутий англійський військовий кашкет.

Я не люблю йти за старими, я випередив його й пішов спроквола далі.

Майнув трамвай — він мене обганяє, як я колись пішки обганяв конку. Блиснула вітрина з вовком і схрещеними рушницями, мигнули коробки з цукерками, й я дійшов до Університетської горки.

Перед горкою я вийняв цигарку й узяв у зуби. Зійшовши десять ступенів, на ґанку, я дістав сірники й оглянувсь назад.

Катеринославська простяглась синявою стрілкою на захід — на заході під вечірнім сонцем вона зійшлася вороненим жалом і вп'ялась у темно-сизу хмарку.

Я оглянувся назад і побачив старого в пальто з оксамитовим комірцем. Він дійшов до горки, пересік трамвайну путь, дійшов до хлопців з одеським ванільним шоколадом і раптом став.

З гори я бачив: він оглянувся навколо невидющими очима...

Я відчув це по його постаті — він оглядався навколо, але нічого не бачив.

Ще раз він огледівсь. Зненацька він повернув і пішов назад по Катеринославській. Він нічого не забув — все було гаразд — він не зробив жодного похапливого жесту — він спокійно пішов назад, шкандибаючи кривими ногами, в тяжких американських бутсах.

Це професор! Скоріше гімназіяльний учитель. Я знаю, як він живе. Він ліберал, але кляне Радянську Владу. Він читав трішки Шевченка, але й досі не вивчився української мови, хоч живе в Харкові з десяток, більше! років. Він тягав на собі борошно зимою й стара пекла йому на залізній пічці хліб. Дітей у нього немає або вони десь поїхали — ага! — син його втік із Врангелем...

Все це було ясно, як квітневий вечір, коли навіть каламутна смердюча Лопань відсвічує аристократичним фіолетом.

Але чого він пішов назад? Він не гуляє, він швидко шкандибає кривими ногами в слонових американських бутсах.

Я запалив цигарку й зійшов східцями вниз. Старий дочвалав уже до Лопанського мосту. Я додав ходи й пішов за ним на двацять кроків позаду.

Старий невпинно шкандибав ревматичними ногами. Він зійшов з мосту й перейшов на лівий бік. Я пихнув димом — мені довгенько доведеться за ним іти. В коробочку було ще з півтора десятки папірос.

Раптом Старий спинився перед вітриною, де стояли піраміди жовтого, ясного вина й тьмавих запіканок.

Що таке?

Я став — неймовірно здивований. Поз мене пройшла пара лакових черевичків поруч із жовтими чобітками. Виринув дядько й сказав, що він хоче їсти й як-би не посуха, то його не було-б тут у городі. Але я не бачив, я дивився на старого. Знову він оглянувся невидющими очима. Я сховався за дядька й вигріб з коробка жменю цигарок.— Бачите, у мене нема грошей.

Старий ще постояв з пів секунди, повернув і пішов далі.

Я обійняв дядька за плечі й тихенько одвернув його від себе: — мені треба йти за старим.

Люди йшли назустріч і відставали по путі. Я дивився на жінок у модних пальто з прекрасними ніжками. Колись я так сильно хотів, щоб вони були мої роздягались у мене в кімнаті й лягали взуті на ліжко. Я сильно хотів і вечорами блукав по вулицях мов гидке каченя серед лебедів. Тепер я дивлюсь на них прихильно й зневажливо. Я знаю, що вони мене хотять не менше, аніж я їх, а багато навіть більше.

Я знаю дуже точно, скільки коштують лакові черевички на дамських ніжках, Я знаю, яка буде така ніжка, коли її роззути. Вона трішки менша за мою жилаву ногу пішохода, на ній скацюрблені, намуляні пальці з коротко, аж над м'ясом обрізаними нігтями...

Але все-ж таки цього вечора я прихильно дивлюсь на похітливий вигин підборів. І я знаю, що дівчинка в червоній хустці...

Вона штовхнула трішки старигана й він глянув на неї. Тепер мені не треба було придивлятися — я знав наперед, що він її не бачив і, наче спіткнувшись об дерево, зашкандибав далі.

Пройшло Ще двоє дівчат у червоних хустках, ще троє хлопців із ними — чого це їх так рясно?

Вони йдуть зі зборів, заклопотані й веселі.

Старий шкандибав далі.

Коло Ярославської він знову перейшов на другий бік. Сонце потемніло — коло пивної стояла вже проститутка. Слюсарі з електричної сказали їй щось — вона дзвінко й весело відповіла матернім словом. Але слюсарі пішли далі.

Старий проминув дві вулиці й спинився перед обшарпаними дверима, немов вагаючись.

Я став як стій — це була більярдна. Ага, я-ж забув, що він не бачить — він може спинитися перед стовпом, перед порожньою пивною пляшкою, перед молодим економістом, що обмірковує статтю про виробничі відносини в Китаї, перед жовтим кавказцем, що за п'ять копійок хоче наглянцювати його американські бутси.

Але зараз він стояв перед більярдною:

КАФЕ БИЛЛИАРДНАЯ.

Кафе. Я знаю, ні в одній більярдній зроду не пахло кофе. Там можна купити горілку й напувати нею в задній кімнаті наміченого фраєра.

Старий пересмикнувся на обличчі й полапав клинцювату сиву борідку. Потім він узявся за клямку. Він увійшов до більярдної.

— Тютюновий газ сивим серпанком сповивав спітнілі фігури з виряченими очима й тремтючими руками, що, здіймаючи вгору тонкі киї, сновигали в тумані навколо столів.

Навкруги на лавах сиділи жуки, одягнені під денді, під студента, під червоноармійця, під голодного заробітчанина, під наївного бухгалтера, під шикарного службовця Кожтреста.

Старий притулився спиною до напису

ИГРА НА ДЕНЬГИ СТРОГО ВОСПРЕЩАЕТСЯ.

й дивився, як спійманий фраєр виклав на зелене сукно червінці й висипав срібло.

Старий машинально помацав кишеню й ніби злякавшись вискочив з більярдної.

Стемніло. Зникли червоні хустки, робітники спішили додому, дядько ладнався спати коло ґанку.

Поспішалися дами, що продаються оптом на термін не менше двох тижнів і ліниво ваги-переваги йшли дами, що продаються вроздріб на термін не менше півгодини й не більше, як на одну ніч.

Гімназіяльний учитель спішив — він віддав серце Корейському на ціле життя.

Він повернув на Усівську й вийшов над залізницю. З Києва пригурткотів потяг, що не привіз йому його сина.

Я прикурив у проститутки й став.

Старий дивився не на потяг, а на двері з табличкою лікаря.

Потім він повернув, зачепив мене полою свого пальта й пішов назад.

Лихтар виблискував на оксамитовому комірцеві — він ішов правим боком назад, нічого не бачучи й спиняючись на секунду, коли ноги відмовлялися йти.

(Продовження на наступній сторінці)