«За ширмою» Борис Антоненко-Давидович

"Нема різниці, де лікувати поранених — на заході чи на сході, а в даному разі ви потрібні саме тут". Так він і не зміг вирватись з цього шпиталю в глибокому тилу, і хоч і носив вузенькі погони капітана медичної служби, та "пороху не нюхав...". Йому дали наприкінці війни медаль "За перемогу над Німеччиною", але він соромився про неї згадувати навіть у анкетах — адже цю нагороду одержували і люди, що працювали під час війни в тилу, тоді як молодий лікар повинен бути на фронті... Але сталось, як сталось, — казала часто мати Олександра Івановича, і він з гіркотою застосував тепер ці слова до себе. Може, саме через цю гіркоту Олександр Іванович, коли скінчилась війна й лікарі потяглись з евакуації на захід, попросився з Москви — на схід. Туди, де найбільше потребували тепер лікарів.

Коли Олександр Іванович прибув сюди з Намангана хмарного осіннього вечора, йому здалося, що війна скінчилась не рік тому, а тільки ось-ось тут одгриміли останні вибухи бомб і, певно, десь неподалеку ще куряться згарища.

З трьох будинків зацілів тільки один, найменший, у якому сяк-так розмістилась убога амбулаторія. Другий, призначений під квартиру лікаря, стояв без дверей і шибок; стіни в ньому облуплені, грубка й плита — напів-зруйновані, без дверцят і рушт; у подовбаній, де-не-де спаленій підлозі було вирубано подекуди дошки. Третій будинок являв собою цілковиту руїну. Тут залишились самі стіни з сумними отворами, де були колись вікна й двері... Ні даху, ні стелі, ні підлоги. Лиш кучугури битої цегли, сміття й покидьків.

У дворі буйно розрослись густі хащі бур'яну, де полювали на пташок напівдикі узбецькі коти, часом заповзало навіть гаддя, а коло вищербленого, в багатьох місцях пробитого дувалу нишпорили скорпіони... Шопи у дворі давно вже не було, тільки спиляні при землі пеньки від стовпів могли б ще нагадати про неї, але й вони потонули в бур'яні. Лиш стара брама стояла непорушно — міцна й статечна, як була ще за бая. Навіть у хвіртці збереглося вічко, через яке можна було глянути на вулицю, перш ніж одмикали на чийсь стукіт важкі засуви.

Пустка, руїна, самотність...

Лікареві Постоловському, коли він оглянувся довкола, стало навіть моторошно. Всього він сподівався, їдучи сюди, в цей глухий, віддалений кишлак: і відсталості та забобонів людності, і каракуртів та скорпіонів, і тропічної спеки, і тяжких пошестей, але тільки не такої руїни... Як на те, проти брами високо над головою звисала з сволока обірвана мотузка. Від найменшого подуву віте-рця мотузка гойдалася. Немовби зовсім недавно на ній завісився з розпачу якийсь бідолаха і його посинілий труп щойно винесли з цієї понурої пустки.

Перше, що спало тоді Олександрові Івановичу на думку, коли він трохи очутився від цього гнітючого враження, було: яке щастя, що він приїхав сюди сам спочатку, без дружини... Коли Ніна Олександрівна, знаджена, кінець кінцем, екзотикою Середньої Азії, приїхала сюди через вісім місяців, приїхала у відремонтовану, світлу квартиру, на все готовеньке, вона жахнулась, побачивши голі стіни третього будинку у дворі. А що ж було б, якби вона натрапила одразу на квартиру без дверей і шибок, на ці хащі бур'яну й цю мотузку над головою! Який Гвалг зчинила б вона, побачивши, як Олександр Іванович у перші дні сам забив у приміщенні двох скорпіонів на стіні!..

Та другого ж дня, глянувши ще раз на сумний вигляд амбулаторії і її двору в світлі ясного, сонячного ранку, Олександр Іванович з подвоєною енергією заходився давати лад. Ні, він не вдався в паніку, не відступив перед труднощами, не дезертирував полохливо з фронту відбудови! Лікар Постоловський не з таких... На те ж бо він і просився сюди, щоб іти не протоптаною стежкою, а — підіймати цілину. Щоб не сидіти тихо в затишному, пригрітому іншими попередниками кутку, а нести радянську медичну культуру туди, де її ще так бракує. Краще бути першим на селі, ніж другим у місті, — казали колись римляни, і він, лікар Постоловський, буде цим першим, справді першим, серед кишлакових лікарів Узбекистану!..

Багато часу, зусиль і праці коштувало йому, щоб упоратись з ремонтом амбулаторії і квартири, обернути цей величезний двір на молодий садок і город. Він сам, закасавши рукави, заповзято довбав навідліт кетменем засохлий глинястий ґрунт, копаючи ямки на дерева й поглиблюючи засипаний, ледве помітний арик, що ніс колись воду з вулиці в двір. З чола йому струменів піт, запікалися від спраги вуста, куйовдилося волосся, а він усе довбав і довбав. І бачачи це, мусили наслідувати його приклад і інші. На суботники, про які він заздалегідь сповіщав, приходили не тільки фельдшериця, санітарка й сторож, а й боніфікатор * та три акрихінізаторки **, що звичайно рідко бували в амбулаторії, попереджаючи спалахи малярії десь у кишлаках та на плантаціях бавовнику.

