«Воццек» (уривки) Юрій Іздрик

Читати онлайн уривки з твору Юрія Іздрика «Воццек»

A- A+ A A1 A2 A3

І все ж А. (при згадці про батька мати замикалася в собі й відмовчувалася) часто після уроків завертала до "Ваґабундо". Не стільки для того, щоб отримати помножену на комплекс вини щедру батьківську подачку, скільки, щоб просто пошвендяти цирковими коридорами, покрутитися біля костюмерних, поотиратися коло галасливої і різнобарвної сценічної юрби. Їй подобалося сидіти на самій верхотурі, на оркестровому майданчику, і спостерігати за репетиціями, вона відразу, як належне, прийняла і запахи арени, і пряний аромат ґримерних, і сморід звіринця. Вона любила цей рух, цей дух, гармидер, галас, барви, блиск. Тут вона вперше побачила, що таке справжня робота – до сьомого поту, до знемоги, – і зрозуміла, що таке перфектність – важливість кожного міліметра відстані, кожного грама ваги, кожного поруху м’язів.

По закінченню школи вона вступила на факультет журналістики університету, але по старій пам’яті забігала до цирку. Навіть її перший репортаж у пресі був присвячений "Ваґабундо" – коротенька замітка, і неповторне, ледь зіпсуте капарною поліграфією, фото: стрибуни на батуті, захоплені в польоті, мало не під куполом (вона сама вигадала такий хитрий ракурс), в момент, коли їхні тіла уклали дивний ієрогліф чжан.

(Можливо, саме такі знаки нам і треба розшифровувати. Кожному з нас. Адже це підказки невидимого суфлера. Слухай і дивись!).

Отож, цілком закономірно, що й перше своє кохання А. зустріла в цирку. То був нащадок ще однієї знаменитої циркової династії, династії жонґлерів, акробатів та еквілібристів, династії Мохой. Патріархи цього роду бавили карнавальну публіку ще на майданах середньовіччя, в тіні костелів вивергаючи полум’я, кидаючи факели, будуючи живі піраміди. За сім століть намішалося до того роду крові найрізноманітнішої – саксонської й циганської, жидівської і баскської, сицилійської й мадярської. Затесався до непосидючого сімейства навіть один мавр, нічим, правда, не видатний, і справедливо забутий родичами вже в другому коліні; а тому коли його прапрапраправнучка народила від свого ясноокого чоловіка негреня, ніхто не міг пояснити це нічим, окрім зради, і ніхто не захистив ні в чому неповинну жінку від сліпої смерті – забив фіктивний рогоносець дружину разом з немовлям. Рід цей ще на початку століття валанцався дорогами Європи, аж поки загальна паспортизація не пришпилила його десь під Одесою, а на дворі – доба великих переломів, світ розділився навпіл, і рейси до Константинополя давно відмінено, такі діла.

Цей наймолодший із Мохоїв мав неабиякий талант, і вже з п’ятнадцяти років виступав із сольним номером, фігуруючи в програмках як "артист ориґінального жанру". Вся ориґінальність виступу полягала в тому, що юнак, знаходячись на височенній тичці, котра в свою чергу стояла на кулі, а та в свою чергу гойдалась на циліндрі, а той у свою чергу кивався на вістрі конуса, котрий у свою останню чергу стояв на хиткому клишоногому столику, так от, юнак, знаходячись нагорі такої більш ніж непевної споруди, ще й виробляв усілякі акробатичні викрутаси на кшталт закладання ніг за карк, стояння на голові та сплітання з кінцівок різноманітних хитромудрих ґудзів. До цього хисту він ще мав веселу вдачу, чіпкий розум і гострий язик.

А. закохалася у нього до нестями.

Нема нічого гіршого, ніж запізніле перше кохання – воно завжди видається останнім і справжнім, справжнім і останнім. Ну, але це так, між іншим.

Блаженство тривало майже рік, аж поки юний Мохой якось не повернувся з чергового закордонного турне, тобто не не повернувся, тобто залишився за кордоном, і то не де-небудь, а в самій Мецці кожного циркача – князівстві Монако. Його виступ на всесвітньому фестивалі штукарства настільки сподобався принцові цієї крихітної країни, що в обхід усіх реґламентів і квот і приписів і розпоряджень і інструкцій нащадкові древнього блазенського роду було надане громадянство.

Та це ще не було найбільшим ударом. Виявилось-бо, що весь той рік щасливого кохання з А. наш герой плекав ще й власну наречену, котра на час отримання монакського паспорта, була вже на дев’ятому місяці вагітності, а, отже, населення присередземноморського князівства збільшилося відразу на трьох чоловік.

