«Людина біжить над прірвою» Іван Багряний

Читати онлайн роман Івана Багряного «Людина біжить над прірвою»

A- A+ A A1 A2 A3

Максим зітхнув. Усі ці Соломонові філіппіки, мабуть, не випадкові, — це ж справжня філософська основа епохи, як вона тут виявилась, основа її 25-літнього самоздійснення тут — на місці тієї "Марсельєзи" й святої віри в братерство, любов, рівність, свободу... Це все — вислід страшного занику, здичавіння, виродження людського духа. Вислід розкладу, смеркання. І Соломон — лише вірний, сліпий прапороносець, речник тієї нової епохи — чорної-чорної епохи насильства, епохи відчаю, сум'яття, наруги, тьми. Він її бард. Бард її хробачиної філософії... І він того навіть не помічає, що він є саме такий сліпий хробак, якому призначено бути знаком часу, емблемою епохи смеркання...

А коли Соломон скінчив, з апостольським патосом поставивши наголос на слові "Бог", і переможно наставився очима на Максима, Максим мовчки зсунув брови.

— Що?.. Що ти скажеш? Ну, говори!.. — звернувся до нього всторч Соломон. — Ну, що ж ти думаєш?.. Га!?.

Максим помовчав, а тоді встромив свої очі в саму Соломонову душу й промовив мляво:

— Що я думаю?.. Я думаю, що хробакам Бог не потрібен, професоре!.. (Павза). Хробаки Богові — теж не потрібні, професоре!..

Соломон опустив свої очі й посірів. Знітився. Довго мовчав. Потім криво посміхнувся й промовив:

— І то правда…

Максим не слухав. Йому раптом захотілось плакати, мов дитині... Нещасні, забріхані, підлі рятівники й реформатори людських душ!!. Він дивився на свій рід, на захлиснуті піснею, помічені тавром відчаю прості, щирі людські обличчя, і хвиля сліз чомусь підіймалася йому з нутра до горла. Може, тому, що нерви його за ряд останніх трагічних днів напружилися до краю... Він закусив губу й наставився очима на Йосипа й Марію з дитям і так сидів. Навколо гойдалася пісня й гойдалися хмари диму. Соломон налив келих горілки, випив і щось там говорив. Але Максим не слухав. До його свідомости дійшла лише одна фраза: "Прийдеш, я тебе вирятую!.." Але Максимові здалося, що це стосувалося до Йосипа з Марією. Вони тяжко підіймалися на гору на тлі холодної, фіялкової пустелі. Ослик ступав обережно. А Йосип із-під долоні бачив уже ген десь там далекий, благословенний Єгипет... Максим дивився й думав:

"Немає... Ні, немає такого Єгипту..."

А в вухах, зринувши, стояло жалібне-жалібне:

"А в а н т і!"...

* * *

А на світанку, вибиваючи хміль з голови, в місті загомоніли скоростріли. Хвиля паніки прокотилася з кінця в кінець, а потім уляглась, — то стріляли німецькі ар'єргарди, залишаючи місто. Потім настала павза, мертвий штиль чекання чогось невідомого... А потім почалося нещадне бомбардування. Німці хотіли зрівняти місто з землею, а водночас це ж саме місто почала бомбити й наступаюча совєтська армія... з англійських літаків — американськими бомбами!.. Під тим бомбардуванням ішла швидка, панічна евакуація решток "німецьких" установ, що вчора не встигли відійти. Евакуація на захід. Вірніше, евакуація світ за очі.

Люди бігли, мов неприкаяні з переляку, захопивши, хто що встиг, і лявіруючи між смертю від своїх та смертю від чужих бомб, загубивши вже остаточно чіткість визначення, де ж були "свої", а де "чужі". Вони бігли на захід, хоч ноги їх туди не несли, сповільнюючи хід, бо душа поверталась із нудьгою на схід. Але вони все-таки бігли на захід, бо була надія на фізичний порятунок десь там, у тому світі, якого вони ще не бачили. Це була тонесенька соломинка, за яку хапалися приречені на смерть, приречені в однаковій мірі від "сходу" й від "заходу", — соломинка надії, іскра, що жевріла десь там, невідомо й де, і вони на неї бігли, хоч у той же час намагались і від "сходу" втекти, і "захід" якось обминути...

Друзі забігали по Максима, але він лише прощався з ними. Одному він сказав, що з нього всього вже досить, що він хоче вмерти на цій своїй землі та що з двох смертей він вибирає смерть "від братньої руки". Хай прийдуть "свої хлопці" й розстріляють його... А кажучи це, він таки щиро думав про тих "своїх хлопців", що пройшли кривавий шлях по своїх і по чужих трупах до Сталінграду й тепер поверталися, по своїх-таки трупах, назад із тією лавиною, що ось-ось мала навалитися, стираючи все, і його теж, на порох.

