«Магус» Володимир Арєнєв

Читати онлайн магічний детектив Володимира Арєнєва ««Магус»

A- A+ A A1 A2 A3

— По-різному, — ухиляється від відповіді Фантин. І вказує на величний склеп із грізним, у два людських зрости янголом над дверима: — Прийшли. Звідси, месере, пряма дорога із Альяссо на кільцеву, до перехрестя, від якого до вілли синьйора Леандро рукою подать.

— То ходімо... — якось надто вже бадьоро погоджується Оберто.

— Ви не сумнівайтесь...

Закінчити фразу Фантин не встигає — зненацька на церковній дзвіниці, здається, зовсім поряд із ними, лунає розкотисте "БОМ!" — і потім, зі щораз меншими паузами, знову і знову: "БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!" — немов б’ється, прокладає собі дорогу назовні з яйця велетенське пташеня чи драконеня вогнедишне.

Фантин неусвідомлено втягує голову в плечі й горбиться, кутаючись у плащ. Оберто, навпаки, плечі розправляє і напружено дивиться туди, де на фоні неба, присипаного позолотою зірок, бовваніє силует церковки. Дзвіницю він теж бачить — і бачить того, хто там сидить, звісивши кудлаті ноги з парапету і вдивляючись кудись удалечінь. Істота схожа на помісь мавпи з собакою — волохата, худюща, вона завмерла, повернувши голову в бік Нижнього Альяссо. Дзвін за спиною гримо сам розхитується, але (магус упевнений) змусив його калатати пуеруло.

Таке інколи буває. Вночі, під час або напередодні чиєїсь смерті — зазвичай трагічної, мученицької — гримі б’ють у церковні дзвони. Вважається, у такий спосіб вони сповіщають Бога, що ця душа-страдниця гідна поблажливості, навіть якщо і грішила за життя. Повір’я твердять, нібито гримове дзвонарство допомагає змученій душі легше відійти на той світ.

Фантин, мабуть, знає про ці прикмети і здогадався, хто сидить на дзвіниці.

— Не передумали? — запитує. (А дзвін — "БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!" — розмішує собі міцно заварений чай у склянці неба). — Якщо там гримо, виходить, сьогодні чи завтра хтось помре. І смерть його буде нелегкою. То, може, нам відкласти справу? Погана прикмета.

— Знаменнями Господь дає знати, що чекає нас попереду, — каже Оберто. — Слабкий духом відступиться, сильний — скористається попередженням і додасть випробування до ще більшої слави Його.

— Ви говорите точнісінько, як панотець! А тільки, знаєте, я саме зі слабкодухих, месере.

— Я теж, синку. Та треба ж колись гартувати душу? Чи, може, ти уже не впевнений, що зможеш провести нас на віллу синьйора Леандро?

— На "слабо" берете? Гаразд, месере, підемо. Але потім, як раптом щось, — дорікайте собі!

Коли вони увійшли до склепу, дзвін над церковкою калатав, гримо — дивився в бік Нижнього Альяссо.

5

Під прадавнім склепінням усипальниці тихо і темно; Фантин сіпнувся був запалити потаємний ліхтарик — витончене творіння злодійських умільців, але магус зупиняє свого супутника.

— Не привертатимемо до себе зайвої уваги.

Нісенітниця та й годі: чию увагу можна привернути в старому склепі? — пацюків? мокриць? тарганів? — але Фантин лише схиляє голову, мовляв, як скажете, месере. Обидва знають: необачність у таких місцях дорого коштує.

Проте "віллан" знає й дещо інше. І тому не дивується, коли в самому кінці склепу, біля надгробка засновника роду перед ними раптом з’являється розмитий, ледь сяючий силует.

Привид зодягнений старомодно: у строкатий жустокор із численними химерними оборками, зубчастими полами, розрізами та буфами, з довгими обвислими до землі рукавами. На голові — кругла яскраво-зелена шапочка з опущеними вушками, прикрашена золотим мереживом і медаллю із драконом та вершником, який пронизує гада списом. На поясі у привида повнобока сумочка, кинджал і рукавички. Ще на духові — плащ, такий довгий, що, спадаючи широкими складками, тягнувся б по землі вражаючим шлейфом... якби був чимось більшим, ніж примарним одягом безтілесної істоти.

— Доброї ночі, синьйоре Аральдо! — кланяється Фантин.

Привид вдивляється в прибульців великими блискучими очима. Щоки його ретельно виголені, біля перенісся та на лобі — глибокі, різкі зморшки. Вузькі губи розтягуються в добродушній усмішці, проте випнуте вперед підборіддя і гострий ніс надають їй зловісного відтінку.

— Доброї ночі, малий. Радий тебе бачити. — Голос привида звучить лагідно, одначе лагідність ця нагадує подушечки котячої лапки. А ось і пазурі: — Та хто це з тобою? Хіба не знаєш: кожен, хто порушить спокій усипальниці роду Арігуччі, мує бути покараний?!

Авжеж знає. Мабуть, на те й сподівався, привівши сюди Оберто.

Дурник.

Але додумати магус не встигає — із Фантином він розбереться згодом, а поки що є невідкладніші справи: привид синьйора Аральдо уже запустив у його свідомість свої чіпкі пальці.

