«За ширмою» Борис Антоненко-Давидович

Одне діло муляло Олександрові Івановичу мозок, як несплачений прикрий борг: будинок породіль. Узбецькі жінки родять по кибитках * у жахливих антисанітарних умовах, часто-густо не викликаючи до себе ні лікаря, ні фельдшериці, і в цей час тут вакують ці голі стіни, що так і просяться під колгоспний будинок породіль!.. Хіба ж можна з цим миритись на 31-му році соціалістичної революції!.. Олександр Іванович не раз ставив про це питання в районному відділі охорони здоров'я, але там не бачили ще для цього реальних можливостей, він клопотався про це і в області, але обласні працівники непорозуміло знизували плечима, покликаючись на компетенцію району. І узбечки родили й далі вдома по кибитках, а голі стіни все стояли сумним memento * серед двору...

'Кибитка (узб.) — хата.

І раптом Олександрові Івановичу спала знадна думка:

"А що, коли б відбудувати будинок породіль власними силами? Не дожидаючи без кінця згоди району та його допомоги, асигнувань тощо, заохотити дехканів самотужки взятись за відбудову? Скажімо, порядком самозобов'язання, відповідної ухвали колгоспу?.. Поговорити спочатку з окремими людьми, краще спочатку з тими, що найбільше лікувалися в нього, потім з правлінням найближчого колгоспу імені Ахунбабаєва..."

Олександр Іванович, дійшовши думкою до перспективи розмови з головою цього колгоспу, хитруватим гладким Рахімбековим, одразу зійшов до реальних обставин і тих завад, що стояли на путі до здійснення його задуму. Він навіть усміхнувся, уявивши собі, як Рахім-беков почне крутити. Ні, він не відмовить, бо це за узбецьким поняттям було б нечемно; він навіть погодиться, буде злегка підтакувати цьому бентежному, незрозумілому орис-докторові **, ба пообіцяє дещо, бо цього теж вимагає чемність; але можна бути певним, що сам він нічого не зробить. Дехкани взагалі не полюбляють лежати в лікарні, а щоб везти туди своїх жінок на пологи — годі й говорити!.. І раптом самим узятись будувати лікарню, цей будинок породіль, витрачати на це "марне" діло час, людську силу, будівельний матеріал, надто дерево, що так дорого тут коштує, обтяжувати коні!.. Ні, така непопулярна ідея навряд чи знайде собі хоч трохи прибічників!

І все ж це треба здійснити.

Конче здійснити!

'Memento (пат.) — пам'ятай. *Орис —доктор (узб.) — лікар-росіянин.

І знову Олександр Іванович пригадав, як попервах він мучився взимку з паливом, як без кінця посилав санітарку, фельдшерицю, нарешті бігав сам від одного голови колгоспу до другого, просячи приставити до амбулаторії бодай гарбу гузапаї, і все марно. Всі знали, що колгоспи повинні постачати амбулаторії паливо, всі погоджувались, обіцяли, а Олександр Іванович разом з фельдшерицею Таскірою і хворими мерзли в неопаленій амбулаторії.

Хтозна, скільки б іще довелося чекати тієї клятої гузапаї, якби лікар Постоловський не взявся за це по-іншому. Він більше вже не посилав нагадувати санітарку, перестав ходити й сам. Поговоривши з секретарем парторганізації, він виступив на пленумі в сільраді, а потім скористувався з річних звітних зборів колгоспу. Тепер він уже не просив. З усім запалом і рішучістю, властивими йому, він перейшов у наступ. Він обвинувачував, картав, нарешті вимагав. І це дало наслідки. Тепер він забув уже й думати про гузапаю. Лиш голова Рахімбеков, зустрічаючись із ним взимку чи навесні, ще й досі вважав за свій обов'язок спитати: "Є, докторе, гузапая?" Та й то, власне, з чемності, бо він добре знав, що гузапаї тої тепер у докторхоні — повнісінько.

Чому ж бо й тепер не можна зламати щодо спорудження будинку породіль цієї байдужості, цієї заклятої інертності? Можна! І він, лікар Постоловський, це зробить! Лиш більше контакту з людністю, більше наполегливості, більше упертості.

Олександр Іванович і незчувся за думками, як зайшла ніч. Коли він повернувся знову в двір, уже зовсім стемніло і на небі, як золоті лелітки, густо розкидані на темно-зеленому оксамиті, ясно миготіли великі зорі.

V

Повертаючись після виклику до хворого, Олександр Іванович зустрівся коло брами з дружиною. В кремовому капелюсі з широкими вигнутими крисами, Ніна Олександрівна поважно підходила до брами, важко дихаючи від спеки й задухи. Ліва рука її, обтяжена скринькою з фарбами, знесилено звисала додолу, права — тримала на плечі розкриту червону парасольку. Пародія на кімоно, проте гарно пошита з кольорового смугастого узбецького єдвабу, де-не-де прилипла їй від поту до тіла, і Олександр Іванович мимоволі помітив, що бюст у дружини передчасно обважнів і взагалі з'явився нахил до небажаної зайвої огрядності. "І коли вона встигла так погладшати?" — здивовано подумав він. Адже, здається, ще так недавно вона була зовсім худенька...