Але "свої хлопці" не приходили. Німці теж не поверталися. Місто лежало, кинуте на поталу анархії, люди дограбували його до решти, користаючися зі стану безвладдя — ні, зі стану справжньої свободи, доказом чого було те, що згори їх однаково старанно кропили літаки і з чорними "павучками", і з червоними зірками. Кропили як вільних, і цілком самостійних, і ні від кого не залежних, і перший раз на своєму віку рівних та повноправних громадян рідного, ними самими грабованого міста...

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

... Над церквою кричать стрижі. В синьому небі, в сліпучому зеніті вони в'ються зграями над гаряче-золотим хрестом і кричать-кричать... Такий крикливий вихор у сліпучій синяві.

Липневий день догоряє десь за сутінками густих височенних дубів і лип, палахкотить на золотих банях і сяйно-білих стінах верхівки собору, що вигнався стрімко в небо. А надто вигнався він середнім тим найвищим хрестом, устромившись ним у синь, — таким ген-ген тоненьким і виблискуючим, аж наче розпеченим до сліпучих іскор. Два інші хрести з двох бічних бань пориваються його догнати. З хрестів звисають золоті нитки ланцюгів, припинаючи кінці тих хрестів до бань. А на золотих нитках та тоненьких хрестах — зграї ластівок і чорних стрижів. Вони сідають, купчаться, чіпляються за ті хрести й нитки, як за щогли й снасті велетенського корабля в безмежному морі. А тоді враз усі зриваються й шугають вихорем наввипередки в сліпучій синяві — і кричать, і лементують у проміннях надвечірнього сонця.

Липневий день догоряє вогненно вгорі й сходить липовою млостю внизу. Цоколь собору потопає в морі липового цвіту, в океані пахощів, у синій прохолоді мрійного затінку, через те здається, що цілий собор — це корабель, який став у затишній бухті, кинувши якор на час, щоб завтра пливти далі. Столітні дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи на варті тиші й супокою цієї святині, цього чуда мистецтва, збудованого за проектом великого архитекта.

Стіни собору ззовні навколо розписані великими фресками на біблійні теми. А ті фрески розглядаючи, стоїть він, Максим — школяр із книжками під пахвою, в блаженному зацепенінні задерши голову. Він так стоїть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькі архитвори. Зокрема ж його полонив один — той, із зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на заріз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, і серце його стискається з жалю, а думка б'ється в розпуці перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на іншій стіні, ті ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такі зворушливо милі. За що ж янгол впіймав те ягнятко й розмахує таким страшним, вогненним мечем? І чому той янгол має меч, але не ріже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, заміряючись ножем?..

Максим дивиться на фреску, слухає, як б'ється його серце, як б'ється думка, як несамовито кричать стрижі, ніби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на ґвалт; чує, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як сліпучо мерехтять хрести, дивиться в зеніт, задерши голову... Голова трохи наморочиться, і йому здається, що він пливе разом із сліпучими банями й хрестами, разом із дубами й липами, разом із усім собором, разом зі зграями стрижів — пливе десь у безмежній синяві, в неосяжному просторі... Так, як пливуть хмари ладану повз золоті іконостаси під час служби в цьому соборі. Як пливуть молитви... надії... сподівання... Як пливе віра в чудесне...

Але все це — минуле.

Це те, що було колись, у дні його дитинства. Це було тоді, коли він щодня ходив до школи й зі школи повз це диво мистецтва, повз цю фортецю людської віри, повз це прибіжище душ людських — і його, Максимової, теж. А в свята вистоював він у ньому разом зі школярами, або з батьком і з матір'ю, в хмарах ладану, в морі звуків, зітхань і гарячих молитов, — вистоював довгі години, разом із тисячами, і ждав ч у д а. І до схлипу молився, і до болю вірив у нього...

Це було колись.

Тепер же все тут ось обернулося в брухт. Величний собор не стояв, а лежав, побитий на скалки, обернений у пил, у купи нагромаджених брил і дрібного щебеню, в хаос.

А серед того хаосу, між брухтом, Авраам колов Ісаака, лежачи в ямі догори ногами. Колов далі. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але він не випускав своєї жертви, тримав її цупко, замахнувшись ножем. А до нього, виборсуючись із-під каміння, поспішав янгол, тягнучи мале, перелякане ягнятко й вимахуючи вогненним мечем.

"Дивно, все кругом рушиться в прірву, а вони собі далі роблять свою страшну роботу!"

(Продовження на наступній сторінці)