«Золотий плуг» Докія Гуменна

— Дякую за інформацію, — так само глузливо відказав Василеві Микола. — Ти, мабуть, знаєш, що я останню весну ходжу попід цими колонами, що в мене є наречена, що ми з Надією поберемося та й будемо вчителювати собі потихеньку. А ще не вадить тобі знати, що я працюю над дипломною працею про скитів і що Саї та Мадії може й справді три тисячі років тому були якоюсь ріднею.

І справді! Що йому ця "Ляодіка"? Як у музеї чи на екрані бачиш красу, що до неї ніколи рука не доторкнеться, досягти не може. Якщо він і спостерігає її, то виходить це поза його волею, якось стихійно. Це ж просто випадок, що вона опинилась у полі його зору.

12

Коли Гаїна читає Стендаля, він глибоко проходить їй у душу, і від суму, що гніздиться поміж Стендалевими рядками, Гаїна плаче. А власне, плаче вона від свого суму, тільки Стендаль будить його.

Не треба розпускатися, — умовляє сама себе. — Я ж уже зовсім порозумнішала. Той підкреслює, що не хоче переходити межі, яка за поглядом, а то й погляду не подарує.

Чи варто передумувати, — як сів, де сів, глянув чи по глянув? Не варто, а варт запам’ятати, що мій звичайний тонус сумний, — і тоді я розумніша. В щасливому тонусі я дурнішаю і будую фантастичні пляни, що їм ніколи не здійснитися. Ну, дурна ж стаю! Не знаходжу тоді душевного затишку.

Чи зрозуміє хто цей неглузд?

13

Скити — дуже туманне, розпливчасте поняття. Все, що на північ від Чорного моря, в уяві греків було Скитією. Алеж Геродот, хоч начислює з десяток племен, та проте робить загальний поділ на номадів, напівкочових-напівосілих і осілих хліборобів. Чи справді вони прикочували з Азії, чи іранці, а чи може чистокровні індоєвропейські автохтони Причорномор’я? Тільки як же це так, щоб індоєвропейці та були номадами, мисливцями за людськими скальпами?

І хоч Микола ще тільки входить у тему, а йому малюється картина зовсім не така. Це ж у цій євразійській безмежно розлогій рівнині, починаючи з часів льодовикових, кочують племена мисливців. Де ж ті сучасники льодовика поділися? Пішли із згасанням льодовика за оленем на північ? Та не всі. Вимерли? Та чому? Звіра в цих степах не переводилося ніколи. Як вимерли мамути, то ще були олені, тури, ведмеді, вовки, лиси, зайці... Коротше: людність не замінювалася іншою, змінився спосіб життя. Люди вже не йшли за отарами, куди ті поведуть. Навпаки, отари й череди йшли туди, куди переганяли їх пастухи. Шукаючи все нових випасів для своїх черід і косяків, настухи й пересувалися по розтяглому від Карпат до Кавказу й далі степу. Це все було споконвіку їхнє, річ була тільки в тому, які племена потиснуть другі, які займуть череди своїх сусідів та яка з того зчиниться бійка. На Миколину думку, то що за різниця між словами скотар і скит? Може це й є значіння цього слова, що об нього розбивають собі лоби вже ціле століття вчені? То, мабуть, скити — як звали їх греки, саки — як звалися вони у персів, аскгу-заї — як були вони відомі в Передній Азії та Месопотамії, чи ашкеназ — як називала їх Біблія, все це однаково шкіряники, люди, що мають справу із шкірою, скотом… І може це слово старовинніше за тих людей, що жили в Північному Причорномор’ю? Може було воно в обігу вже тоді, як розселялися індоєвропейські племена, бо чого це у греків воно означає шкіру, а на далеких Британських островах навіть є нарід, що й досі зве себе скотами?

Ну, це стосується скитів конярів-вершників, майстрів блискавичного переходу з одного місця на друге, нехай… А є ще ж осілі, — безкінні, прикріплені до своєї землі, вони орють волами, як у старовинній Месопотамії…

Так переварює Микола скитську тему.

Дипломна праця посувалася, росла змістовно й обсягом. Микола дозволив собі перерву від своїх томів і пішов донизу — там у їдальні перекурити, щось перекусити, може навіть і пообідати. От, цікаво — ніколи не бачив там цієї… Якось уже не міг назвати Ляодікою, коли дізнався, що вона — Гаїна Сай.

Можливо, його думка прикликала її. Вона з’явилася. Взяла в буфеті склянку компоту і сіла за якнайдальшим столиком. Скоренько випила й пішла. Микола ж сидів недалеко гурту молодих критиків, що іменували себе пролетарськими, говорили між собою "по-русскі", ходили розгойдано від пихастого уявлення про свою ваговитість. Двох із них Микола знав. Хацкельсон був аспірант Інституту літературознавства і брат модної "зірки" на літераторському обрії, критика Семена Талабуна, — очевидно, це літературне псевдо (Талабун) мало грати ролю "щироукраїнського". А, є тут між ними ще й Євген Цюрупа! Цього Микола знає краще, вони з одного курсу. Він тепер працює в газеті "Радянське село" і вважає за конечне дружити з цією тичбою "украінскіх пієатєлєй".