*Боніфікатор — медичний працівник, що винищує малярійних комарів.

**Акрихінізатор — роздатник ліків проти малярії.

Мовчки незадоволена з того, що її затримують на роботі, фельдшериця Таскіра терпляче носила відрами воду з арика, раз у раз демонстративно поглядаючи на ручного годинника; боніфікатор з акрихінізаторками виполювали бур'ян, рівняли горби й закидали ями, сторож Ісмаїл, попихкуючи цигаркою, мовчки садив дерева й важко, як муштрований слон у цирку, втоптував босими ногами щойно накидану землю, а санітарка Саодат метушилась між кучугурами сміття й цегли. Вона була дуже заклопотана своєю роботою, проте у виразі її обличчя так до кінця й застигло незламне переконання, що не лікарське ото діло махати кетменем та й ні до чого воно все це...

І все ж вони працювали. Робота вперто посувалася далі, і ось, нарешті, причепурено двір, посаджено садок, скопано город.

Цієї весни вперше зацвіли в садку низенькі вишні та урюк, вбиралися в силу молоді грушки й персики, а край садка напрочуд швидко розрослися молоді тополі, і їх густі крони щільно сплелися між собою, створюючи в повітрі цупкий зелений тент. Під тополями, відмежовуючи садок від невеликого квадрата незайманої цілини, полишеної під власне двір, простягли в різні сторони свої чорні гілочки густі кущі жасмину, а перед ними парадним шерегом виладнались пишні жоржини.

І навіть тепер, задумливо йдучи двором від амбулаторії, Олександр Іванович — в котрий це раз — замилувало глянув на цю красу на місці недавньої пустки. І солодка хвилька гордощів, що це він дав їй початок і завершення, на хвилину огорнула його.

Він пройшов трохи осторонь від своєї квартири, де на порозі сиділа мати, й подався до голих стін третього будинку. Проте з-під його уваги не випала маленька, але досить характерна для їхньої родини сценка. З дверей квартири вискочив, штовхнувши в плече бабу, Вася. Одна щока його була одутла, до заслинених губ він притулив маленьку сурму, але дмухати в неї заважав йому напханий рот. Він дістав пальчиками з рота цукерку й простягнув бабі.

— їж, бабусю.

— Спасибі, Васильку, їж, голубчику, сам. Тільки нащо ж ото ти стільки в рота набрав одразу?

— Щоб мама не бачила. Мама каже: "Не давай бабі цукерок".

— А баба й не хоче цукерки, їж, дитятко! — стара злегка відхилила Васину ручку, та малий, зворушений власним подвигом, затявся:

— Ні, їж! їж, бабо! Ну, Ьк!..

Щоб заспокоїти хлопця, стара взяла цукерку, піднесла до смаглих губ і удала, що їсть. Вона глибоко зітхнула, журно усміхнувшись, і погладила хлопчика по голові. Вася враз заспокоївся, проковтнув цукерки й заплигав на одній нозі, щосили дмухаючи в свою сурму. Двір сповнився різкими, докучливими звуками, та стара терпіла, і, коли хлопець спинявся, щоб подивитись, як подобається його музика бабі, вона, усміхаючись, тихо хитала головою:

— Ой як гарно!.. То ти вже вмієш грати?

Ніна Олександрівна, причиняючи вікно, крикнула з кімнати:

— Васька! Досить мені на нервах грати, а то я викину цю неможливу дудку!

Малий знову підніс до рота сурму, але стара зацитькала на нього й пригорнула до себе:

— Ось слухай, Васильку, я тобі пісеньку заспіваю.

Хлопець опустив сурму й уп'явся очима в бабин рот. А вона, гладячи хлопця по голівці, тихо приспівувала:

Ти ж, було, дударику, Ти ж, було, селом ідеш, Ти ж, було, в дуду граєш...

— Вася, спати! — почувся з коридору категоричний наказ Ніни Олександрівни, й спів обірвався.

Олександр Іванович через отвір увійшов усередину зруйнованого будинку, і хоч позаду у дворі стало нараз тихо, та спів матері ще звучав йому і думка сама виводила далі знайомі з дитинства, але давно вже призабуті слова:

Тепер тебе немає, Дуда твоя гуляє...

Чи то від цих слів і напівграйливого, напівсумного мотиву, який, може, збудив у душі якийсь давній-давній образ, чи то від присмерку цих голих стін, над якими високо в небі вже зайнялась перша зірка, Олександрові Івановичу стало журно.

Цей третій будинок, з якого можна було б зробити прекрасний дім породіль, стояв ще й досі руїною!

Щоправда, тут не було вже битої цегли й покидьків — санітарка Саодат одучилась нарешті викидати сюди сміття й усякий непотріб, але голі стіни були кричущим дисонансом до підметеного, чистого двору, жоржин, жасмину й усього того, що встиг зробити тут Олександр Іванович.

(Продовження на наступній сторінці)