Це, звичайно, такий словесний образ: звідки б узялися пальці в безтілесної істоти? Привиди діють інакше: замість втраченої тілесності набувають можливість впливати на те, що бачить, чує, відчуває жива людина. По суті, кожен із нас обмежений власними органами чуттів, магуси це усвідомлюють краще за інших — і знають, наскільки залежні люди, їхні уявлення про навколишній світ, від очей, вух, язика. Позбав людину всього цього — чи багато знатиме вона про те, що діється довкруж?

А якщо не позбавляти? Якщо підмінити одні відчуття іншими?

Привиди (і, до речі, магуси теж) саме так і діють. Вони змушують людину сприймати неіснуючі, вдавані звуки, запахи, дотикові відчуття. Ясна річ, люди бувають різні: одним простіше передати відчуття звуків, іншим — запахів, а хтось узагалі "непробивний" для будь-якого впливу ззовні.

Проте синьйор Аральдо вже знає, що супутник Фантина — не з останньої категорії, адже він почув слова, "сказані" засновником роду Арігуччі. Отже, такому впливу піддається.

І тепер привид штурмує свідомість Оберто легіонами образів: біль від розжарених голок, гіркота жовчі, ревище всіх демонів пекла, безодня, що раптом ошкірює біля ніг магуса свою ненажерливу пащеку, вивергаючи тяжкий сморід брудних казанів, лайна, гнилих тіл!.. — усе це синьйор Аральдо кидає на небажаного гостя, ніби хвацький шахрай — віяло карт: "Походимо з найментого козиря. А тут поб’ємо валетом. А далі — з туза! А з козирного туза!"

Красиво грає, шельма, переконливо!

Однієї тільки карти немає у синьйора Аральдо в рукаві, однією властивістю не володіє він — а втім, і ніхто із духів.

Не можуть вони передавати живим людям відчуття страху. Наслати страхітливі картинки, звуки, запахи — легко, але лякається при цьому сама людина.

Або не лякається.

Магуси, приміром, до таких атак на свідомість привчені й уміють вчасно "закритися". При потребі — ще й дати капосному жартівникові, так би мовити, по руках.

— Йой! — тонко вищить синьйор Аральдо. — Егей, люб’язний, не треба так! Я ж не знав!

Скрегіт зубовний і полум’я пекельне вмить щезли. І сморід розвіявся. І безодня — дивись-но! — затяглася, немає її, лише підлога кам’яна, трохи волога та в міру брудна.

— Чому ж ти, малий, не сказав, кого з собою привів? — докірливо вигукує синьйор Аральдо. — А ви, месере, вибачте мене. Слід було старому бовдурові розгледіти, хто завітав у гості!

— Нічого страшного, шановний Арігуччі. Хто не помилявся в цьому житті?

— І в цьому, і в іншому, — сміється синьйор Аральдо. — Поки помиляємося — живемо, чи не так? Але скажіть-но, люб’язний, ви що, теж подалися у "віллани"? Простіть мені невгамовну і, може, невиправдану допитливість, але тут так нудотно, і поговорити нема з ким — самі покійники, такі, як і я, ми да-авно всі кістки одне одному перетовкли... а розмови? — Синьйор Аральдо скрушно хитає головою: — Ну про що, скажіть на милість, можуть говорити двоє старих засновників знатних родів? Правильно, саме про занепад: кишка тонка, кров — не кров, а водиця, колишні доблесні звершення навік залишаться недосяжним стрімчаком для наших нащадків. ...Адже, месере, ми — Арігуччі, Пітті, Карнесеккі — ми самі, власними руками і головою, робили собі ім’я, накопичували статки! Я, вірите, знав одного теслю, його звали... дай Боже пам’яті... Томмазо? так, Томмазо Гвідотті — то він разом із моїм дідом входив до міської ради Фьйоренци, а вже його син вибився у гонфалоньєри справедливості! Уявляєте, які часи, які можливості, люди які!.. Тоді від кожної муніципальної "компанії" пополанів у радники обирали всього... скільки ж? — хмурить лоба привид. — Чи то по шість, чи то по сім... ех, пам’ять уже не та!.. та, зрештою, це не суттєво, головне, що раніше син простого теслі — уявляєте?! теслі! — ставав шанованою людиною, міг досягти таких вершин — а тепер? Я питаю вас, месере, куди ми котимося? Мої прапрапра... — синьйор Аральдо ревно загинає пальці, але збивається і махає рукою: — Словом, мої нащадки — вони ж нічим не цікавляться, окрім куртизанок і карт. Ви не подумайте, я не святенник, я і сам до куртизанок ставлюся цілком прихильно, але все-таки Господь розмістив нашу голову вище, ніж... гм... те, чим зазвичай керується сучасна молодь. І уявіть, споглядаючи за іншими нащадками знатних родів, я можу лише пишатися, що мої хоч не скотилися до самого дна! А зараз бачу магуса, котрий прямує разом із неперевершеним "вілланом" західного узбережжя до маєтку Цинікуллі. Як вважаєте, що я мушу відчувати?

— Подив? — намагається вгадати Оберто.

(Продовження на наступній сторінці)