Osvita.ua Середня освіта Українська література Ф Мойсей

Мойсей

Читати онлайн поему Івана Франка "Мойсей"

A- A+ A A1 A2 A3

Пролог

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров’ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров’ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом,—

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Д[ня] 20 липня 1905

І

Сорок літ проблукавши, Мойсей

По арабській пустині

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

І діброви, й мурава.

По моавських долинах марних

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти

Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять, —

З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан

І долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна.

І зневірився люд, і сказав:

"Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать? І доки?"

І покинули ждать, і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гінців і самим визирать

Поза ржавії гори.

День за днем по моавських ярах,

Поки спека діймає,

У дрантивих наметах своїх

Весь Ізраїль дрімає.

Лиш жінки їх прядуть та печуть

В грані м’ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

Та дрібна дітвора по степу

Дивні іграшки зводить:

То воює, мурує міста,

То городи городить.

І не раз напівсонні батьки

Головами хитають.

"Де набрались вони тих забав? —

Самі в себе питають. —

Адже в нас не видали того,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли

В кров і душу дитині?"

II

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху — се казка;

М’ясо стад їх, і масло, і сир —

Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх,

І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

"Наші кози голодні!"

І на поклик його у похід:

"Наші коні не куті".

На обіцянки слави й побід:

"Там войовники люті".

На принади нової землі:

"Нам і тут непогано".

А на згадку про божий наказ:

"Замовчи ти, помано!"

Та коли загрозив їм пророк

Новим гнівом Єгови,

То йому заказав Авірон

Богохульні промови.

А на зборі Ізрайля синів,

Честь віддавши Ваалу,

Голосистий Датан перепер

Ось якую ухвалу:

"Хто пророка із себе вдає,

І говорить без зв’язку,

І обіцює темній юрбі

Божий гнів або ласку,—

Хто до бунту посміє народ

Накликати, до зміни

І манити за гори, настріть

Кінцевої руїни,—

Той на пострах безумцям усім

Між отсим поколінням

Най опльований буде всіма

І побитий камінням".

III

Вечоріло. Поменшала вже

Цілоденная спека,

Над горою край неба палав,

Мов пожежа далека.

Наче дощ золотий із небес,

Полила прохолода;

Починається рух у шатрах

Кочового народа.

Звільна, плавно ступаючи, йдуть

Кам’яними стежками

Чорноокі гебрейки бичем

З глиняними збанками —

Із збанками на головах, ген

Під скалу до криниці,

А в руках їх мішки шкіряні,

Щоб доїти ягниці.

Старші діти по голім степу,

Наче зайчики, грають,

В перегони біжать і кричать

Або з луків стріляють.

Де-де чути квиління з шатра

Або регіт дівочий;

Там хтось пісню заводить сумну,

Наче степ у тьмі ночий.

Та ось старші, батьки та діди,

Із наметів виходять

І по горах, по голім степу

Скрізь очима поводять:

Чи не видно ворожих їздців

Де за жовтим туманом?

Чи не котить де південний біс

Пісковим гураганом?

Ні, спокій! І розмови пішли

Ті звичайні, сусідські:

Щораз менше в ягниць молока,

І ягнята ось тільки.

Навіть що для ослиць не стає

Будякової паші!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращі.

Авірон радить край Мадіам,

А Датан іще далі.

А Мойсей? Той замовкне, мабуть,

По вчорашній ухвалі.

А втім, в таборі гомін і рух,

Біганина і крики;

Із шатрів вибігає народ

І малий, і великий.

Що таке? Чи де ворог іде?

Чи впав звір у тенета?

Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа

Із свойого намета.

Хоч літа його гнуть у каблук

Із турботами в парі,

То в очах його все щось горить,

Мов дві блискавки в хмарі.

Хоч волосся все біле як сніг,

У старечій оздобі,

То стоять ще ті горді жмутки,

Як два роги на лобі.

Він іде на широкий майдан,

Де намет заповіту

Простяга свої штири роги

В штири сторони світу.

В тім наметі є скриня важка,

Вся укована з міди,

В ній Єгови накази лежать,

Знаки волі й побіди.

Та давно вже не входить ніхто

До намету святого,

Його жах стереже день і ніч,

Мов собака порога.

Але камінь великий лежить

Край намету до сходу:

З того каменя звичай велить

Промовлять до народу.

На той камінь зіходить Мойсей —

І жахнулися люде.

Та невже ж волі всіх на докір

Він пророчити буде?

І прийдеться розбить, розтоптать,

Як гнилую колоду,

Кого наші батьки і діди

Звали батьком народу?

Ось між чільними вже Авірон

Червоніє з досади,

А середнім щось шепче Датан,

Лихий демон громади.

IV

"Вчора ви, небожата мої,

Раду радили глупу;

Се хотів я сказать вам тепер

Замість першого вступу.

Ухвалили печать наложить

На язик мій, на душу, —

Тож тепер вам усім вперекір

Говорити я мушу.

Зрозумійте й затямте собі,

Ви, сліпців покоління,

Що, як зглушите душу живу,

Заговорить каміння.

Вчора ви сприсяглися свій слух

Затикать на промови,

(Продовження на наступній сторінці)