Osvita.ua Середня освіта Інклюзивна освіта Інклюзивна освіта в Україні
Інклюзивна освіта в Україні

У вашій школі навчається дитина-інвалід. Чи є це для вас проблемою?

Інклюзивна освіта в Україні

Н. Пинка, учитель Сокальської школи № 6, Львівська обл. У мене зараз навчаються дві дитини зі страшними діагнозами. Я запевнила батьків, що діти будуть вільно почуватись, у них не буде ані найменших неприємностей, приниження особистості. А з учнівським колективом мала зовсім іншу розмову, без присутності цих дітей. Уважаю, що діти мають знати правду, якою би вона не була. Отже, розказавши про хворих, але добрих і розумних дітей, попросила не ображати їх не тільки словами, а й поглядом чи посмішка ми. Це наш перший іспит і секрет...

За найменший хороший учинок хвалила всіх. Пригадую рядки, які написала підопічна Оленка: "У мене є велика радість - бути з усім класом, брати участь у презентаціях, виступах, співати в ансамблі". За своїх учнів я впевнена та спокійна: хороші з них вийдуть люди, бо діти добрі. Яке це щастя і для батьків, і для всіх оточуючих. Оленка відмінниця, учасник ансамблю "Соколятко", цього року його солістка.

А ось друга дівчинка, Надійка, після двох років навчання тяжко захворіла й переведена була на індивідуальне навчання зі страшним діагнозом - лікарі дали їй два місяця життя. Забуваєш про все, коли таке почуєш... Я ходжу три дні на тиждень до неї на заняття, а чотири дні - мої учні. Вони мають добровільні обов'язки: провідати, розповісти про свої успіхи, "приколи", пригостити її солодощами, іноді й одним яблучком, порадувати своїми малюнками, записками. Усі не можуть прийти - не дозволяє вихованість, ідуть 2-3 учні, а решта передає вітання. Не раз матері каже: "Чому я не така, як усі? Чому я мушу сидіти вдома? Чи я на справді помру маленькою?". До школи іноді прийде, а іноді принесуть на руках. Після страшних нападів мати просить поговорити з нею, бо материнські сили вичерпуються. Часом розмова не виходить, але знаходжу в собі сили та виконую свій обов'язок учителя-друга. Серце обливається кров'ю, коли йду до неї на заняття, а прийду назад - приймаю таблетку, бо не можу, я, доросла, бачити такі муки дитини. Хворі легені, вона фактично їх викашлює.

А ми всі віримо... Віримо, чекаємо щасливого кінця, надіємось на Божу милість. А дитина живе конкурсами - не шкільними, а районними, обласними, другий рік бере участь і у Всеукраїнському конкурсі "Колосок". Із хворобою боремось перемогами, нагородами, успіхами долаємо її.

Мої колеги дивуються, як я можу до хворої дитини ставити такі вимоги. А я вірю, що Надійка буде жити, й хочу, щоб вона вміла та знала все те, що і я. Так, проявляю свою майстерність і мужність, хоч мужньою, зізнаюсь вам, бути надзвичайно важко. І переконана, що їй потрібне зараз не моє співчуття, а моя любов і моя вимогливість, бо всі перемоги починаються з перемоги над собою.

М. Щєлко, учитель математики Київської гімназії №39. Якою б не була дитина, здорова чи з певними вадами, вона завжди залишається дитиною. Маю досвід навчання дівчини з фізичними вадами на дому. Помічала в цій дівчинці нездоланне бажання навчатись і спілкуватись, навіть не маючи можливостей для пересування. Діти з класу, де вона навчалась, знайомі сусідські діти часто приходили в гості. Мабуть, завдяки саме цим зустрічам вона й жила. Дівчинка багато читала, вишивала, робила картини з деревини, бісеру, а на благочинних аукціонах її роботи розкуповувались у першу чергу. Школу Юля закінчила на відмінно, з'явився інвалідний візок, і весь світ яскравих барв природи для неї розкрився.