Наступні кілька місяців після цієї звістки А. перебувала в якомусь заціпенінні. Вона нікуди не виходила з дому, здебільшого мовчала (мати намагалася не зачіпати її без крайньої потреби), мовчала і плакала і, не витираючи сліз, крізь пелену вологої розпуки дивилася телевізійні репортажі з Монте-Карло, із всесвітнього фестивалю штукарства, де на очах багатолюдної юрби під машкарою червоного джокера звивалося на високій жердині її єдине кохання.

Минув рік,

не кінематографічний навіть, а той cinemaтографічний субтитровий рік, після якого зазвичай ніким невпізнана пасербиця з’являється в рідних місцях дружиною мільйонера; мільйонером же, до того й графом, виявляється хворий на амнезію відставник, котрому нейрофізіологічною попелюшкою повертається пам’ять, і котрий врешті-решт одружується із ще однією, з плоті і крові, попелюшкою – сліпою квіткаркою, річ ясна, до фіналу чудесно зціленою; і зустрічаються нарешті брати-близнюки – один, викрадений у дитинстві, благородний розбійник, інший – випадково ним пограбований багатий меценат. Отак і зустріч А. та Воццека, мабуть, була ефектним – минув рік – закінченням чийогось фільму, хоч на початку заповідалася інтриґуючим прологом.

Нема потреби описувати їхнє літо – властиво, два неповні місяці, титуловані в гербаріях пам’яті Літом на честь безконечної поблажливості часу, який перетворив ці п’ятдесят два сонячні дні у п’ятдесят два сонячні роки (кларнети). І якими блідими видаються тепер колекції інших літ у порівнянні з барвистими, пахучими, хрусткими експонатами літа-Літа

(колись було літо-Літо, а тепер зима):

– якісь неможливі у своїй безкрайності зарості польового хвоща, схожі – коли лежиш у них, примруживши звернене до неба око, – на мікроскопічний хвойний ліс, а в лісі справжньому – кущики іншого хвоща, лісового, котрий від близькості правдивих сосен і ялин не наважується бавитися імітацією і в лицемірній безнадії опускає пагони;

– рясна папороть – схожа на відбиток археоптерикса, чиє зображення в шкільному підручнику переслідує тебе все життя – серед тієї папороті знайшли ви якось повне прохолодної тіні джерело і хотіли вмити спітнілі обличчя, але мусили втікати через силу-силенну комарів, і через те, що спори папороті викликали в неї алергію;

– запаморочливо пахнюча липа в чиємусь подвір'ї, під якою ви пили вино, не зважаючи на повні осуду, промовисті погляди неприязних тубільців, пили вино і цілувались, а липа аж захлиналася млостю і, переповнена соком і бджолиним гулом, скрапувала, мов свічка, солодким медовим дощем;

– поле горошку й сочевиці, таке комфортне і барвисте здалеку, а на дотик – сухе й бугристе від переораної трактором землі, ви навіть не наважилися переступити припольову (мов прикордонну) смугу, заселену безпородним інтернаціоналом – пирієм, подорожником, конюшиною, споришем, рум’янком, лободою, мати-й-мачухою, чебрецем, м’ятою, материнкою, полином, осотом, будяком і лопухами;

– перестиглі вишні, ледь прив'ялі з одного боку, – їй страшенно подобався цей гіркуватий шляхетний присмак ягідного декадансу, – порічки, афини, чорниці, що після них синіли губи, як після виснажливих юнацьких поцілунків, і тільки аґрус ви обминали стороною, гидуючи цими зеленкавими в непристойних прожилках плодами, схожими на старечі підсліпкуваті очі рапатих рептилій.

– розкішна, мов орхідея, квітка гарбуза на товстому колючому стеблі, котру він якось їй урочисто подарував, геть-чисто забувши, що означає "піднести гарбуза", і аж потім, восени, після її нищівного від’їзду, поїдаючи в неймовірних кількостях під найрізноманітнішими соусами гарбузову кашу (контратака злопам’ятної долі), здогадався, та навіть згірка не посміхнувся, а лише мовчки напихався й напихався солодкавим їдлом, чи то мстячи підступному овочеві, чи то намагаючись вчинити якесь рекордне гарбузяне самогубство;

– і, звичайно, омела, омела, омела, що її кулясті кущі немовби віхами відзначали маршрути ваших літніх подорожей (напівзасохлі тополі обабіч доріг давно заклали власне листя в ломбард заповзятливої омели і тепер доношували рам'я з лихварського плеча), омела, з якої, власне кажучи, все й почалося – з розсипаних на ліжку дорідних, білих ягід, у тій кімнатці (будинок коло мосту), куди завело його підозріле незнищиме, як інклюз, запрошення, і де зустрів він її, жінку з медвяним відтінком волосся й ім’ям спартанки.

(Продовження на наступній сторінці)