«Країна Ірредента» Роман Іваничук

Читати онлайн роман Романа Іваничука «Країна Ірредента»

A- A+ A A1 A2 A3

За столиком біля вікна сидять шестеро друзів. Сувора Ольга Басараб слухає вірнопідданську промову Трильовського зі стиснутими до білоти губами; Роман Дашкевич ловить слова промовця й невизначено похитує головою – мовляв, для початку цього досить, при тому не відводить закоханого погляду від Олени Степанівни; Євген Коновалець сидить незворушно, обличчя в нього непроникне, злегка відстовбурченим лівим вухом вловлює зміст мовленого і важить вартість слів Трильовського; панна Марія Бачинська й панна Олена пошепки про щось перемовляються, а Максим Безрідний не втримується і вголос кидає репліку:

"Козаки стали кобзарями, а опришки – лірниками і замість бойових гімнів заскиглили жебранки. Таке наше майбутнє військо. А реґіментарями стають каліки перехожі з добрим серцем…" Максим недбало кивнув рукою вбік Трильовського.

Олена осудливо глянула на Максима:

"Не треба бути крайнім максималістом у крайньому песимізмі, це шкідливо, колего… Я, розуміється, ніколи не співала жебранок, мені імпонують гімни, проте я переконана, що вся нація не повинна ставати в одну бойову колону. І якщо хтось обирає для себе роль лірника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без піснярів не обходиться жодне військо. А реґіментарів ми самі собі виберемо, пане-товаришу, може, навіть і Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий".

"Мені подобається ваш оптимізм, – посміхнувся Максим. – Але чи не могли б ми для зручності перейти на "ти"?"

"З охотою! – підняла Олена келих. – Вип'ємо на брудершафт… однак без поцілунків. Будьмо!"

Усі цокнулися, крім Ольги.

"Вибачте, але я не вмію звертатися на "ти", – сказала, і її стиснуті губи порожевіли, а суворе обличчя злагіднішало. – А щодо вождів… Чому б і не з калік перехожих? Звідки ми знаємо, в якому прошарку нашої нації таяться лідери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельґардта козачком, то б довіку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформіст з доброго дому, в гетьманському жупані. Ми ще нині нічого не знаємо, може, й серед нас вже є майбутній лідер, і не важливо, у штанях чи в спідниці".

"То правда, – промовив Євген. – То правда. Ми не знаємо, в кому затаївся новітній Дон Кіхот. Іноді творчі сили несподівано вихоплюються вгору і спадають долі, немов могутні метеори".

"Які зазвичай гаснуть у морі нашої дрімоти", – додала Марія.

"Не завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у підданській дрімоті, а став творцем національної ідеї…"

"Ти згадав, Євгене, Дон Кіхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марні".

"Тому, що він тягнув за собою в лицарські походи приземленого плебея Санчо Пансу і зрісся з ним в єдине ціле. А Санчо оберігав свій ситий спокій ціною рабства", – сказала Ольга.

"Наше завдання – змінити плебеїв на воїнів", – промовив Євген.

"Для цього мусить статися вибух сорому за своє плебейство. Як у Франковому "Мойсеї": "Із номадів лінивих ця мить героїв сотворить", – резюмував Максим. – Та я почув у нашій розмові приховану тенденцію до глорифікації гречкосіїв, ідеалом яких є борщ і каша, а не свобода".

"Але ж ту гречку, той борщ і кашу спочатку мусимо спожити, і аж тоді матимемо силу ширяти думками в піднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому і став безсмертним, що поєднав у єдине ціле лицарські пориви Дон Кіхота і шлункові потреби Санчо Панси. Щоб військо втрималося на лінії фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями".

"Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помітно знизивши свій максималістський запал. – А мені сподобався ваш вислів, пане Максиме, про вибух сорому.

Він мусить нарешті пролунати. Я, звичайно, не відкидаю потреби в гречці й борщі: голодна людина не здатна ні до битви, ні до любові… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсім подбати, щоб у душах збайдужілих онуків спочатку прокинувся не інстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Ґонти… Бо якщо ні, то нинішній наш Здвиг із задуманого Трильовським і Боберським сигналу до битви залишиться в пам'яті нащадків дешевою опереткою, а може, ніхто про неї і не згадає…"

Трильовський нарешті закінчив свій предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру "Руської Бесіди", стали позаду музикантів, а тоді вдарила музика і пролунала пісня. Роман запросив панну Олену на вальс, і кружляли вони, закохані, наспівуючи за артистами новий романс, і шептав Роман у вушко дівчині: "Кохана, не забудь…"

