 |
Читати онлайн стислий переказ соціальної повісті Марка Вовчка «Інститутка» |
«Інститутка» Марко Вовчок (стислий переказ)
З історії написання твору
Марко Вовчок працювала над повістю з початковою назвою «Панночка» з 1858 по 1859 рік.
Прагнучи ще з більшим сарказмом підкреслити типові риси морально-духовного виродження і стан культури та освіти панів-кріпосників, письменниця змінила назву твору на «Інститутка».
У 1860 р. повість була надрукована російською мовою на сторінках журналу «Отечественные записки». Українською мовою вийшла в журналі «Основа» в 1862 р. з посвятою Т. Г. Шевченку. Марко Вовчок познайомилась з ним в січні 1859 р., перебуваючи в Петербурзі. Тоді ж, у січні, поет, високо оцінивши «Народні оповідання» письменниці, написав вірш «Марку Вовчку». У ньому були такі рядки:
Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих…
Тема: реалістичне зображення долі та страждань кріпаків; наростання стихійної непокори та протеста в середовищі пригнобленого народу проти свавілля кріпосників; морально-духовне виродження панства.
Ідея: засудження протиприродності та аморальності соціальних взаємин, зумовлених кріпосним правом, звеличення прагнення кріпаків до волі.
Головні герої:
Кріпаки:
- Устина – розумна й вродлива дівчина-кріпачка з поетичною душею, сирота; оповідь ведеться від її імені. «Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала»; «Любо на волі дихнути»; «Я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь - байдуже мені, що й є ті пани у світі!»
- Прокіп – чоловік Устини. «Високий парубок, ставний, поглядає, всміхається». «Я так: або вирятуйся, або пропади!»; «Та на волі і лихо і напасть – ніщо не страшне. На волі я гори потоплю!».
- Назар – візник пана лікаря. «… регоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на вогні печи, він жартуватиме».
- Катря – дружина Назара, у минулому вільна козачка. «… молодичка гарненька…; «Славна була то жіночка… білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! І говорить, і діло робить, і дитину колише; то коло стола її вишивані рукава мають, то коло печі її перстені блискотять».
- Бабуся. «… бабуся старесенька-старесенька, – аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють».
Пани:
- Стара поміщиця. «Стара пані була не що, сумирна собі, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде – охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї...»; А ми, спасибі богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка»; «… то вже мене лає, така вже люта, – аж їй у роті чорно».
- Панночка (інститутка) – вродлива, але дуже жорстока й жадібна онука старої поміщиці. «Чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачся, людей тумашіти!»; «Дивиться так, що аж молоко кисне»; «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»; «Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і бог її знає, що в їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить»; «Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти кришеняточки й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням тим гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою»; «Якось дивно полюбила, не по-людськи»; «Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..».
- Пан (полковий лікар). «Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, – i на панича не походив!.. А як з нею (панночкою) спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що який-то вже там лікар полковий хороший: i брови чорні, i уста йому рум'яні, i станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, – на жодну не погляне, не заговорить…». «… не б’є, не лає, та нічим і не дбає».
Стислий переказ
Тарасові Шевченку
Кріпачка Устина – головна героїня повісті, змалку росла сиротою. Коли дівчинці виповнилося десять років, її віддали служницею до панського маєтку. Жилося їй там доволі спокійно, бо стара пані вже була немощна, тому своїх слуг не била й важкою роботою не обтяжувала. От тільки челядь з двору нікуди не відпускала, хіба що до церкви на свято.
У пані, крім улюбленої онуки, яка навчалась десь у Києві, родичів не було. І коли прийшов лист, що онука полишає навчання й скоро приїде, пані дуже зраділа, навіть поздоровшала. Коли панночка приїхала, стара від неї не відходила, про все розпитувала, цілувала, догоджала… Ненадовго її засмутило лише те, що панночка про своє навчання відізвалася з невдоволенням, охоче вивчала лише французьку мову, музику та танці, бо вони потрібні, щоб «себе показати». До інших наук ставилася байдуже, хоч стара пані заплатила за її навчання великі гроші.
Онука обрала собі за покоївку Устину і дуже переживала, що та, на її погляд, мало що вміє – не може як слід її причесати, одягнути… Тож часто лаяла, штрикала дівчину, колола її голками.
