«Золотий плуг» Докія Гуменна

Які бліді ці слова! Та й нащо вони? Чи не краще б сказати, що це вона сама розтала-розчинилась у океанах всіма кольорами променистої радости? І тільки одне ба-жання: щоб ніколи-ніколи не кінчалося це палахкотіння щастя.

А воно взяло й скінчилося. Через п’ять хвилин після її приходу він раптом устав, захапався й пішов. Гостро різонув біль — чого так? Вона ж не сміла на нього подивитися, вся повна щастя, а тепер там уже порожнє крісло.

Знехтував. Це образливо, це боляче! Як же було б тоді, коли б він у її погляді побачив, що в ній діється?

Як так? Знехтував! Не глянув! Пішов!

І ось Гаїна плаче. Не треба шукати "рятівничої вежі", а треба цю гіркість всю випити й силою своєї душі встояти перед її отрутою.

9

Миколі аж у очах рябіє від золота, що ним заповнені всі описи скитів. Ну, вже правда, що на золоті спали, з золота їли, в золоті купалися!

Столи їх вгиналися від золотого й срібного посуду, делікатно та штудерно виробленого. Стіни їх веж були обвішані килимами, вкритими золотими лелітками. На цих килимах висіла зброя, вся вкрита золотими інкрустаціями: важкі сокири й малі топірці, криві луки й сагайдаки, повні стріл, короткі мечі й довгі гострокінцеві шпади, орнаментовані шоломи й позолочені панцері, легкі щити й… й уже не знати тільки що. А на самих скитах золота було не менше. Шкіряні штани й короткі жупанці (вони так і досі ще звуться в нас сачками, саками) були поспіль вишиті золотими нитками… А особлива увага й гордість скитського воїна була зосереджена на поясі: мав він бути широкий, шкіряний та щедро прикрашений золотом. На шиї — золоті чи бронзові гривни. У отамана-вождя чи царя була золота діядема на чолі, золота булава в руці, а в другій — обкладений химерно виробленими візерунками з золота ріг до пиття…

А що вже до кінського спорядження, то такого багатства та краси, такого мистецького оформлення ніде в світі не було, нема й не буде вже. Вудила, псалії, гнуздечки, підхвістний ремінь, сідло, попруга, кнутовище — все це в малюнках, різьбах, інкрустаціях, вишиванках, нашитих аплікаціях. Всілякі звірі — олені, лосі, тигри, лиси і навіть зайці. Різні птахи — гуси, лебеді, фазани, півні, орли… Кінська збруя оздоблена всеможливими підвісками, пронизками, фігурками, півмісяцями, краплями, полум’яними язиками, хвилями, комами, оленячими чи турячими рогами, хрестиками, свастикою, спіралями, голівками тварин, розетками, пальметками, листочками, бруньками, квітами лататі… І все це або золотом на дереві, або таки золоте. Як такий вершник летів степом на коні, — було на що подивитися!

Але… де вони те золото брали? Хіба на Україні золото добувалось?

Микола може не сумніватися, чи все це правда, все оце, що він у своїх книжках читає. Таж ці золоті скарби заповнили Ермітаж, задокументовані так, як їх було знайдено в скитських могилах. Скитські царі виряджалися на той світ у всьому свойому розкішному спорядженні, із найближчими дружинниками, із кіньми, осідланими в золоту збрую. Доля не зовсім була іронічна до них: не все розграбували шукачі золотих скарбів. Деякі могили таки дочекалися, що їх відкрили вчені комісії нерушеними, хоч довго довелося чекати, еге, чи не двадцять чотири століття. Але проте дочекалися — і скитська слава знову засяяла на весь світ.

Чортомлик, Солоха, Велика Лепетиха, Баби… біля Никополя, нижче Запоріжжя? То це ж вони й суть ті царські могили, Геродотова "земля Ґеррос". Це він і є центр скитської держави на низу Дніпра від Дунаю до Дону? Держави Атея, що йому "іржання коней було миліше за гру на флейті…"

Кам’янське городище було справжньою твердинею, — розкривають теперішні досліди. Може то Атеєва столиця? Еге, то це щось на зразок Запорозької Січі? Еге-ге, то це виходить, що традиція укріпленого осередку на нижній течії Дніпра старіша за якесь там надцяте століття нашої ери? Ці "січі" там уже існують із скитських часів? А ось далі сказано, що після упадку Атеєвого степового царства це велике укріплене городище заникає, але натомість з’являється — у другому столітті до нашої ери — з двадцять малих укріплених місць (може краще сказати січей?) на нижній течії Дніпра. А що ж, і за козацьких часів не лише на Хортиці була січ, були й інші. Токмаківська, Микитинська, Чортомлицька, Підпільна, Базавлук…

То виходить, що перші "запорозькі козаки" були скити? Як же це повірити авторові цієї статті, що "нічого не залишили після себе скити, лише кілька слів у нашій мові"? Ця традиція, традиція запорозького козацтва — це нічого?

