«Вільний вечір…» Оксана Іваненко

Читати онлайн оповідання Оксани Іваненко «Вільний вечір…»

A- A+ A A1 A2 A3

Але автор мудро не образився, а для всіх це був привід для жартів і веселощів, і якось до слова прийшлося, що стільки їй розповідали про катання на санках з крижаних гір, тут, у Петербурзі, а вона ніколи не каталася і навіть не бачила. І всі вирішили, що дорогу гостю треба обов'язково цим катанням почастувати, не відкладаючи, ось одразу, одягтися і їхати.

Так трапилося, що вона опинилася в парі з Антоном Павловичем, вже мали сісти в санки, і якусь хвильку, маленьку хвильку — Антон Павлович вловив — з острахом глянула долу, у снігову-безодню, а потім засміялась, швидко, рішуче сіла, і вони помчали, помчали просто в цю безодню. Несамовитий вітер не давав дихати, ревів, свистів, ну зовсім, як у його веселому молодому оповіданні! Тільки інакші пасажири на санках. Раптом Марія Костянтинівна скрикнула, нестримно, дико, дзвінко, не з остраху, а, навпаки, немов виклик цьому вітрові, цьому страху кинула, так вигукнула завзято, як ямщики на тройках у степу вигукують,— і в цю мить обоє зі сміхом перекинулися в сніг.

Суворін аж зойкав, аж стогнав від захоплення:

— Як вона скрикнула! Як це неймовірно в неї вийшло! — не міг він заспокоїтися.

А вона ще й ще спускалася, і ще кричала і пустувала, і Антон Павлович пустував, жартував.

А сьогодні вона була сумна. Він це помітив одразу, з першого погляду, тільки-но зайшов до кімнати, вловив одразу вираз глибокого суму в темних великих очах, в пониклих рисах обличчя, але де не псувало її, навпаки, надавало тонкого відтінку розуму, полишало слід якихось глибоких думок. Одухотвореності. Але сумної одухотвореності. І це зробило її чомусь ближчою, ріднішою, дужче, ніж та запальна веселість на катанні. Він зрозумів, якою силою волі вона вмент зігнала вираз журби, може, горя з обличчя, та чи відігнала його з серця? І йому враз захотілося розрадити її, хоча, коли йшов сюди, гадав посидіти, погомоніти.

— Отже, й гульнемо зараз із вами,— мовив їй, подаючи шубку.— У найкращий, у найшикарніший ресторан!

— А власне, з якого це доброго дива? — засміялася вона, вже зовсім опанувавши себе. Справді цікаво, поїде несподівано "кутити" з Чеховим! Але ж він якийсь "свій", з ним можна спокійно куди завгодно їхати!

— Як з якого дива? У мене вийшла книжка. Повість "Дуель". Я нарешті одержав гонорар, маю право гуляти.

— Вітаю вас. Ви подаруєте мені? З автографом? По-перше, я пишатимусь, перед усіма хвалитимусь, по-друге, я ж усе, що підписано "А. Чехов", просто ковтаю.

— А те, що підписувалось "Чехонте"?

— Ще й з яким смаком! Але, правду кажучи, я радію дужче, коли бачу тепер підпис "А. Чехов". Я вже знаю, що читатиму й перечитуватиму, хоч, напевне, мені стане сумно, але ж це все така правда, найглибша, найвірніша правда, може, й надто стає сумно, та саме вона потрібна людській душі.

Вона ж сама прагне такої безбоязної правди на сцені.

Цікаво, а що ж тоді вона скаже про "Сахалін"? Але він не хотів зараз говорити про цю книгу, про Сахалін, про свою працю лікаря, про боротьбу з голодом. Це б навіть звучало фальшиво — про все те зараз, адже він її розважати повіз, погуляти.

У першу мить, коли зайшли до зали, немов піднявся якийсь святковий настрій — багато світла, всі люстри блищать, білосніжні скатертини, у вазах квіти, на підлозі м'які килими, на невеличкій естраді, що овальним півострівцем виступає в залу, невеличкий оркестрик настроює скрипки та віолончелі. Метрдотель і лакеї у своїх чорних костюмах з білосніжними манишками і манжетами здаються такими люб'язними хазяями, наче тільки й чекали на них і безмежно радіють їхньому приходу: вони влаштовують гостей під великою пальмою в затишному куточку за окремим столиком, і вони обоє справді наче приїхали на свято. Марію Костянтинівну ще більше красить якась молода ніяковість, наче вона вперше опинилась у такій "аркадії".

Між іншим, не так уже й часто траплялось їздити по ресторанах! Що правда, то правда. Так, після особливо вдалої прем'єри раптом вирішували всією артистичною братією відзначити у складчину, інколи бенефіціант розщедрювався, а то раптом хтось із фанатичних театралів, багатих панів запрошував всю трупу. От саме таких бенкетів Марія Костянтинівна не любила, особливо коли це робилося з пихи. Інша справа, коли з студентською молоддю, після "благотворительних" вечорів — хоч на столах тоді і не лилося рікою шампанське!

А милий Антон Павлович справді вирішив "гульнути", старається пригостити на славу.

— Та хіба ж ми вип'ємо стільки шампанського?