Стара пані мріяла віддати онуку заміж за барона чи за графа. У маєток мало не щодня почали приїжджати пани. Вони гуляли, танцювали, не даючи дівчатам-служницям ні хвилини на перепочинок, бо за ними треба було прибирати, готувати та приносити їжу та напої.
Якось чекали гостей з міста. Панночка наказала Устині зробити їй зачіску й дуже розлютилася на дівчину за те, що вона зробила щось не так. Почала її лаяти, а потім бити. Устина хотіла втекти, а паночка вчепилася в неї й почала душити. Дівчина знепритомніла. Після цього випадку вона довго хворіла, а стара пані називала її ледащою й погрожувала відправити в Сибір. До приїзду онуки вона хоча й не дуже жалувала прислугу, але ніколи не піднімала на неї руку. Проте під натиском панночки її ставлення до челяді ставало все жорстокішим. Майже кожного дня когось зі слуг били за якусь провину.
Інші панночки, що приїздили гостювати в маєток, розказували про полкового лікаря, нахвалювали його розум, привабливу зовнішність й жалкували, що він мало з ким спілкується й ні до кого не ходить у гості, бо дуже гордий. От панночка й захотіла познайомитися з ним. Коли лікар не приїхав до них на гостини, пославшись на зайнятість, онука придумала, як його заохотити. Вона зробила вигляд, що занедужала. Лікар приїхав, оглянув її, наступного дня знову приїхав… Так і закохався у панночку, засватав її.
Стара пані з цього була незадоволена, бо мріяла про багатого женіха високого звання. Панночка теж з цього приводу почала журитися, бо все ж любила його, але на свій манір, соромилась, що її обранець не багатий. Коли її подруги розпитували про лікаря, вона показувала їм речі, що мала від бабусі, і казала, що це коханий подарував. Та ось стара взнала, що лікар отримав у спадок хутір. Панночка аж розцвіла від цієї новини.
На Різдво молоді заручились. Понаїхали гості, пили, гуляли, коли вони роз'їхались, панночка розплакалась, жаліючи, що їй доведеться жити убого. Стара пані заспокоїла: «Усе, що я маю, все твоє». Зраділа онука, тільки жених на поріг, вона до нього з новиною: «Бабуня нам Дубці дає!» А він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись: «Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Пам'ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий...». А вона йому: «Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї, – ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило... А потім усміхнувся: «Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!».
Після гучного весілля молоді поїхали хазяйнувати на хутір. Панночка взяла Устину з собою. Хуторяни зустріли молоде подружжя приязно, хлібом-сіллю. Пан став їм за те дякувати, а панночка образилась, розплакалась, бо, на її погляд, челядь повелася з ними, як з рівними, а чоловік виставив її перед нею на посміховище. Ледве пан її заспокоїв, пообіцявши, що буде все робити так, як хоче його люба дружина.
Устина на вулиці зустріла високого парубка. Він спробував розпочати з нею розмову, але дівчина засоромилася, щось відповіла і сховалась у хату. До неї зайшла старенька бабуся й ласкаво запросила вечеряти. Спитавши дозволу у панночки, Устина пішла за старенькою. Увійшли в чисту, гарно прибрану кімнату – на стінах висіли квіти, рушники, зіллячка, на полицях блищав гарний посуд. У кутку Устина побачила того парубка, що заговорив з нею, а за столом вже сиділи Назар та його дружина Катря – білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко.
Устині сподобалися ці люди, а Прокіп – високий парубок, очей з неї не зводив. Присутні хоч і жартували, проте здавалися сумними, передчували, що разом з панночкою в хутір прийшло лихо. До цього пан не ображав людей, а зараз слухає тільки її і робить все, як вона того хоче.
Минуло півроку. «Здається, що в хуторі тихо і мирно; цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і бог її знає, що їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить».
Життя Устини на хуторі теж не стало кращим. Але як зустрінеться, поговорить потай, щоб пани не бачили, з Прокіпом, то й раді-радесеньки обоє, бо покохали одне одного. Катря переживала за них, говорила, що як панночка прознає, то розлютується, а старенька бабуся відповідала їй: «Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася».