В Миколі одним духом завертілася центрофуґа думок, а від них пішли хвилями на всі боки інші. "… Це була родова організація вояків із вождем на чолі, з радою старшин, з народніми зборами рядових вояків. Влада вождя була велика, але обмежена зібранням війська, що могло й скинути царя, коли він діяв не так, як треба, і коли ним були незадоволені." Та стривай! Це ж, власне, й устрій Запорозької Січі! Чи це випадок, що й місце, й устрій такі подібні у скитів та запорожців? Мабуть то у цих місцях-січах ніколи не переводився, починаючи із скитських часів, дух військової демократії…

Та тут Миколині думки стали на одній крапці й замерзли. Чогось бракувало.

"Гіперборейки" не було в залі.

10

По правді сказати, тепер не легко зустрітися нам — і дуже добре, що не бачу його. Це була б якась крапка, після неї мусіло б початися щось нове.

Як же тепер зустрітися? Двоє людей сказали очима все, що мали, — ані перешкод, ані потреби говорити устами нема. Він був такий одвертий, як із самим собою.

А втім не зовсім так, бо все це робив свідомо, якщо не сказати — навмисне. І що хотів сповістити цим?

Лиш вийшла Гаїна в фойє (коли це було? Вчора? Позавчора?), як вибіг і він, шукаючи очима, де вона. А, вона розглядає виставку старих видань і Гравюр, присвячених старовинному Києву… Вибіг і другий раз — чи вона ще тут? Став із викликом чи запитом так, що Гаїна не могла його не побачити, ані обминути. "Люблю, а ти?" — "Так, і дуже!"

От, що було сказано. І тепер не впізнавати одне одного — неглузд і образа. Впізнавати й очима говорити далі?

Теж неглузд. Якоїсь крапки не вистачає. Як Гаїна мав повестися? Як поведеться він? Це Гаїну турбує.

11

— Ти… ти її знаєш? — здивовано скинув Микола очима на Василя, коли вони проходили повз університетську бордову колонаду і Василь привітався із "гіперборейкою". Вона йшла назустріч їм, у свойому незмінному картатому пальті, з поглядом, устромленим десь за обрій, не знати, чи й помітила Василів легкий уклін.

— Знаю… — недбало відказав Василь. — А що?

— Я не думав… — почав був бурмотати Микола, бо йому дуже кортіло почути щось більше. Зрештою: — Хто це?

Василь навіть не знав, що відповісти на таке питання. Це правда, що Гаїна Сай кінчала в одному році з ним літературний факультет, але якщо Василь тепер завідує школою на Львівській, то що нині робить вона? Він ніколи майже й словом не перекинувся з нею, а тепер то й поготів... Ну, ще пам’ятає, що вона щось там надрукувала, щось із нею трапилось — неприємна історія… Чи то куркулька, чи то репресовані родичі... Словом, із підмоченою репутацією. А що?

Гіперборейка — і куркулька! Несполучно! Образ куркульки в Миколиному уявленні в’язався із широкою, огрядною тіткою в квітчастій хустці. Абож із другим, сучаснішим: у спідниці з мішка, підтикана, великі порепані руки, чорна хустка над самим лобом, мітла в руці… Що ж має спільного Ляодіка, оця струнка й легка хода, уся ця сильветка тонкої лозини, з куркулькою?

— А що? — втретє перепитав Василь.

— Дуже цікава.

— Цікава? — недовірливо глянув на Миколу Василь.

— Надзвичайно! Цей різьблений профіль, цей виточений зарис уст, чи то химерний, чи то суворий… Цей погляд фіялкових очей у сполуці з русявою авреолею волосся...

— Та прокинься! — на всю вулицю розреготався Василь. — Суха, як тараня, очі — риб’ячі, безброва. Що цікавого знайшов ти в ній? Скільки я її знаю, — така сама миршава, бліда й апатична. Ну, кого може зацікавити така зануда?

От, як по різному можна бачити одне й те ж! А Миколі вона ввижається ідеалом вроди. Якби не було банально, він би порівняв її з античною камеєю. І невже ніхто, крім нього, ніколи не побачив її краси?

— За моїх студентських часів ніхто ніколи на неї не глянув, нецікава нікому була ця Сай.

— Це її прізвище? — аж спинився Микола. — Прізвище її Сай? — аж скрикнув.

— Гаїна Сай. Може яка твоя родичка? — кпинливо подивився Василь на спантеличеного новиною Миколу.

— Не раджу... Не раджу тобі ангажуватися в Гаїну Сай!

Та зчудовання Миколине було зовсім іншого характеру, сказати б "академічного". Може для Василя це було звичайнісіньке прізвище, але Микола знав: Саї — скитська назва племени, що Геродот звав Царськими скитами. Це ті, що вважали всі інші племена своїми рабами. Дряпіжні вершники, що ходили походами на Закавказзя, Передню Азію й навіть добігали до Єгипту, що повалили Асирію й Вавилонію… і ця бліда дівчина! Володарі необмеженої в просторах імперії від Дунаю й Карпат до Алтаю, пострах цивілізованого осілого світу, — війна, грабіж, здобич рабів, захват табунів, золота й килимів, — і ось нащадок. Саї поставали самі хліборобами, оселянилися, вони куркулі!

(Продовження на наступній сторінці)