І, мабуть, не мав би той вальс кінця, та сталося таке, чого ніхто не сподівався… До Спортової зали примчала намісницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибігли привітати графа Коритовського, який пообіцяв прибути на комерс. З карети вихилився намісник Галичини, щось упівголоса сказав Трильовському, рвонула четвірка коней – намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман "січовиків" улетів до зали блідий і розгублений, він зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:

"Пані й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараєво вбито спадкоємця престолу Франца-Фердинанда! Найясніший наш цісар оголошує Сербії війну…"

… "Накрила нічка та й тихесенько земленьку кругом…" – наспівує в думці Роман; спершись на "верндля", він ще відчував дотик гарячої голівки дівчини до своїх грудей і чув її шепіт серед галасу розтривожених людей у Спортовій залі: "Я ніколи не забуду тебе, Романку. Ніколи".

Світало. Побагровів над Зелемінню край неба й освітив силует вартового: там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей…

Спи, дівчино, сни, кохана,

Злоті мрії-сни,

І про мене, голубонько,

Не забудь, спімни…

Чи було це, чи мариться?.. І враз передсвітанкову тишу протинає навіжений крик на Кливі: ура-урра-урра! Роман бачить, як з гори збігають, скочуються, рвуться вперед зі штиками москалі, добігають до потічка і повзуть уверх схилом Маківки; тоді вихоплюються з окопів усусуси і теж з примкнутими багнетами біжать назустріч ворогові; ніхто не боїться, сила страху породжує у вояків відвагу й штовхає їх в обійми смерті; бряжчить метал, схрещуються сталеві ножі, і аж тоді прокочується ізвором лемент проколених наскрізь штиками й багнетами людей; вояки біжать з обох боків назустріч одні одним, вони вбивають і не знають за віщо – божевільна влада війни наказує чинити смерть; ворогуючі воїни змішуються в шаленому клубку ненависті, причини якої теж не знають – відає про це тільки вища сила війни. "Матінко, рятуй! Матінко, рятуй!" – хтось там розпачливо кричить, падає й замовкає; поручник Дашкевич припадає до землі, заряджає "верндля", стріляє навмання, не прицілюючись, він не має права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалі під навальним натиском стрільців відступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сірі стрілецькі однострої обліпили протилежний схил ізвору; тоді піднімається Роман і біжить услід за побратимами… Та —

Ударив гранат, мов грім гримучий.

Землю розгорнув.

Збудив окопи ще й ліс дрімучий

І ставок, що вже заснув…

— обпікає синє полум'я Романове обличчя, він глухне й падає долі; ще мить усвідомлює, що живе і повзе вперед, під животом мокро й тепло, кров багрянить траву, він все це ще відчуває, та раптом гасне світ…

Та при окопі на долині

Лежить поручник молодий,

Йому потічком випливає

Червона кров з грудей…

Усе це відбувається достоту так, як у пісні, складеній тоді, коли війни ще не було; поручник Дашкевич чує ніжну мелодію й діймають його свідомість слова: "Спи, дівчино, сни, кохана…", а далі він пливе у піднебессі, бачить над собою тільки синє небо й чує чиюсь мову: "Живий, ще дихає…"; а катафалк, мов колісниця Фаетона, мчить попід небесами й досягає Господніх чертогів…

І знов затихло все довкола.

Заснув струмок, затих і ліс,

Лиш тихий вітер по долині

Ридання тихі ніс…

 

Розділ третій

Відновлена фреска

(Із Михайловых записок)

Усе, про що буду розповідати, відновилося в моїй пам'яті так, як то буває іноді під час реставрації собору: відвалюється частина тиньку – й перед реставраторами відкриваються зовсім незнані або добре забуті записи, зображення святих чи то історичних осіб…

Й було у мене видіння уві сні. Нібито раптом хтось зірвав завісу, що досі заслоняла мій край, і я побачив до найменших деталей усю Україну, так можна уявити собі великий материк, позначений умовними лініями на мапі, а ще краще – намальований барвистими мазками на декораціях, що експонуються у Львівському оперному театрі, на яких у стократ зменшеному вигляді постає вся моя земля з містами й селами, соборами й озерами, ріками й лісами, – й важко мені збагнути, як зуміла рука Майстра вмістити весь наш край на полотні, не розгубивши ні барв, ні світла, ані тіней.

(Продовження на наступній сторінці)