Osvita.ua Середня освіта Форум педагогічних ідей Виховання Тарасова свічка
Рейтинг
1
Вибір редакції

Авторське есе на заявлену тему розпочинається так: „Надвечір’я викликало сум, а ще й до того чомусь не стало струму: світло в кімнаті погасло. Несподівано до мене звернулася з кухні бабуся: „Ну що, бідолахо, як же ти довчиш вірш Шевченка, якщо світло не з’явиться!?

Тарасова свічка

Оцініть публікацію
Рейтинг статті: 1 з 5 на основі 1 оцінок.

Одній із засновників інституту
професійного розвитку вчителів
при Світовому конгресі українців (СКВОР),
вчителю-методисту із Торонто
Валентині Іванівні Курилів
присвячується

Надвечір’я викликало сум, а ще й до того чомусь не стало струму: світло в кімнаті погасло. Це був виклик долі. Несподівано до мене звернулася з кухні бабуся: "Ну що, бідолахо, як же ти довчиш вірш Шевченка, якщо світло не з'явиться!?".

Я не знала, що й відповісти. Затрималася у школі, довгенько телефонувала подружкам. Сіла за уроки: письмові зробила, а вірш на вечір лишила… Бувало, як вчу вірші, бабуся може інколи згадувати, які сама вивчила в школі. Та й зараз відчувала, що вона знову готова декламувати. Сиджу в темряві. Раптом з кухні до кімнати зайшла бабуся з запаленою свічкою: "Ось ми, Світланко, як в шевченківські часи при лампаді не дамо собі нудьгувати".

Мені такий затишок навіть сподобався. А бабуся продовжувала: "І ми теж у школі вірші Тараса Григоровича Шевченка вивчали "Мені тринадцяти минало", "Заповіт":

– "Як умру, то поховайте мене на могилі…". Бач, пам'ятаю. Багато вже забулося. Хоча і українські, і російські вірші ще пам’ятаю, проте вже не скажу, вірш якого автора. А ось шевченкові вірші ні з якими іншими не переплутаю та й нізащо не забуду. Хіба такі вірші забудеш!?

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї,
Та одинокому мені
Здається – кращого не має
Нічого в Бога, як Дніпро
То наша славна країна…

Справді Тарас Шевченко – творчий велетень. Я пам'ятаю, –продовжувала бабуся, – як ще у школі, Боже, який це рік був? Напевно 1961-й. Проходив у школі конкурс віршів про Батьківщину. А моя подруга Галинка (наші батьки в одній частині служили) "Сон" Шевченка вчила, в якому блюдолизів-чиновників викривається. Ну й що думаєш, дали прочитати? От і ні, не пройшов номер. А я на захист подруги піднялася і запропонувала свій вірш і теж Тараса Григоровича. Що тоді було… Пам'ятаю, жили на Західній Україні, у прикордонній зоні. У той день батько похмурий з роботи повернувся. Зайшов до кімнати, не вітався, ні про що не розпитував тільки з порогу почав мені читати мораль. Видно, директриса школи швидко повідомила про нас з Галинкою. Не любила влада у ті часи українського правдоборця, і вірші його не шанувала".

Я мовчки сіла у кріслі і уважно слідкувала за бабусиним обличчям. Я вперше дивувалася патріотичній відвертості моєї рідної бабусі. А вона все продовжувала: "Раніше таких людей як Шевченко було більше й, не побоюся сказати, порядку було більше. Скільки, Свєта, років після смерті поета минуло?"

Я зніяковіла від бабусиного бліц-опитування і, щоб достойно продовжувати участь у співрозмові, почала перебирати дати, щоб швидше підрахувати. Нарешті випалила: "Минуло сто п’ятдесят років".

"Молодчина, – почула у відповідь від бабусі, – Я не сумніваюсь, якщо сучасна молодь навчиться свідомо шанувати кобзареву спадщину, Україні жити навіки".