— Ох, ця ще мені Азія! — важко зітхнула Ніна Олександрівна, високо підіймаючи через поріг вирізаної в брамі хвіртки стомлені ноги.

Коли вони опинились у дворі, Ніна Олександрівна млосно підвела вгору тонкі дужки ледь підфарбованих брів і, удаючи безпорадну, чимось покривджену дівчину, вередливо виставила пухку щоку:

— Поцілуй мене, папка! Я така стомлена, жах! Олександр Іванович, незважаючи на своє серйозне,

завжди зосереджене на якійсь думці обличчя і однаковий з Ніною Олександрівною вік, виглядав усе ж молодшим за неї, але в ті, треба сказати, не часті хвилини, коли Ніні Олександрівні хотілось виявити до нього ніжність, він утрачав своє домашнє ім'я Сашко і обертався на "папку", частково ніби з тої причини, що його ім'я Олександр було по батькові Ніни Олександрівни. Не сказати, щоб це йому в якійсь мірі подобалось, а часом, коли він був чимось заклопотаний, то навіть дратувало, але він не виявляв цього і мовчки, без особливого смаку цілував підставлену щоку. (Цілувати в губи йому дозволялося лише вночі, коли не було потреби боятись, що він зітре поцілунком з пишних уст Ніни Олександрівни вправно наведену фарбу).

Олександр Іванович був думками ще коло хворого, так і не розв'язавши остаточно питання, чи він зіткнувся тільки з гострим циститом, чи за високою температурою крилось іще щось, і йому було не до поцілунків. До того ж їх могли бачити Таскіра, Саодат і сторож Ісмаїл, та й мати, мабуть, уже виглядає їх на обід, а при матері він соромився й досі цілувати дружину, і Олександр Іванович завагався.

— Ну?..

Брови Ніни Олександрівни підвелися ще більше вгору, але вже не млосно, а вражено. Олександр Іванович знав з досвіду, що це віщує. За хвилину очі Ніни Олександрівни, ці все ж таки гарні, великі зеленаві очі, які й привели його до шлюбу з нею, примружаться, а потім обдадуть його таким холодом, що краще не зволікати. І, соромлячись самого себе й невидимих сторонніх очей, він скоса зиркнув по сторонах і несміливо поспішив приторкнутись губами до жінчиної щоки.

— Що з тобою сьогодні? — здивовано повернула до нього голову Ніна Олександрівна.

— Як твої успіхи? — спитав він штучно уважним тоном, простягаючи руку, щоб узяти скриньку з фарбами, але Ніна Олександрівна вже зрозуміла вартість його поцілунку й сердито одсмикнула назад руку з скринькою.

— Так цілують тільки мертвих або бегемотів!

Ніна Олександрівна обурено одвернулась, випросталась і рішуче попрямувала до покоїв. Олександр Іванович хотів був відповісти жартом, але вчасно збагнув, що жарту в нього зараз не вийде, і мовчки переступив за дружиною поріг.

Останнім часом Ніна Олександрівна вся поринула в роботу над своїм новим малюнком, що зватиметься "Старе й нове". Цілими годинами вона просиджує під своєю червоною парасолькою на складаному стільчику перед мольбертом, малюючи напівзруйновану мечеть, коло якої ніби розташувались дитячі ясла. Насправді коло мечеті нема нічого — пустка, а дитячі ясла містяться геть далі через вулицю. Ніна Олександрівна заходить іноді й туди малювати типаж і окремі фрагменти. Але на полотні в неї це — єдиний ансамбль. Мечеть, що править на малюнку за тло, це і є "старе", а перед нею досить невигідно, як на лікарський погляд Олександра Івановича, стулились дитячі ліжка з немовлятами, далі бавиться цяцьками гурток узбецької малечі, й праворуч молода вродлива узбечка в тюбетейці, з-під якої на спину й груди їй звисає безліч тонко заплетених кіс, урочисто варить на примусі страву. Це — "нове", що має, видимо, різко контрастувати до мечеті й усього того старого, що з нею зв'язане. Ніна Олександрівна хотіла була на малюнку посадити ще на кам'яних сходах до мечеті старого муллу в зеленій чалмі, який би ненависно, стискуючи кулаки, дивився на те нове, що так грайливо розташувалось коло нього, та Олександр Іванович одраяв. І дивно: Ніна Олександрівна цього разу чомусь послухалась його. А втім, може, просто не знайшлося натури, бо старі узбеки-мусульмани вороже ставляться до зображення людини.

Заради цього малюнка, що має, на думку Ніни Олександрівни, дати нарешті їй ім'я в малярстві, вона поступається навіть своїм правилом не дозволяти малому Васі товктись увесь час коло свекрухи, і хлоп'я ось уже який день лишається на кілька годин під її небезпечним впливом.

(Продовження на наступній сторінці)