«Земля горить» Борис Антоненко-Давидович

— Я не заздрю, інженере, вашій долі... Інженер похмурився і замовк.

Контраст, читачу? Так, контраст, природний контраст. Чи не час би вже піднести гасло: інженер-русотяп не може бути на Україні радянським інженером...

Пізно вночі повертались із Будьонівки бідаркою до Сталіного. Ще видно, як у Будьонівці горять велетенськими жертовниками коксові печі. На одній щойно тільки спалахнуло буйною пожежею полум'я, а на другій уже згасає, никне, в'яне, знекровлене. А просто перед очима, над кінськими гривами, заграва сталінської гамарні. Вогонь і дим пеклом зриваються із домен та мартенів і могутньою хмарою висять над гамарнею. Вони не линуть до тихого зоряного неба — небо таке нужденне і цукринно-сантиментальне з своїм серпом місяця й цятками зір! Червона хмара висить над гамарнею, і гамарня важко дихає. Здається, горить земля. Вогненні лавини запалили грунт, і ось зараз упаде зотліле, як непотрібна стара декорація, небо з димною головешкою місяця й попелом зір. Копита застукотіли дошками містка. Внизу блищить чорна калюжа. Це — Кальміус. Колись славна річка Калка, що на ній татари погромили впень українських князів із половцями, колишній Кальміус — межа запорозьких вольностей, кальміуська паланка війська запорозького низового. Тепер непотрібна, брудна калюжа...

Блиснула каскадами вогнів десь під домною пекуча річка розтопленого заліза, і ще дужче знялось угору, над землею, полум'я і майорить над нічними просторами по-бідним прапором. Прапором вогню й заліза. О вічний, чудовий огню! Ти готуєш людині страву, нагріваєш житло й нагло в одну мить нищиш їй те, що придбано століттями... О суворе, холодне, міцне залізо, що даєш людині плуги й трактори, мечі й гармати! Які ви прекрасні, вогню й залізо!..

Важко дихає гамарня. Копита цокотять, але вже брукованими темними сталінськими вулицями.