Я у темряві мовчки гордо підтягнулася, ніби за всю молодь у відповіді. Навіть, видалось мені, почервоніла, бо враз відчула, як щокам гаряче стало. А бабуся продовжувала: "Я, моя дитино, вже роки прожила і можу дещо підсумувати. Свобода і воля – рідні сестри нашого українського народу. А життя і праця у ярмі – це існування, яке ніколи країну не піднімало до процвітання і не покращить народу буття. А Шевченко сам був з народу, в злиднях життя проходило, розумів усі політичні проблеми української спільноти, тому й зумів своїм розумом, талантом, своєю далекоглядністю такий заповіт лишити нащадкам своїм, що тепер гріх великий буде усім українцям, якщо вони зрадять народу, землі, на якій живуть, державі, яку будують, і не виконають волі поета. Україні зі своєю багатою землею, віковою історією, мелодійною мовою і прекрасним народом варто вибороти соборність навіки. Чи замислювалася ти, Світланко, чому іноземці зі слов'янських поетів і письменників найбільше знають і цінують Т. Г. Шевченка?

А я скажу чому – вони в ньому відчувають істинного народного правдоборця, справжнього демократа. Яке це модне сьогодні слово звучить з телеекрану – прозорість. Так і душа Тараса прозора, і думки його були прозорими і діла його прозорі, а життя його – життя справжнього громадянина, патріота, сина своєї країни. Словом життя поклав за долю України, за народ український, за майбутню соборну державу. Не цурався простого люду, писав про нього і для нього, а головне, далекоглядно сподівався на кращу долю своїх нащадків".

А світло у квартирі не з'являлося…Вже й батьки мої повернулися з роботи. Почули, що ми ведемо таку розмову, та й собі біля нас присіли. Тут батько приєднався: "А що ви, мамо, про іноземців говорите? Ви краще про дядька Бориса, родича із Чикаго розкажіть, який через Шевченка запізнився на зустріч у посольство. Пам'ятаєте, мамо, ви з татом колись нам з братом розповідали. До речі, Світланко, коли твій дядько у 8-му класі Шевченків "Заповіт" ніяк не міг вивчити, то твій дідусь, а наш тато, слухав-слухав, розсердився і дав ляпаса, промовивши: "Люди з-за морів повертаються землі українській вклонитися, у серці з віршами поета живуть, не дивлячись на те, що весь вік на чужині прожили, а ти, здоровань, два "куплети" до купи не складеш". Тоді і мені дісталося".

Я заходилася дізнатися детальніше. Мені бабуся відмовити не змогла, тому і продовжила: "А сталося так, що у 20-ті роки двадцятого століття, досить суворі для українців часи, наші далекі родичі через свої політичні переконання, національні почуття. щоб не бути депортованими владою і не загинути тут, в країні Рад, за святу ідею соборності й незалежності, вимушені були покинути нашу рідну землю і подалися у світи. Довгенько вони мандрували і тільки через два роки до нас дійшли чутки, що їм вдалося потрапити до Сполучених Штатів Америки у м. Чикаго. Налагодити переписку ніхто і на думці не мав: чоловіки родини нашої військові. Закони забороняли. Так пройшли роки, десятиліття. Третє покоління родичів, американських українців з однієї сторони і українці, покоління радянських часів з другої, ніхто не міг, не мав права покликати один одного до своєї родини на радість чи біду. Якось до дядька Бориса навідалися представники тодішнього КДБ і запросили його у кабінет установи. Переляканий дядько ходив протягом двох тижнів до КДБістів. І ті не забували: до його оселі приходили, придивлялися, оглядали, перевіряли. Аж якось прибіг до нас сам Борис: "Не знаю, чи на радість, чи на біду мене в Київ в посольство викликають. З Чикаго до Києва дядько їде в гості, просить перед смертю на Україну подивитись".