Вони обоє розвеселилися, адже обоє ще були молоді. Молоді. їм хотілося в житті і веселощів, і щастя, от тільки поки що не дуже виходило, не сьогодні, не тут, а взагалі...

А тим часом зала наповнювалася, і чим більше ставало людей, тим швидше зникав тон "свята". Зовсім різні пари і компанії то входили, то наче ввалювалися безцеремонно, вже напідпитку. Сновигали з тацями, пляшками лакеї, вже запаморочені різними замовленнями, примхами: то незадоволеним буркотінням жовчного старигана, то верескливими скаргами розфарбованої немолодої жінки в товаристві молодиків, завсідників ресторанів.

Та ні Марія Костянтинівна, ні Антон Павлович не звертали уваги, що діється навколо. їм було добре вдвох, а то все була чужа юрба, навіть не як хор статистів або кордебалет, а просто розмальовані декорації, в театрі — штучні дерева, штучні кущі, палац, так і тут — все було штучним.

— Ну, за що ми п'ємо? — мовив Антон Павлович, піднімаючи бокал.— За ваш успіх? Вашу славу? Вони і так у вас є і будуть! Моє бажання — побачити вас і в інших ролях, хоча, дивлячись "Глитай, або ж Павук", я сам трохи не плакав з вами.

Коли б він знав, Лев Миколайович Толстой попросив подарувати ту хустинку, якою вона витирала на сцені свої горючі сльози. Він так і висловився — "горючі сльози",— згадала Марія Костянтинівна, але не сказала, то був скарб, який берегла про себе.

— Чому б вам справді не перейти до столичного театру, я ж чув, як умовляли вас і Суворій, і інші грати Шекспіра, Островського.

— От і ви туди,— Марія Костянтинівна поставила бокал на стіл.— Ну хай вже вони спокушають забезпеченим становищем, нечуваним окладом, прекрасними ролями, бенефісами, одне слово — не життя, а раювання, не порівняти з нашим, що й казати, досить жалюгідним існуванням. Ви ж уявляєте: постійні подорожі, переїзди з місця на місце, гастролі, заборони, так-так, ви тільки подумайте, адже майже десять років нам забороняють виступати в Києві, в рідному нашому Києві, в Полтаві, в самому серці України, але й там, де дозволяють, обмежують репертуар рідною мовою. Ні літератури, ні театру! Коли б ви знали, як часто Кропивницький мені казав: "Ну, Марусенько, одягай свого мундира,— себто моє краще парадне плаття,— і їдь причаровувати церберів, хай дозволять грати!" — Вона засміялась, і Антон Павлович також.

— Це вам не так важко зробити — причарувати.

— Ну, не скажіть,— похитала вона головою.— Інколи на такого бурбона наскочиш! Але ж треба! І до губернаторів їздити треба. І в холодних, нетоплених театрах виступати треба! І хтозна-де та як ночувати. Це тільки наївні дівчата гадають, що наш шлях встелено трояндами. Але ж я вірю, що це потрібно, що наша молода справа потрібна, людям потрібна, і мушу все це терпіти.

— Значить, віра і терпіння?

— Так, віра і терпіння. А слава, гомін, квіти — хіба це... (Правда, ще хустиночка, змочена "горючими слізьми" і подарована Льву Толстому на його просьбу).

Як Антон Павлович розумів її! Цей глибокий внутрішній обов'язок перед життям, людьми.

— А ваш Сахалін, а ці турботи про голодуючих,— мовила вона, немов читаючи його думки.

Справді, живуть же письменники, працюючи за своїм столом, чесно турбуються про свою сім'ю, свої книги, свій успіх. Для передиху в роботі — літературна метушня, суперечки про нові і старі форми, і нема їм діла ні до шкіл, в яких діти вчитися не можуть, ні до браку лікарів, ні до Сахаліну… з нелюдським існуванням каторжан, і що найстрашніше — сотень дітей коло них... Як би він міг покинути цей клопіт? Він і сам собі не назве його "боротьбою" — не любить він високих слів... Та він розуміє, хіба в неї не боротьба за щось вище від свого особистого, тому що це нерозривне...

— Ви думаєте, мені самій не бажається, не мріється зіграти Шекспіра? Та я навіть не вагаюсь і ніколи не відчуваю себе на роздоріжжі — яким шляхом йти, хоча й схиляюсь перед великими російськими акторами і актрисами, і виступати з ними — це насолода, проте ніколи в житті я не кину діло, нашу трупу, і вірю, вірю, не в свої сили вірю, а в наші, в наш український театр, побачите, він ще буде! Хай уже Суворій спокушав, а ви, ви ж українець, а підбурюєте на зраду.

— Ні, ні, вже не підбурюю, хоча і не українець, але ви уявити не можете, як я мрію, особливо оце останнім часом, купити хутірець десь на Україні, обов'язково на Україні. Батьки сплять і бачать, щоб на Україні, кажуть, помирати хочеться на рідній землі,— вони ж з півдня. Ну, я не помирати, я пожити хочу і після різних подорожей, людина ж мусить багато подорожувати, та після мандрів, метушні в столицях хочу повертатися додому, де тиша, дерева, луки, сидіти на березі річки чи ставка і рибалити.

Адже він справді не тільки мріяв, уже стільки було конкретних планів щодо хуторка на Україні, саме на Україні.

(Продовження на наступній сторінці)