У Катрі захворіла дитина, але немилосердна панночка наказувала їй ще більший обсяг роботи. Дитина померла. Катря дуже горювала, то її прогнали з двору на панщину. Пан спробував потай від дружини дати їй гроші, але вона не взяла. Скоро від горя збожеволіла, бігала по болотам, шукаючи свою дитину, і втопилася.
Замість Катрі пани найняли москаля-куховара. Він подобався панночці, бо шанобливо хилив перед нею голову. А слугам пояснював, що за роки своєї служби був неодноразово битий і зрозумів, що треба терпіти і догоджати панам у всьому. Прокіп обурився: «Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!» А Назар сказав, що бачить один вихід із становища – тікати.
У рік стара пані померла, а панночка чекала народження дитини. Пан запросив бути кумом свого товариша. Але панночка розсердилася й наказала кумом обрати полковника. Чоловік так і зробив.
На хрестини сина у маєток приїхало багато знатних людей. Пан був веселий та доброзичливий до всіх, як раніше. Прокіп з Устиною вирішили скористатися слушним моментом, попросили у нього дозволу на одруження й висловили побоювання, що панночка може не дозволити їм побратися. Пан подумав трохи, а потім повів у кімнату, де гуляли гості, і привселюдно запитав у дружини дозволу на одруження закоханих. У тої аж посмішка з лиця зникла з лиця, але під натиском полковника та інших гостей, що вже добряче випили, дала свою згоду. Молоді в той же день обвінчалися, щоб панночка не встигла їм завадити.
Після цього вона щодня навіть без приводу стала чіплялася до Устини, лаяла та ображала її. Прокіп журився, що не може захистити кохану, і вона мусить терпіти знущання панночки.
А восени сталася біда. Слуги збирали яблука в саду. Старенька бабуся дала по одному яблуку дітлахам, що були поруч. Це побачила панночка і здійняла крик, обізвала стареньку злодійкою. Бабуся намагалася пояснити, що пан сам часто пригощає дітей яблуками та й інших заохочував до цього. Тоді панночка вдарила її по обличчю. Устина кинулася до старенької, а панночка вчепилася в дівчину. Прокіп став на захист дружини. За це пан наказав віддати його у москалі. Устина бідкалась, а Прокіп аж повеселів: «Будеш вільна, Устино!.. Та на волі і лихо і напасть – ніщо не страшне… А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане».
Устина поїхала в місто разом з Прокопом. Його віддали на службу до старого москаля, щоб той навчав його військовій справі. Хазяйка хатини, яку наймало подружжя, була привітною та ласкавою жінкою. Вона жила сама і приязно ставилася до них. Устина влаштувалася на роботу. Чоловік завжди зустрічав її, коли вона поверталася додому.
Якось ввечері завітав до них Назар. Гостя запросили до столу. Він розповів, що панночка так само лютує, як і раніше, а пан у всьому їй потакає. А ще Прокіп сказав, що утік від них і тепер відчуває себе вільною людиною. Попрощався, подарував подружжю п’ять карбованців і пішов. Більше про нього ніхто нічого не чув.
Настав час вирушати москалям у похід на Литву. Устина та Прокіп поїхали на хутір попрощатися з рідними та знайомими. Панів на щастя вдома не було. Подружжя привітно зустріла старенька бабуся. Вона зовсім змарніла й терпляче чекала кінця життя… Попрощалися і поїхали назад у місто. Старенька їх поблагословила перед дорогою.
Устина провела Прокіпа аж до Києва, і залишилася там служити. Пройшло сім років. Вона кожен день згадує свого чоловіка й чекає його повернення. Рідне село більше не віщала. Від знайомих знає, що людям там живеться, як і раніше, дуже тяжко. Сумує за Прокіпом, але живе і дихає легко, бо вільна, працює на себе. І їй байдуже, «що й є ті пани у світі!»
Цитати з твору:
- І тим, що учать, – нуда, і тим, що вчаться, – біда.
- Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче…
- … раденькi, що дурненькi.
- Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла!
- Не такий чорт страшний, як намальований!
- Журбою поля не перейдеш, то й од долі не втечеш.
- Нащо ж і очі в лобі, коли не зочити кого треба!
- Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!
- Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!..
- Та на волі і лихо і напасть – ніщо не страшне.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.03.2022