Пройшов день, дядько Борис з гостинцями поїхав до столиці і майже вже б не зустрівся… Родич, коли прилетів до Києва з Америки, відразу попросив завезти його до пам’ятника Шевченка, де, ступивши з машини на землю, вклонився, підійшов до підніжжя, опустився на коліна, поцілував землю. Дістав з кишені хустину, в якій було трішки землі з його подвір’я, висипав до квітника біля пам’ятника, а далі звідти жменьку всипав в хустину і назад до кишені сховав зі словами, несподіваними для всіх присутніх, які супроводжували "іноземця": "Батьку Тарасе, твої діти по світі розкидані злою долею. Але де б ми не жили, знай, ми тебе любимо, вчимо дітей наших на віршах твоїх, пам’ятаємо і доки жити будемо – не забудемо. Ти нам, Тарасе, допомагав вижити, допомагаєш бути громадою. Хоча всі ми далеко від тебе і нашої матері України, проте ми і наші діти "живі і мертві і ненароджені" навіки лишимося її дітьми. Ось тепер я з чистою душею спокійно можу повертатися …".

Бабуся замовкла. Свічка в унісон тиші привертала до себе увагу. А я дедалі голосніше перепитувала: "Невже й справді таке було". І батько мій, щоб не викликати бабусине обурення, досить спокійно мені відповів: "Знаєш, доню, ми з батьками військові частини міняли одну за одною, та ми з твоїм дядьком за шкільне життя змінили вісім шкіл. А останньою зупинкою став Амурський край. І коли врешті-решт, батько, твій дідусь, демобілізувався і ми повернулися на Україну, я тобі правду кажу: лише тільки тоді зміг розмовляти українською мовою, співати українські пісні, але ще довго не міг натішитися красою своєї землі, наїстися бабусиних пирогів з вишнями, за якими сумував і яких не міг дочекатися". І тут бабуся таки не могла змовчати: "А ти, сину, пам’ятаєш що ти сказав батькові, коли ми тільки до Києва прилетіли? Пам’ятаєш?"

Батько хвилину помовчав, а тоді знервовано відповів: "Так, я добре пам’ятаю. Я сказав, що я тепер розумію дядька з Чикаго, якого я не знаю і ніколи не побачу, чому він, подолавши таку відстань з Америки до України, в першу чергу поїхав до пам’ятника Кобзарю…". І мама теж не змогла бути байдужою і додала до розмови: "Коріння наше тут, земля наша українська і країна наша. А значить, жити і працювати нам всім на благо держави нашої. Не забувати, хто ми і якого роду-племені".

Раптом з’явилося в кімнаті світло. Бабуся заходилася готувати вечерю. Батьки переодяглися у домашній одяг. Свічка горіла. Ніхто не розмовляв. А я сиділа у кріслі, переді мною – розкритий "Кобзар". Дивна тиша, почуття спокою й домашнього затишку: тато не вмикав телевізор, а мама не перепитувала у нього про його справи на роботі. І бабуся не кликала до вечері. Але я була чомусь впевнена, що ми всі були однієї думки: "Яке щастя жити спільно у злагоді, мирі і дружбі, з пам’яттю і мріями на майбутнє, з чуттям єдиної родини". Лише одне пролунало від тата: "Доню, не гаси свічки. Нехай догорить. Тарас того вартий…".

Автор: Кравчук Олена Володимирівна
Посада: учитель етики та суспільних дисциплін.

Матеріал розміщено в рамках проведення Форуму педагогічних ідей «УРОК»

Категорично заборонено використовувати цей матеріал на інших інтернет-порталах і в засобах масової інформації, а також поширювати, перекладати або копіювати будь-яким способом без письмового дозволу освітнього порталу Освіта.ua.

Освіта.ua
06.03.2012

Популярні новини
Учні коледжів і училищ складатимуть ДПА у формі ЗНО Учні, які отримують повну загальну середню освіту, складатимуть ДПА у формі ЗНО
Школи мають надати дані про випускні класи Навчальні заклади мають внести дані про випускні класи старшої школи до бази даних УЦОЯО
МОН: не всі учителі миттєво сприймуть зміни При впровадженні реформи МОН планує зосередитись на підтримці агентів змін
Міносвіти заснувало ще один шкільний конкурс Міносвіти підтримало ініціативу щодо проведення щорічного конкурсу «Стежками Каменяра»

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!