Сам того не хотячи, Микола був свідком розмови, таки про "гіперборейку".

— Ми аж за животи хапалися зо сміху, читаючи її базгранину, — десь із середини розмови почув Микола. Хацкельсон при цьому вищирив свої конячі зуби й гигикнув. — Вона принесла до редакції "Літературної газети" оповідання, — з дозволу сказати. Більш безнадійного чогось я в свойому житті не зустрічав...

— І чого вона пхається? Не бачити їй тепер друку, як своїх вух! — авторитетно вставив маленький верт-лявчик, що його ці приятелі називали прізвищем вождя німецького пролетаріяту.

— То чим вона провинилася? — граючи очима, запитав Євген Цюрупа, Очі його завжди чогось сміялися, й не знати було, чи то глузливо, чи підбадьорливо.

— Не знаєте?

— Про це вже навіть кури говорять!

— Одіозна репутація!

— Куркульське охвістя, рупор дрібної буржуазії, дрібнобуржуазна націоналістка, — а він ще й питас!

— З місяця звалився чи що?

Цей одностайний хор анітрохи не стурбував Цюрупу.

— О, знаю, знаю, — підвів він переможно руку. — Але ж то було за Косіора, а тепер же Косіор — ворог народу.

— Чого там з нею панькатися, — гидливо змахнув рукою щось із столу вертлявчик із прізвищем вождя німецьких комуністів. — Вона просто графоманка. — Хай Шмульзон скаже, чи не так!

— Але я її не раз бачив у Домі літератури. Чи вона член Спілки письменників?

Критики перезирнулися й почали реготатися. Глитайський аґент в літературі — і Спілка пролетарських письменників! Та її давно вже пора вигнати із місцевого комітету письменників, щоб навіть і дороги до Дому літератури не знала.

— Так, пора дати рішучу відсіч куркульському наступові на партію, — прорік той, що його Шмульзоном звали. — Пора створити навколо таких людців атмосферу засудження й презирства. — Слова ці він щойно вичитав із статті метра, Семена Талабуна. — Нам баляст непотрібен!

— Чекайте, чекайте, я теж вмію читати! Читав і ті її нариси… — почав був Євген, але його хором закричали:

— Політично безграмотні нариси!

— Хотіла пролізти контрабандою в пролетарську літературу… Але куркульське походження вилізло шилом...

Та Євген не здався. Він перечекав і почав знов тими самими словами:

— Я читав її нариси. Нічого там такого страшного нема. Писала наївна дівчина те, що бачила в комунах на селі, та й годі…

— Рація! Повзучий емпіризм! — безапеляційно підвів риску під "дискусією" Шмульзон. — Нічого вже з неї не вийде. Тепер наводнює редакції своїми поезіями в прозі. Уявіть собі: "Про красу дощу"! Або: "Шелест листя під ногами"… Кому потрібні її елегії про нездійснені любовні замисли? І ніяких ідей. Горизонт бачення не ширший за коло її спідниці. Просто не розумію, як можна в добу соціалістичної реконструкції, в дні доблесті труда й геройства виписувати таку белі-берду.

Нарешті, вступив у розмову й Микола. Він, може несвідомий того, перевів перепалку на жартівливі рейки. Його цікавило:

— Скільки їй років?

— Їй? Від шістнадцяти до тридцяти п’яти! — пожартував Хацкельсон.

— Я знаю точно, це вже старе луб’я. Їй — тридцять.

— Десь працює?

— Ге… Що то кого обходить? — зарозуміло мотнув головою вертлявчик, що недавно приїхав із Проскурова — і вже був секретарем "Літературної газети".

Євген же виразно покрутив головою, — от, мовляв, заморока.

— То за чим же вона існує?

— За компотом, не бачите? — Хацкельсон після "свіних отбівних" був настроєний на жартівливий лад.

— Вона, власне, здібна дівчина… — задумливо казав Євген Цюрупа, коли шумлива плеяда пролетарських світочів висипалася за двері і він та Микола зосталися за столом самі. — Тільки її зацькували отакі критики… А може й сама винна. Скільки її не лаяли, а вона на це все мовчить. Не відмежовується, не кається...

Микола подивився в завжди розсміяні й начебто під-бадьорливі Євгенові очі. Цей твердо вріс у ґрунт, — пролетарське походження, з залізничників, член партії… Чому б?

— А чому б не спробувати?.. — почав він, ще й сам на знаючи, як зформулювати свою неясну думку. — Чому б ти… Мало які причини бувають? Я, на твойому місці і з твоїми можливостями, дав би їй якесь завдання від редакції. Десь послав би у відрядження чи що… Може вона перебудується?

(Продовження на наступній сторінці)