 |
Читати онлайн дуже стислий переказ повісті Григорія Квітки-Основ’яненка «Маруся» |
«Маруся» Григорій Квітка-Основ’яненко (дуже стислий переказ)
З історії написання повісті
«Маруся» є першим прозовим твором, написаним живою мовою, якою говорив український народ.
Сам Григорій Квітка-Основ’яненко писав у листі до М. Максимовича: «Захищаючи якось достоїнство мови малоросійської, я сказав, що міг би змусити оповіданням своїм плакати, – не повірили, я написав «Марусю».
Джерелами для написання повісті «Маруся» були спостереження за життям, побутом і звичаями українського села ХVІІІ – початку ХІХ ст., а також народна творчість: українські ліричні й весільні пісні, балади про любов, розлуку та смерть закоханих.
Головні герої:
- Маруся – сільська дівчина. «О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще к тому тиха, і смирна, і усякому покірна»; «І на батька, і на матір, і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна, без наймички, і варить, і пече»; «А щоб який парубок та посмів би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, та буцім і жалібно, і сердитенько, – хто її зна, як-то вона там загляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голову схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст не мовить, і відійде дальш».
- Наум Дрот – багатий селянин, батько Марусі. «… між товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п’яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін – він уже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і бог милосердний: що б то ні задумав, усе йому господь і посилав».
- Настя Дрот – мати Марусі, дружина Наума. «Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не проспить, усюди старається, б’ється і вcе зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу».
- Василь – коханий Марусі. «Гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, вуса козацькі, очі веселенькі, як зірочки, на виду рум'яний, моторний, звичайний…».
Дуже стислий переказ
Посвящается Анне Григорьевне Квитке
Твір починається з філософських роздумів автора про життя: «Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, діточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлібець на току, худобинка у скриньці, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра – що бог дасть!» Кожний батько виховує свою дитину, щоб вона була розумною, доброю. Так само і отець небесний: оберігає людей від усякої напасті, а «коли вже й пошле за гріхи яку біду, то він же і помилує. Тiльки покоряйся йому!».
От за цими заповідями жили багатий і побожний селянин Наум Дрот та його дружина Настя. Всього у них було в достатку, жили дружно, ніколи не сварилися, поважали один одного, от тільки діточок довго у них не було. Аж ось народилася донечка – Маруся, і виросла дуже вродливою, роботящою, шанобливою до батьків та людей дівкою.
Якось Марусю запросили дружкою на весілля. Там вона познайомилась зі старшим боярином Василем – гарним парубком, дарма що сирота. Працював він у хазяїна в місті, то й заробляв на себе копійчину. Між Марусею і Василем спалахнуло чисте, палке кохання з першого погляду.
Шанобливий й роботящий парубок сподобався і батькам Марусі, але коли він прийшов до них з старостами, Наум відмовив хлопцю, а потім пояснив причину: Василя можуть забрати в рекрути. «А що тоді буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звісно, як солдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто не вірить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись?.. (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi тебе жалко, як рідного сина! – а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти».
Закохані підкорюються волі батька і на довгий час розлучаються. До Марусі часто приходять свати від інших парубків, але вона всім відмовляє, чекаючи свого Василечка. А куди він подівся – ніхто не знає.
Пройшов пiст, дождались воскресенiя. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, а Наум пішов у церкву молитися. Він не повірив своїм очам, коли побачив, що читати Апостола на середину церкви вийшов Василь, а потім краще дяка співав Херувімської. Після служби Наум запросив Василя в гості. Маруся, побачивши його, скрикнула не своїм голосом: «Ох, мій Василечку!» – та й стала як укопана. Василь розказав, що найнявся до купця-залізняка, навчився читати, писати, справно рахувати. Хазяїн добре до нього ставиться за чесність та кмітливість, посилає у різних купецьких справах, обіцяє восени знайти «найомщика». А зараз Василь мусить їхати до Одеси, відтіля до Москви і на заводи. Сподівається повернутися до Пречистої.
Вислухавши парубка, Наум дозволив йому присилати старостів. Дуже зраділи закохані, кинулися в ноги батьку та матері, цілували, дякували… У вівторок відбулося пишне сватання, після якого Василь з Марусею всюди ходили разом «як голуб з голубкою». Та прийшов час розставання.
Маруся дуже тужила без коханого. Повеселішала перед Спасом, бо сподівалась, що вже скоро Василь повернеться. На третій день після Спаса пішла у бір за грибами. Аж тут пішов дощ, з холодним вітром. Дівчина змокла, як хлюща, і змерзла, неначе зимою. Три дні Марусю била лихоманка. … Лікував її і цилюрник, і німця до болящої привозили, батько гаряче молився, був готовий все віддати, щоб Маруся одужала, а дівчині все гірше – душно їй, у боку коле, пече, тане вона, як свічечка… Після святого причастя їй трохи полегшало, а потім «здохнула важко... тiльки й промовила: – Мати божа!.. прийми... – i успокоїлась навiки!».
Василь повернувся у той день, коли померла його наречена. Після похорон з великої туги за нею він пішов світ за очі, хотів накласти на себе руки, та побачили це ченці й забрали його в монастир. За голос його дияконом настановили. Через три роки Василь помер, «бо тільки і думки, тільки й помишленія було, щоб швидше бути укупі з Марусею».
Цитати з твору:
- Дівчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцімто і не люблять, хто їх займає, і буцімто й сердяться, а там собі, нишком, так його люблять, що й сказати не можна!
- Ледача та дитина, котрої батько не вчив.
- «Немає на світі нічого вічного: сьогодні живеш, а завтра – помер»
- Чоловікові треба трудитися до самої смерті; дасть бог діточок – дітям зостанеться, а не дасть – його воля святая! Він зна, для чого що робиться. Ніщо не наше, усе боже.
- …любов – як сон: не заїси, не заспиш i що робиш, не знаєш, мов ввi снi.
- Гріх смертельний накликать на себе не тільки смерть, – і саму болість, хоч би яку-небудь: бо, не поберігши тіла, загубиш і душу на віки вічні!
- …зiрочка покотилась… далi друга… третя – i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от вiд їх слiзоньок пала роса на землю.
- А що очі можуть зробити? Нічого; дивляться собі на світ божий та й годі. Рукою чоловікові біду зробиш, а язиком ще й гіршу, а очі нічому не привинні.
- А се вже у дівчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другі його похваляли.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.03.2022