Такі діти прагнуть спілкування, а я просто переконана, що в таких дітей можна багато чому навчитись: силі волі, терпінню, мудрості. У класі, де з'являється така дитина, більш очевидними та необхідними стають такі якості, як співчуття, взаємодопомога, обережне ставлення до оточуючих, взаємоповага, з'являється піклування про ближнього. Наші діти стануть більш вихованими, а дитина з обмеженими можливостями може набути впевненості в собі.

Н. Стасюк, директор Київської школи №327. Що вперше відчуває людина, коли бачить дитину з певними вадами? Смуток, співчуття... А якщо ви потрапляєте у школу, де навчається не 1-2, а кілька десятків таких учнів? І таких учнів у наших школах із року в рік стає все більше. Упевнена, що переважна більшість наших шкіл готова й успішно працює з дітьми з певними фізичними чи психічними вадами. Школи мають забезпечити універсальне освітнє середовище для всіх, підкреслюю - для всіх, у тому числі й для учнів з особливими потребами.

А кожний адміністратор навчального закладу, кожний член педагогічного колективу має пам'ятати: діти з особливими потребами потребують не якогось особливого, а, значить, принизливого піклування. Вони потребують не особливої або, як кажуть, якоїсь спеціальної освіти, а такого піклування та такої освіти, яку мають право отримувати всі наші діти.

О. Шейніна, багатодітна мати з Харкова. Упевнена - як правило, діти приймають світ таким, який він є. Тобто і сприймають дітей із фізичними вадами. Так, звісно, вони будуть дивитися прискіпливо, але це зрозуміло: вони вивчають, їм цікаво, це природно. А потім, як буде увага педагога, - діти почнуть взаємодіяти з інвалідом, як зі звичайною людиною.

А ось другий аспект - гірший. Діти жорстокі, ситуацію з інвалідом треба пильно відстежувати всім у школі - педагогам, керівництву, психологу.

Я вважаю, що нашим дітям потрібен досвід жити поруч із тими, хто несе на собі важке життєве випробування. Це сприяє вихованню доброти та порядності наших дітей і навчає їх із вдячністю ставитись до своїх успіхів. А діти-інваліди відчуватимуть, що вони не відрізані від життя, що воно триває не поруч, а разом із ними. Це є най важливішим. Прикро, коли жорстокість дітей може бути невтішним досвідом для інваліда. Велика проблема - як учитель зможе скерувати цю ситуацію, повернути дітей один до одного, зробити цю ситуацію не трагічною, а доброзичливою. І тоді це буде апофеозом добра.

В одної моєї знайомої вчительки в неї у класі навчався її син із психічною вадою, й вона влаштувала атмосферу у класі таким чином, що діти навчилися з ним спілкуватись і цінувати його доброту, а відтак отримали хороший життєвий урок.

О. Бубнов, учень 11-А класу Київської школи №255. Я мало спілкувався з дітьми з обмеженими можливостями, проте завжди захоплювався їхнім бажанням жити та прагнути до чогось кращого. У теперішній час і в нашому, не побоюся сказати, жорсткому суспільстві не легко жити, коли ти чимось відрізняєшся від інших, але все ж таки можливо. А скільки на це необхідно сили волі, щоб кожного разу не звертати уваги, як на тебе оглядаються перехожі, неоднозначно ставляться до тебе твої однолітки.

Я розумію - для таких дітей існують спеціальні школи, але віддавати їх туди не завжди доцільно. Якщо їх вади можна виправити за допомогою зусиль дитини, то в середовищі звичайних дітей вона побачить те, до чого їй необхідно прагнути, буде йти вперед, намагатиметься стати такою, як усі. А може, у такому випадку дитина мусить сама усвідомлювати свою проблему, особливо не висвітлювати її, бо в кожному дитячому колективі знайдеться та дитина, яка рано чи пізно захоче покепкувати.

Щодо мене, навіть якщо б я навчався з такими дітьми, то це б не вплинуло на моє ставлення до них. Це, навпаки, спонукало б до допомоги, утілення віри. Не важливо, що вона не може чогось зробити, а, навпаки, важливо, що вона хоче цього. Ми не маємо права стояти осторонь! Самі такі діти в цьому не винні, а ми мусимо допомогти словом, рукою дружби та теплом своїх сердець.

Стаття журналу "Відкритий урок: розробки, технології, досвід"

Освіта.ua
09.02.2010

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!